Завершення боротьби сирійського народу за незалежність

Після виключення з конституції положення про французь­кий мандат сирійський національно-патріотичний рух наполег­ливо боровся за міжнародне визнання незалежності своєї краї­ни. Республіканський режим Сирії визнали СРСР, США, Вели­кобританія, ряд держав Західної Європи. В лютому 1945 р. Си-рія оголосила війну Німеччині та Японії. 12 квітня 1945 р. вона підписала декларацію ООН, ставши її членом. В березні 1945 р. Сирія взяла участь у створенні Ліги арабських держав.

Французькі політики високого рангу, зокрема генерал Ш. де Голль, заявили, що питання про сирійську незалежність буде вирішене після розгрому фашизму і встановлення загаль­ного миру. Однак після закінчення Другої світової війни Фран­ція не схотіла відмовитись від контролю над Сирією і вимагала визнати її особливі інтереси. В лютому 1946 p., коли Рада Безпе­ки ООН обговорювала питання про вивід французьких військ із Сирії, представники західних держав схилялися до прийняття рішення на користь Франції. Радянський представник вперше в історії ООН застосував право вето, захищаючи суверенітет Сирії. 17 квітня 1946 р. останні частини французького військового контингенту покинули країну. Цей день відзначається як на­ціональне свято - День евакуації.

Політична нестабільність кінця 40-50-х років. Об'єднання Сирії з Єгиптом

Політичні угруповання, що виступали спільно в період бо­ротьби за незалежність, мали різні уявлення про подальший роз­виток країни. Консервативні сили (поміщики, велика буржуазія, традиційна знать) прагнули придушити народний рух, закріпи­тися при владі, тісно співпрацювати з Великобританією і США. Американські монополії збирались побудувати через сирійську територію нафтопровід із Саудівської Аравії до берегів Серед­земного моря і хотіли бачити при владі залежний від них ре­жим. Великобританія висувала проект створення нової держа­ви - Великої Сирії - шляхом об'єднання Сирії, Лівану, Іраку, Палестини, Трансйорданії під своїм контролем. Національна буржуазія усвідомлювала необхідність захисту суверенітету і проведення реформ, однак була недостатньо організована. їй до­велося йти на компроміси і вступати в блоки з консервативним табором. Активну роль у політиці відігравала армія.

В країні відбулася серія військових переворотів, в ході яких до влади приходили офіцерські угруповання, що обіцяли ста­білізувати обстановку і приступити до вирішення нагальних проблем. В 1949 р. переворотів було 3 - в березні, серпні і грудні. В результаті грудневого перевороту 1949 р. владу захопили офі­цери під керівництвом А. Шишеклі. Був збережений парла­мент і цивільний уряд. А. Шишеклі тимчасово задовольнився посадою начальника Генерального штабу сирійської армії. Коли в 1951 р. з'ясувалося, що повністю контролювати політиків не вдається, він здійснив новий переворот і встановив пряму військову диктатуру, яка протрималася 3 роки. Прозахідна антидемократична політика військового режиму викликала загальне невдоволення. Проти нього розпочалась відкрита зброй­на боротьба в 1954 р. в районі Джебель-Друз під керівництвом Султана аль-Атраша, героя національного повстання 1925-1927 pp. Повстали також частини сирійської армії на півночі країни. А. Шишеклі втік за кордон. У Сирії були відновлені дія конституції і демократичний лад.

Паралельно зміцнювався рух під лозунгами арабського на­ціоналізму і арабської єдності. Організація «Аль-Баас аль-Арабі» (Арабське відродження), що виникла в 1943 p., реорганізувалась у регіональне відділення Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вихід із затяжної політичної кризи її діячі бачили в об'єднанні з Єгиптом. В січні 1958 р. вони направили листа з такою пропозицією президенту Єгипту Г.А. Насеру. 1 лю­того 1958 р. Сирія і Єгипет підписали Декларацію про створен­ня Об'єднаної Арабської Республіки. Всенародний референдум в обох країнах 21 лютого 1958 р. обрав на посаду президента

нової держави Г.А. Насера. За основу об'єднання була взята єгипетська система президентського правління. Законодавча влада передавалась єдиному парламенту. Передбачався пере­хідний період для врегулювання ряду проблем. Протягом цього часу мали існувати 2 райони: північний (сирійський) і півден­ний (єгипетський). Створювались центральний уряд у Каїрі і виконавчі комітети в обох районах. Політичні партії і громадські організації в Сирії розпускались. Для господарського розвитку сирійського району розроблялась 10-річна програма. Об'єднана Арабська Республіка проіснувала недовго. Далися взнаки різний рівень економічного розвитку, суперечності в розумінні необхід­них реформ, переважання єгипетської сторони в державному апараті. В 1961 р. Сирія вийшла з ОАР і відновила свій сувере­нітет. Політична стабілізація не відбулася.

