Держава і право Стародавньої Індії. Закони Ману

Природні умови Індії дозволяють говорити про її поділ на дві частини -північну (басейн річок Інду і Гангу) та південну. Кліматичні умови Пів­нічної Індії нагадують Єгипет чи Месопотамію, родючість грунтів зале­жить від розливу річок та уміння затримати паводкову воду. Південна Індія на воду бідніша, зате багатша на корисні копалини, в першу чергу метали.

Племена, що становили корінне населення Індії, звичайно об'єднують загальним іменем дравідів, а найдавніший період індійсь­кої історії називають дравідійським. Культура дравідів у цілому від­повідала шумеро-аккадському суспільству: іригаційне землеробство, скотарство (вівці, свині, буйволи, а також слони і верблюди). Існували і великі міста: Мохенджо-Даро (площа 150 га) та Хараппа. Хараппсь-ка цивілізація (датується 2500 (2300) - 1800 (1700) pp. до н. є.) займа­ла територію понад 1100 км з півночі на південь та понад 1600 км із заходу на схід. Цегляне будівництво, широкі вулиці і триповерхові будівлі та навіть водопровід і каналізація - і усе це за 2 тис. років до н. е. У найбільших містах, які були адміністративними та ремісничи­ми центрами, проживало до 100 тис. чол., що свідчить про нала­годжену систему торгівлі й обміну товарами.

На рубежі II тис. до н. е. в Північну Індію із середньоазіатських степів вторгаються племена аріїв, чий економічний і культурний роз­виток був незрівнянно нижчим. Це був союз 9 племен, серед яких провідну роль займало плем'я бхаратів. Вождь племені звався ра­джа, вождь союзу племен - магараджа. Дравідійське населення було частково знищене, частково обернене на рабів і слуг. У І тис. н. є. арії також вторгалися в Південну Індію, де підкорили місцеве населення. У ведійських творах та епосі згадується велике число древніх динас­тій та назв найдавніших держав у долині Гангу. Поступово з більшого числа держав у долині Гангу першорядне значення набула Магадха. її столицею було м. Раджагріха. За магадського царя Удаіна (461-445 pp. до н. є.) столицею держави стала Паталіпутра (суч. Патна). Потім на магадхському престолі утвердилася династія Нандів. Створена ними держава підготувала умови для виникнення великої імперії Маур'їв. Вважається, що саме внаслідок арійських завоювань склалися відно­сини між завойовниками і підкореними, які, в свою чергу, призвели до поділу суспільства на касти (чи, точніше кажучи, варни). Вищою варною були жерці - брахмани, далі йшли кшатрії - воїни; селяни і ремісники та торгівці об'єднувалися під загальним іменем вайшья, наймані слуги, раби - шудра. Між ними існували нездоланні «перего­родки» - заборонялися (чи не визнавалися законними) шлюби між пред­ставниками різних, навіть привілейованих каст, діти від таких шлюбів вважалися «нечистими» і зачислялися до нижчих варн.

Брахмани, нібито народжені з уст бога Брахми, займали провідні позиції: приносили жертви богам, здійснювали обряди, служили рад­никами у царів, тримали у своїх руках монополію на писемність і знання. їх майно не міг зачепити навіть цар, у всіх судових тяжбах з представниками інших варн рішення виносилося автоматично на ко­ристь брахмана, їм не можна було не довіряти чи суперечити. Вони були звільнені від усіх податків, повинностей і тілесних покарань. 9-річний брахман стосовно 90-річного кшатрія вважався батьком, той - його сином.

Кшатрії, створені нібито з рук Бога, зі свого середовища висували воєначальників і навіть раджів. У мирний час вели безтурботне життя, отримуючи багаті подарунки від царів. У військовий час це була єди­на категорія населення, яка брала участь у походах і битвах. Брахмани і кшатрії вважалися «двічі народженими», однак шлюби між двома пануючими верствами усе ж були заборонені. Вайшья, народжені ні­бито зі стеген Брахми, теж були «двічі народженими», однак належа­ли уже до експлуатованих груп населення. Селяни сплачували в скар­бницю податок, що складав 1/6 врожаю, а торгівці - до 1/5 свого при­бутку, зате їх звільняли від військової повинності.

У найважчому становищі перебували шудра (ноги Брахми), вони не мали жодних прав, а лише обов'язки. Штраф за убивство шудра для вищих каст дорівнював штрафу за убивство собаки. їх основний обов'язок - покірне слугування двічі народженим. Каста ця була не­однорідною. Найнижче становище займали потомки дравідів, т. зв. парії, вважалося, що навіть дотик до них оскверняє. їм не дозволялося жити в поселенні, користуватися новим або цілим посудом тощо.

Раби перебували поза кастовим станом. їх використовували як слуг. Вони могли звільнитися від рабства. Саме рабство не набуло в Індії поширення і мало доволі патріархальний характер. Арії, що по­трапляли в боргову кабалу, вважалися рабами лише тимчасово.

У сільській общині існували земельні наділи, а значить, і приватне землекористування, але в цілому общини мали суспільний характер. Структура общини і самоуправління будувалися за єдиним зразком: староста, писці (облік господарства), коваль, тесля, гончар, цирульник і обов'язково жрець - брахман.

У VI ст. до н. е., як уже зазначалося, в Індії існувало кілька держав. З них найбільш відомі дві: Магадха у середній течії Гангу та Кошал на північний захід від Магадхи. Боротьба між ними закінчилася пере­могою Магадхи і включенням до її складу усіх областей між Гангом і Гімалаями. В 327 р. до н. є. військо Олександра Македонського вторг-лося до Індії, після його смерті в багатьох містах залишилися греко-македонські гарнізони. Відбувалося взаємне спілкування завойовників і завойованих, контакти з Грецією та еллінським світом тривали.

Національно-визвольний рух, на чолі якого стояв Чандрагупта (322-297 pp. до н. е.), привів до відродження великої держави у Північ­ній Індії - імперії Маур 'їв. Можливо, сам Чандрагупта, навіть похо­див з касти шудр. За його сина Біндусара (297-272 pp. до н. є.) до складу держави було включено частину Афганістану. Внук Ашока (268-232 pp. до н. є.) завоював царство Калінга і таким чином об'єднав під своєю владою майже усю Індію. Місця знахідок едиктів Ашоки дають змогу окреслити кордони його імперії: вона охоплювала не лише області Західної, Центральної, Східної і Південної Індії (крім крайнього Півдня), але й території Пакистану та деякі райони Афганіс­тану. Столицею імперії продовжувала залишатися Паталіпутра. Ашока вів постійну боротьбу з брахманами. Удару по їх пануванню і автори­тету було завдано тим, що Ашока оголосив державною релігією буд­дизм. Ця релігія виступала проти соціальної кастовості суспільства, за рівність людей від народження, що, природно, притягувало до буддизму купців, розбагатілих вайшья, яким брахманізм відводив дуже скромну роль у суспільстві. Тим самим влада Ашоки здобула важливу опору.

Після його смерті держава розпадається. Його спадкоємці спершу поділили імперію на західну та східну частини. В 180 р. до н. є. влада в Паталіпутрі перейшла до представників нової династії - Шунгів. Близько 100 р. до н. є. на територію Індії вторгаються племена скіфів (саків) і утворюють Індо-Скіфське царство.

У Стародавній Індії також існував азіатський спосіб виробництва. Правове становище особи залежало не від майнового стану, а від на­лежності до тієї чи іншої касти. Навіть кастова належність до кшатріїв не виключала небезпеки потрапити у боргову кабалу і на певний час перетворитися у раба. Проте, як уже зазначалося, цей стан вважався тимчасовим - борговому рабу дозволявся навіть шлюб з вільною жін­кою, але у межах своєї касти.

За формою правління Індія була монархією. Цар (раджа, магараджа) походив з кшатріїв. Вважається, що його влада не була такою деспотич­ною, як у Єгипті чи Вавилоні, оскільки обмежувалася наглядом брахма­нів. Останні регулювали виконання царем своїх обов'язків (дхарми): охорона підданих, опікунство над вдовами і сиротами, організація суспі­льних робіт, запобігання голоду тощо. В законах Ману зазначалося: «Цар, який по нерозумності безтурботно мучить свою країну, негайно позбавляється з родичами країни і життя» (VII, 111). У своїй діяльності цар спирався на бюрократичний апарат, який складався з брахманів і кшатріїв. Цар призначав чиновників центрального і місцевого управ­ління. Поруч з царем діяв дорадчий колегіальний орган з мантрінів, махаматрів (чиновників) і представників міст. Покірність населення держави забезпечувалася за допомогою військової сили (VII, 114).

Як уже вказувалося, община була автономна у своєму управлінні, однак вайшья сплачували податки на потреби влади. Сільські області складалися з 10, 20, 100 і 1000 селищ (VII, 117), причому на кожному рівні був відповідний управитель. Він контролював збір податків, мо­білізацію кшатріїв у разі потреби ведення військових дій тощо. Від єгипетського номарха відрізнявся не лише тим, що був призначува­ним, а й тим, що його доходи становили жалування від царя (а не від­соток усіх податків).

Індійське право формувалося на основі релігійних уявлень (закони Хаммурапі були практично позбавлені такого впливу). Закони ство­рювалися брахманами, у них, природно, знайшли відображення релі­гійно-етичні і правові уявлення цієї касти.

Закони Ману (II ст. до н. е. – I ст. н. е.) були створені жерцями однієї зі шкіл брахманізму, написані вони у формі двовіршів, що має полег­шити їх запам'ятовування. Усього в законах 2650 (2685) статей, роз­битих на 12 розділів. Зміст виходить за межі чисто правових норм -тут і політика, мораль, релігійні настанови (каяття, шлюб) і т. д. По­карання порушника не обмежується мирським життям, воно пов'язується і з майбутніми незручностями у житті загробному (пе­ревтілення), загрозою життю і здоров'ю його близьких родичів тощо.

Індія цього періоду перебувала на етапі розкладу первіс­нообщинного ладу. Сільська община виділяла т. зв. великій сім'ї (пред­ставникам трьох поколінь родичів) земельний наділ. Відчужувати це господарство можна було не інакше, як за загальною згодою усіх членів общини. Приватну власність общинників (поле, сад, став) не можна відібрати ні силою, ні залякуванням. Держава не втручається у справи сільської общини і не забороняє общинникам, а також брахманам, зна­ті, купцям та іншим приватним власникам вільно відчужувати свою землю. Держава, однак, зберігає за собою право верховного нагляду за угодами про нерухомість. Державі належать незаймані землі, знайдені у землі скарби. Власний домен має раджа. В VII главі (пункти 137, 138) зазначається право царя збирати податки, а також протягом одного дня в місяці зобов'язувати виконувати певну роботу ремісників і шудр, що живуть власною працею. Не зовсім зрозуміло, чи пов'язані ці права держави з її верховною власністю на нерухомість.

Дискусійним є питання про те, перебуває земля й інша нерухомість у власності чи лише у користуванні особи. Право власності на землю ніби розчленоване. Земля одночасно належить державі (верховна вла­сність), общині (опосередковуюча власність) і приватнику (внутріоб-щинна чи позаобщинна власність).

Правомірними способами набуття нерухомої власності є спадщина, купівля, одержання дарунку та набувальна давність. Якщо власник «мовчки спостерігає», як хтось користується його власністю упро­довж 10 років, то право отримання її назад втрачається (VIII, 147). Набуття рухомої власності можливе також, крім названих казусів, че­рез знахідку, здобич, позичку під відсотки, за виконання роботи.

Виморочне майно представників трьох нижчих варн переходило у власність царя (IX, 189). Закони Ману регулюють інститут договору. Недійсною вважається угода, укладена з нетверезим, малолітнім, ма­разматиком, душевнохворим або із застосуванням насильства і обма­ну. Договір неодмінно має укладатися у присутності свідків. Багато уваги приділено договорам позики, причому встановлюється макси­мальний розмір відсотків на місяць (2% на місяць для брахмана, 3% для кшатрія, 4% для вайшьї і 5% для шудри). Засобами забезпечення є: застава, поручительство третьої особи.

У сімейному праві визначається, що жінка завжди перебуває під опікою чоловіків - батько охороняє її в дитинстві, чоловік - у зрілі роки, в старості це мають здійснювати сини (IX, 2.3). Жінка у будь-якому віці вважалася непридатною до самостійності (V, 147, 148). Розлучення може ініціювати лише чоловік, достатньою причиною для негайного розлучення є лайливий характер дружини. Спадщина діли­ться між синами порівну або за взаємною згодою переходить у спіль­не користування.

Карна частина законів Ману вражає жорстокістю покарань: розрізали на частини лезом за підробку, здійснену золотарем; саджали на кіл або відрубували руки нічному злодієві. Злочинцям відрізували ніс, вуха, язик, статеві органи, відрубували кінцівки, осліплювали. П'яниці на лоб ставили тавро у вигляді чарки, злодію - собачої ноги. З цими людьми не можна було сідати їсти, здійснювати жертвопри­ношення, вступати у шлюб тощо. Членоушкодження застосовувалося тільки щодо нижчих каст, брахман і кшатрій могли відкупитися штрафами, причому брахман міг виплачувати штраф поступово, частинами. У кшатрія залишалася можливість взяти позику (під 3% в місяць). У разі несплати останньої могло настати боргове рабство. Ст. VIII, 379 передбачає, що для брахмана замість смертної кари може застосовуватися бриття голови.

За вбивство кшатрія штраф був у чотири рази менший, ніж за убивство брахмана. За вбивство шудри штраф призначався у два рази меншим, ніж за вайшью. Можна припустити, що ці суми виплачували­ся лише представниками вищих каст, адже ті ж закони Ману передба­чають смертну кару за набагато менш суттєві злочини: третю крадіж­ку, грабунок царського або храмового майна тощо.

Якщо шудра піднімав палицю на «двічі народженого», йому від­рубували руку. Удар ногою брахмана коштував шудрі відрізаної но­ги, звинувачення брахмана у неправді - життя. Однак було б помил­кою вважати, що панівне становище в суспільстві забезпечувало цілковитий імунітет представникам вищих каст. За єресь, лінь, сла-боволля, пустопорожні балачки, жебрацтво закони Ману приписува­ли карати саме брахманів і кшатріїв; брахмани і кшатрії не повинні були виступати в ролі лихварів (X, 117). Одним словом, «що дозво­лене бику, те не дозволено Юпітеру». Як бачимо, правлячий клас усвідомлював необхідність принаймні зовнішнього дотримання ви­мог моралі задля збереження свого панування. З іншого боку, «бра­хман може впевнено присвоювати майно шудри, бо в нього немає ніякої власності» (VIII, 417).

Суд і процес зазвичай проходить колегіально. Свідками виступа­ють рівні: жінки щодо жінок (VIII, 68), чесні шудри - щодо шудр і т. д. У разі, якщо свідки належать до різних каст, перевага надається свідченням брахмана (VIII, 73). Існують і ордалії (VIII, 114, 115) - ви­пробування вогнем, водою, принесенням клятви. Закони Ману вима­гають у сумнівних випадках наявності речових доказів.

Зазначимо також такі принципові моменти законів Ману, як:

1. Поняття убивства в стані необхідної оборони при захисті самого себе, жінок чи брахмана (VIII, 349).

2. Заборона брати навіть незначну винагороду за дочку при виданні її заміж (III, 51).

3. Деяке пом'якшення заборони шлюбів між представниками різ­них каст (III, 12, 13).

4. Можливість відсторонення від влади і фізичного знищення царя і його родини в разі, якщо цар «мучить свою країну» (VII, 111), та де­які інші.

їх можна вважати свідченням того, що правова думка давньої Індії розвивалася навіть в умовах консервативного патріархального суспі­льства, норми родового ладу поступалися місцем більш цивілізова­ним, прогресивним.

