ТОП 10:

Проведення ринкових реформ. Модернізація суспільства



Уряд Т. Озал а розпочав проведення в життя нової стратегії економічного розвитку, яка була вперше розроблена в 1980p., a потім доповнена в 1983-1984 pp. Вона передбачала технічну модернізацію, перехід до відкритої ринкової економіки,

підвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перевага надавалась приватному сектору. Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімались обмеження на переведення при­бутків за кордон. Заохочувалась діяльність змішаних фірм, що працювали на основі сучасної техніки і технології. Пільгами скористалася велика і середня національна буржуазія. Дрібні виробники встановили ділові контакти з великими підприєм­ствами, одержуючи від них замовлення на сировину і напівфаб­рикати. В дрібному бізнесі з часом сформувався особливий сек­тор, де вироблялися дешеві низькоякісні товари для пострадянсь­кого ринку.

Від початку економічних реформ Туреччина досягла відчут­них успіхів. Розвиваються традиційні галузі промисловості -текстильна, шкіряна, харчова. Налагоджено виробництво елект­ротехніки, транспортних засобів, електроніки. За допомогою фірм країн - членів НАТО здійснюється виробництво військової тех­ніки - винищувачів, танків, ракет. Військово-промисловий ком­плекс швидко зміцнює свої позиції в наукоємному виробництві. Туреччина успішно завойовує ринки країн Близького і Серед­нього Сходу, прагне стати повноправним членом ЄЕС.

Країна змогла за короткий відрізок часу здійснити техноло­гічну революцію в сільському господарстві. Наполовину збільши­лась площа зрошувальних земель, урожайність зросла на 30-50%. Туреччина повністю вирішила свої продовольчі проблеми, а час­тину сільськогосподарської продукції направила на експорт.

В економіку були успішно інвестовані й кошти з нетради­ційних джерел фінансів. Багато турецьких робітників працює за кордоном, їх грошові перекази сім'ям у твердій валюті у 80-х роках досягали 2-3 млрд. дол. на рік. Держава допомогла при­ватному бізнесу створити необхідну інфраструктуру для обслу­говування іноземних туристів. Доходи від туризму становлять близько 4 млрд. дол. на рік. Уряд зміг залучити додаткові кош­ти на перебудову господарства. В 90-ті роки темпи розвитку Ту­реччини уповільнились, зараз її економіка пристосовується до нових умов.

У суспільній сфері сучасна Туреччина має більшість атри­бутів західної демократії. Обирається парламент, існує багато-партійна система, конфедерація профспілок, дозволені страйки, демонстрації. Знято ряд заборон закону 1983 р. на політичну діяльність. Дуже популярним став вислів «Ми прийшли зі Схо­ду, але йдемо на Захід». В той же час деякі статті конституції передбачають обмеження демократичних прав. Різко посилили свою діяльність ісламські фундаменталісти, які борються за за­міну світської республіки на шаріатську державу. Вони створи­ли Партію благоденства на чолі з Неджметтіном Ербаканом, яка

здобула переконливу перемогу на виборах 1995 р. Від коаліції з ісламістами для створення уряду відмовились усі світські партії, до влади вона не прийшла, а пізніше була заборонена як некон­ституційна. Але тепер турецькі політики у своїй діяльності му­сять враховувати мусульманський фактор. Найбільш впливови­ми буржуазними партіями є Партія вірного шляху (лідер Тансу Чіллер) і Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз).

Зовнішня політика Туреччини визначається союзом із США і участю у військовому блоці НАТО. Вона дотримується, як пра­вило, проамериканської орієнтації, на її території знаходяться десятки військових баз НАТО і США. Туреччина розширяє доб­росусідські відносини з державами регіону. Вона вступила в усі ісламські економічні і політичні організації, добивається ство­рення «ісламського спільного ринку», де могла б зайняти домі­нуючі позиції.

ЗО. ІЗРАЇЛЬ

виникнення і розбудовадержави

Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції ООН № 181від 29 листопада 1947 р. на частині території Палес­тини. Єврейські політичні угруповання заздалегідь готува­лись до цієї важливої події. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве самоврядування, виро­била пропозиції щодо проекту конституції і кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасова державна рада із представників 12 по­літичних партій та організацій. До проголошення незалеж­ності були створені армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята Декларація незалежності держави Ізраїль і сформований її тимчасовий уряд, який очо­лив лідер Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він ви­йшов переможцем. У ході Палестинської війни 1948-1949 pp. Ізраїль захопив більшу частину території, на якій мала ство­рюватись арабська держава. Арабське населення з окупова­них земель втекло в сусідні країни. Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво вплинули на по­дальшу розбудову єврейської держави.