Ь Прихід до влади баасистського режиму, його внутрішня і зовнішня політика

Ідеологія баасизму виявилась найбільш близькою багатьом прошаркам сирійського суспільства. В 1963 р. в результаті чергового військового перевороту в Сирії встановився баасистсь-кий режим. Ці події дістали назву «революція 8 березня». Проте в самій ПАСВ тривала ідеологічна боротьба, а лідери фракцій прагнули очолити країну. Сирія пережила 2 військових пере­вороти. 23 лютого 1966 р. до влади прийшло ліве радикальне крило ПАСВ. Керівниками перевороту були генерал-майор С. Джадид, полковник С. Хатум, генерал-майор А. Сувейдані та ін. Сирію 40-60-х років називали «країною зі стабільно неста­більним режимом».

16 листопада 1970 р. військова фракція ПАСВ, очолювана командувачем військово-повітряними силами Сирії Хафезом Асадом, захопила владу в свої руки. Цей переворот був останнім у повоєнній історії країни і носить назву «виправного руху». В березні 1971 р. X. Асада було обрано президентом Сирії. Своє завдання новий режим визначав як «побудову соціалістичного суспільства на науковій основі з урахуванням конкретних умов арабського світу».

В політичній сфері режим пішов на співробітництво з тими лівими силами, які готові були визнати керівну роль ПАСВ у суспільстві і її концепцію побудови сирійського різновиду арабсь­кого соціалізму. На цій базі в 1972 р. був створений Національ­ний прогресивний фронт (НПФ), в який, крім ПАСВ, увійшли Арабський соціалістичний союз, Партія соціалістів-юніоністів, Рух арабських соціалістів, Комуністична партія Сирії. Головний про­грамний документ фронту - хартія - складався з трьох розділів

і визначав завдання у внутрішній, міжарабській і зовнішній політиці. Найголовнішими з них були: розвиток Сирії шляхом соціалістичної орієнтації, боротьба проти імперіалізму і сіоніз­му, зміцнення єдності дій з іншими арабськими країнами, і перш за все з тими, де існували прогресивні режими, та здійснення соціально-економічних перетворень. ПАСВ оголошувалась про­відною силою фронту, а її рішення - основою для його функціо­нування. Тільки ПАСВ мала право вести пропаганду в армії, дер­жавних установах і серед студентства. Інші політичні органі­зації, що входили до складу НПФ, будували діяльність на основі своїх програмних документів, що не могли суперечити загальній програмі фронту.

В 1973 р. була прийнята конституція країни. Сирійська Арабська Республіка проголошувалась суверенною соціалістич­ною народно-демократичною державою з соціалістичною плано­вою економікою, метою якої є ліквідація всіх форм експлуа­тації. Встановлювались три форми власності: народна, колек­тивна і приватна, причому остання допускалась в межах її відпо­відності інтересам народу і планам національного розвитку. За­конодавча влада належала президенту, який обирався на 7 років, і парламенту - Народній раді. Депутати парламенту обирались по багатомандатних округах на 4 роки. Частина місць виділя­лась для робітників і селян, частина для представників інших соціальних категорій з таким розрахунком, щоб у масштабі всієї країни не менше половини депутатів були робітниками і селя­нами. Кандидати в депутати висувались як незалежні, партійні кандидати і партійні списки виборчою системою не були перед­бачені. Широкі повноваження надавалися президенту. На цю посаду п'ять разів обирався X. Асад (1971,1978, 1985,1992,1999).

В економіці формувався державний сектор шляхом націо­налізації великих промислових підприємств, банків і страхових компаній. Державною власністю оголошувались природні ресур-: си. Проводилась індустріалізація. Головна увага спрямовувалась на створення нафтовидобувної промисловості. Для розвідки но­вих нафтових родовищ залучались міжнародні корпорації. За технічного сприяння СРСР у Сирії побудовані такі базові для її економіки об'єкти, як Євфратський гідроенергетичний комплекс із ГЕС потужністю 800 тис. кВт, гідровузол «Аль-Баас», залізниці загальною довжиною 1 500 км, високовольтні лінії електропере­дач довжиною 2,8 тис км, іригаційні споруди на площі 21 тис. га, завод азотних добрив у Хансі. Всього за допомогою СРСР було споруджено 60 об'єктів і підготовлено 40 тис. спеціалістів для різних галузей господарства. Державний сектор виробляв 80% валового внутрішнього продукту, в ньому було зайнято 500 тис. чол. В легкій і харчовій промисловості, внутрішній торгівлі, сфері

обслуговування зберігся приватний капітал. На кінець 80-х років сукупне інвестування Сирії арабськими державами, СРСР і краї­нами Заходу оцінювалося в 40 млрд. дол.

