ТОП 10:

Національно-визвольна війна 1954-1962 pp.



У повоєнний період Франція намагалася зберегти своє ко­лоніальне панування над Алжиром. У країні проживало близь­ко 9 млн. чол., у т.ч. до 2 млн. європейців, які користувались численними пільгами і особливими правами. Так, на кожного землевласника-європейця в середньому припадало 124 га землі, а на землевласника-алжирця 12 га. Прибутки алжирської на­ціональної буржуазії від підприємницької діяльності були у 20 разів меншими, ніж французької. Економіка Алжиру підпорядковувалась французьким інтересам. У північних райо­нах країни швидко розвивалась промисловість. В органах само­управління місцеве арабо-берберське населення формально брало участь, але під жорстким французьким контролем. У 1947 р. на Алжир був поширений так званий Органічний статут, який у більш прихованих формах зберігав колоніальний режим. Влада залишалась у руках французького генерал-губернатора, чинні закони приймались французьким парламентом. Алжирці визнавались громадянами, а не підданими Франції. Створюва­лись Алжирські збори із 120 чол. для вирішення другорядних питань, до яких корінне населення і європейські колоністи оби­рали по 60 депутатів. Урядова рада Алжиру мала давати реко­мендації генерал-губернатору.

У 1954 р. патріотичні сили Алжиру організували Фронт національного визволення. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. розпочалося збройне повстання алжирського народу проти французьких колонізаторів. Конгрес ФНВ виробив програму, яка

містила такі вимоги: створення незалежної демократичної рес­публіки, проведення аграрних реформ, націоналізація основних засобів виробництва, винесення проблеми алжирської незалеж­ності на розгляд світового співтовариства, переговори з фран­цузьким урядом. Бойові загони ФНВ на початку визвольної війни налічували лише 3 тис. чол. Згодом вони дістали назву Армії національного визволення. Арабські країни, СРСР надали їм зброю. В 1958 р. в регулярних частинах АНВ воювало вже 60 тис. чол., а в допоміжних частинах - 70 тис. Після проведен­ня певних операцій бійці допоміжних частин розходились по домівках. Військові дії доповнювались ненасильницькими ак­ціями протесту в містах, страйками, мітингами, демонстраціями. Одним із дієвих методів боротьби, як проти урядових сил, так і проти європейців, алжирські повстанці вважали терор. У 1958 р. був створений тимчасовий уряд Алжирської республіки.

В національно-визвольному русі сформувалась група лідерів - «історичні вожді алжирської революції». Серед них були відомі громадські діячі (А. Бен Белла, М. Будіаф), бойові командири (X. Бумед'єн), керівники військових зон. Визнаючи головною ме­тою здобуття незалежності, вони по-різному уявляли подальші перспективи розвитку своєї країни.

У 1957-1958 pp. в Алжирі перебувало 800 тис. регулярних французьких військ, оснащених танками, артилерією, авіацією. Місцеві європейські ультраколоністи за підтримки військових створювали свої організації, проводили терористичні акти і в Алжирі, і у Франції. Активізація правих сил привела до падін­ня IV республіки. До влади прийшов президент Ш. де Голль, який запропонував вирішити проблему Алжиру шляхом на­дання йому внутрішньої автономії. Франція мала зберегти кон­троль над його зовнішньою політикою, обороною, економікою і фінансами. ФНВ відхилив пропозицію Шарля де Голля. Ре­акційні французькі генерали здійснили спробу встановити в Алжирі свою диктатуру. Після розгрому путчу ОАС пішла у підпілля і розгорнула кампанію терору проти алжирців і проти співчуваючих їм французів.

Міжнародна громадськість, ліві сили Франції підтримували справедливу боротьбу алжирського народу. Арабські країни не­одноразово вносили питання про деколонізацію Алжиру до по­рядку денного сесій ООН. У грудні 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про визнання права Алжиру на само­визначення і створення незалежної держави. В 1961-1962 pp. в Евіані відбулися переговори між делегаціями французького уряду і тимчасового уряду Алжирської республіки. Правлячі кола Франції намагалися отримати особливі права в майбутньому незалежному Алжирі (збереження французької адміністрації в

ряді приморських районів, відторгнення частини Сахари, збере­ження військових баз). Алжирська сторона пішла на деякі по­ступки. 18 березня 1962 р. були підписані Евіанські угоди, за якими Франція визнавала незалежність Алжиру, його право оби­рати політичний і соціальний режим. Протягом наступних ше­сти місяців намічалося провести референдум з питання про не­залежність. Передбачалось встановлення трирічного перехідного періоду, протягом якого в Алжирі залишалися французькі війська. Колоністам надавалося подвійне громадянство, яке вони мали право змінити надалі на алжирське або французьке. Фран­ція виділяла кошти для відбудови зруйнованого війною госпо­дарства Алжиру. 1 липня 1962 р. всенародний референдум аб­солютною більшістю голосів підтвердив прагнення алжирського народу мати незалежну державу.

