Міжнародна асоціація істориків права

Міжнародна асоціація істориків права

Рецензенти:

B. П. Глиняний - доцент, завідуючий кафедрою історії держави та права Одеської національної юридичної академії;

Л. О. Зашкільняк -доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою історії слов'янських країн Львівського державного університету імені Івана Франка;

C. С. Сливка - кандидат юридичних наук, доцент, завідуючий кафедрою теорії та іс­торії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ;

О. Н. Ярмиш - доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, пер­ший проректор Університету внутрішніх справ з наукової роботи.

Макарчук В. С.

МІ52 Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчаль­ний посібник. Вид. 4-те, доп.- К.: Атіка, 2004.- 616 с. ISBN 966-7714-84-5

У даному навчальному посібнику висвітлено історію виникнення і становлення історичних форм держави та правових систем Стародавнього Сходу, Античного сві­ту, провідних країн Європи, Азії і США.

Матеріал посібника охоплює період з найдавнішого часу до кінця XX сторіччя.

Для студентів, курсантів та слухачів правових факультетів вищих навчальних за­кладів, усіх, хто цікавиться історією держави і права.

 

Навчальне видання ЗАГАЛЬНА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

 

МАКАРЧУК ВОЛОДИМИР СТЕПАНОВИЧ

4-те видання

Головний редактор Гайдук Н. М.

Редактор Радванська Н. О.

Художнє оформлення Мо.юдід Л. В.

Коректор Сікорська Л. Л.

Комп'ютерна верстка Конопльова Л. 1.

Підписано до друку 27.12004 р. Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме.

Друк офс'етний.Умовн. друк. арк. 35,8.Тираж 4000 пр. Зам. № 4—23. Оригінал-макет виготовлений TUB «Атіка», 04060, Київ-60, пул. М. Берлииеького, 9. Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої продукції: Серія'ДК№216від 11.Х 2000 p., видане Державним мзмітетом інформаційної політики, телебачення тарадіомовлення України. Виготовлено в 3AT «Київська книжкова фабрика». 03151, Київ-151, вуп. Ушинського, 40. Свідоцтво: серія ДК№ 787 від 28.1 2002 р.

ББК Х2(4/8)

О Макарчук В. С, 2001 © Макарчук B.C., 2004,

ISBN 966-7714-84-5 © Видавництво «Атіка», 2004

 

Передмова

Політики усіх часів та народів вирішують, по суті, одні й ті ж завдання: зовнішня безпека країни, внутрішній міжкласовий, релігійний та міжна­ціональний мир у державі, розвиток її економіки, внутрішньої та зовніш­ньої торгівлі, боротьба зі злочинністю, створення ефективного управлінсь­кого апарату, зміцнення авторитету влади в очах громадян та світової спільності тощо.

Але правові норми різних за ступенем розвитку суспільств можуть суттєво відрізнятися і навіть прямо суперечити одна одній. Адже суспіль­ство без законів, без норм права - просто немислиме. Історії невідомі скільки-небудь стійкі групи людей, для регулювання відносин всередині яких не вимагалися б свої внутрішні закони і правила! Чи то мова йде про монастирську общину чи про злодійську касту - усюди діють свої за­гальнообов'язкові для всіх її членів норми поведінки; будь-яка держава — віковічна імперія чи новонароджена острівна країна - має своє право.

Але що ж таке тоді «закон»? І чи є якийсь сенс у відстоюванні тих пра­вил гри для суспільства, що гучно іменуються правом?

Пропонована вам, майбутнім правознавцям та правоохоронцям, на­вчальний посібник «Загальна історія держави і права зарубіжних країн» ставить на меті дати часткову відповідь на поставлені запитання. Ви по­бачите, як різні суспільно-економічні формації створювали власні, при­таманні лише їм форми держави, і як право цих держав намагалося сти­мулювати їх функціонування та розвиток. Але, окрім чисто економічних факторів, величезний вплив на чинні державно-правові норми мали існую­чі в суспільстві традиції, релігія, географічний чинник тощо. Право не могло випереджати загальний культурний рівень населення.

