Виникнення єдиної німецької ранньофеодальної держави

Процес феодалізації в Німеччині йшов повільніше, ніж у Франції чи навіть у слов'янській Польщі. Закріпачення селянства затягувало­ся, товарно-грошові відносини не набули поширення. Значна частина селян-общинників зберігала особисту свободу і незалежність від фео­далів, земельні наділи цієї категорії селян оброблялися частково з ви­користанням праці наймитів. Незавершеність феодалізації Німеччини знайшла своє відображення й у її політичній організації. Найбагатші феодали, особливо церковні, не мали ще достатнього адміністра­тивного апарату для позаекономічного примусу (тобто власної армії і поліції). Посада графа і уся система місцевого управління ще не фе­одал ізувалися - у багатьох місцевостях королівства зберігалася родо­племінна судова і військова організація. Не склалася остаточно і фео­дальна ієрархія.

Навіть на початку X ст. на території Німеччини зберігалися пле­мінні герцогства: Саксонія і Тюрінгія (Північ Німеччини між Рейном та Ельбою), Швабія (верхня течія Дунаю і Рейну), Баварія (середня течія Рейну). Герцоги для зміцнення власного становища використо­вували свій статус племінних вождів. Це вело до збереження племін­ної роздробленості, гальмувало історичний розвиток Німеччини. В 911 р. династія Каролінгів у Німеччині обірвалася, королем був об­раний один із герцогів Конрад І Франконський. Відкритий конфлікт між королівською владою і герцогами завершився поразкою короля. Після смерті Конрада І запекла боротьба за владу між племінними герцогами розгорілася з новою силою. В 919 р. в Німеччині були об­рані відразу два королі-суперники - Генріх І Саксонський та Арнульф Баварський.

У німецькому суспільстві формуються сили, заінтересовані в силь­ній королівській владі. Це були, по-перше, власники середніх і круп­них аллодів (феодальних помість), що потребували цієї влади для за­кріпачення селян-общинників. Другою силою стала церква і монастирі. Будучи заінтересованими в розширенні церковного землеволодіння, вони згоджувалися підтримати королівську владу в обмін на визнання нею інтересів церкви. Відіграв свою роль і складний зовнішньополі­тичний фактор - з кінця IX ст. Німеччина стала ареною набігів вікін-гів-норманів зі Скандинавії, а з X ст.- ще й угорців, які оселилися в Панонії. Спроби організувати спротив войовничим угорцям силами пішого ополчення окремих герцогств були завідомо приречені на не­вдачу. Тим самим військові потреби держави вимагали міцної коро­лівської армії.

Ці об'єктивні передумови посилення королівської влади були ви­користані королями саксонської династії (919-1024). Уже Генріх І добився визнання зверхності своєї влади над усіма племінними герцо­гами, включаючи і Арнульфа Баварського. Йому вдалося приєднати до Німецького королівства Лотарингію. Успішно велася боротьба проти набігів з боку угорців. У 933 р. на саксонсько-тюрінгському пограниччі угорська армія зазнала нищівної поразки. Характерно, що успіху було досягнуто завдяки королівській кінноті, яка з цього часу почала стано­вити ударну силу війська. Піше ополчення - основа основ колишньої німецької армії - втрачає своє попереднє військове значення, а разом з цим відпадає потреба у вільних общинниках-селянах.

Однак позиції Генріха І важко назвати міцними. Племінні герцоги визнавали його королівський титул у обмін на невтручання у внут­рішні справи їхніх володінь. Спроба сина і спадкоємця Генріха І короля Отгона І (936-973) обмежити самостійність герцогств викликала їх по­встання. Для зміцнення свого авторитету і створення дієвого адмініст­ративного апарату королівська влада шукає союзу з церквою. Отгон І та його син Оттон II щедро роздають землю єпископам і монастирям. Ці земельні надання церкві супроводжувалися передачею їй широких політичних прав над усім населенням цих земель. Церква перетворила­ся на великого феодала-імуніста. На території церковного імунітетного округу заборонявся будь-який суд, крім церковного. Церковні установи отримали право вищої юрисдикції над залежним населенням.