Економічний і політичний розвиток Алжирської Народно-Демократичної Республіки в 60-80-х роках XX ст.

Після завоювання незалежності в країні розгорнулась гос­тра боротьба за владу між «історичними вождями». А. Бен Бел-ла, що повернувся з еміграції з Франції, уклав політичний союз з X. Бумед'єном. У вересні 1962 р. в Алжирі відбулися перші парламентські вибори. 26 вересня 1962 р. була проголошена Алжирська Народно-Демократична Республіка. А. Бен Белла очолив її уряд. X. Бумед'єн зайняв посаду військового міністра. У 1963 р. була прийнята перша конституція. Відповідно до її положення фронт національного визволення набував статусу «єдиної авангардної партії в Алжирі», яка «здійснює завдання народної демократичної революції і будує соціалізм». Главою держави і виконавчої влади став лідер ФНВ президент А. Бен Белла. Почалися радикальні соціально-економічні перетворен­ня в дусі «алжирського соціалізму» як різновиду арабського і мусульманського соціалізму. Водночас вивчались і запозичува­лись елементи радянської, югославської і кубинської моделей соціалізму. Перші кроки нового алжирського режиму були ви­соко оцінені радянським керівництвом. Алжир розглядався як «африканська Куба». Президент А. Бен Белла був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1964).

У 1965 р. армія, очолювана міністром оборони X. Бумед'є­ном, здійснила державний переворот. А. Бен Белла був усунутий з постів. Влада перейшла до рук Революційної ради під керів­ництвом X. Бумед'єна. Загальна концепція розвитку країни не змінилася.

Алжирський режим націоналізував банки, страхові компанії, транспорт, нафтогазову промисловість, енергетику. Була введена

державна монополія на зовнішню торгівлю. Національний при­ватний капітал залишався у внутрішній торгівлі, легкій промис­ловості, будівництві, сфері послуг, ремеслі. Іноземний капітал зберігся лише як пайовик змішаних підприємств з переважан­ням держави. Проводилась індустріалізація країни, значну до­помогу в здійсненні якої надав Радянський Союз. Уряд отримав вигідні позики від СРСР (550 млн. дол.), Китаю (250 млн. дол.), Югославії (100 млн. дол.).

Почались перетворення в сільському господарстві. На на­ціоналізованих земельних володіннях колишніх колонізаторів і пов'язаних з ними великих феодалів організовувались колек­тивні ферми. В 1971 р. набрав чинності закон про аграрну рево­люцію. Земля вилучалась у поміщиків і багатих селян за викуп, їм залишалися ділянки, які їхні сім'ї могли обробляти власними силами, без найманої праці. Гарантувалось право власності на землю дрібних і середніх господарств. Вилучені землі розподі­лялись між сільськогосподарськими робітниками, учасниками національно-визвольної війни 1954-1962 pp., дітьми загиблих у цій війні, багатодітними сім'ями. Обов'язковою умовою одержан­ня ділянки був вступ до кооперативу. Всього було розподілено 1,4 млн. га землі, яку отримали 97 тис. селян. Було створено 6 тис. кооперативів. У приватній власності 1,3 млн. селян зали­шилось 60% оброблюваних земель. У 80-х роках ефективне за колоніальних часів сільське господарство Алжиру задовольня­ло потреби населення в продовольстві лише на 30%.

Паралельно з економічними перетвореннями формувалась політична система. На виборах різного рівня зі списку канди­датів виключались особи, чия лояльність режиму ставилась під • сумнів, а їх особисті інтереси, з точки зору відповідних структур, суперечили «інтересам революції і народу». Діяльність будь-якої опозиції заборонялась. В 1976 р. був прийнятий програм­ний документ алжирської революції - Національна хартія. Вона підтверджувала соціалістичну орієнтацію Алжиру. На підставі хартії була введена в дію нова конституція. Главою держави і виконавчої влади оголошувався президент, який обирався на 6 років за пропозицією правлячої і єдиної партії ФНВ. Законо­давчу владу здійснювали Національні народні збори, що обира­лись на 5 років. У грудні 1978 р. помер X. Бумед'єн - лідер ФНВ, президент, глава уряду. З січня 1979 р. вищі державні і партійні посади в Алжирі зайняв Ш. Бенджедід.