У 1949р. були проведені загальні вибори в Установчі збори, які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прий­няли «перехідний закон», що визначав республіканську форму

правління, функції парламенту, президента та уряду. Конститу­ція прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них є закон про повернення (1950), відпо­відно до якого ізраїльське громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка побажає приїхати в країну. Це положення закріплене в законі про громадянство (1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щоб надати притулок євреям усього світу». Одночасно він визнав громадянами країни лише тих арабів, які на 8 листопада 1952 р. знаходились у тому місці, де жили з моменту народження, що автоматично позбавило гро­мадянства всіх біженців.

Важлива роль в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і свят. По суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи іудейської релігії викладались у шко­лах. Вводилась релігійна цензура. Справи, пов'язані з особис­тим статусом громадян, почали розглядатися судами рабинату, які виносили рішення на підставі галахи - стародавніх законів Талмуду і Тори. Неєвреї і жінки не мали права свідчити в цих судах. Ряд законодавчих актів стосувався анексії захоплених у 1948-1949pp. територій і перерозподілу власності арабського населення: закон про покинуті райони (1948),закон про власність відсутніх господарів (1950), закон про придбання землі (1953). Вони передавали в руки держави або приватних осіб майно і землі арабів, змушених покинути свою власність і рятуватись від бойових дій і насильства. Відповідно до закону про термін давності (1958) арабські селяни мали пред'явити документи 20-річної давності, часів англійського мандату, які б підтвердили їх право на землю. Ділянки тих, хто не зміг довести свої права, конфісковувались і передавались єврейськім колоністам. Резуль­татом «євреїзації» арабської власності в цей період скористала­ся третина громадян Ізраїлю. їм перейшло 25% усіх будівель у країні, 57,5 тис. квартир у містах, 10,7 тис. крамниць і майсте­рень. На землях, втрачених арабами, в 1948-1953 pp. було засно­вано 350 єврейських поселень.

Держава і суспільство

Ізраїль - парламентська республіка. Вищим законодавчим органом країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120чол., який обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, Таємних виборів. Голосування здійснюється за списками партій

і партійних блоків, висування окремих позапартійних канди­датів не передбачене. До парламенту проходили ті списки, за які подавалось не менше 1% голосів виборців. Закони в кнесеті прий­маються простою більшістю голосів і набирають чинності після того, як їх підпише прем'єр-міністр і міністр, відповідальний за їх виконання, а потім санкціонує президент. Глава уряду фак­тично є головною посадовою особою в державі, від якої залежить вироблення всіх важливих рішень. Президент обирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністр обирається всенародним голо­суванням.

В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, в рамках якої функціонує кілька десятків партій різної політичної спрямова­ності. Всі вони з позицій націоналізму виступали за побудову «чистого» єврейського суспільства. Однак у підході до ряду кон­кретних проблем (права неєврейського населення, анексія арабсь­ких територій, роль іудаїзму, економічна і соціальна політика тощо) існували значні розбіжності.

У 50-х- середині 70-х років в ізраїльському суспільстві пере­важали ліві настрої. Найбільш впливовою була Робітнича партія,що ставила своєю метою побудову «єврейського соціалізму». її програма передбачала створення соціально орієнтованої держа­ви, яка захищає інтереси всіх громадян, пом'якшує або зовсім/7 усуває соціальні конфлікти і робить Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р. партію було реорганізовано, вона змінила назву і відтоді називається Партія праці. її лідерами в різні періоди були Д. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І. Рабин. Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єдну­валась у коаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди Ізраїлю 1948-1977 pp. У цей час була створена сучасна політич­на та економічна система країни, закладені основи її внутріш­ньої і зовнішньої політики.

Група партій правоцентристського спрямування виступала за проведення широких ринкових перетворень, обмеження со­ціальних функцій держави, іудеїзацію суспільства, врегулюван­ня близькосхідного конфлікту шляхом жорсткого тиску на арабські країни. На початку 70-х років вони сформували блок Лікуд (Згуртованість).

