Китайська народна республіка

J '-( Становище Китаю після Другої світової війни

Після закінчення Другої світової війни в Китаї розгорнулася гостра політична боротьба з питання щодо перспектив розвитку, яка періодично переростала у відкриті збройні сутички. Народні маси вимагали від Гоміндану і КПК встановлення внутрішнього миру і демократизації країни. Склалося два державних об'єднан­ня: територія, що контролювалася Гомінданом, і визволені райони КПК. В Китаї перебували іноземні війська. Радянська армія в Маньчжурії розгромила і примусила капітулювати японську Кван-тунську армію. Війська США висадилися вздовж китайського узбережжя, де вони роззброювали японські частини.

До того часу, поки великі держави СРСР і США поводили себе як союзники по антигітлерівській коаліції, ворогуючі сторони

в Китаї були схильні до компромісу. З серпня 1945 по березень 1947 pp. тривали переговори між Гомінданом і КПК, роль посе­редника виконувала американська дипломатія (спочатку посол СІЛА в Китаї Харлі, потім Маршалл).

У грудні 1945 р. Московська нарада міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії прийняла рішення про не­обхідність мирного об'єднання Китаю і запобігання грома­дянській війні. Три держави зобов'язувалися не втручатися у внутрішні справи Китаю. Була досягнута угода про виведення звідти радянських і американських військ.

10 січня 1946 р. в Чунціні відкрилась політична консуль­тативна конференція представників Гоміндану, КПК, інших по­літичних партій і організацій. Вона вирішила створити коалі­ційний уряд Китаю і зберегти самоуправління провінцій. Намічалось проводити економічну політику відповідно до прин­ципу Сунь Ятсена про народне благоденство: земля - селянам, робота - робітникам, свобода ділової активності - підприєм­цям, більш високий життєвий рівень - усьому народу. Поча­лась підготовка до скликання Національних зборів, у яких комуністам виділялось 25% місць. Рішення конференції відоб­ражали реальне співвідношення сил і були компромісними. Вони створювали основу для мирного об'єднання і реформу­вання Китаю. Гоміндан добровільно відмовлявся від монополії на владу на користь КПК.

\ Друга громадянська війна (1946-1949). Створення КНР

У лютому 1946 р. США проголосили курс на «холодну війну». Одразу ж загострилася ситуація в усіх країнах і регіонах, де існували проамериканські і прорадянські сили. Саме наддержа­ви СРСР і США спровокували другу громадянську війну в Китаї, тоді як вони мали реальну можливість їй запобігти.

СРСР створив на території Північно-Східного Китаю так звану Маньчжурську революційну базу. Він не дозволив уряду Гоміндану направити сюди своїх чиновників і війська. Радянсь­ке командування передало китайським комуністам озброєння Квантунської армії.

Велися поставки в Маньчжурію автомашин, палива, ліків, стратегічних матеріалів. У комуністичні озброєні загони були призначені радянські військові радники. На кінець 1945 р. КПК мала армію чисельністю 300 тис. чол.

Уряд Чан Кайші спирався на США. В 1945-1948 pp. амери­канська сторона надала йому військову й економічну допомогу на суму 6 млрд. дол. До літа 1946 р. американські офіцери переозброїли і переформували 45 дивізій Гоміндану чисельні­стю 150 тис. чол.

В 1946 p. уряд Чан Кайші підписав із США договір про дружбу, торгівлю і мореплавство. Протягом 1946-1948 pp. було укладено ще 15 угод. Американці дістали право без перешкод торгувати з Китаєм, орендувати землю, одержувати концесії на розробку природних багатств тощо. Американські радники дія­ли в армії, розвідці, фінансах, зовнішній торгівлі. Американське засилля викликало незадоволення у різних верств населення, особливо в національної буржуазії.

Влітку 1946 р. почалися бойові дії між ворогуючими сторо­нами. На цей час в армії Гоміндану налічувалося 4,3 млн. чол., в армії КПК - 1,2 млн. чол. Перевага була на боці Гоміндану. В 1947 р. в ході війни стався перелом, армія КПК перейшла в наступ. Друга громадянська війна закінчилася перемогою комуністів. Залишки військ Чан Кайші втекли на о. Тайвань. 1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна Респуб­ліка, в якій встановився комуністичний режим. 2 жовтня 1949 р. нову державу визнав СРСР. 14 лютого 1950 р. був підписаний договір про дружбу, союз і взаємну допомогу терміном на 30 років. Радянська сторона надала Китаю пільговий кредит у розмірі 300 млн. дол. для оплати поставок технічного обладнання і ма­теріалів. Договір доповнювався секретними додатками. СРСР одержував «особливі права» в Маньчжурії і Сіньцзяні. Китай мав оплачувати частину радянських поставок валютою, яку пе­реказували для своїх рідних зарубіжні китайці. Радянський Союз отримував для своїх потреб стратегічну сировину (уран, руди кольорових металів).