Ця навчальна дисципліна вивчає досвід - як позитивний, так і негати­вний - світових наддержав та невеликих країн, які водночас зуміли зро­бити якісний стрибок у своєму розвитку. Коли і чому законодавець вдає­ться до посилення або, навпаки, до послаблення санкцій за делікти і зло­чини? Чи завжди успішні реформи приносять стабільний прогрес? Якщо взяти до уваги ту обставину, що саме особистості з юридичною освітою у будь-якій державі світу становлять її політичну еліту: парламентаріїв, міністрів, верховних суддів, то вивчення історії держави і права на пра­вових факультетах вищих навчальних закладів видається зовсім незайвим і навіть життєво необхідним.

Пропонований посібник адаптований до вимог навчальної програми у системі вищої освіти як для підготовки працівників правоохоронних органів, так і для цивільних установ. Різниця полягає в обсязі навчальних програм - 72 години для курсантів інститутів внутрішніх справ та 120 го­дин - для студентів денної форми навчання юридичних факультетів уні­верситетів. Пересічно мова йде про 20 лекцій у першому випадку та 31 лекція (включаючи вступну) - у другому. Сучасна концепція вищої шко­ли передбачає певну самостійність вищих навчальних закладів (особливо тих, які мають статус національних) у визначенні обсягу викладання навчальних дисциплін та співвідношення їх складових. Тим самим навчальна програма, для прикладу, національного університету імені Та­раса Шевченка у Києві може не збігатися в окремих деталях з програмою Харківського університету внутрішніх справ, а обсяг навчальних годин Львівського інституту внутрішніх справ буде значно меншим, ніж на юридичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Тим самим завдання створення посібника, який би задо-вільнив усі вимоги, неймовірно ускладнюється. В одних вузах в історію держави і права зарубіжних країн включають кілька лекцій з історії Росії, в інших вважають, що в курсі історії держави і права України ці питання дублюються. Післявоєнна історія держави і права по суті достатньо викладена в навчальному курсі «Державне право зарубіжних країн».

У посібнику пропонується ЗО лекцій, з врахуванням того, що перша лекція - завжди вступна і кожний конкретний викладач по-своєму бачить програму курсу, обсяг та розподіл навчальних годин, має власну оцінку рекомендованої навчальної та джерельної літератури. Лекції, помічені в посібнику зірочкою «*», на думку автора, передбачаються як додаткові -для відносно більш розширеної програми юридичних факультетів.

У разі, якщо на думку читача, пропонована в даному посібнику інформація видаватиметься неповною чи сумнівною, автор рекомендує звернутися до такої літератури:

Підручники

История государства и права зарубежных стран. Ч. 1.- М., 1988.

История государства и права зарубежных стран. Ч. 2.- М., 1991.

История государства и права СССР. Ч. 1.- М, 1985.

История государства и права СССР. Ч. 2.- М., 1986.

Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн.- К., 1994.

Федоров К. Г. История государства и права зарубежных стран.-Л., 1977.

Черниловский 3. М. Всеобщая история государства и права.- М., 1995.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн.- К., 1994.

Навчальні посібники

Бостан Л. М, Бостан С. К. Держава і право епохи станово-кастового су­спільства. Навчальний посібник.- Запоріжжя, 2000.

Бродський Р. М., Енольський 3. А. Нова історія країн Азії та Африки.- К., 1979.

Жидков О. А. История государства и права стран Латинской Америки — М., 1967.

Исаев И. А. История государства и права России.- М., 1993.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и фе­одальное государство и право.- М, 1988.

Катрич В. М. Держава і право Стародавнього Риму,- К., 1974.

Катрич В. М. Історія держави та права Стародавньої Греції- К., 1969.

Ливанцев К. Е. История буржуазного государства и права.

Макарчук В. С. Основи римського приватного права.- К., 2000.

Рабовладельческое и феодальное государство и право стран Азии и Африки.-Харьков, 1981.

Страхов М. М. Основні закономірності становлення буржуазної держави і права у провідних країнах Європи і в Північній Америці.- К., 1991.

Джерела

Гроссман Ю. М., Лісовий 1. А. Історія Стародавнього світу. Практикум.-Львів, 1985.

Документы по истории зарубежного права.- М, 1987.

Конституции буржуазных государств.- М., 1982.

Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII-XIX вв.-М., 1957.

Сборник документов по всеобщей истории государства и права- Л., 1977.

Сборник документов по истории нового времени. Буржуазные революции XVII-XVIII вв.- М, 1990.

Хрестоматия памятников феодального государства и права.- М., 1961.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран- М., 1984.

Хрестоматия по истории Древнего мира.- М., 1956.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К, 1995.