Одночасно церкві надавалися широкі державні повноваження, вона фактично перетворювалася на виконавчий і судовий орган Німецької держави. Єпископствам і абатствам, що безпосередньо підпорядкову­валися королю, надавався т. зв. королівський банн над територією, яка виходила далеко за власні межі їхніх земельних володінь. Під коро­лівським банном розумілася уся сукупність державних функцій і пов­новажень (судових, адміністративних, військових та ін.), що теоретич­но належали королю, а фактично - установам церкви. Тим самим в Німеччині єпископи і абати виконували функції, аналогічні тим, що у Франції і Англії покладалися на світських слуг королів - прево та шерифів. Однак німецька система мала одну суттєву перевагу: король зберігав право затвердження на усі вищі церковні посади, сама церква лише висувала на його розгляд ті чи інші кандидатури (така система називається інвестурою). Оскільки римо-католицький клір пов'язаний обітницею целібату (безшлюбності), єпископи і абати не могли мати законнонароджених спадкоємців, яким би прагнули і могли передати свою владу і повноваження. Пригадаймо, як у сусідній Польщі комен­данти королівських фортець - каштеляни намагаються небезуспішно перетворити свою посаду у спадкову, як у Франції чи Англії коро­лівська влада пробує, не без труднощів, боротися з владою церкви, і переваги німецького «винаходу» видадуться очевидними.

Вищі церковні сановники в Німеччині використовувалися королем для дипломатичної, адміністративної, судової і навіть військової служ­би. Нерідко на чолі підрозділів королівського війська стояв єпископ чи абат. Королі отримували готовий апарат управління, не зазіхаючи на спадкове закріплення землі і влади, церква - усі вигоди від здійс­нення владних функцій. Ця церковна організація, поставлена на служ­бу королівській владі, отримала назву Reichskirche, тобто державної або імперської церкви.

У 955 р. Оттон І зумів домогтися вирішальної перемоги над угор­цями на р. Лех поблизу Аугсбурга. Цим було покладено край угорсь­ким набігам на німецькі землі.

Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєд­нанням Ломбардії, а Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був вимушений коронувати Отгона І імператор­ською короною, а сам папа став васалом імператора. Так, в 962 р. ви­никла Римська імперія на чолі з німецьким королем, який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися «Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава проіснувала до 1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких зе­мель, Північну та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та Південно-Східної Франції (зокрема, в першій половині XI ст. до імперії було тимчасово приєднано Бургунд­ське королівство).

Імператорський титул та пов'язані з ним претензії вимагали вели­ких людських і фінансових ресурсів. Часті походи і придушення по­встань у національно неоднорідних областях імперії виснажували ні­мецький народ, об'єктивно ослаблюючи імператорську владу. Остан­ня для свого збереження була вимушена приносити постійні жертви. Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу прово­дили в Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцню­вати свою незалежність від центральної влади.

Свого часу Генріх І обклав даниною усю сербсько-лужицьку групу слов'ян, а також деякі інші племена західнослов'янської гілки - лю­тичів, ободритів. За Отгона І до складу Німецької імперії увійшли слов'янські землі між Ельбою (Лабою) та Одером (Одрою). Слов'яни чинили запеклий опір. У кінці X ст. в результаті слов'янського по­встання Німецька імперія втратила усі попередньо захоплені слов'янькі землі, за винятком сербо-лужицької області. Таким чином, і drang nach osten (похід на схід) вів до маловиправданого ослаблення сил імперії.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І сто­совно створення важкоозброєної кінноти стимулювала процеси фео­далізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберігають­ся, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Фео­дальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється переважно у формі пан­щини, до якої додаються численні оброчні платежі. Поширення пан­щини означало встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у фео­дальній вотчині, що дозволяє її власникові здійснювати позаеконо­мічний примус щодо селянства.

Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.

Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксон­ської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Сак­сонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне повстання саксонсь­ких селян. Імператору вдалося розгромити піше селянське ополчення під Хомбургом, а з верхівкою саксонської знаті було досягнуто комп­ромісу-її лідер Оттон Нортгеймський став саксонським намісником.

Користуючись неповноліттям (до 1065 р.) імператора Генріха IV, Латеранський помісний собор (Рим, 1059 р.) установив новий порядок обрання папи. Відтепер його мав обирати конклав кардиналів без уча­сті імператора. В 1073 р. папою був обраний німецький монах Гільде-брандт під іменем папи Григорія VII (1073-1085). На відміну від своїх попередників, цей папа не накопичував гроші заради грошей, а вбачав у них дієвий фактор своєї політики. Його ідеалом була незалежна від феодалів церква. Як уже вказувалося, з часів Отгона 1 у королівських руках перебувала інвестура, тобто виключне право призначення на вищі церковні посади. Під приводом боротьби з обмирщениям церкви та симонією (практикою продажу церковних посад світським особам за гроші) папа розпочинає боротьбу проти Генріха IV. Той, в свою чергу, на соборі у Вормсі 1076 р. оголосив про відсторонення папи. Тоді Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви та позбавив його імператорського сану. Підданих було звільнено від присяги зміщено­му імператорові.

У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправо­ту. Кілька днів босого і простоволосого імператора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали демо­ралізованому монарху підписання акта, названого «Диктат папи». У 27 статтях вказаного документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами «апостольсь­кої» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівсь­ке, королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній вірності.

Тим самим виходило, що кандидат у королі чи імператори може отримати вищу королівсько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетво­рювалася на предмет постійних суперечок між князями-претенден-тами на корону. Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії - право інвестури імперських єпископів. В свою чергу, Генріх IV зумів поставити на папський пре­стол свого висуванця Климента III, якого сучасна римо-католицька церква вважає антипапою. Тривала, повна інтриг боротьба між імператорсько-королівською та папською владами завершилася тимчасо­вим компромісом - так званим Вормським конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V, сином Генріха IV, та папою Калікстом II. Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Ворм-ський конкордат фактично руйнував основи імперської церкви.

Як бачимо, державне і правове будівництво у ранньофеодальній Німеччині проходило своїм особливим шляхом. Намагаючись запо­бігти перетворенню королівських чиновників у спадкових тримачів титулу і тим самим у майбутню опозицію королівській владі, німе­цькі монархи зробили своєю опорою церковних феодалів. Практика інвестури дозволила тримати під контролем апарат т. зв. імперської церкви. За свою службу престолу церква отримувала - через коро­лівські банни - найширші судові, адміністративні, військові та інші повноваження.

Церковне право та церковна юрисдикція дістали загальнодержав­не поширення. Такий експеримент був на перших порах надзвичай­но успішним. Німеччина стала імперією, включивши до свого скла­ду значні слов'янські, французькі, італійські території. Однак, у кін­цевому підсумку церква відмовилася від ролі високопоставленого і високооплачуваного королівського слуги і виступила як самостійна опозиційна до королівсько-імператорської влади сила. Ейфорія мо­гутності Х-ХІ ст. обернулася однією з головних причин феодальної роздробленості Німеччини у більш пізній період.

 

Рекомендована література

Галанза П. Н. Феодальное государство и право.- М., 1963.

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и фе­одальное государство и право / Под ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова- М, 1980.

История средних веков / Под ред. Е. А. Каминского. Т. 1,- М.: Госполити-здат, 1952.

Краткая Всемирная история. Кн. 1-М.: Наука, 1967.-С. 192-213.

Страхов Н. Н. Государство и право феодальной Англии- Харьков: Изда­тельство ХГУ, 1964.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.- М.: Юридическая литература, 1984.-С. 94-101, 103-110.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1995.- С 46-47, 63-66.

 

Тема 7