Здійснювались аграрні реформи. В 1958-1980 pp. було прий­нято п'ять аграрних законів. Максимальний розмір земельних ділянок визначався у 80 га зрошуваних і 300 га богарних угідь на власника або відповідно 120 га і 460 га на сім'ю. У великих землевласників було вилучено за викуп 1,5 млн. га землі, яку отримали на пільгових умовах 85 тис. безземельних і малозе­мельних селян. На власника виділялось 8 га поливних або 30 га суходільних земель. Більшість сирійських селян мали земельні ділянки до 5 га. В результаті аграрної реформи кількість забез­печених селянських дворів зросла з 38% до 61%. Близько 70% оброблюваних земель належала приватним власникам. Почалося створення сільськогосподарських кооперативів.

Держава виділяла великі капіталовкладення для будівниц­тва зрошувальних систем. За 1970-1990 pp. площа поливних земель зросла з 451 тис. га до 707 тис. га (на 56,8%). Певна увага приділялась механізації сільського господарства, сучасній агротехніці, виведенню сортів рослин, стійких до посухи і т.д. Однак переважання дрібнотоварного сектора в сільськогоспо­дарському виробництві заважало впровадженню багатьох заходів, які сприяли б піднесенню його продуктивності. 30% необхідно­го продовольства Сирія ввозила.

У зовнішній політиці баасистський режим тісно співробіт­ничав з СРСР, використовуючи його економічну, політичну і військову допомогу. Ця співпраця була для нього об'єктивно необхідною і вигідною. В 1980 р. між Сирією і СРСР був підпи­саний договір про дружбу і співробітництво.

Сирія, втягнута в багаторічний близькосхідний конфлікт, воювала з Ізраїлем в 1948-1949, 1967, 1973, 1982 pp. В ході шес­тиденної війни 1967 р. вона втратила Голанські висоти - стра­тегічне плато, яке межує з Галілеєю від Тиверіадського озера до витоку р. Йордан. У 1974 р. ізраїльські війська без будь-якої необхідності і не в ході бойових операцій за допомогою динамі­ту і бульдозерів стерли з лиця землі головне місто Голанських висот Аль-Кунейтру. Керівництво Сирії пов'язує можливість успішних двосторонніх переговорів з Ізраїлем із поверненням окупованих Голанських висот. Сирія відіграла активну роль у припиненні громадянської війни в Лівані в другій половині 70-х років. За рішенням Ліги арабських держав там постійно знахо­диться контингент сирійських військ. У зв'язку з цим країни -експортери нафти почали виділяти Сирії субсидії для покриття частини витрат.

Кризові явища кінця 70-х — початку 80-х років XX ст. Політика реформ

В кінці 70-х років у Сирії загострились внутрішні супе­речності. Національна буржуазія була незадоволена втручан­ням держави в ціноутворення, наявністю необґрунтованих пільг і субсидій для деяких видів виробництва, підтримкою нерентабельних державних підприємств, жорстким контро­лем над зовнішньою торгівлею. Погіршувалось становище широких народних мас. Основні продукти харчування (рис, олія, цукор, чай, кава) продавались за картками, інші - за ви­сокими ринковими цінами.

Виразником загального невдоволення політикою ПАСВ стала асоціація «Брати-мусульмани», яка ставила мету скинути прав­лячий баасистський режим і побудувати в Сирії ісламську дер­жаву. Мусульманські фундаменталісти вимагали відміни законів про аграрну реформу, проведення денаціоналізації, вільної торгівлі. Для обґрунтування своєї антидержавної діяльності «Брати-мусульмани» використали конфесійний аспект. Прези­дент X. Асад, значна частина діячів правлячої партії, вищих уря­довців і офіцерів належали до шиїтської общини алавітів, до якої входило лише 12% населення країни, тоді як дві третини сирійців були сунітами.

Ісламська пропаганда звинувачувала режим ПАСВ у «єре­тизмі» і небажанні вести політику в інтересах сунітської більшості населення. З середини 70-х років у країні розпочався ісламській терор, який досяг свою апогею в 1979-1980 pp. Най-жорстокішою акцією «Братів-мусульман» було вбивство в червні 1979 р. більш ніж 60 курсантів військового училища в Халебі.