JL j Перехід керівництва КНР до будівництва «соціалізму з китайською специфікою». Соціально-економічні експерименти кінця 50-х - початку 60-х років XX ст.

На початку 50-х років КПК почала будівництво «основ со­ціалізму» за радянською схемою в сталінському варіанті. В 1952 р. ЦК КПК так сформулював свою генеральну лінію: «Про­тягом досить тривалого часу поступово здійснити соціалістичну індустріалізацію країни і поступово провести соціалістичні пе­ретворення сільського господарства, кустарної промисловості і капіталістичної промисловості і торгівлі». На вирішення цих завдань відводилось 15 років.

Важливим кроком у здійсненні генеральної лінії стало виконання першого 5-річного плану (1953-1957 pp.). Його ме­тою була підготовка умов для індустріалізації. Ставка робила­ся на розвиток або створення галузей важкої промисловості -металургії, електроенергетики, автомобілебудування, на розви­ток транспорту і розвідку корисних копалин. Успіхи КНР у першій п'ятирічці були досить вагомими. Всього було збудовано

694 великих підприємства. СРСР виділив Китаю нові позики, надав допомогу в будівництві і реконст­рукції 250 промислових об'єктів. В КНР було на­правлено 11 тис. кваліфі­кованих радянських спе­ціалістів. В СРСР одержа­ли підготовку понад 20 тис. китайських робітників, інженерів, представників інших спеціальностей.

В 1956 р. китайське ке­рівництво провело суцільну колективізацію. Тоді ж роз­почався наступ на націо­нальну буржуазію і тор­говців. Приватні підприєм­ства переходили під кон­троль держави. їх власникам виплачувалось 5% від капіталу протягом 7 років. Ці заходи супроводжувались масовими реп­ресіями проти незадоволених, а також тих членів КПК, які сум­нівалися в правильності обраного курсу.

Мао Цзедун та деякі інші лідери КПК вирішили різко при­скорити темпи будівництва «соціалізму», щоб обігнати СРСР і зайняти його місце у світовому комуністичному русі. Генераль­на лінія партії тепер звучала так: «Напружуючи всі сили, праг­нучи вперед, будувати соціалізм за принципом більше, швидше, краще, економніше». Новий курс здійснювався під гаслами «трьох червоних знамен». Це генеральна лінія в новому формулюванні, «великий стрибок», народні комуни.

Темпи розвитку китайської економіки оголошувалися за­надто повільними. Планувалось збільшити випуск промислової продукції в 6,5 разів, сільськогосподарської - в 2,5 рази.

Протягом кількох місяців у 1958 р. 720 тис. сільськогоспо­дарських кооперативів були об'єднані в 26 тис. комун. В них усуспільнювались не лише праця і основні засоби виробництва. Комунам передавались присадибні ділянки і вся особиста власність селян. Ліквідувався принцип матеріальної зацікавле­ності. За роботу члени комуни одержували безплатно миску рису. Праця і побут воєнізувались. Нелюдські умови в комунах при­звели до масових втеч і селянських заворушень. В кінці 1958 р. і в 1959 р. через дезорганізацію сільськогосподарського вироб­ництва в Китаї почався голод.

Оголошувалася «всенародна битва за сталь» для того, щоб одним стрибком вивести Китай в число передових держав. У верхах було вирішено різко збільшити виплавку сталі - з 5,4 млн. т до 100 млн. т на рік. По всій країні - в міських квар­талах, дворах установ, вузів, шкіл, лікарень, театрів - споруджу­вались сотні тисяч примітивних плавильних печей, які діяли цілодобово. Було витрачено 40 млн. т залізної руди, 80 млн. т вугілля і працю 100 тис. чол. В результаті одержаний метал виявився непридатним для використання. Матеріальні ресурси і трудова енергія народу пропали даремно.

«Великий стрибок» знайшов свій прояв і у сфері культури, науки, освіти. Надходили повідомлення, що студенти вузів, «зла­мавши сліпу віру в авторитети», за кілька днів, а іноді навіть за одну ніч, писали підручники та іншу наукову літературу, які раніше не вдавалось підготувати і за десятиріччя.

На пленумі ЦК КПК 1959 р. з критикою політики «трьох червоних знамен» виступив один з ветеранів комуністичного руху, герой двох громадянських воєн, міністр оборони КНР Пен Деху-ай, який назвав маоцзедунівські методи побудови «соціалізму» дрібнобуржуазним фанатизмом. Його оголосили правим опор­туністом, позбавили посади і вислали в глуху місцевість. У роки «великого стрибка» обсяги сільськогосподарського виробницт­ва щорічно скорочувались на 10%. Від голоду померло близько 10 млн. чол. Ця політика завдала КНР збитків на 70 млрд. дол., що складало третину ВНП країни.