 

Стародавній Китай

За своїми природно-кліматичними умовами Китай дещо відрізняє­ться від передньоазіатських країн. Його територія доволі чітко поді­ляється на три частини: а) долина ріки Хуанхе, або «велика китайська рівнина»; б) Центрштьний Китай, де поєднуються гористі райони з долиною ріки Янцзи; в) Південний Китай - гірська країна.

Розливи Хуанхе несуть родючий намул, що робить умови земле­робства в цьому регіоні подібними до єгипетських чи месопотамсь­ких. Ґрунти Центрального та Південного Китаю менше родючі, але тут містяться багаті запаси корисних копалин: міді, олова, свинцю тощо. Поливне освоєння долин двох найбільших річок Китаю розпочалося лише з середини І тис. до н. е., коли давньокитайська цивілізація пройшла вже тисячолітній шлях свого розвитку. Тим самим еконо­мічна основа азіатського способу виробництва в цій державі виникла набагато пізніше від появи самої держави.

Найдавніший період історії Китаю має назву Шан-Інь (XVI-XII ст. до н. е.). Китайські племена, що проживали в басейні р. Хуанхе, об'єдналися для організації відсічі північним кочівникам (хунну) та з метою розвитку іригаційної системи. Племена, які відіграли основну роль в цьому об'єднанні, називалися Інь, а створена ними держава – Шан. Столицею було місто Шан в сучасній провінції Хенань, поблизу м. Аньян. Царська влада зберігала патріархальні риси. Вона була об­межена радою родових (чи племінних) старійшин, а також народними зборами. Цар називався ван (за життя) або ді (після смерті). З функці­ями воєначальника він поєднував функції верховного жерця, а в окремих випадках – організатора виробництва. В руках родової знаті зосереджувалися землі і раби. Рабство також мало патріархальний характер. У похованнях цієї доби трапляються могили, де разом з рабовласником поховані кілька рабів (отже, раби могли перебувати не лише у державній, але й у приватній власності). Основну масу населення становили селяни-общинники. Вже в іньську добу склалася ки­тайська ієрогліфічна писемність. Відомо близько 30 тис. (!) знаків цього письма (для порівняння, словник Шекспіра містить 40 тис. слів, для читання сучасних китайських газет досить знання 2 тис. ієроглі­фів, освічені китайці знають їх близько 10 тис). Є відомості про існу­вання жерців-професіоналів, причому різних спеціальностей: бу – га­далки, ші – ті, що вели погодні записи, у – чарівники, чжу – «богомо­льці», тобто, ймовірно, жертвувальники. Але – і це головна особливість китайських релігійних культів – найважливіші релігійні церемонії, зо­крема, жертвоприношення Небу виконували імператор та вищі чинов­ники. Тим самим релігія (китайські вірування не містять обіцянки за­гробної винагороди) не відігравала тієї ролі, що в Індії, Єгипті чи навіть у Межиріччі. Вона не була ні надто важливим елементом зміцнення імператорської влади, ані потенційною опозицією імператору. Щопра­вда, послідовники Конфуція (Кун-Фу-цзи) завжди прагнули утверджу­вати іідею, що царська влада повинна бути справедливою, інакше пра­вителя можна і потрібно усунути, але відсутність єдиної церковної структури робила релігійну опозицію безсилою перед владою імпе­ратора.

У XII ст. до н. е. починається тривала боротьба держави Шан-Інь з племенами чжоу, які згодом захоплюють столицю Шан (1124 р. до н. е.) і створюють власну Чжоуську державу.

За доби Чжоу (XII—VIII ст. до н. е.) виникає централізована китай­ська держава. Завойовники прийшли з басейну р. Вей. Їх держава (її називають Західне Чжоу) була порівняно велика, але внутрішньо не­міцна, її спадкові правителі починають обожнюватися (титул царів Тяньщи - син неба, заступник неба). Вважалося, що такий ван отри­мував владу (а разом з нею і право видавати закони) від самого Неба шляхом спослання йому Небесного Повеління на царювання (Тянь мінь). Разом з тим царська влада не набула деспотичного характеру. Вона обмежувалася радою сановників. В екстрених випадках (напри­клад, для вирішення питання про успадкування влади) скликалися зі­брання представників вищої титулованої чжоуської аристократії - чжухоу. Цареві були підпорядковані т. зв. три старці, тобто три керів­ники головних управлінь у державі: фінансового, військового та суспі­льних робіт (головним чином функціонування зрошувальної системи). Поступово число управлінь зростає, створюється особливе управління царського палацу та скарбниці, судове відомство, відомство культу царських предків.

Під тиском племені цюаньжунів близько 770 р. до н. є. територія чжоуської держави різко скоротилася, столиця була перенесена на схід в район сучасного Лояна. Держава цього часу (її називають Схід­не Чжоу) постійно відчуває брак коштів і військової сили. Селянство було обкладене податками, які становили '/ю частину врожаю. Поси­лення експлуатації в умовах слабкості державної влади та постійної загрози вторгнень не могли не викликати широких народних рухів. У результаті переможного селянського повстання 842 р. до н. є. цар­ська влада була скинута, а держава Чжоу незабаром розпалася на ряд самостійних царств.

У VII ст. до н. є. на території Китаю співіснують п'ять держав, які постійно воюють між собою. Це - епоха Чуньцю {Весен та осеней). Чо­тири з п'яти держав-гегемонів цього періоду ортодоксальна чжоуська традиція трактувала як «варварів»: північно-західне жунське царство Цінь, маньські царства Чу (в середній течії Янцзи) та У (в дельті Янц-зи), а також найпівденніше Юе, де населення складали предки сучас­них в'єтнамців. Епоха V—III ст. до н. є. дістала назву періоду Чжаньго (Царств, що борються); таких найсильніших царств було уже сім: Цінь, Янь, Чу (периферійні) та Вей, Чжао, Хань, Ці (серединні), а чис­ло слабших не піддається обліку. Державний лад цих утворень харак­теризувався сильними позиціями родової аристократії. В свою чергу, правителі намагалися спертися на особисто їм відданих людей незнат­ного походження, вводячи принципово нову систему посадової вина­городи - «жалування», яке виплачувалося зерном. У великих царствах поступово вводилася централізована політико-адміністративна систе­ма. Основними виробниками в сільському господарстві цього періоду залишаються вільні селяни-общинники. Наприкінці першої половини І тис. до н. є. повсюдно припиняються общинні переділи, земля пере­ходить у володіння окремих великих сімей. З'являється боргове раб­ство, спершу під виглядом «усиновлення» та «застави дітей» (харак­терно, що для означення усіх рабів: військовополонених, куплених і кабальних затверджується єдиний термін нубей).

Доба Чжаньго вважається «золотим віком» китайської філософії. В цей час виникають найважливіші філософські вчення: конфуціанст­во, даосизм, моїзм та легізм (фацзя). Вчення Кун-Фу-цзи (551-479 pp. до н. е.), відомого в Європі як Конфуцій, стало культовим у Китаї офіційно з 59 р. до н. є. і залишалося у цій якості до 1928 р.

У IV ст. до н. є. починається звеличення царства Цінь. Міністр Шан Ян провів реформи, які мали на меті політичну централізацію, адмініс­тративно-територіальну перебудову, підрив могутності аристократич­них родин, зміну системи оподаткування з врахуванням майнової дифе­ренціації общинників. Шан Ян увів єдине законодавство та судочинст­во, узаконив заклад та купівлю-продаж землі, скасував обмеження розміру наділів, наполягав на поділі великих патріархальних госпо­дарств на окремі, малосімейні. Він скасував усі попередні спадкові титули. Нові ранги знатності надавалися за особисті, передусім за військові заслуги. Лише вони давали право на заміщення адміністра­тивних посад. їх власники отримували - відповідно до чинного зако­нодавства - пільгові регламентовані права на володіння землею, раба­ми та іншим майном. Згодом ранги почали продаватися, що відкрило доступ до влади представникам давньої родової аристократії.