ПАСВ змогла оволодіти ситуацією і організувати суспіль­ство на боротьбу з насильством. Важливу роль у цьому процесі відіграв Національний прогресивний фронт. Пройшла мобілі­зація в робітничі, селянські, студентські загони самооборони, які отримали військову підготовку в спеціальних таборах. За участю армії, сил безпеки і воєнізованих антитерористичних загонів у 1980-1981 pp. власті провели масштабні операції, спря­мовані на виявлення і ліквідацію фундаменталістського підпілля. Запеклі бої між озброєними заколотниками і урядо­вими військами із застосуванням танків і артилерії, жертвами яких стали тисячі людей, відбулися в місті Хома. У 1983 р. боротьба проти релігійних екстремістів завершилась перемо­гою ПАСВ. Розпочалася трансформація баасистського режи­му. Стратегічним завданням державного розвитку визначений «курс на багатоукладність в економіці і багатопартійність у політиці». Відповідні зміни внесли в програму НПФ.

Економічні реформи створювали умови для багатоуклад­ного господарства, де рівні права мали державний, приватний, кооперативний, змішаний і іноземний сектор. Приватний ка­пітал переважає в сільському господарстві, внутрішній торгівлі, сфері послуг, посередницьких операціях, туризмі. Державний сектор контролює банки, енергетику, авіацію, транспорт, зв'язок, видобувну і обробну промисловість, 50% будівництва і зовніш­ньої торгівлі. Заохочується приватне підприємство. Створю­ються змішані підприємства, в яких державі має належати не менше 25% капіталу. Безпеку сирійських і іноземних інвес­тицій, вкладених в такі підприємства, страхує Кувейтська міжна­родна корпорація по гарантіях капіталовкладень. За допомо­гою міжнародних нафтових компаній «Пектен», «Демінекс», «Оксідентал», «Тотал» відкриті нові родовища нафти. Особливі умови господарської діяльності надані вільним економічним зонам. У сільському господарстві перед товаровиробниками всіх форм власності ставилось завдання збільшити обсяги продукції. Землі Сирії були розбиті на п'ять зон за рівнем родючості і кількість опадів і серед них спеціально виділені «зони сільсько­господарської стабілізації», де можна було зібрати 2-3 врожаї зернових на рік. Саме туди в першу чергу спрямовувались дер­жавні і приватні інвестиції. За короткий час Сирія змогла за­безпечити себе продовольством.

Відбувається швидке формування нового прошарку націо­нальної буржуазії шляхом збагачення баасистської партійної і військової еліти. Однак політична активність національної бур­жуазії поки що обмежується і знаходиться під контролем ре­жиму. В 1990 р. опозиційні угруповання різних напрямків (му­сульманські фундаменталісти, прихильники іракської Баас і по­передніх сирійських керівників, усунутих від влади, арабські націоналісти) зробили спробу створити свою організацію.

У 2000 р. помер президент Сирії Хафез Асад. За 30 років перебування на посту глави держави йому вдалося вирішити ряд складних внутрішніх проблем, подолати ісламський екс­тремізм, забезпечити стабільність суспільства, помітно посилити військово-політичні позиції Сирії в регіоні. На знак поваги до заслуг видатного державного діяча перед сирійським народом і арабським світом був оголошений 40-денний траур у Сирії та Йорданії і триденний траур в усіх інших арабських країнах. Керівництво ПАСВ прийняло рішення передати посаду прези­дента сину X. Асада - Башару, який заявив про незмінність ос­новних принципів внутрішньої і зовнішньої політики Сирії. В республіканській державі посада президента перейшла до на­ступника на засадах спадковості.

35. ІРАК

Монархічний режим. Революція 1958 р.

Ірак став незалежною державою в 1932 p., проте він і надалі залишався під англійським контролем за умовами двосторон­ньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобританія використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Після закінчення війни вона не поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 p., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контин­гент Великобританії був виведений з території Іраку.

Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Ко­роль Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загостри­лись внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншина, до якої належало 15-17% населення, боролася за визнання її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусуль-мани-шиїти (55-60% населення), проте їх допуск у державні уста­нови і армію обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Ви­ник ряд політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного відродження. Настрої націо­нальної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національ­но-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Кур­дистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сили, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації.

Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми сус­пільства - не лише шляхом реформ, але навіть часткових посту­пок. Будь-які прояви незадоволення, критика дій правлячої вер­хівки супроводжувались репресіями проти всіх напрямків опо­зиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, страчу­вали без суду і слідства. Так, у 1953 р. в тюрмі Багдада охороною було розстріляно 20 чол. в камерах, понад 100 чол. поранено. ^Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзви­чайні закони. Через військово-поліцейські репресивні методи ^правління іракська влада дістала назву «чорного режиму». 1 Зовнішня політика Іраку мала прозахідний характер і май-іке не враховувала національні і загальноарабські інтереси. В Р.950-1954 pp. було укладено кілька угод із США про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком

і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спе­ціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобри­танію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустріну­те в арабському світі різко негативно.

Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Ка-семом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створи­ли Фронт національної єдності. Його програма передбачала пова­лення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, прове­дення політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів.

14 липня 1958 р. війська під командуванням членів органі­зації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалі­зувались політичні партії. Була прийнята тимчасова конститу­ція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше ре­формування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські повноваження. Відбу­лося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'яз­ку з черговим загостренням ситуації в Курдистані уряд запропо­нував винагороду в розмірі 100 тис. динарів (250 тис. дол.) тому,, хто доставить у Багдад лідера курдського національного руху Мустафу Барзані живим чи мертвим. Розпочалися невдалі бо­йові дії регулярних військ проти повстанців.

Прихід ПАСВ до влади. Соціально-економічні і політичні перетворення

Найбільш впливові партії Іраку - комуністична і баасистсь-ка - вели наполегливу боротьбу за маси, проголошуючи однако­ву кінцеву мету - побудову соціалізму. Комуністи виступали з

класових позицій і висували малозрозумілу ідею диктатури про­летаріату. Серед них було багато курдів, представників інших національних і релігійних меншин, тому вони бачили в пан­арабізмі загрозу своїм правам. ПАСВ пропагувала ідеї арабсь­кого соціалізму й арабської єдності. Боротьба за вплив на різні соціальні прошарки закінчилась перемогою баасистів.

17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту ПАСВ прийшла до керівництва країною. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народно-демократичною республі­кою. Вищим органом державної влади визначалась Рада рево­люційного командування. її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Ство­рювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керів­ництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни.

Баасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у про­мисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобув­на, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іно­земних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експор­ту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в бу­дівництві понад 80 господарських об'єктів, в т.ч. заводу сільсько­господарських машин, електротехнічного заводу, заводу антибіо­тиків, нафтопроводів, залізниці Багдад - Басра, каналу оз. Тар­тар - р. Євфрат. За сприяння СРСР введені в експлуатацію на­фтопромисли Північна Румейла, Лукейс і Нахр-Умр загальною проектною потужністю 46 млн. т нафти на рік. Радянською сто­роною підготовлено понад 50 тис. іракських спеціалістів.

У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійсню­валась ліквідація неписьменності, створювались доступні систе­ми освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття. Прибутки на душу населення зросли з 92,3 динара в 1969 р. до 763,8 динара в 1979 р. (у 8,2 рази). На першому етапі своєї діяльності баасистський режим пішов на діалог з усіма патріотичними силами країни. Хартія національних

дій декларувала необхідність політичного співробітництва. В 1972 р. два представники компартії ввійшли до уряду. Був створе­ний Прогресивний національно-патріотичний фронт, який об'єд­нав ПАСВ, КПІ, Демократичну партію Курдистану.

Певні кроки були зроблені для вирішення курдської про­блеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію за­фіксоване в конституції Іраку. За законом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд на­фтоносних територій.

Лідери ПАСВ одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий пері­од співпраці з іншими політичними силами завершився їх роз­громом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити в Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени ПАСВ, які підписували спеціальне зобов'язання працю­вати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали зна­чення національна і релігійна належність. На вищі пости при­значались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни. Баасизація охопила державні органи, громадські органі­зації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типо­ве для тоталітарних режимів зрощування партійного і держав­ного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В ПАСВ була створена партійна служба безпеки і партійна роз­відка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим кон­тролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом ПАСВ його колишньої партійної належності, вступ до ПАСВ при одночасних зв'язках з іншими партіями і організа­ціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена ПАСВ до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям.

Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізацією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном і Туреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські по-

літичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975-1977 pp., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., зни­щено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів - п'ятеро духовних і троє світських -були засуджені до страти. У 1980 р. ЗО тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.

Після розправи з курдами і шиїтами ПАСВ став непотріб­ним блок з ІКП. У 1978 р. була страчена група комуністів та їх прихильників (31 чол.), за звинуваченням у політичній діяль­ності в армії. Тисячі комуністів оголошувались «іноземними агентами», «зрадниками іракської батьківщини» і засуджува­лись до смерті. ІКП була розгромлена і пішла в підпілля.

У зовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іра­ку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання.