Рабовласницька держава і право: Стародавня Греція 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Рабовласницька держава і право: Стародавня Греція



Розвинуте рабовласницьке суспільство, побудоване у країнах Європи (Греція та її колонії, Римська імперія та її провінції) було закономірним етапом у розвитку людської цивілізації. Суспільство це було антигуманним і відверто несправедливим. Більшість його членів - раби - були перетво­рені з суб'єкта на об'єкт права. Раба можна було не лише купити чи прода­ти, але й й віддати у публічний будинок, кинути до домашньої в'язниці чи навіть стратити за вироком домашнього суду. Проте, саме розвинуті ра­бовласницькі суспільства дали перші зразки демократії - демократії рабовласників.Вільні громадяни могли зберегти своє панування над у кілька разів чисельнішою масою рабів та вільних негромадян лише за умови внутрішньої єдності і недопущення конфлікту між власними група­ми: бідними і багатими, знатними і простолюдом. Процедура прийняття законів, формування вищих органів влади, судочинства (за умови, що суд здійснюється над громадянином чи розглядається конфлікт двох грома­дян) стають «демократичними»: у міру можливостей враховується думка кожного члена такого громадянського супільства.

І ще одне. Шлях до такого громадянського супільства рабовласників ні­коли не був простим і однозначним. Становлення демократи проходило різні ступені(«тімократія» у Афінах), одні форми управління поступалися іншим, більш демократичним (так, у Спарті «пожиттєва» герусія втратила свої колишні повноваження на користь щорічно обираної колегії ефорів).

Місцевість Греції - гориста, землі погано зрошувані, неродючі, країна зі звивистою береговою лінією та численними гірськими ланцюгами. Така географія зумовлювала розвиток ремесла і мореплавства, політичну роз­дробленість і відсутність централізованої держави. Надра країни були ба­гаті на корисні копалини: залізо (Лаконіка), срібло (Аттіка), золото (Фракія), мармур тощо. Давні греки не обмежувалися самою лише торгівлею з сусі­дами, вони активно колонізували Малу Азію, Чорноморський басейн, Си-цилію та Італію. Політичний устрій і форми правління грецьких міст-полісів дуже різнилися між собою: демократія, аристократія, тиранія, змішані фор­ми, однак це стосувалося лише вільних громадян. Вони становили не більш 8-Ю відсотків усього населення, решту становили раби і вільні не-громадяни. Пересічний вільний володів десятком рабів і міг не турбувати­ся про шматок хліба. Свобода давала можливість удосконалюватися ду­ховно і фізично, створювати мистецькі шедеври. Недаремно найбільш убивчою була характеристика: «Він не вміє ані читати, ані плавати».

Своєрідними були і релігійні вірування давніх греків. їх боги дуже схожі на людей: сварилися, ворогували між собою, зраджували дружинам тощо. Посмертна відплата очікувала лише тих смертних, які дуже розгнівали богів (Тантал, Сізіф), інші потрапляли в підземне царство, де доля реміс­ника, торгівця чи царя мало чим відрізнялася. Вважалося, що єдиною умо­вою отримання вічного спокою є обряд поховання. Проте душі приємно, коли про неї згадують, влаштовують гучні поминки і спортивні змагання то­що. Такої честі можна удостоїтися, зробивши щось визначне для громадян свого міста-поліса. Наприклад, переможець олімпійських ігор відзначався встановленням статуї, а в місто його вносили через «персональний» про­лом у мурі, ніби сама його тінь захищатиме цей прохід від ворогів.

Особливості психології древнього грека, його система цінностей відпові­дали особливостям історичної доби. Понад усе цінувалася особиста свобо­да. Але цю свободу потрібно було щоденно відстоювати у боротьбі із зов­нішніми ворогами та величезною кількістю рабів («Скільки рабів, стільки ворогів»). Втрата громадянства, незалежно від особистих статків, майже завжди означала втрату свободи, тому патріотизм був у стародавніх еллі­нів, що називається, у крові. Греки були життєрадісними, поняття «гріха», у його християнському розумінні, для них не існувало. Однак насолода від плотських утіх завжди таїла небезпеку розслаблення і втрати пильності. Це вимагало самообмежень (Так, наприклад, греки пили своє сухе вино, лише розбавленим водою навпіл).

 

«Гомерівська» Греція

Вже в III—II тис. до н. є. високорозвинута культура існувала на о. Крит. Приблизно в XVII ст. до н. є. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі ХIII-ХII ст. до н. є. ряд ахейських держав під загальним керівництвом Мікен (легендарний цар Ага­мемнон) здійснюють грандіозний військовий похід проти Трої в Ма­лій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль вторгнення дорійців ущент руйнують розвину­ту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення науки і мис­тецтва щезають у пам'яті нащадків.

Найдавніші пам'ятки грецької літератури - поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське суспільство» (XII—VIII ст. до н. е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Основним за­няттям греків було землеробство, але мірилом багатства слугувала худоба. Торгівля була розвинута слабо і мала переважно міняльний характер. Так, рабиня коштувала 4 воли, а золоті доспіхи оцінювалися у 100 бичків. Залізо потроху витісняє бронзу. Відбувся т. зв. другий суспільний поділ праці, тобто ремесло відокремилося від скотарства і землеробства. Кращі землі належать родовій знаті. Поряд існують селяни з мізерними земельними наділами або й повністю позбавлені землі. Останні називалися фетами і фактично перебували на станови­щі наймитів, їх поденна робота оплачувалася їжею та одягом. Рабство має патріархальний характер: рабів не дуже багато, і вони використо­вуються в основному в домашньому господарстві. Є раби, які самі во­лодіють рабами і будинками (Евмей). Кровна помста ще зберігається, але уже припускається викуп. Племенем управляє вождь-басилей, в чиїх руках зосереджується командування військом, судові функції, обов'язки жерця. Як правило, наступником басилея стає його син, хо­ча допускається і вільний вибір. Важелі влади перебувають також у руках ради старійшин, до котрої входять евпатриди (тобто, «діти благородних батьків»). Народні збори все ще залишаються важливим управлінським органом, особливо під час ведення війни. Басилеї зму­шені звертатися до них за підтримкою в складних обставинах. Втім, за 20 років відсутності Одіссея на рідній Ітаці ці збори жодного разу не скликалися.

Розклад родового ладу і виникнення держави в Спарті і Афінах віднесено до кінця архаїчної епохи (IX—VIII ст. до н. е.). Цей час в іс­торії Греції позначається важливими економічними і соціальними зрушеннями. Виникають такі нові ремесла, як: лиття, паяння, ткацтво і удосконалюється гончарство. Розширюються торговельні зв'язки з Фінікією, звідки запозичується алфавіт. Складається грошова система і розвивається карбування власної монети. Колишні родові поселення починають зливатися в більш крупні центри.

 

Афіни

У Афінах за легендарного царя Тесея (IX—VIII ст. до н. є.) відбуло­ся об'єднання чотирьох іонійських племен. Прилегла територія була розподілена на паралію (прибережну частину), діакрію (бідний гірсь­кий район) та педіон (територія на північ та північний схід від Афін, де зосередилися маєтки знаті). Соціальна структура суспільства скла­далася з евпатридів - аристократів, геоморів - землеробів та деміур-гів-ремісників. Родова аристократія користувалася усіма політичними і громадянськими правами. Представники демосу (від селянина-бідняка до власника кораблів і майстерень), маючи права громадян, не мали майже жодних політичних прав. Ще одна група вільного на­селення - т. зв. метеки (іноземці, що поселилися в Афінах і займалися ремеслом чи торгівлею), взагалі не мали ані громадянських, ані полі­тичних прав. Особливу категорію становили раби, які розглядалися як робоча худоба чи інвентар. Були утворені територіальні одиниці -навкрарії, по 12 на кожне з чотирьох племен. Кожна така одиниця ви­ставляла по одному бойовому кораблю та двох озброєних вершників. Влада басилея поступово відійшла в минуле. Афінами управляв арео­паг - рада з евпатридів, яка збиралася на пагорбі бога війни Ареса. З свого середовища ареопаг вибирав одного, а з 683 р. до н. е.-дев'ятьох архонтів для управління поточними справами. Народні збори самостійного значення не мали і не впливали на обрання архонтів. Після річного перебування на посаді архонт ставав пожит-тєвим членом ареопагу.

На початку VII ст. до н. е. в Афінах з'являються перші писані за­кони. Евпатриди намагаються обмежити пережитки родового ладу, передусім кровну помсту, забезпечити свою особисту і майнову недо­торканність. Авторство цих законів приписується Драконту. Саме від його імені пішов термін «драконівські закони». Смертна кара була чи не єдиним покаранням, адже в'язниці греки не знали. Життям розпла­чувалися не лише за убивство, але й за осквернення святинь і навіть крадіжку овочів. Кроком уперед у розвитку юридичної думки стало розмежування злочинів на умисні і здійснені з необережності. Про­гресивним слід вважати і те, що закони, попри свою жорстокість, об­межували владу архонтів, які часто надто вільно тлумачили право.

Особиста свобода громадян Афін перебувала під загрозою. Беззе­мельні фети ставали т. зв. «шестидольниками», тобто працювали за 1/6 врожаю. За несплату орендної плати можна було узяти в боргове рабство самих шестидольників та їх дітей. У 594 р. до н. є. афінське суспільство охопила «велика смута», викликана загальним невдоволенням. Давньогрецький історик Плутарх писав, що «величезна біль­шість, та й до того ж люди великої фізичної сили, збиралися і умовля­ли один одного не залишатися байдужими глядачами, а обрати одного вождя, надійну людину, і звільнити боржників, що пропустили строк виплати, а землю переділити і цілком змінити державний лад». Цього року першим архонтом було обрано Солона, представника евпатридів, який не був «спільником багатих в їх злочинах». Афіни стояли на по­розі громадянської війни, багато боржників покинули поліс, втікаючи від кредиторів. Реформи Солона (594-593 pp. до н. є.) врятували ще незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах. Здійснювалися вони рішуче, опір аристократичної верхівки, вихідцем з котрої був сам Со­лон, було подолано. По-перше, скасовано усі існуючі на той час бор­ги: звільнив Солон усіх закабалених і заборонив боргове рабство на майбутнє. Ті громадяни, які стали рабами і були продані за кордон, викуповувалися коштом держави. Віднині усі раби мали бути або вій­ськовополоненими, або придбаними на ринку. Заборонявся самоза-клад боржника. Багатьом селянам повертали їхні ділянки землі, віді­брані за борги. Однак перерозподілу землі не було проведено, а по­зичкові відсотки також не зменшені.

Узаконювалася свобода заповіту. Будь-яке майно, заодно земельні ділянки, можна було продавати, закладати, ділити між спадкоємцями тощо. Таким чином, майнове розшарування серед вільних громадян не лише не зменшувалося, а набувало пришвидченого подальшого розвитку. З іншого боку, кожний вільний громадянин, боронячи осо­бисту свободу як найвищу цінність, водночас ставав лояльним захис­ником інтересів держави в цілому. Невдачі афінян у військовому зма­ганні за о. Саламін (ще одна причина Солонових реформ) були по­долані.

По-друге, здійснена великомасштабна політична реформа. Грома­дяни поділені на чотири розряди, виключно за майновою ознакою, без огляду на «благородне» чи простолюдне походження. Громадяни, що отримували із своєї землі не менше 500 медимнів (1 медимн - 52,5 л) зерна, олії чи вина, увійшли до першого розряду, 300 - до другого, 200 - до третього, менше 200 - до четвертого розряду.

Лише з представників першого розряду обиралися воєначальники і архонти, а інші вищі посади заміщувалися представниками двох ви­щих розрядів. Представники першого розряду не служили у війську, але у військовий час на них лягали поставки для армії й утримання флоту. Другий розряд формував кавалерію, третій - гоплітів, тобто важкоозброєну піхоту. Четвертий розряд був з легкоозброєних воїнів, які у /бою розміщувалися попереду основного строю (і гинули найбільше). Ополченці зобов'язувалися мати власну зброю і утримувати себе під час походів.

Вищим органом влади ставали загальні народні збори, які віднині скликалися регулярніше. Участь у роботі народних зборів брали пред­ставники усіх чотирьох розрядів.

Одночасно було засновано Раду чотирьохсот (по 100 чол. від кож­ного племені-філи), до якої могли бути обрані вільні громадяни, крім жебраків і наймитів. Рада чотирьохсот готувала проекти народних зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово Рада чотирьохсот перебрала колишні функції ареопагу.

Ще одним органом самоуправління виступала геліея, тобто суд присяжних, до якої обиралися громадяни віком від 30 років. Обрання проходило жеребкуванням з представників усіх чотирьох майнових груп. Геліея приймала звіти вищих посадових осіб, мала право денон­сації міжнародних та приватних договорів.

Якщо в Раді чотирьохсот домінували зазвичай аристократи, то ге­ліея була більш демократичним органом. Загалом же, реформи Соло­на завдавали удару родово-аристократичному принципу організації держави і суспільства, замінюючи його майновими. Вищий дохід зо­бов'язував громадянина до більших витрат на суспільні (передусім військові) потреби, але такий внесок компенсувався вищими політич­ними можливостями, ширшою участю в управлінні державою. Знать залишилася у програші, вигравала верхівка демосу - купці, лихварі, багаті ремісники. Водночас до участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що перетворювало останніх на лояльних громадян держави та її захисників у воєнних конфліктах з ворогом.

На той час тип рабовласницької держави, за якого громадяни різ­них майнових груп мають відмінні права з відповідно відмінними обов'язками, називається тимократією. В античних Афінах тимокра-тія стала перехідною формою державної влади від олігархії до демо­кратії.

Після Солона владу в Афінах захопив тиран Пісістрат. Тиранія Пі-сістрата та його синів сприяла перерозподілу землі на користь селянст­ва. Одночасно тиран примусив громадян платити податки, його осо­биста охорона мала ознаки регулярної армії, на відміну від колишнього народного ополчення. Незважаючи на антидемократичний характер тиранії, вона все ж була поступальним кроком у формуванні держав­ного апарату Афін.

Після скинення диктатури Пісістратидів справу Солона продовжив архонт Клісфен. У 509 р. до н. е., замість попереднього родового поділу, вводився територіальний. Замість чотирьох племінних філ діяли десять територіальних. Уся територія Аттіки була розподілена на три зони: берегову, Афіни з передмістями та внутрішню частину. До складу кожної з 10 територіальних філ входило 3 тритії - по 1 від кожної зони. Першочергово філи розподілялися ще й на деми - дрібні райони, яких налічувалося близько 100. Наслідком реформ аристо­кратичні родини виявилися розпорошеними. Так, рід Амінандритів мав представництво в 26 демах різних філ і тритій, рід Керкірів -у 19 демах тощо. Така роздрібненість унеможливлювала спільні дії родовитої аристократії. Родоплемінний поділ, в рамках якого панува­ла родова аристократія, був замінений на територіальний. На чолі де-мів були поставлені демархи, в чиї обов'язки входили запис вільних новонароджених, набір ополчення, вибір по жеребку до Ради та геліеї. Кожна філа споряджала підрозділ піхоти та кінноти і за власний кошт виставляла 5 військових кораблів з екіпажем.

Замість Ради чотирьохсот створювалася Рада п 'ятисот - по 50 чол. від кожної філи. Була створена виборна колегія з 10 стратегів, у чиї функції входили питання військових справ та зовнішніх зносин. За ареопагом зберігалося право розгляду справ про убивства, можливість скасування рішень народних зборів та питання відповідальності поса­дових осіб. У 462 р. до н. є. реформа Ефіальта позбавила ареопаг усіх політичних функцій. Колегія архонтів з появою колегії стратегів та­кож почала перетворюватися на анахронізм, втративши колишні функ­ції і повноваження.

З іменем Клісфена пов'язане виникнення остракізму, тобто суду че­репків. Популярність окремих осіб завжди таїла загрозу для демократії. Задля популярності реформ такий діяч у принципі міг отримати під­тримку значної частини населення, як це мало місце у випадку з Пісіст-ратом. З метою запобігання в майбутньому самої можливості понов­лення тиранії вводилося таємне голосування щодо найбільш популяр­них державних діячів. Той з них, «проти» якого назбирувалося понад 6000 черепків - «бюлетенів», на 10 років виганявся з Афін без конфіс­кації майна. Зрозуміло, що після десятирічної відсутності політичний вплив вигнанця уже не становив небезпеки для демократичних підва­лин держави.

Ця демократія проіснувала 150 років, до поразки у Пелопоннеській війні (431-404 pp. до н. е.). Саме демократії Афіни зобов'язані своєму звеличенню. В 500 р. до н. є. Афіни навіть надали підтримку повстан­ню в м. Мілеті проти перського панування. В 492 р. до н. є. спроба персів оволодіти Афінами була невдалою, а в 490 р. до н. є. під Мара­фоном 11-тисячна афінська армія Мільтіада перемогла в кілька раз більшу сухопутну армію персів, розбивши її наголову. У 480 р. до н. є. перси посунули проти Греції 5-мільйонну (за свідченнями древ­ніх авторів) армію. В морському бою біля о. Саламін перський флот був розгромлений, його відступ перетворився на панічну втечу. На­ступного року була розгромлена сухопутна армія персів. У результаті греки звільнили від перського панування район Егейського моря - усі острови й узбережжя Малої Азії. Був утворений Афінський морський союз, загальносоюзна скарбниця перенесена з острова Делос у Афіни, а у всі міста і общини союзу надіслані афінські уповноважені. Спроби окремих міст вийти з союзу афіняни придушували силою зброї. Велика кількість полонених зумовила неймовірну дешевизну рабів. Держава процвітала.

Збагачення і піднесення Афін сприяли подальшому розвиткові де­мократії. У зіткненнях з персами, чиї армії складалися з примусово мо­білізованих воїнів, яких у бій гнали бичами, вільнолюбні греки мали величезну моральну перевагу. Пізніше Наполеон стверджуватиме, що моральна сила співвідноситься з фізичною у пропорції три до одного. В греко-перських війнах грекам вдавалося перемагати вдесятеро більші армії. З іншого боку, основу військової могутності Афін становив флот. Оскільки вершники і гопліти були вихідцями з вищих майнових класів, флот, де не вимагалося мати власну дорогу зброю, припадав на бідних громадян, «корабельну чернь», як її презирливо називали в Афінах. Внаслідок зростання ролі флоту в ході військових дій все більше зро­став вплив широких демократичних верств населення на політичне життя республіки.

Найбільш видатним політичним діячем цієї епохи (близько 444-429 pp. до н. є.) був Перікл. Він походив із старовинного і знатного роду. Перікл очолив афінську демократію і протягом 15 років був за­гальновизнаним керівником цієї держави, якого народ прозвав «олімпійцем». Перікл провів ряд важливих демократичних реформ. При ньому було розширено виборче право і введено жеребкування на виборах. Державні посади уперше почали оплачуватися, що давало змогу займати їх не лише багатим (ще пізніше буде введена навіть оплата відвідувань народних зборів).

За Перікла вводяться також «театральні гроші», тобто оплата біле­тів у театр для біднішого населення. В Давніх Афінах театр став не лише розвагою чи видовищем, але й засобом політичного виховання.

Ще в 457 р. до н. є. архонтом Афін уперше був обраний зевгіт, тобто представник третього розряду. Офіційного скасування закони Солона не зазнали, але посади стали доступними для усіх громадян -як правило, за жеребком. Така процедура мала ту перевагу, що виключала можливість підкупу при виоорах і зосередження влади в ру­ках вузького кола родової аристократії чи фінансової олігархії. За ча­сів Перікла оплату почали отримувати не лише члени Ради п'ятисот, а й солдати, матроси і взагалі усі посадові особи, за винятком найви­щих - стратегів.

Суспільний устрій Афін у V ст. до н. є. є класичним зразком рабо­власницької демократії. Населення поділялося на громадян, метеків і рабів.

Громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати були уродженими і повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалося з 18 років, що тягнуло за собою обов'язок дворічної служби у війську. З 20 років дозволялося брати участь у народних зборах. Гро­мадянин залишався військовозобов'язаним до 60 років, у виняткових випадках оголошувалася загальна мобілізація. За філою закріплювався обов'язок формувати військовий загін з числа своїх членів. Командир такого загону обирався.

Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не перевищували 10 га. Фізична праця, крім землероб­ської, вважалася принизливою, недостойною громадянина, нею займа­лися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона пра­вопорядку також вважалася другорядною справою другого сорту, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним грецьким містом, де існувала поліція.

Метеки і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони за­ймалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавля­лися участі в народних зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.

Раб мав статус речі. Його можна було продати, купити, віддати у найм. Часто громадяни віддавали своїх рабів у найм державі, наприк­лад, для будівництва флоту чи роботи у рудниках. Рабам заборонявся шлюб, діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба формально заборонялося, але не тягнуло за собою жодної відпові­дальності.

Афіни як держава були полісом, столицю від крайньої межі відді­ляло кілька десятків кілометрів. Верховним органом управління були народні збори, які скликалися кожних 8-10 днів, в середньому 40 ра­зів на рік. Зрозуміло, що число учасників у пересічному випадку ста­новило 2-3 тис. чоловік і навіть менше. За участь у першому засіданні громадянин отримував 9 оболів, за кожне наступне - 6. Для порівнян­ня, «послуги» повії коштували приблизно 3 оболи. Народними збора­ми розглядалися питання продовольчого постачання, оборони, приватні суперечки громадян. Формально будь-яке питання війни і миру, зовнішньої політики чи фінансів могло бути поставлене на голосу­вання. Кожний громадянин міг добиватися через народні збори скасу­вання будь-якого закону, особливо якщо цей закон порушував прин­цип демократії (графа параномон). Однак процедура була складною: попередній розгляд в Раді п'ятисот, потім - схвалення народних збо­рів, далі - затвердження в геліеї. Все це відбувалося у формі змагаль­ного процесу: ініціатор нового закону звинувачував старий закон, що вимагало неабияких ораторських здібностей. Коли такий учасник процесу свою справу програвав, його могли позбавити громадянських прав. Якщо врахувати, що збори призначали «старим» законом квалі­фікованих захисників, стає зрозумілим, що внесення поправок у зако­нодавство було під силу лише справді непересічним особистостям з високим авторитетом та ораторськими навиками. Афінський громадя­нин міг висунути обвинувачення проти будь-якої посадової особи в зловживанні владою. Якщо збори визнавали звинувачення достовір­ним, винного негайно усували з посади. Рішення зборів приймалося схвальним (чи обурливим) криком присутніх, а у сумнівних випад­ках - розходженням на дві групи прихильників і супротивників вото-ваної пропозиції.

Важливі судові справи розглядав суд присяжних - геліея. Суддею міг стати кожний громадянин у віці від ЗО років, за умови бездоганної репутації. Від кожної філи жеребком обиралося 600 чол., після чого створювалося 10 судових колегій, як правило, по 501 чол. у кожній (решта обраних вважалися запасними). Усі десять колегій засідали одночасно. Чию конкретно справу мала розглядати та чи інша колегія, вирішувалося також жеребком. Такий порядок практично виключав можливість підкупу членів геліеї. Часом залежно від важливості справи, суддівські колегії могли обиратися чисельністю в 201, 401, в особливо важливих процесах - 1001, 1501, 2001 член. У виключних випадках вирок виносили усі 6000 членів геліеї. Суд був відкритим і гласним, але вердикт виносився шляхом таємного голосування (кидання камін­ців в урни). Вирок вважався остаточним і оскарженню не підлягав.

Геліея розглядала лише найважливіші політичні і релігійні справи. Однак вона також могла бути апеляційною інстанцією тих справ, де рішення виносили посадові особи. Крім суто судових справ, геліея вирішувала також питання про надання прав громадянства. Вона ж розглядала законність заміщення державних посад, користуючись правом відводу небажаних посадових осіб. Нарешті, геліея була ніби другою законодавчою палатою: як уже зазначалося, саме геліея за­тверджувала чи відкидала рішення народних зборів.

 

При винесенні рішень та вироків суд не завжди був пов'язаний законом. Геліея сама творила норми права. У переліку покарань існували смертна кара (різні види, залежно від важкості злочину), конфіскація майна, позбавлення громадянства, заборона поховання зрадника батьківщини (така «тінь» позбавлялася спокою в загробному житті). Звинувачений міг ще до вироку суду добровільно піти у ви­гнання, що автоматично позбавляло його громадянських прав.

Важливе значення в управлінні мала Рада п'ятисот - т. зв. буде. Чле­ни обиралися жеребкуванням, але не у філах, а народними зборами. До обрання допускалися громадяни у віці від ЗО років, платники податків, які виявляли турботу до батьків. Кандидат проходив перевірку на полі­тичну зрілість (докімасію). Буле, як вища постійно діюча державна установа, стежила за виконанням існуючих законів та за діяльністю по­садових осіб. Рада п'ятисот будувала свою роботу через секції, яких було 10 (пританії), за числом філ. 50 членів Ради, представники однієї з філ, були черговими упродовж десятої частини року. Як уже згадувало­ся, Рада попередньо розглядала питання, що підлягали винесенню на народні збори. У її віданні також перебувала державна скарбниця.

Ареопаг, що відігравав роль вищого законодавчого та управлінсь­кого органу Афін у IX-VI ст. до н. е., поступово втратив більшість своїх функцій. За реформою Ефіальта (462 р. до н. е.), його політичні функції розподілялися між народними зборами, буле та геліеєю. Від­тепер ареопаг став судом у справах про навмисні вбивства, тяжкі тіле­сні ушкодження та підпали. Члени суду засідали уночі, під час засі­дання одягали на очі пов'язки (саме тому богиня правосуддя Феміда зображається із зав'язаними очима).

Справи розбійників, викрадачів рабів, грабіжників розглядала ко­легія одинадцяти. Вона обиралася Радою п'ятисот. Ця ж колегія ви­конувала вироки.

Серед вищих виконавчих органів Афінської держави існували ко­легії архонтів і стратегів. До складу першої входило 9 чол., причому перші три члени колегії архонтів мали владу більшу, ніж інші шість. Перший архонт - епонім розглядав скарги афінських громадян і ске­ровував їх на розгляд народних зборів, ареопагу чи колегії одинадця­ти. Другий - басилей - наглядав за релігійними справами, моральніс­тю жерців та притягав до відповідальності за святотатство. Третій -полемарх - відповідав за справи, суб'єктами яких були іноземці (ри­зик конфлікту з іншими полісами і державами) та метеки. Він стежив за тим, щоб загиблі воїни були обов'язково поховані (навіть якщо до­водилося викуповувати тіла), а на їх честь відбулися жертвоприно­шення. Решта б архонтів - фесмофетів готували справи для розгляду у суді, проводили жеребкування судових колегій тощо. У віданні одного з архонтів знаходилась поліція, яка опікувалася за дотриманням правопорядку та безпекою держави. Вона також стежила за таємними зборами, гучними бенкетами та оргіями і доповідала народним зборам про виявлені факти розпусти, неробства тощо. Афінська поліція скла­далася з 300 лучників. Це були раби скіфського походження, які нази­валися токсотами. Кінні і піші лучники брали під варту вільних грома­дян, яким поліцейська служба бачилася принизливою.

Найширші повноваження мала колегія стратегів з 10 чоловік. Вона обиралася не жеребкуванням, а прямим голосуванням усіх учасників народних зборів. Дозволялося переобрання на наступний термін (Пе-рікл переобирався 15 разів). Теоретично у віданні комісії були лише армія і флот, а де-факто ще й державна скарбниця, зовнішні зносини і підготовка найважливіших питань для винесення на народні збори. Пе­ред зборами стратеги відповідали лише за посадові злочини. На відміну від колегії архонтів, усі члени колегії стратегів вважалися рівними. Фак­тично ж завжди найбільший вплив зосереджувався в одних руках. З середини V ст. до н. е. роль цієї колегії в системі державних органів значно зросла.

По суті кожний громадянин брав участь в управлінні. Кожних 2-3 ро­ки він отримував місце в геліеї, не менше 2-х разів за життя ставав членом Ради п'ятисот (буле). На перший погляд, така реальна демо­кратія мала б служити зразком й ідеалом не лише для древніх часів, а й для наступних століть. Участь усіх громадян у прийнятті законів, здійсненні правосуддя, змінність і підзвітність посадових осіб, колегі­альність у вирішенні питань, авторитетність і остаточність винесених рішень - все це разом узяте забезпечувало ефективність афінської си­стеми державного управління. Населення мало широкі соціальні га­рантії (плата за участь у народних зборах та інших органах управлін­ня, «театральні гроші» тощо), бідніше селянство могло розраховувати на отримання землі за рахунок завойованих територій. У свою чергу, таке врахування інтересів усіх громадян зумовлювало високу мораль­но-політичну єдність афінського суспільства, забезпечувало необхід­ну стійкість армії і флоту, утримувало усіх громадян від асоціальних вчинків під загрозою втрати громадянства - незшіежно від соціально­го становища. Серед недоліків цієї системи відзначимо такі:

По-перше, Афіни були полісом, чисельність вільних громадян кот­рого не перевищувала кількох десятків тисяч чоловік. Для більш значних державних формацій подібна пряма демократія не змогла б бути такою ж ефективною.

По-друге, матеріальне і. у певному розумінні, моральне благополуччя Афін будувалося на використанні праці сотень тисяч абсолютно без­правних рабів. Виплати за участь у народних зборах та виконання ін­ших державних функцій, наділення неімущих землею тощо вимагали великих матеріальних засобів. У кінцевому підсумку ці блага досягали­ся ціною жорстокого пригнічення рабів, метеків, вільновідпущеників.

По-третє, давно з'ясовано, що «кожна палиця має обидва кінці», а «наші недоліки — це продовження наших достоїнств». Демократія сприяла піднесенню Афін, вона ж призвела до їх занепаду. Соціальні гарантії розслаблювали нижчі верстви повноправного населення, чий життєвий мінімум був практично гарантований, утверджували презир­ливе ставлення до праці. Надалі верхи втрачали смак до подальшого збагачення. Оскільки над кожним громадянином тяжіла загроза остра­кізму і практично кожний міг потрапити під суд за звинуваченням у зловживанні службовим становищем, майнові злочини тощо, то верхів­ка афінського суспільства вимушено загравала з низами. Вигідніше бу­ло роздати частину майна у вигляді подачок, ніж під справжнім чи на­думаним приводом бути засудженим до конфіскації усього майна. Спо­діватися на те, що злидар-геліаст виявить справедливість стосовно зарозумілого багатія-аристократа, особливо не доводилося. В новітній час з чимось подібним (якщо можна порівнювати непорівнюване) зіткну­лися власті Швеції та інших розвинутих капіталістичних держав з ши­рокою системою соціальних гарантій. Високі податки на майнові класи і соціальний комфорт для низів суспільства призводять до сповільнення темпів економічного розвитку, втечі капіталів з країни, люмпенізації частини громадян.