На початку 80-х років Алжир вступив у смугу значних еко­номічних труднощів. Надмірний контроль держави над госпо­дарством, обмеження приватного підприємства завадили ефек­тивному розвитку. Протягом 80-х років зменшувались прибут­ки від експорту нафти, оскільки ціни на неї на світовому ринку

знизились майже в 4 рази. Третина валютних надходжень витра­чалась на закупку продовольства. Наблизились терміни пога­шення зовнішніх боргів. Держава мусила скоротити видатки на соціальні програми, імпорт необхідних товарів, на внутрішні ка­піталовкладення. Відповідно до нових умов режим дещо змінив економічну політику. Була надана господарська самостійність держпідприємствам, введена свобода приватного підприємниц­тва. В 1982-1983 pp. приватний сектор отримав пільги у сфері податків, кредитування, зовнішньої торгівлі, купівлі обладнання і виробничих приміщень. Приватні особи дістали право купува­ти землі з державного фонду в степових і пустельних районах, землі нерентабельних кооперативів. У 1986 р. були внесені зміни в Національну хартію. Все ще підтверджувалась соціалістична орієнтація країни. Одночасно визнавалась рівність усіх форм власності, включаючи приватну. Алжирська революція визнача­лась як «народна і національна за своєю суттю, ісламська за духом, арабська за культурою, сучасна і соціалістична за спрямо­ваністю». Підкреслювалась роль ісламських цінностей.

Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація ісламських сил

Нові процеси в алжирському суспільстві не привели до стабі­лізації. Рівень життя основних верств населення стрімко падав. Виникали підпільні опозиційні партії й організації, які критику­вали владу. В 1987-1988 pp. відбулися масові виступи трудящих і стихійні погроми в головних містах Алжиру. Для їх припинен­ня була залучена армія. Після цих подій президент Ш. Бенджедід розпочав процес демократизації країни. В 1989 р. після всенарод­ного референдуму була прийнята нова редакція конституції. З неї виключався термін «соціалізм» у будь-якому трактуванні. Гарантувались свобода совісті, політичні свободи, право на працю і страйки, право на приватну власність. За рік в Алжирі виникло або легалізувалось близько ЗО партій, в т.ч. 4 ісламістські. Про­відною опозиційною партією став Ісламський фронт порятунку на чолі з теологом і професором психології А. Мадані. Він здо­був масову підтримку в народних низах. Фронт виступав за ство­рення фундаменталістської держави за нормами ісламу.

На виборах до органів місцевої влади 1990 р. ІФП набрав 55,42% голосів і завоював більшість місць у 32 із 48 областей, тоді як правлячий ФНВ отримав лише 32% голосів. У першому турі парламентських виборів 1991 p., в якому взяло участь 49 партій, ІФП здобув 188 із 420 депутатських місць. Він мав усі шанси прийти до влади законним шляхом: у другому турі ви­борів отримати 2/3 місць у парламенті, що давало йому право

змінити конституцію і проголосити Алжир ісламською держа­вою. В подальший перебіг обставин втрутилась армія. Прези­дент Ш. Бенджедід під її тиском подав у відставку. Парла­ментські вибори відмінялись. ІФП був заборонений, пішов у підпілля і розпочав у країні масовий терор. Влада перейшла до рук Вищої державної ради з числа генералів. На посаду глави цього органу вони запросили останнього з «історичних вождів» алжирської революції М. Будіафа, який через політичні розбіж­ності з керівництвом ФНВ 27 років прожив у еміграції в Ма­рокко. М. Будіаф став тимчасовим главою держави, проте в 1992 р. він був убитий мусульманськими бойовиками.

В 1995р. в умовах ісламського терору в Алжирі відбулися президентські вибори, на яких переміг генерал Л. Зеруаль. У 1997 р. в таких же складних умовах обирався парламент. Полі­тична ситуація в Алжирі залишалася нестабільною. Жертвами 10-річного ісламського терору стали 100тис. чол. Обраний в 1999 р. президент А.А. Бутафліка проголосив курс на конструк­тивний діалог з ісламською опозицією. В 1999р. в країні відбув­ся національний референдум, який підтримав програму прези­дента за відновлення громадянського миру.

U 7 37. ЛІВІЯ







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.171.146.16 (0.008 с.)