В 1961 р. керівництво КПК мусило визнати провал «вели­кого стрибка» і взяло напрямок на «врегулювання темпів роз­витку». В першу чергу він включав перебудову комун за попе­реднім зразком. Селянам поверталися городи, особисте майно, дозволялося займатися промислами. 20 млн. громадян з міст насильно були переселені в сільську місцевість. Ціною неймові­рних зусиль найбільш катастрофічні наслідки «великого стриб­ка» вдалося ліквідувати.

В країні розпочалася дискусія, в ході якої постало питання про те, як стали можливими такі жахливі соціально-економічні експерименти і хто повинен за них відповісти. При цьому не ставилась під сумнів сама ідея побудови соціалізму. Керівницт­во КПК звинувачувалось у некомпетентності, методи його діяль­ності засуджувались. Мао Цзедун і його оточення опинилися перед реальною загрозою втрати влади.

«Культурна революція» (1966-1976)

Провал «великого стрибка» спричинив зростання супереч­ностей серед партійно-державної еліти. Лідером опозиції курсу Мао Цзедуна був Голова КНР Лю Шаоци. Своє бачення перспектив

розвитку Китаю, відмінне від маоїстського, висловили Генераль­ний секретар ЦК КПК Ден Сяопін, провідний спеціаліст з еконо­мічних питань у керівництві КПК Чень Юнь, маршал Чжу Де, голова Постійного комітету Всекитайських зборів народних пред­ставників Пень Чжень та ін.

У травні 1966 р. в Китаї почалася так звана «культурна революція» - кампанія розгрому партійних, державних і гро­мадських організацій. Була створена група в справах «культур­ної революції», яку очолили дружина Мао Цзедуна Цзян Цін і його колишній секретар Чень Бода. Опорою маоїстів стала уч­нівська і студентська молодь. Організовувались спеціальні заго­ни хунвейбінів («червоних охоронців»), які розпочали терор проти інтелігенції, партійних і громадських діячів. їх виводили на «суд мас» нібито за ревізіонізм, а насправді - за самостійність мис­лення і реальну оцінку становища та комуністичних експери­ментів. Після тривалих знущань озвірілої молоді їх направляли в спеціальні табори на «перевиховання».

Були розгромлені органи влади, парткоми, профспілки. В кінці 1966 р. наряду з хунвейбінами стали створюватись загони цзаофанів («бунтівників») з некваліфікованих молодих робіт­ників і дрібних службовців, які мали нести ідеї «культурної ре­волюції» на підприємства і в установи. В країні запанували хаос і безвладдя. Розпочалися криваві сутички між різними угрупо­ваннями хунвейбінів і цзаофанів. Проти них було кинуто армію. Влітку 1967 р. в Китаї встановився військовий контроль. Мо­лодь виконала свою руйнівну роль, вона стала не потрібна керів­ництву КПК. Сотні тисяч хунвейбінів і цзаофанів були заареш­товані і вислані на «перевиховання» в безлюдні віддалені райо­ни внутрішнього Китаю.

Лю Шаоци, «особа № 1, що йде капіталістичним шляхом», в постанові Пленуму ЦК КПК був названий «зрадником, провока­тором, цепним собакою імперіалізму і гомінданівської реакції», який 40 років вів контрреволюційну діяльність. Глава держави помер у Кайфинській в'язниці від запалення легенів, бо йому відмовили в елементарній медичній допомозі. «Особою № 2, що йшла капіталістичним шляхом», було визнано Ден Сяопіна. В 1967-1972 pp. він «перевиховувався» на Цзіньцзянському трак­торному заводі, у досить поважному віці працюючи слюсарем. Маршал Пен Дехуай, що жив у засланні в провінції Сичуань після того, як він наважився критикувати «великий стрибок», був заарештований спеціальним хунвейбінівським «полком по затримці» і кинутий у тюрму в Пекіні. В антипартійній діяль­ності і «буржуазній військовій лінії» звинувачувався началь­ник Генерального штабу НВАК Хуан Кечен. У 1971 р. при за­гадкових обставинах над територією Монголії загинув міністр

оборони КНР Лінь Бяо, якого підозрювали в організації змови проти Мао Цзедуна. В ході розслідування «справи Лінь Бяо» було усунуто близь­ко 34 тис. військових, в т.ч. начальника Генерального штабу НВАК Хуан Юншена, командувача ВПС У Фасяня.

В 1972 р. було реабіліто­вано Ден Сяопіна. Він знову почав відігравати помітну рольь у вищому керівництві КНР, займав посади заступни­ка голови уряду, начальника Генерального штабу НВАК, став членом Політбюро ЦК КПК і заступником Голови КПК. 4 квітня 1976 р. в день «поминання померлих» на центральній площі Пекіна

відбулися заворушення, учасники яких закликали до припинен­ня політики репресій і притягнення до відповідальності їх органі­заторів. Ден Сяопіна було звинувачено в організації цих «контр­революційних подій», знову знято з усіх постів, але залишено в партії, щоб він мав «можливість виправитись». Не чекаючи відправки на «перевиховання», він виїхав у Гуанчжоу, де його взяв під свій захист генерал Сюй Шию, командувач гуанчжоусь-кого військового округу.

За час «культурної революції» були затримані і знаходи­лись під слідством 4 млн. 200 тис. чол. В різних збройних су­тичках було вбито понад 237 тис. чол., а 730 тис. стало інваліда­ми. В 1966-1976 pp. репресій і переслідувань зазнали більше 21 млн. чол., постраждали в тій чи іншій формі 123 млн. чол.

Період «культурної революції» (1966-1976) - це режим осо­бистої влади Мао Цзедуна, військово-бюрократична диктатура, яка спиралася на армію і партійний апарат. На з'їздах і плену­мах КПК точилася боротьба за владу між трьома основними уг­рупованнями верхів. Це старі партійні кадри, група діячів, що зробила кар'єру на «культурній революції», і вищі військові. Одні з них займали високі посади, інші звинувачувались в анти-партійній діяльності і були репресовані. Безперервно здійсню­вались чистки. Реальна влада на місцях знаходилась у руках армії. «Культурна революція» дорого обійшлась китайському народу. Вона дезорганізувала господарство, поставила його на

межу краху, значно погіршила і без того низький рівень життя, позбавила громадян будь-яких прав.

«Політика реформ і зовнішньої відкритості»

9 вересня 1976 р. на 83-му року життя помер Мао Цзедун. 6 жовтня 1976 р. були заарештовані чотири організатори «куль­турної революції» на чолі з Цзян Цін (так звана «банда чоти­рьох»). Ці події вважаються кінцем десятиріччя «культурної революції».

Китайське керівництво почало негласно переглядати ма­оїстські установки і вносити необхідні корективи. На пост нефор­мального лідера КПК висунувся Ден Сяопін. Він сформулював програму реформ, відому під назвою «чотирьох модернізацій» (в сільському господарстві, промисловості, науці й культурі, обороні), їх головною метою проголошувалася побудова «соціалізму з ки­тайською специфікою». Передбачались масштабні ринкові пере­творення при незмінній монополії КПК на владу.

В грудні 1978 р. пленум ЦК КПК прийняв рішення про про­ведення аграрної реформи. Сільськогосподарські комуни розпус­кались. Вводилась підрядна система землекористування. її ос­новною формою став сімейний підряд. Сім'я на тривалий термін одержувала ділянку землі, розмір якої визначався за кількістю працюючих. Укладався контракт на виробництво певних видів сільськогосподарської продукції. Відповідно до його умов сім'я продавала державі за твердими цінами 40% урожаю, 3% вартості урожаю виплачувала як податок на землю і 7% урожаю грошима або натурою вносила у громадський фонд села для проведення гідромеліоративних і будівельних робіт, утримання соціальної сфе­ри. 50% урожаю залишалось у розпорядженні сім'ї і вона мала право реалізувати його на ринку за вільними цінами. Значно підви­щувалась матеріальна зацікавленість селянства в результатах своєї праці. Щоб стимулювати розвиток аграрного сектора, держава підняла закупівельні ціни на 18 видів продукції. Селянам дозво­лялося купувати різноманітну техніку. Всі ці заходи дали вагомі наслідки. Середньорічне виробництво зерна досягло 380-400 млн. т. Країна в основному забезпечила себе продовольством.

Нові методи стали впроваджуватись у промисловості, де здійснювались пошуки оптимального співвідношення ринково­го і планового начал. Вводилось так зване спрямовуюче плану­вання, за якого державне замовлення складало 10-60% продукції підприємств, а решту виробник міг реалізувати на власний роз­суд. Запроваджувалась система постачання сировини і матері­алів через відповідні центри і оптові ринки. В таких умовах виявилось, що багато державних підприємств нерентабельні, ви­пускають товари низької якості, які не знаходять збуту.

Поряд з державним сектором, якому належать провідні по­зиції в промисловості, розгорнули свою діяльність приватний і змішаний сектори. Створювались умови для залучення інозем­них інвестицій. Були створені спеціальні зони «економіко-тех-нологічного розвитку» з особливими сприятливими умовами господарської діяльності. Зацікавленість у вкладанні тут своїх капіталів виявили США, Японія, країни АСЕАН, західноєвро­пейські держави. В цих зонах китайський державний капітал співробітничає з іноземним. Ліцензії надаються на конкурсній основі з урахуванням національних інтересів.

Перебудова промисловості КНР відбувалась повільно. Дер­жава підтримує численні збиткові підприємства, боячись втрати­ти контроль над ситуацією.