У війську Шан Ян замінив колісниці - основу військової могутнос­ті аристократії - мобільною кіннотою, бронзову зброю - залізною. Правом на виготовлення зброї володіла лише держава.

Розквіт держави Цінь припадає на правління царя Чженя, якому був присвоєний титул Цінь Ші-хуанді, що значить «перший великий го­судар династії Цінь». Він підкорив решту китайських князівств, а та­кож завоював частину території Маньчжурії та Монголії. В 221 р. до н. є. Цінь завоювала останнє самостійне царство Ці на Шаньдунському півострові, центром об'єднаної держави стала столиця царства Цінь м. Сяньян. За правління Цінь Ші-хуанді Китайська держава була роз­поділена на 36 областей, створений потужний чиновницький апарат, розширена іригаційна система, прокладено дороги з твердим покрит­тям. Ші-хуанді провів реформу армії (її чисельність досягла 300 тис. чол.), де основною ударною силою стала кіннота. Була здійснена низ­ка інших культурних та економічних реформ: вводилися єдина систе­ма мір і ваг, спрощене ієрогліфічне письмо тощо. Нарешті, за Цінь Ші-хуанді на півночі країни розпочалося будівництво Великої китай­ської стіни для захисту від кочівників. Імператор поширив на увесь Китай установки Шан Яна, створивши військово-бюрократичну імпе­рію на чолі з одноосібним правителем. Цінці займали у ній привілейо­ване становище, їм належали усі керівні чиновницькі посади. Законом встановлювалося єдине для всіх повноправних вільних громадянське найменування «чорноголові».

Підтримання влади в об'єднаній країні досягалося засобами теро­ру. Тих, хто висловлював невдоволення, за законом кругової поруки співучасників обертали в рабство. За рахунок військовополонених та засуджених судами чисельність державних рабів набувала небачених розмірів. Масштабні плани імператора вимагали великих коштів, що, в свою чергу, вело до посиленої експлуатації підданих. Опозицію владі склали прихильники релігійно-етичного вчення Конфуція, які спробу­вали критикувати імператора, спираючись на приклади з історії. Роз­права була жорстокою: 460 учених-конфуціанців були поховані жив­цем, всі історичні книги спалені.

Імператор Цінь Ші-хуанді служив для Мао Цзедуна своєрідним кумиром. У зв'язку з цим можна процитувати кілька настанов - «перлів», приписуваних засновнику династії Цінь: «Будеш багато чи­тати, імператором не станеш», а також «Книги - у вогонь, вчених - до ями».

Невдовзі після смерті Цінь Ші-хуанді (помер він 210 р. до н. е. у віці 48 років) його династія була скинута. До влади прийшла династія Хань (206 р. до н. є. - 220 р. н. е.). Засновником династії став вождь селянських повстанців Лю Бан, офіційно проголошений імператором у 202 р. до н. е. Перший період правління династії Хань відзначався деяким пом'якшенням деспотизму: обмежується застосування смертної кари, відбувається зниження податків до 1/30 частки доходу, поверта­ється свобода людям, які запродали себе у рабство. Правителі династії Хань відмовляються від титула хуанді, а конфуціанство проголошуєть­ся державною релігією і існує аж до революції 1911 р. Лю Бан був також вимушений порушити принцип централізації та роздати части­ну земель у володіння своїм соратникам - семеро найвпливовіших з них отримали титул «еон», що віднині став вищим аристократичним рангом.

Під час правління У-ді (140-87 pp. до н. е.) зростає велике землеволодіння, поміщики експлуатують у своїх господарствах працю рабів та вільних орендаторів. Держава здійснює заходи для заохочен­ня виробництва і зовнішньої торгівлі. У-ді здійснив кілька загарбни­цьких походів на територію Східного Туркестану та Фергани, в 111 р. до н. е. приєднав землі Гуандуна та північ В'єтнаму. Були налагодже­ні торговельні зв'язки з Римом. За У-ді нарешті була зломлена полі­тична сила ванів, їхній сепаратизм перестав загрожувати цілісності Китаю.

