Суспільно-політичні орієнтири

Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і допускали західне втру­чання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівно­правних договорів, особливих прав. При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політичні сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в економіці, пристосованих до конкрет­них умов кожної країни. У 1947 р. Мішель Афляк і Салях Би-тар створили Партію арабського соціалістичного відродження -ПАСВ (арабською БААС). В основу баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - свобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів «Арабська нація єдина, її місія безсмертна». Свою мету партія вбачала в подоланні розробленості арабів у націо­нальних державах і створенні єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала правлячою в Сирії та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувалась і почала трактуватись як тісне співро­бітництво між окремими країнами.

У 60-70-х роках побудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правля­ча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнто­вувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом

соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який передбачає побудову держави і суспільства за кано­нами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій основі формувались монархії Ара­війського півострова.

Економічні перетворення

Арабські країни значно різняться між собою за територією, кількістю населення, економічним потенціалом, політичним ус­троєм. Та незалежно від цього в них проявляються спільні тен­денції розвитку і розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в цілому несприятливі умови для сільсько­господарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах можливе лише оазисне землероб­ство. В ОАЕ оброблялося 12% території, в Катарі - 10%, в Бах­рейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило, належала по­міщикам, родовій знаті, в ряді країн - колонізаторам, європейсь­ким переселенцям. Панували відсталі докапіталістичні вироб­ничі відносини. Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча проблема.

В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обме­жувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні господарства. Зберігалась дрібна селянська власність. Селяни на пільгових умовах отримували землю. В результаті аграр­них реформ створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві, започатковувались ринкові перетворення, підвищу­валась товарність, покращувались умови життя сільського насе­лення. Для модернізації сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому найбільших успіхів у цій сфері досягли нафтовидобувні монархії Аравійського півострова, а най­менших - Мавританія, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 pp. арабські країни планували виділити 35,5 млрд. дол.

Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі, Іраку - об'єкти нафтовидобування і гірничо­рудної промисловості, що належали, як правило, іноземним влас­никам. У Мавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійського півост­рова промислових підприємств практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібне і середнє

приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисло­вості, особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєн­ня нафтових багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в США - 28 дол., в Північному морі -55 дол.). На початку 70-х років західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, США - на 25%. Здобутий таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів, включився у світову фінансову систему.

У результаті перетворень 60- 70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йор­данії, Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Са­удівській Аравії, Ємені, Мавританії, Омані капіталістичні відно­сини активно впроваджувались у господарське життя, але співіснували з феодальними і патріархальними. На поч. 80-х років позитивна роль всеосяжного контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринкові пере­творення і почалось обмеження ролі держави. Основними на­прямками реформ стали: скорочення або повне зняття держав­них дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін, ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс національних валют, приватизація державної власності, відкриття приватних банків, залучення іноземних інвестицій.

У ході реформ у суспільстві відбулися політичні зміни. Руй­нувались докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів, зростали середні міські верстви: служ­бовці, офіцерство, студентство, інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду, племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика увага в арабських державах при­діляється підготовці кадрів, освіті, охороні здоров'я.

Міжарабські відносини

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релі­гією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних держа­вах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відно­сини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 1945 р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марок­ко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги пе­редбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнан­ня режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут схо­дяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки еконо­міки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Суда­ну, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 є арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регу­лювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми ство­рення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допо­могу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепарат­ний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого ке­рівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської ре-

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, до могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 pp. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослуж­бовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП, 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іра­ку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона ви­кликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і ОВП. Після цього аравійські монархії припи­нили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близь­ко 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню концепцію національної безпеки, яка базува­лася на принципі опори на власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У Кувейті розміщені війська США. Аравійські монархії виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що використовується як сили швидкого реагу­вання. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною закупок арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техніки і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол.

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ КОНФЛІКТ

Виникнення близькосхідної кризи. Палестинська війна (1948-1949)

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близь­косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це па­лестинська проблема і право арабського народу Палестини на

самовизначення і створення незалежної держави; по-друге — взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже на­пружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на роз­гляд ООН.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийня­та резолюція 00Н № 181 про припинення дії англійського ман­дату і поділ Палестини на дві держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створи­ти на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській дер­жаві відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і пале­стинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобі­гти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управ­ління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголо­шення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йор­данія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія - розпочали війну про­ти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку пере­могу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948-1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві ООН в 1949 р. були укла­дені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не

були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті Па­лестинської війни 1948-1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням ООН відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палес­тинських арабів. Виникла складна проблема палестинських біженців. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948-1949 pp. підтримував єврейську сторону.

Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (1956)

В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про на­ціоналізацію Суецького каналу, що належав англійському і фран­цузькому капіталу. Єгипетська сторона також перекрила Акабсь-ку затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франція, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. ізраїльсь­ка армія розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовт­ня Англія і Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво зробило кілька офіційних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовність вступи­ти в конфлікт на його боці. Надалі це сприяло тісному зближен­ню Єгипту та інших арабських країн з СРСР у військовій сфері. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резо­люцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні війська з території Єгипту. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону вста­новлювалася буферна зона із перебуванням надзвичайних зброй­них сил ООН, які розвели воюючі сторони. Під контролем ООН були евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.).

Після цієї війни відбулася інтернаціоналізація близькосхід­ного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впли­вати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і до­помоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з СІЛА.

Створення Організації визволення Палестини

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після

війни 1948-1949 pp. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське жит­тя країн перебування - Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція - вчителі, лікарі, інже­нери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х - на початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-визволь­ного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських дер­жав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського на­ціонального визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палес­тинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прий­няв рішення про формування армії. У Національній хартії виз­началися мета і завдання національно-визвольного руху Палес­тини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини на основі резолюції ООН від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині. Відповідальність за визволення Палестини від сіоні­стських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна бороть­ба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її чле­нами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за раху­нок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окре­мих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням ООН. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних

актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадсь­ка думка насторожено оцінювала діяльність Організації визво­лення Палестини.