Перетворення у виробничій сфері вимагали змін у галузі освіти, науки, культури. Виникла гостра потреба у кваліфікова­них спеціалістах із ґрунтовними знаннями з економіки, марке­тингу, іноземних мов тощо. Складним виробництвам було не достатньо просто грамотних робітників і службовців. Серйоз­ною проблемою стало подолання в суспільстві негативного став­лення до інтелігенції, яка, відповідно до ідеологічних установок попереднього періоду, хоч і давала певну користь, але була воро­жою силою і не заслуговувала на довіру, бо не працювала рука­ми. Збільшувались державні видатки на освіту, розширялась ме­режа початкових і середніх шкіл, вищих навчальних закладів. Відкривались приватні школи, курси і навіть інститути. Молодь здобувала дефіцитні спеціальності за кордоном. У світлі нових вимог були розроблені державні перспективні програми науко­вих досліджень.

В 1997 р. в різних освітніх закладах КНР навчалось 320 млн. чол. Початкову школу відвідувало 140 млн. дітей. По­над мільйон молодших школярів щорічно кидало навчання, щоб працювати і допомагати своїм сім'ям матеріально. В середніх школах І ступеня навчалося 52,3 млн. чол., в середніх школах II ступеня - 8,5 млн. чол., в професійних середніх школах - 10,9 млн. чол. 52% підлітків і молодих людей вважають більш раціональним здобувати середню освіту одночасно з професією і вчитися в аналогах наших ПТУ. В 1978 р. в КНР 23,5% насе­лення було неписьменним, в 1997 р. таких залишилось 12%. Країна має 6,3 млн. студентів вузів. 250 вищих навчальних за­кладів об'єднані в комп'ютерну просвітницьку і науково-дослід­ну мережу. Всі ступені освіти в КНР платні.

За останні 20 років Китай співпрацював у галузі освіти і науки із 154-ма країнами, прийняв на навчання 250 тис. іно­земних студентів, направив на здобуття освіти за кордоном 300 тис. чол., із яких повернулось на батьківщину 90 тис. чол. В

Академії інженерних наук Китаю 52% академіків вчились за кордоном і повернулись у країну в останні 10 років. За час існу­вання КНР 55% академіків АН Китаю здобули базову освіту або вчений ступінь за кордоном.

У складі Академії наук Китаю налічується понад 120 на­уково-дослідних інститутів. Існують галузеві Академії наук: Академія сільськогосподарських наук, Академія лісівництва, Академія традиційної китайської медицини. Розробляється 430 тис. наукових тем, 80% результатів наукових досліджень продаються виробництву через технологічні чи технічні ринки, яких налічується близько 14 тис.

Модернізація армії почалася зі скорочення її чисельності на 1 млн. чол. Зараз збройні сили КНР налічують 3-3,2 млн. чол. Створена система «армія - ополчення - запас», яка дає мож­ливість у разі необхідності довести чисельність військовослуж­бовців до 30 млн. чол. Армія переоснащується новими видами озброєнь на основі власних науково-технічних розробок. Значно підвищилися вимоги до офіцерського та особового складу. Реор­ганізовано систему підготовки офіцерського корпусу. Витрати на утримання і переозброєння армії в 1990-1998 pp. збільши­лись утричі. За рахунок власних науково-технічних розробок і закупок за кордоном армія переоснащується найпередовішими видами зброї. За 1993-1997 pp. Китай закупив озброєння більш ніж на 5 млрд. дол.

У 80-х роках китайське керівництво висунуло нову пер­спективну програму соціально-економічного розвитку. Вона кон­статувала, що країна знаходиться на початковій стадії будівниц­тва «соціалізму з китайською специфікою» і має здолати три етапи соціалістичної модернізації, кожен з яких приурочений до визначної історичної події. Перший етап розпочався у 50-х роках, а закінчився у 2000 р. За цей період необхідно було знач­но збільшити об'єм валової продукції промисловості і сільсько­го господарства і забезпечити заможне життя народу. Другий етап триватиме з 2000 по 2021 роки (дата 100-ліття КПК), за цей час необхідно підняти Китай до рівня середньорозвиненої дер­жави. На третьому етапі з 2021 по 2049 роки (дата 100-ліття КНР) Китай повинен стати сучасною високорозвиненою соціа­лістичною державою.

Після успіхів 1979-1985 pp. темпи реформ у Китаї почали знижуватися. Поряд з безсумнівними досягненнями стали про­являтися і їх негативні наслідки та суперечності (інфляція, кон­трабанда, корупція, зловживання владою, соціальна напруженість між багатими і бідними, особливо на селі, та ін.). Нинішня пол-ітико-адміністративна система і монополія на владу вже не відпо­відає інтересам економічного розвитку країни. В 1989 р. в Китаї

відбулися мирні студентські виступи під лозунгами демократи­зації країни і дотримання прав людини. Вони були придушені із застосуванням військової сили з жорстокістю, яка викликала подив і обурення в цивілізованому світі. Проблема політичних перетворень залишається головною в подальшому розвитку КНР.