Тема 1

ДЕРЖАВА I ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ*

Держава виникла лише на певному етапі розвитку людського суспіль­ства - цього, зрештою, не заперечує навіть Біблія. З виникненням держа­ви пов'язана поява перших в історії людства професійних армій та поліції. Що власне сприяло появі цього суспільного інституту та його окремих установ? Чому перші держави виникли у приблизно схожих природно-клі­матичних умовах?

Незважаючи на відмінності у расових генотипах народів Єгипту, Межи­річчя, Індії, Китаю, їх взаємній географічній ізольованості, спостерігаємо багато спільного у державній організації та праві перших в історії людства держав. З чим це пов'язано?

Пам'ятки правової думки цих держав свідчать, що законодавець намагається боротися зі злочинністю за допомогою радикальних заходів. Так, смертна кара передбачається навіть за крадіжку під час пожежі (Вавилон) чи убивство кішки (Єгипет). Чим можна пояснити такі настрої законодавців? Чи може злочинність бути викорінена з допомогою правового терору?

Важливим винаходом правових систем цього часу вважається т. зв. таліон. Чому таліон вважається вищим рівнем розвитку правової думки, ніж кровна помста?

Під Стародавнім Сходом розуміють, як правило, країни Близького Схо­ду (Єгипет, Ассиро-Вавилонська держава, Хетське царство, Урарту, Фіні­кія, Палестина, Персія). Інколи до цього списку додають Давню Індію і Да­вній Китай. Саме тут виникли перші в історії людства держави та склалися найбільш ранні правові системи. Для порівняння: перші держави в Європі з'явилися на 1-1,5 тис. років пізніше, ніж на Близькому Сході чи в Індії.

 

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока.- М.: Высшая школа, 1988. Древние цивилизации / Под ред. Г. М. Бонгард-Левина- М.: Мысль, 1989. Краткая всемирная история / Под ред. А. 3. Манфреда.- М.: Наука, 1967. Токарев С. А. Религия в истории народов мира- М.: Политиздат, 1986.

 

Тема 2

 

Стародавній Китай

За своїми природно-кліматичними умовами Китай дещо відрізняє­ться від передньоазіатських країн. Його територія доволі чітко поді­ляється на три частини: а) долина ріки Хуанхе, або «велика китайська рівнина»; б) Центрштьний Китай, де поєднуються гористі райони з долиною ріки Янцзи; в) Південний Китай - гірська країна.

Розливи Хуанхе несуть родючий намул, що робить умови земле­робства в цьому регіоні подібними до єгипетських чи месопотамсь­ких. Ґрунти Центрального та Південного Китаю менше родючі, але тут містяться багаті запаси корисних копалин: міді, олова, свинцю тощо. Поливне освоєння долин двох найбільших річок Китаю розпочалося лише з середини І тис. до н. е., коли давньокитайська цивілізація пройшла вже тисячолітній шлях свого розвитку. Тим самим еконо­мічна основа азіатського способу виробництва в цій державі виникла набагато пізніше від появи самої держави.

Найдавніший період історії Китаю має назву Шан-Інь (XVI-XII ст. до н. е.). Китайські племена, що проживали в басейні р. Хуанхе, об'єдналися для організації відсічі північним кочівникам (хунну) та з метою розвитку іригаційної системи. Племена, які відіграли основну роль в цьому об'єднанні, називалися Інь, а створена ними держава – Шан. Столицею було місто Шан в сучасній провінції Хенань, поблизу м. Аньян. Царська влада зберігала патріархальні риси. Вона була об­межена радою родових (чи племінних) старійшин, а також народними зборами. Цар називався ван (за життя) або ді (після смерті). З функці­ями воєначальника він поєднував функції верховного жерця, а в окремих випадках – організатора виробництва. В руках родової знаті зосереджувалися землі і раби. Рабство також мало патріархальний характер. У похованнях цієї доби трапляються могили, де разом з рабовласником поховані кілька рабів (отже, раби могли перебувати не лише у державній, але й у приватній власності). Основну масу населення становили селяни-общинники. Вже в іньську добу склалася ки­тайська ієрогліфічна писемність. Відомо близько 30 тис. (!) знаків цього письма (для порівняння, словник Шекспіра містить 40 тис. слів, для читання сучасних китайських газет досить знання 2 тис. ієроглі­фів, освічені китайці знають їх близько 10 тис). Є відомості про існу­вання жерців-професіоналів, причому різних спеціальностей: бу – га­далки, ші – ті, що вели погодні записи, у – чарівники, чжу – «богомо­льці», тобто, ймовірно, жертвувальники. Але – і це головна особливість китайських релігійних культів – найважливіші релігійні церемонії, зо­крема, жертвоприношення Небу виконували імператор та вищі чинов­ники. Тим самим релігія (китайські вірування не містять обіцянки за­гробної винагороди) не відігравала тієї ролі, що в Індії, Єгипті чи навіть у Межиріччі. Вона не була ні надто важливим елементом зміцнення імператорської влади, ані потенційною опозицією імператору. Щопра­вда, послідовники Конфуція (Кун-Фу-цзи) завжди прагнули утверджу­вати іідею, що царська влада повинна бути справедливою, інакше пра­вителя можна і потрібно усунути, але відсутність єдиної церковної структури робила релігійну опозицію безсилою перед владою імпе­ратора.