Ультраправі парти висували лозунг створення «великого Ізраї­лю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльсь­ке суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм є людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийня­ла іудаїзм. Крім того, право на ізраїльську національну належність

мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв у Палестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки, Ефіопії, країн Східної Європи, СРСР і СНД та ін. На кінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6 млн. чоловік, його чисельність зросла порівня­но з 1948 р. у 7,4 рази. З 1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило його населення на 12%. Нині там проживає 860 тис. вихідців з СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис. - з Польщі і Румунії, по 180 тис.

- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне з головних завдань держави - інтеграція переселенців у суспільство. Для цього ство­рене спеціальне Міністерство абсорбції емігрантів. Розроблені програми адаптації, які передбачають організацію переїзду, роз­селення, виплату допомог, працевлаштування, освоєння нових професій, вивчення івриту, історії, законодавства Ізраїлю тощо. В той же час кожна община нових громадян певною мірою зберігає свою специфічну культуру, звичаї, манеру вдягатися.

Чисельність арабського населення Ізраїлю коливалась у зв'язку з війнами і приєднанням нових територій. На кінець XX ст. там проживало 886 тис. арабів-мусульман (14,8% від загальної кількості населення) і 98 тис. друзів (1,6%). Арабсь­ке населення обмежувалось у правах. Хоча ніяких офіційних документів із цього приводу не існує, на практиці склалася си­стема дискримінації арабів. Територіальні надбання 1948-1949 рр. анексовані, загарбання 1967 р. оголошені окуповани­ми територіями і активно колонізуються. Досить довго грома­дянський статус арабів не був визначеним. У 1966 р. вони дістали право брати участь у виборах і висувати свої партійні списки. В прикордонних районах і місцях компактного проживання арабів військові власті і спецслужби під гаслом боротьби з терориз­мом мають право вводити надзвичайний стан, комендантську годину, обмежувати пересування, заарештовувати і висилати людей без пред'явлення звинувачення, обшукувати будинки. Існували негласні заборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках араби складали близько 20% кваліфікованих робітників і 33% - некваліфікованих. їм був закритий доступ у ряд галу­зей виробництва. Прагнучи підірвати єдність арабського насе­лення, ізраїльський уряд надав особливий статус друзам. Лише вони серед арабів проходять обов'язкову військову службу і мають належні за це пільги.

На початку 90-х pp. в Ізраїлі склалося нове співвідношення суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населен­ня, які раніше з різних причин вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові

партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 p., всього через п'ять років після виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени увійшли в уряд. Перед парламентськими вибора­ми 1999 р. з'явились ще три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський», «хасидський» таін.

Соціально-економічний розвиток

Основою господарської моделі Ізраїлю є змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-коопе-ративного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціа­лізацію. Держава централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення і працевлаштування іммігрантів, роз­витку інфраструктури. Державні компанії зайняли провідне становище у військовій, гірничовидобувній, хімічній промисло­вості, електро- і водопостачанні, на транспорті. Державі нале­жить значна частина земельного фонду країни.

Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича еконо­міка» , функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництво профспілковими виробничими структура­ми здійснює Товариство робітників - головний холдинг, розпо­рядник акцій. Всі працюючі вважаються колективними власни­ками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює металообробку, електронну, металургійну про­мисловість. Профспілки володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і 1/6 будівельного бізнесу. До цього сек­тора належать сільські кооперативи - кібуци і мошави, які бе­руть землю в колективну оренду в держави і виробляють 4/5 сільськогосподарської продукції Ізраїлю. Рівень прибутків зайня­тих у профспілково-кооперативному секторі помітно вищий, ніж в інших сферах економіки.

Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Поряд із сучасним ве­ликим виробництвом створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько 80% усіх підприємств. Ши­роко практикувався «сімейний бізнес». Така політика відпові­дала офіційній доктрині «соціальної держави», сприяла зайня­тості населення, створювала умови для подальшої лібералізації економіки.

Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господар­ство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання то­варів і послуг значно переважало над їх виробництвом. Розрив МІЖ ними компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону. Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озбро­єнь, внаслідок якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правоцентристські партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію господарства. Була прове­дена девальвація шекеля на 92% і введений його плаваючий курс. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експорт, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі еко­номічний хаос. Почалось неконтрольоване зростання цін. Інфля­ція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули такого роз­маху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалою. Знову стало необхідним державне регулювання.