За 20 років економічних реформ КНР досягла вражаючих успіхів. Середньорічний рівень приросту виробництва складав 9,8%- У 1998 р. її ВВП становив 7,96 трлн. юанів (961,9 млрд. дол.) і зріс у 6 разів у порівнянні з 1979 р. За загальними валови­ми обсягами виробництва Китай вийшов на сьоме місце у освіті. Він займав перше місце по кількості виробленого зерна, м'яса, бавовни, сталі, кам'яного вугілля, цементу, хімволокна, пряжі, тка­нин, одягу, телевізорів. За рівнем виробництва електроенергії і хімдобрив він посідав друге місце, за видобутком нафти - п'яте. Китай зміг забезпечити продовольством своє населення, яке скла­дає 22% всього населення Землі, маючи лише 7% орних земель планети. Повністю ліквідовано товарний дефіцит. У 1998 р. обсяг експортно-імпортної торгівлі становив 323,9 млрд. дол. Китай перейшов з 31-го місця у світовій торгівлі (1978) на 10-те (1998). З 1993 р. Китай перебуває на другому місці у світі за обсягами залучення іноземних інвестицій. В 1999 р. там діяло і будува­лось 330 тис. господарських об'єктів з участю іноземного капіталу. 30% ВВП виробляють малі волосноселищні підприємства. Валютні резерви КНР зросли з 170 млн. дол. у 1978 р. до 150 млрд. дол. на кінець 90-х років. Під час фінансово-економічної кризи в Південно-Східній Азії 1997-1998 pp. Китай не лише не девальвував свою валюту, але й надав Міжнародному валютному фонду 4 млрд. дол. для стабілізації становища в цьому регіоні.

Помітно підвищився добробут китайців. У містах середній прибуток на душу населення зріс із 343,4 юаня (46,8 дол.) у 1978 р. до 5 160,3 юаня (622 дол.) у 1997 р. На селі середній дохід на жителя відповідно становив у 1978 і 1997 pp. 133,6 юаня (17,7 дол.) і 2 090,1 юаня (252 дол.). У кінці 90-х років на середньостатистичного мешканця КНР припадало 400 кг зерна, 43 кг м'яса, 28,8 кг риби і морепродуктів.

На початку реформ для звичайної сім'ї показником дос­татку вважалась наявність «трьох речей, що крутяться» (годин­ника, швейної машини і велосипеда), і «однієї речі, що розмов­ляє» (радіоприймача). Вартість кожного з цих предметів скла­дала приблизно 100 юанів, а гроші на їх придбання потрібно було заощаджувати 5-6 років. У 80-х роках китайські сім'ї по­чали купувати холодильники, чорно-білі телевізори, пральні ма­шини. Кожен з цих товарів коштував близько 1 000 юанів, а для накопичення такої суми достатньо було року роботи. На початку 90-х років зріс попит на кольорові телевізори, кондиціонери,

відеотехніку, стільникові телефони, комп'ютери. Кожен з них у середньому коштує 5 000 юанів, проте в умовах стабільності цін на їх купівлю можна досить швидко заробити потрібну суму. В кінці 90-х років на 100 міських сімей в Китаї припадало 80 велосипедів, 90 пральних машин, 73 холодильники, 100 кольоро­вих телевізорів, 166 вентиляторів, 34 фотокамери, 16 кондиціо­нерів, 3 комп'ютери. На селі в користуванні 100 сімей знаходи­лось 142 велосипеди, 64 швейні машини, 27 кольорових теле­візорів, 22 пральні машини, 8 холодильників.

За статистичними даними, в країні налічується 3 млн. бага­тих людей, 1 млн. чол. володіє майном вартістю понад 1 млн. юанів. В кінці 90-х років межа бідності становила 1 671 юанів (22,3 дол.) на рік. Нижче цієї межі проживало 58 млн. чол. (в 1978 р. - 250 млн. чол.).

ч Зовнішня політика КНР

У зовнішній політиці Китайської Народної Республіки мож­на виділити декілька періодів. До 60-х років комуністичний Китай перебував у міжнародній ізоляції. Його виникнення було вороже зустрінуте головними капіталістичними державами, які втратили значні економічні можливості й не хотіли рахуватись з новим співвідношенням сил у регіоні. Лідери КПК постійно виступали з погрозами на адресу міжнародного імперіалізму і його головної сили - США, які мають бути знищені.

В головних питаннях міжнародного життя китайське керів­ництво орієнтувалось на СРСР, звідки одержувало економічну і військову допомогу. Проте через нетривалий час почали прояв­лятися й розбіжності в розумінні певних проблем. Мао Цзедун негативно сприйняв рішення XX з'їзду КПРС і критику культу особи Й.В. Сталіна, бо вони нібито «дали козирі в руки реакцій­них сил і внесли смуту і розгубленість у ряди комуністів». На початку 60-х років почалася гостра полеміка між керівництвом КПРС і КПК з питань війни і миру, впливу на міжнародний комуністичний рух, шляхи будівництва «соціалізму» і наявність радянських «закономірностей», обов'язкових для всіх, та китайсь­кої «специфіки». В 1960 p. M.C. Хрущов, прагнучи натиснути на Китай, наказав відкликати звідти радянських спеціалістів. Китайська сторона висунула до СРСР територіальні претензії. Розпочалися прикордонні сутички, які в період «культурної ре­волюції» постійно загрожували перерости у військові дії.

Змінився характер офіційної китайської пропаганди. Ра­дянський Союз оголошувався «ворогом № 1», більш небезпеч­ним, ніж американський імперіалізм. Маоїсти розпочали боротьбу з СРСР за лідерство в комуністичному русі країн, що розвива­ються, їм вдалося в ряді комуністичних партій створити

опозиційні групи, які знаходились під впливом їх ідеології і стояли на екстремістських позиціях. «Ідеї Мао Цзедуна» сприй­няла компартія Індонезії.

КНР прагнула впливати на державну політику країн Азії та Африки, надала військову допомогу різним угрупованням у гро­мадянських війнах і збройних конфліктах в Афганістані, Шрі-Ланці, Судані, Сомалі й т.д.

На рубежі 60-70-х років китайське керівництво почало шу­кати можливості для виходу з міжнародної ізоляції. КНР ви­магала визнати її права як єдиного законного представника китайського народу в ООН, зокрема в Раді Безпеки. На засі­данні Генеральної Асамблеї ООН 1971 р. 80 країн підтримали її позицію, визначивши лінію СІЛА і їх союзників як «політич­ну змову» проти великої суверенної держави. Китайська Народ­на Республіка була прийнята в члени ООН, одночасно представ­ники гомінданівського Тайваню усувались $з цієї організації та усіх її органів.

Розпочалися контакти з СІЛА і Японією, в яких попередньою умовою нормалізації відносин і дипломатичного визнання китайсь­ка сторона висувала розрив офіційних зв'язків з Тайванем. Китай відвідала японська делегація, президенти США Р. Ніксон, Дж. Форд, Р. Рейган. Після довгих дебатів попередня умова була прийнята. В 1972 р. встановлювались дипломатичні відносини КНР з Япо­нією, в 1978 р. вони підписали мирний договір, який остаточно підводив підсумки Другій світовій війні і відкривав можливості для співробітництва на новій основі. 1 січня 1979 р. були вста­новлені дипломатичні відносини між КНР і США.

В той же час політика конфронтації з СРСР продовжувала­ся. Китай зайняв непримиренну позицію, наполягаючи на задо­воленні всіх своїх претензій. Він відмовився продовжити до­говір про дружбу з СРСР, термін якого закінчився в 1980 р. На початку 80-х років були сформульовані «три великі перепони» з радянського боку, які, з точки зору китайської сторони, заважа­ли нормалізації стосунків. «Перепонами» були: 1) підтримка В'єтнаму і його політики в Камбоджі, зокрема, присутності там в'єтнамських збройних формувань; 2) присутність радянських військ в Афганістані; 3) велика концентрація радянських військ на території вздовж китайського кордону і радянська присутність у Монголії. Усунення «перепон», які в принципі не стосувалися двосторонніх відносин, китайське керівництво вважало обов'яз­ковою умовою для вирішення будь-яких інших питань. СРСР і КНР багато разів робили офіційні заяви про необхідність іти на взаємні поступки, але це не дало ніяких практичних результатів. Після розпаду Радянського Союзу КНР пішла на нормалізацію відносин з Росією. Були врегульовані прикордонні питання,

підписано кілька десятків угод про економічне, науково-техніч­не, культурне співробітництво.

Важливим питанням зовнішньої політики КНР є проблема одночасного існування Китайської Народної Республіки і Ки­тайської Республіки на о. Тайвань. Ден Сяопін висунув концеп­цію: «одна держава - дві суспільні системи». На її основі було вирішене питання про англійську колонію Гонконг (Сянган) і португальську колонію Макао (Аоминь). Вони увійшли до скла­ду КНР (Гонконг у 1997 p., Макао у 1999 p.), але упродовж 50 років зберігатимуть нинішню економічну систему і спосіб життя. Та­ким же чином пропонується приєднати до КНР і Тайвань. Про­те, незважаючи на заклики, погрози, демонстрацію військової сили з боку континентального Китаю, Тайвань ідею об'єднання з КНР рішуче відкидає.