У XII ст. до н. е. починається тривала боротьба держави Шан-Інь з племенами чжоу, які згодом захоплюють столицю Шан (1124 р. до н. е.) і створюють власну Чжоуську державу.

За доби Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.) виникає централізована китай­ська держава. Завойовники прийшли з басейну р. Вей. Їх держава (її називають Західне Чжоу) була порівняно велика, але внутрішньо не­міцна, її спадкові правителі починають обожнюватися (титул царів Тяньщи - син неба, заступник неба). Вважалося, що такий ван отри­мував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління на царювання (Тянь мінь). Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (напри­клад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зі­брання представників вищої титулованої чжоуської аристократії - чжухоу. Цареві були підпорядковані т. зв. три старці, тобто три керів­ники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспі­льних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростає, створюється особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.

Під тиском племені цюаньжунів близько 770 р. до н. є. територія чжоуської держави різко скоротилася, столиця була перенесена на схід в район сучасного Лояна. Держава цього часу (її називають Схід­не Чжоу) постійно відчуває брак коштів і військової сили. Селянство було обкладене податками, які становили '/ю частину врожаю. Поси­лення експлуатації в умовах слабкості державної влади та постійної загрози вторгнень не могли не викликати широких народних рухів. У результаті переможного селянського повстання 842 р. до н. є. цар­ська влада була скинута, а держава Чжоу незабаром розпалася на ряд самостійних царств.

У VII ст. до н. є. на території Китаю співіснують п'ять держав, які постійно воюють між собою. Це - епоха Чуньцю {Весен та осеней). Чо­тири з п'яти держав-гегемонів цього періоду ортодоксальна чжоуська традиція трактувала як «варварів»: північно-західне жунське царство Цінь, маньські царства Чу (в середній течії Янцзи) та У (в дельті Янц-зи), а також найпівденніше Юе, де населення складали предки сучас­них в'єтнамців. Епоха V—III ст. до н. є. дістала назву періоду Чжаньго (Царств, що борються); таких найсильніших царств було уже сім: Цінь, Янь, Чу (периферійні) та Вей, Чжао, Хань, Ці (серединні), а чис­ло слабших не піддається обліку. Державний лад цих утворень харак­теризувався сильними позиціями родової аристократії. В свою чергу, правителі намагалися спертися на особисто їм відданих людей незнат­ного походження, вводячи принципово нову систему посадової вина­городи - «жалування», яке виплачувалося зерном. У великих царствах поступово вводилася централізована політико-адміністративна систе­ма. Основними виробниками в сільському господарстві цього періоду залишаються вільні селяни-общинники. Наприкінці першої половини І тис. до н. є. повсюдно припиняються общинні переділи, земля пере­ходить у володіння окремих великих сімей. З'являється боргове раб­ство, спершу під виглядом «усиновлення» та «застави дітей» (харак­терно, що для означення усіх рабів: військовополонених, куплених і кабальних затверджується єдиний термін нубей).

Доба Чжаньго вважається «золотим віком» китайської філософії. В цей час виникають найважливіші філософські вчення: конфуціанст­во, даосизм, моїзм та легізм (фацзя). Вчення Кун-Фу-цзи (551-479 pp. до н. е.), відомого в Європі як Конфуцій, стало культовим у Китаї офіційно з 59 р. до н. є. і залишалося у цій якості до 1928 р.