Що стосується афінського права, то воно може служити зразком права рабовласницької демократичної республіки, подібно до того, як сама Афінська держава була прикладом такої рабовласницької де­мократії.

Як уже зазначалося, в 621 р. до н. є. Афіни отримали закони Дра-конта. Уже в них здійснювалось обмеження кровної помсти (відпові­дає не рід, а сам винний, дозволено за згодою родичів убитого прими­рення за викуп), провадилося розмежування між навмисним і нена­вмисним злочинами (так, за ненавмисне убивство винний підлягав вигнанню, а не смертній карі, як за умисне), вводилося поняття необ­хідної оборони, встановлювалося однакове покарання для виконавця злочину і підбурювача.

За Солона закони Драконта, крім кари за убивство, були скасовані. Після цього геліея кожного разу виносила окремий присуд, керуючись звичаями чи власними переконаннями.

Розквіт античного світу забезпечувало рабство. Раб виступав об'єктом права, розмовляючим знаряддям і вважався власністю пана. Знач­ного поширення дістав інститут приватної власності на землю, особли­во після реформ Солона, що дозволили дроблення, продаж, заповіт та інші відчуження земельної власності. Держава була власником рудни­ків, багатьох орних земель (особливо завойованих), кораблебудівельних потужностей. Усе це, за винятком культових споруд, передавалося в оренду приватним особам. Вона ж лише здійснювала нагляд за станом орендованого майна, експортно-імпортними операціями, суднобуду­ванням, заснуванням колоній. Так, здача в оренду державної власності відбувалася лише з відома спеціальних посадових осіб (полетів).

Детальна кодифікація прав власника афінськими законами не була проведена. Однак неабиякого поширення набули оренда землі, будинків, рабів, худоби, різноманітні кредитні операції. «Кожний може віддати своє майно будь-якому громадянинові, якщо він не позбавився глузду, не вижив з розуму від старості або не потрапив під вплив жінки».

У зобов'язальному праві афінське суспільство вдавалося до: а) за­вдатку, б) закладу, в) поручительства третіх осіб. Порушення укладе­ної угоди тягнуло за собою втрату завдатку або сплату його подвійної суми, у разі неможливості грошового стягнення практикувалася від-робка боржника у господарстві кредитора. За певних умов передбача­лася можливість позбавлення громадянських прав недобросовісного орендатора державного майна.

Що стосується оренди, то державне майно здавалося в оренду на 40 років чи пожиттєво, а приватні земельні наділи - на 1-3 роки. Не­своєчасна сплата орендної плати слугувала підставою для розірвання договору оренди.

Кредити надавалися під високий відсоток - від 12-18 до 30-36 від­сотків річних, залежно від ризикованості справи (наприклад, морська торгівля). Однак кредитор позбавлявся своїх прав у випадку кора­бельної катастрофи, тобто втрати закупленого товару на узяті в борг гроші.

Шлюб набував різновидності договору купівлі-продажу, одружен­ня жінки було справою її батька чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов'язковою, до холостяків ставилися як до хво­рих. Дружина в умовах офіційно моногамної сім'ї перебувала на ста­новищі старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був законним представником її прав. Для розлучення достат­ньо було покликати свідків. Невірну дружину можна було вигнати з дому, а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але, упіймавши на місці злочину коханця своєї дру­жини, ображений чоловік міг безкарно його убити.

Дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, між братом і се­строю.

Існувала свобода заповіту. У якості спадкоємців виступали сини, а у разі їх відсутності - «дочки-спадкоємці». Улаштування їх майбут­нього брала на себе держава.

Діти не повинні були утримувати батьків, якщо ті не навчили їх якогось ремесла.

У карному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, перелюби розглядалися в судах тільки за заявою заінтересованої сторо­ни. Винятко





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 144; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.161.98.96 (0.016 с.)