На цей період переважну більшість виробників у сільському гос­подарстві й надалі становлять вільні землероби-общинники. Вони обкладалися поземельним (від 1/15 до 1/30 врожаю), подушним та подвірним грошовими податками. Чоловіки виконували робочу (по місяцю в рік упродовж 3 років) та військову (2-річну армійську та щорічну 3-денну гарнізонну) повинності. В містах функціонували ор­гани самоуправління, що було однією з найбільш характерних рис давньокитайського суспільства. Рабство було основою підґрунтя ви­робництва лише в промисловості, як у приватній, так і в державній. Работоргівля в цей час набула бурхливого поширення.

У 8 р. н. е. відбувається переворот Ван Міна (Ван Мана). Ставши регентом, Ван Мін усунув малолітнього царя і провів важливі рефор­ми. Уся земля в країні оголошувалася державною власністю, її купівля-продаж була заборонена. Були встановлені розміри максимальних земельних наділів, а надлишки землі у володінні приватних власників -конфісковані. Передбачалося наділення цією землею неімущих. Дер­жавною власністю були оголошені також раби. Окрім цього була вве­дена державна монополія на залізо, сіль, вино, а також здійснена спроба встановити тверді ринкові ціни на предмети першої необ­хідності.

У 18 р. н. е. в Північному Китаї (Шаньдун) під проводом Фань Чуна розпочалося селянське повстання «червонобрових», спрямова­не проти диктатури Ван Міна. В 25 р. повсталі здобули перемогу над його військами, після чого селянський рух починає змінювати свою спрямованість. До повстанців приєднуються загони аристократів, і в результаті відбувається відновлення династії Хань в особі Гуан Уді (25-57 pp. н. е.). Новий імператор заборонив таврування рабів, об­межив права власника на їх убивство, а також здійснив низку захо­дів, спрямованих на зменшення рабства та полегшення становища народу.

Правителі династії Молодших Хань намагаються зберегти центра­лізовану владу та відновити економіку країни, розхитану утопічними реформами Ван Міна. У Ханьській імперії проживало близько 60 млн чол., що становило 1/5 населення земної кулі в той час. Зрозуміло, що самими лише засобами державного примусу, без опори на аристокра­тію тримати у покорі таку кількість людей було неможливо. Держава вимушена спостерігати за посиленням великих земельних власників з т. зв. сильних домів. Розвиток виробничих відносин веде до закаба­ления вільних селян-орендаторів, з одного боку, та до наділення земе­льними наділами і власністю рабів - з іншого. Такі зміни дещо нагаду­ють появу колонату в умовах кризи і розпаду Римської імперії. Чисе­льність оподатковуваного державою (тобто економічно самостійного) населення катастрофічно падає: від 49,5 млн чол. в середині II ст. н. е. до 7,5 млн, за переписом III ст. Маєтки сильних домів стають економіч­но замкнутими господарствами, виходячи з-під контролю державного апарату. Це призвело до занепаду товарно-грошових відносин. Удвічі скоротилася кількість міст. На самому початку III ст. був виданий указ про заміну в імперії грошових платежів натурою, а згодом моне­ту було офіційно скасовано і в оборот введено як товаро-гроші шовк та зерно. Звичним явищем в житті Китаю стають локальні селянські повстання.

У 184 р. в Китаї відбувається потужне народне повстання «жовтих пов'язок» під проводом Чжан Цзяо та його братів. Основним лозун­гом руху було встановлення загальної рівності. Армія повсталих налічувала кілька сот тисяч (до 300 000) чоловік. Напружена боротьба тривала 15 років і закінчилася придушенням народного виступу. Але система державного управління була ослаблена, і єдина Китайська держава в 220 р. н. є. припинила своє існування, знову розпавшись на окремі царства (первісно їх було три).

Рекомендована література

Васильев Л. С. История религий Востока-М.: Высшая школа, 1988. Древние цивилизации / Под общей ред. Г. М. Бонгард-Левина.- М.: Мысль, 1989.

Краткая всемирная история / Под ред. А. 3. Манфреда.- М: Наука, 1967. Токарев С. А. Религия в истории народов мира.- М.: Политиздат, 1986.

 

Тема 3