У IV ст. до н. є. починається звеличення царства Цінь. Міністр Шан Ян провів реформи, які мали на меті політичну централізацію, адмініс­тративно-територіальну перебудову, підрив могутності аристократич­них родин, зміну системи оподаткування з врахуванням майнової дифе­ренціації общинників. Шан Ян увів єдине законодавство та судочинст­во, узаконив заклад та купівлю-продаж землі, скасував обмеження розміру наділів, наполягав на поділі великих патріархальних госпо­дарств на окремі, малосімейні. Він скасував усі попередні спадкові титули. Нові ранги знатності надавалися за особисті, передусім за військові заслуги. Лише вони давали право на заміщення адміністра­тивних посад. їх власники отримували - відповідно до чинного зако­нодавства - пільгові регламентовані права на володіння землею, раба­ми та іншим майном. Згодом ранги почали продаватися, що відкрило доступ до влади представникам давньої родової аристократії.

У війську Шан Ян замінив колісниці - основу військової могутнос­ті аристократії - мобільною кіннотою, бронзову зброю - залізною. Правом на виготовлення зброї володіла лише держава.

Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-хуанді, що значить «перший великий го­судар династії Цінь». Він підкорив решту китайських князівств, а та­кож завоював частину території Маньчжурії та Монголії. В 221 р. до н. є. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шаньдунському півострові, центром об'єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян. За правління Цінь Ші-хуанді Китайська держава була роз­поділена на 36 областей, створений потужний чиновницький апарат, розширена іригаційна система, прокладено дороги з твердим покрит­тям. Ші-хуанді провів реформу армії (її чисельність досягла 300 тис. чол.), де основною ударною силою стала кіннота. Була здійснена низ­ка інших культурних та економічних реформ: вводилися єдина систе­ма мір і ваг, спрощене ієрогліфічне письмо тощо. Нарешті, за Цінь Ші-хуанді на півночі країни розпочалося будівництво Великої китай­ської стіни для захисту від кочівників. Імператор поширив на увесь Китай установки Шан Яна, створивши військово-бюрократичну імпе­рію на чолі з одноосібним правителем. Цінці займали у ній привілейо­ване становище, їм належали усі керівні чиновницькі посади. Законом встановлювалося єдине для всіх повноправних вільних громадянське найменування «чорноголові».

Підтримання влади в об'єднаній країні досягалося засобами теро­ру. Тих, хто висловлював невдоволення, за законом кругової поруки співучасників обертали в рабство. За рахунок військовополонених та засуджених судами чисельність державних рабів набувала небачених розмірів. Масштабні плани імператора вимагали великих коштів, що, в свою чергу, вело до посиленої експлуатації підданих. Опозицію владі склали прихильники релігійно-етичного вчення Конфуція, які спробу­вали критикувати імператора, спираючись на приклади з історії. Роз­права була жорстокою: 460 учених-конфуціанців були поховані жив­цем, всі історичні книги спалені.

Імператор Цінь Ші-хуанді служив для Мао Цзедуна своєрідним кумиром. У зв'язку з цим можна процитувати кілька настанов - «перлів», приписуваних засновнику династії Цінь: «Будеш багато чи­тати, імператором не станеш», а також «Книги - у вогонь, вчених - до ями».

Невдовзі після смерті Цінь Ші-хуанді (помер він 210 р. до н. е. у віці 48 років) його династія була скинута. До влади прийшла династія Хань (206 р. до н. є. - 220 р. н. е.). Засновником династії став вождь селянських повстанців Лю Бан, офіційно проголошений імператором у 202 р. до н. е. Перший період правління династії Хань відзначався деяким пом'якшенням деспотизму: обмежується застосування смертної кари, відбувається зниження податків до 1/30 частки доходу, поверта­ється свобода людям, які запродали себе у рабство. Правителі династії Хань відмовляються від титула хуанді, а конфуціанство проголошуєть­ся державною релігією і існує аж до революції 1911 р. Лю Бан був також вимушений порушити принцип централізації та роздати части­ну земель у володіння своїм соратникам - семеро найвпливовіших з них отримали титул «еон», що віднині став вищим аристократичним рангом.

Під час правління У-ді (140-87 pp. до н. е.) зростає велике землеволодіння, поміщики експлуатують у своїх господарствах працю рабів та вільних орендаторів. Держава здійснює заходи для заохочен­ня виробництва і зовнішньої торгівлі. У-ді здійснив кілька загарбни­цьких походів на територію Східного Туркестану та Фергани, в 111 р. до н. е. приєднав землі Гуандуна та північ В'єтнаму. Були налагодже­ні торговельні зв'язки з Римом. За У-ді нарешті була зломлена полі­тична сила ванів, їхній сепаратизм перестав загрожувати цілісності Китаю.

На цей період переважну більшість виробників у сільському гос­подарстві й надалі становлять вільні землероби-общинники. Вони обкладалися поземельним (від 1/15 до 1/30 врожаю), подушним та подвірним грошовими податками. Чоловіки виконували робочу (по місяцю в рік упродовж 3 років) та військову (2-річну армійську та щорічну 3-денну гарнізонну) повинності. В містах функціонували ор­гани самоуправління, що було однією з найбільш характерних рис давньокитайського суспільства. Рабство було основою підґрунтя ви­робництва лише в промисловості, як у приватній, так і в державній. Работоргівля в цей час набула бурхливого поширення.

У 8 р. н. е. відбувається переворот Ван Міна (Ван Мана). Ставши регентом, Ван Мін усунув малолітнього царя і провів важливі рефор­ми. Уся земля в країні оголошувалася державною власністю, її купівля-продаж була заборонена. Були встановлені розміри максимальних земельних наділів, а надлишки землі у володінні приватних власників -конфісковані. Передбачалося наділення цією землею неімущих. Дер­жавною власністю були оголошені також раби. Окрім цього була вве­дена державна монополія на залізо, сіль, вино, а також здійснена спроба встановити тверді ринкові ціни на предмети першої необ­хідності.

У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання «червонобрових», спрямова­не проти диктатури Ван Міна. В 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух починає змінювати свою спрямованість. До повстанців приєднуються загони аристократів, і в результаті відбувається відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25-57 pp. н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, об­межив права власника на їх убивство, а також здійснив низку захо­дів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.

Правителі династії Молодших Хань намагаються зберегти центра­лізовану владу та відновити економіку країни, розхитану утопічними реформами Ван Міна. У Ханьській імперії проживало близько 60 млн чол., що становило 1/5 населення земної кулі в той час. Зрозуміло, що самими лише засобами державного примусу, без опори на аристокра­тію тримати у покорі таку кількість людей було неможливо. Держава вимушена спостерігати за посиленням великих земельних власників з т. зв. сильних домів. Розвиток виробничих відносин веде до закаба­ления вільних селян-орендаторів, з одного боку, та до наділення земе­льними наділами і власністю рабів - з іншого. Такі зміни дещо нагаду­ють появу колонату в умовах кризи і розпаду Римської імперії. Чисе­льність оподатковуваного державою (тобто економічно самостійного) населення катастрофічно падає: від 49,5 млн чол. в середині II ст. н. е. до 7,5 млн, за переписом III ст. Маєтки сильних домів стають економіч­но замкнутими господарствами, виходячи з-під контролю державного апарату. Це призвело до занепаду товарно-грошових відносин. Удвічі скоротилася кількість міст. На самому початку III ст. був виданий указ про заміну в імперії грошових платежів натурою, а згодом моне­ту було офіційно скасовано і в оборот введено як товаро-гроші шовк та зерно. Звичним явищем в житті Китаю стають локальні селянські повстання.

У 184 р. в Китаї відбувається потужне народне повстання «жовтих пов'язок» під проводом Чжан Цзяо та його братів. Основним лозун­гом руху було встановлення загальної рівності. Армія повсталих налічувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. є. припинила своє існування, знову розпавшись на окремі царства (первісно їх було три).

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока-М.: Высшая школа, 1988. Древние цивилизации / Под общей ред. Г. М. Бонгард-Левина.- М.: Мысль, 1989.

Краткая всемирная история / Под ред. А. 3. Манфреда.- М: Наука, 1967. Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

 

Тема 3

 

Афіни

У Афінах за легендарного царя Тесея (IX—VIII ст. до н. є.) відбуло­ся об'єднання чотирьох іонійських племен. Прилегла територія була розподілена на паралію (прибережну частину), діакрію (бідний гірсь­кий район) та педіон (територія на північ та північний схід від Афін, де зосередилися маєтки знаті). Соціальна структура суспільства скла­далася з евпатридів - аристократів, геоморів - землеробів та деміур-гів-ремісників. Родова аристократія користувалася усіма політичними і громадянськими правами. Представники демосу (від селянина-бідняка до власника кораблів і майстерень), маючи права громадян, не мали майже жодних політичних прав. Ще одна група вільного на­селення - т. зв. метеки (іноземці, що поселилися в Афінах і займалися ремеслом чи торгівлею), взагалі не мали ані громадянських, ані полі­тичних прав. Особливу категорію становили раби, які розглядалися як робоча худоба чи інвентар. Були утворені територіальні одиниці -навкрарії, по 12 на кожне з чотирьох племен. Кожна така одиниця ви­ставляла по одному бойовому кораблю та двох озброєних вершників. Влада басилея поступово відійшла в минуле. Афінами управляв арео­паг - рада з евпатридів, яка збиралася на пагорбі бога війни Ареса. З свого середовища ареопаг вибирав одного, а з 683 р. до н. е.-дев'ятьох архонтів для управління поточними справами. Народні збори самостійного значення не мали і не впливали на обрання архонтів. Після річного перебування на посаді архонт ставав пожит-тєвим членом ареопагу.

На початку VII ст. до н. е. в Афінах з'являються перші писані за­кони. Евпатриди намагаються обмежити пережитки родового ладу, передусім кровну помсту, забезпечити свою особисту і майнову недо­торканність. Авторство цих законів приписується Драконту. Саме від його імені пішов термін «драконівські закони». Смертна кара була чи не єдиним покаранням, адже в'язниці греки не знали. Життям розпла­чувалися не лише за убивство, але й за осквернення святинь і навіть крадіжку овочів. Кроком уперед у розвитку юридичної думки стало розмежування злочинів на умисні і здійснені з необережності. Про­гресивним слід вважати і те, що закони, попри свою жорстокість, об­межували владу архонтів, які часто надто вільно тлумачили право.

Особиста свобода громадян Афін перебувала під загрозою. Беззе­мельні фети ставали т. зв. «шестидольниками», тобто працювали за 1/6 врожаю. За несплату орендної плати можна було узяти в боргове рабство самих шестидольників та їх дітей. У 594 р. до н. є. афінське суспільство охопила «велика смута», викликана загальним невдоволенням. Давньогрецький історик Плутарх писав, що «величезна біль­шість, та й до того ж люди великої фізичної сили, збиралися і умовля­ли один одного не залишатися байдужими глядачами, а обрати одного вождя, надійну людину, і звільнити боржників, що пропустили строк виплати, а землю переділити і цілком змінити державний лад». Цього року першим архонтом було обрано Солона, представника евпатридів, який не був «спільником багатих в їх злочинах». Афіни стояли на по­розі громадянської війни, багато боржників покинули поліс, втікаючи від кредиторів. Реформи Солона (594-593 pp. до н. є.) врятували ще незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах. Здійснювалися вони рішуче, опір аристократичної верхівки, вихідцем з котрої був сам Со­лон, було подолано. По-перше, скасовано усі існуючі на той час бор­ги: звільнив Солон усіх закабалених і заборонив боргове рабство на майбутнє. Ті громадяни, які стали рабами і були продані за кордон, викуповувалися коштом держави. Віднині усі раби мали бути або вій­ськовополоненими, або придбаними на ринку. Заборонявся самоза-клад боржника. Багатьом селянам повертали їхні ділянки землі, віді­брані за борги. Однак перерозподілу землі не було проведено, а по­зичкові відсотки також не зменшені.

Узаконювалася свобода заповіту. Будь-яке майно, заодно земельні ділянки, можна було продавати, закладати, ділити між спадкоємцями тощо. Таким чином, майнове розшарування серед вільних громадян не лише не зменшувалося, а набувало пришвидченого подальшого розвитку. З іншого боку, кожний вільний громадянин, боронячи осо­бисту свободу як найвищу цінність, водночас ставав лояльним захис­ником інтересів держави в цілому. Невдачі афінян у військовому зма­ганні за о. Саламін (ще одна причина Солонових реформ) були по­долані.

По-друге, здійснена великомасштабна політична реформа. Грома­дяни поділені на чотири розряди, виключно за майновою ознакою, без огляду на «благородне» чи простолюдне походження. Громадяни, що отримували із своєї землі не менше 500 медимнів (1 медимн - 52,5 л) зерна, олії чи вина, увійшли до першого розряду, 300 - до другого, 200 - до третього, менше 200 - до четвертого розряду.