СЯНГАН (ГОНКОНГ). АОМИНЬ. ТАЙВАНЬ

Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНР

За Нанкінським договором 1842 р. між Великобританією і Китаєм острів Сянган (Гонконг) переходив у довічне володіння англійської королеви. В 1898 р. землі на узбережжі навпроти острова були взяті Великобританією в оренду на 99 років. Острів і материкова ділянка становили єдине економічне ціле і функ­ціонувати окремо не могли. Гонконг управлявся англійським губернатором. У 1982 р. представники китайських і англійсь­ких властей розпочали переговори про статус Гонконгу після закінчення терміну оренди (1997). Китайська сторона пропону­вала вирішити його, виходячи з концепції Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи». В 1984 р. між Великобрита­нією і КНР була підписана угода про перехід Гонконгу під суве­ренітет Китаю на основі цієї концепції.

1 липня 1997 р. відбулася передача Гонконгу під юрисдик­цію КНР. Протягом 50-ти років (1997-2047) він матиме статус спеціального адміністративного району. Його соціально-еконо­мічна система залишилась незмінною. Китайською стороною підтверджено дію близько 140 законів Великобританії, які рані­ше поширювались на цю територію. На Сянган поширюється також дія більш як 200 міжнародних конвенцій у сфері торгівлі, дипломатичних і консульських відносин, цивільної авіації, по­датків, охорони здоров'я, прав людини тощо. Зберігається член­ство району в більш ніж 100 міжнародних організаціях.

Вищою посадовою особою в спеціальному адміністративно­му районі є Глава виконавчої влади. Цю посаду обіймає великий

судновласник Дун Цзяньхуа, обраний у грудні 1996 р. При ньо­му працює дорадчий орган - Виконавча рада в складі 60 чоловік, яка обирається населенням. У березні 1998 р. 36 депутатів від Сянгана увійшли до Всекитайських зборів народних представ­ників. Місцева поліція має репутацію однієї з найбільш досвід­чених і ефективних служб правопорядку Азії.

Економіка Сянгана складалась під впливом його історич­ної ролі «торгової факторії» і повної відсутності природних ре­сурсів. Продукти харчування і вода ввозяться. Промисловість працює на привізній сировині і енергоресурсах. Економіка орієн­тована на реекспорт у Китай і з Китаю в треті країни. Сянган -торгово-промисловий і фінансовий центр не лише регіонального, а й світового значення. Наприкінці 90-х років тут діяло 110 тисяч торгових фірм, 924 регіональні штаб-квартири і 1 606 регіо­нальних офісів іноземних компаній. Тут працює 537 комерцій­них та інвестиційних банків із більш ніж 40 країн. Валютна біржа має щоденний оборот до 90 млрд. дол. У порту переванта­жується за день більше вантажів, ніж в усіх портах Великобри­танії, разом узятих. Новий аеропорт, введений у дію в 1998 p., розрахований на річне перевезення 35 млн. пасажирів і 3 млн. т вантажів з наступним розширенням обсягів у 2040 р. до 87 млн. пасажирів і 9 млн. т вантажів.

Сянган активно працює на економіку КНР. Через район про­ходить 50% китайського експорту. Він дає 35% валютних до­ходів КНР і 55% іноземних інвестицій в її господарство. Ки­тайські капіталовкладення в Сянгані перевищують 25 млрд. дол.

Повернення Аоминя під суверенітет Китаю

Протягом кількох століть Аоминь був португальським во­лодінням на території Китаю. Він межує з провінцією Гуандун і знаходиться в 40 морських милях від Сянгана. В 1557 р. порту­гальці створили тут постійну торгову факторію, в 1842 р. - вста­новили колоніальний режим. В 1887 р. Португалія змусила цінський уряд підписати дві угоди, в яких говорилось, що вона «займає Аоминь навічно, управляє ним і тими територіями, що в нього входять, без якоїсь різниці з іншими колоніями Порту­галії». Після перемоги португальської революції в 1974 р. Аоми­ню була надана адміністративна, економічна і фінансова автоно­мія. Створювалась законодавча асамблея (1976), яка працювала під головуванням губернатора і виконувала дорадчі функції. 16 її членів обирались, 7 - призначались губернатором. Виникло дві політичні партії: Демократичний центр Аоминя і Асоціація захисту прав Аоминя. Після чотирьох раундів переговорів 1986- 1987 pp. між Португалією і Китаєм відбулося підписання угоди

про відновлення суверенітету КНР над Аоминем за концепцією Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи».

20 грудня 1999 р. Аоминь став особливим адміністратив­ним центром КНР із збереженням соціально-економічної сис­теми і способу життя населення протягом 50 років і права окре­мого представництва в міжнародних організаціях. Він має пов­ну внутрішню автономію. Влада перейшла від португальського губернатора до Вико