Протягом семи років політична і наукова еліта країни аналі­зувала допущені помилки і розробляла нову концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програму оздоровлення економіки на ринкових засадах, яка почала успішно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне піднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію радянських євреїв, що сприяло роз­ширенню споживання, збільшенню будівництва, зростанню об­сягів виробництва в легкій і харчовій промисловості. Приїзд великої кількості освічених фахівців дав поштовх розвитку на-укоємних і високотехнологічних галузей. Іншим стимулом про­гресу стали позитивні зрушення у врегулюванні близькосхідно­го конфлікту. Ізраїль також успішно включався у завоювання нових зовнішніх ринків у країнах Далекого Сходу, Латинської Америки, Центральної Азії, Східної Європи.

Держава виступає гарантом соціального захисту населення. Введені в дію кілька проектів. Програма національного страху­вання передбачає виплати по старості, інвалідності, безробіттю, а також допомоги працівникам підприємств, що збанкрутували, солдатам запасу під час щорічних зборів, сім'ям з дітьми. Про­грами страхування за умовами трудових угод здійснюються проф­спілками, а кошти на них формуються з внесків роботодавців і працюючих. Бюджетні урядові асигнування йдуть на виплату пенсій державним службовцям, інвалідам ізраїльської армії,

особам, що постраждали в результаті сутичок у прикордонній смузі, жертвам нацизму. Програми соціальної допомоги адресо­вані людям, які не можуть забезпечити собі прожитковий мінімум і не мають джерел для існування. На соціальний захист в Ізраїлі в окремі періоди направлялось 25-28% видатків державного бюджету. Значна увага приділяється також медичному обслуго­вуванню населення. Середня тривалість життя громадян Ізраї­лю на даний період складає для жінок 79,9 року, для чоловіків -76,3 року. Середньостатистична сім'я після сплати податків має місячний прибуток у сумі 8 000 шек. (близько 2,5 тис. дол.). 70% сімей володіють житлом, де на кожного члена припадає одна й більше кімнат.

Зовнішня політика

У момент створення держави Ізраїль основним принципом її зовнішньої політики проголошувався принцип «неідентифі-кації», тобто відмови від підтримки курсу будь-якої з великих держав. На початку 50-х років успішно закінчились складні переговори із Західною Німеччиною, яка визнала своювідпові­дальність за політику геноциду (голокосту) проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угода про виплату репарацій державі Ізраїльі реституцій окремим громадянам як компенсацію за переслідування гітлерівськім режимом. З 1952по 1984pp. Ізраїль отримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у вигляді грошо­вих виплат і товарних поставок.

Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю є кон­фронтація з арабськім світом, яка включає військове протистоян­ня, необхідність повернення арабам окупованих територій, ство­рення незалежної Палестинської держави. Ізраїль несе свою частину відповідальності за затяжний близькосхідний конфлікт, що триває понад 50 років. З середини 50-х pp. у зовнішній полі­тиці Ізраїль почав орієнтуватися на країни Заходу, в першу чер­гу на СІЛА. Розгорнулась його політична, економічна, військова інтеграція із західними партнерами. На початку 60-х років ад­міністрація президента Д. Кеннеді офіційно заявила про «особ­ливі стосунки» з Ізраїлем, прагнучи використати співпрацю для вирішення своїх геополітичних поривань на Близькому Сході. За 1948-1984 pp., тобто в той час, коли відбулося 5 арабо-ізраїльсь-ких воєн, США надали Ізраїлю допомогу на 28,5 млрд. дол., 70% якої призначалося на закупку зброї. Одночасно США намагали­ся знайти політичні шляхи розблокування близькосхідної кри­зи. Вони виступали посередниками у двосторонньому врегулю­ванні між Ізраїлем і Єгиптом і підписанні Кемп-Девідських угод. У нових міжнародних умовах кінця 80-х - початку 90-х pp.

розпочалися мирні переговори між Ізраїлем і ОВП, на яких підпи­сано кілька угод про поетапне створення незалежної арабської Палестинської держави.

і» 31. АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇРОЗВИТКУ

У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Маври­танія, Туніс, Лівія, Судан), східносередземноморську (Єгипет, Си-рія,Ліван, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населен­ня, іноді деякі з цих країн також відносять до арабських.







Последнее изменение этой страницы: 2016-09-18; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.191.72 (0.009 с.)