Лише з представників першого розряду обиралися воєначальники і архонти, а інші вищі посади заміщувалися представниками двох ви­щих розрядів. Представники першого розряду не служили у війську, але у військовий час на них лягали поставки для армії й утримання флоту. Другий розряд формував кавалерію, третій - гоплітів, тобто важкоозброєну піхоту. Четвертий розряд був з легкоозброєних воїнів, які у /бою розміщувалися попереду основного строю (і гинули найбільше). Ополченці зобов'язувалися мати власну зброю і утримувати себе під час походів.

Вищим органом влади ставали загальні народні збори, які віднині скликалися регулярніше. Участь у роботі народних зборів брали пред­ставники усіх чотирьох розрядів.

Одночасно було засновано Раду чотирьохсот (по 100 чол. від кож­ного племені-філи), до якої могли бути обрані вільні громадяни, крім жебраків і наймитів. Рада чотирьохсот готувала проекти народних зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово Рада чотирьохсот перебрала колишні функції ареопагу.

Ще одним органом самоуправління виступала геліея, тобто суд присяжних, до якої обиралися громадяни віком від 30 років. Обрання проходило жеребкуванням з представників усіх чотирьох майнових груп. Геліея приймала звіти вищих посадових осіб, мала право денон­сації міжнародних та приватних договорів.

Якщо в Раді чотирьохсот домінували зазвичай аристократи, то ге­ліея була більш демократичним органом. Загалом же, реформи Соло­на завдавали удару родово-аристократичному принципу організації держави і суспільства, замінюючи його майновими. Вищий дохід зо­бов'язував громадянина до більших витрат на суспільні (передусім військові) потреби, але такий внесок компенсувався вищими політич­ними можливостями, ширшою участю в управлінні державою. Знать залишилася у програші, вигравала верхівка демосу - купці, лихварі, багаті ремісники. Водночас до участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що перетворювало останніх на лояльних громадян держави та її захисників у воєнних конфліктах з ворогом.

На той час тип рабовласницької держави, за якого громадяни різ­них майнових груп мають відмінні права з відповідно відмінними обов'язками, називається тимократією. В античних Афінах тимокра-тія стала перехідною формою державної влади від олігархії до демо­кратії.

Після Солона владу в Афінах захопив тиран Пісістрат. Тиранія Пі-сістрата та його синів сприяла перерозподілу землі на користь селянст­ва. Одночасно тиран примусив громадян платити податки, його осо­биста охорона мала ознаки регулярної армії, на відміну від колишнього народного ополчення. Незважаючи на антидемократичний характер тиранії, вона все ж була поступальним кроком у формуванні держав­ного апарату Афін.

Після скинення диктатури Пісістратидів справу Солона продовжив архонт Клісфен. У 509 р. до н. е., замість попереднього родового поділу, вводився територіальний. Замість чотирьох племінних філ діяли десять територіальних. Уся територія Аттіки була розподілена на три зони: берегову, Афіни з передмістями та внутрішню частину. До складу кожної з 10 територіальних філ входило 3 тритії - по 1 від кожної зони. Першочергово філи розподілялися ще й на деми - дрібні райони, яких налічувалося близько 100. Наслідком реформ аристо­кратичні родини виявилися розпорошеними. Так, рід Амінандритів мав представництво в 26 демах різних філ і тритій, рід Керкірів -у 19 демах тощо. Така роздрібненість унеможливлювала спільні дії родовитої аристократії. Родоплемінний поділ, в рамках якого панува­ла родова аристократія, був замінений на територіальний. На чолі де-мів були поставлені демархи, в чиї обов'язки входили запис вільних новонароджених, набір ополчення, вибір по жеребку до Ради та геліеї. Кожна філа споряджала підрозділ піхоти та кінноти і за власний кошт виставляла 5 військових кораблів з екіпажем.

Замість Ради чотирьохсот створювалася Рада п 'ятисот - по 50 чол. від кожної філи. Була створена виборна колегія з 10 стратегів, у чиї функції входили питання військових справ та зовнішніх зносин. За ареопагом зберігалося право розгляду справ про убивства, можливість скасування рішень народних зборів та питання відповідальності поса­дових осіб. У 462 р. до н. є. реформа Ефіальта позбавила ареопаг усіх політичних функцій. Колегія архонтів з появою колегії стратегів та­кож почала перетворюватися на анахронізм, втративши колишні функ­ції і повноваження.

З іменем Клісфена пов'язане виникнення остракізму, тобто суду че­репків. Популярність окремих осіб завжди таїла загрозу для демократії. Задл