ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Неоглобалізм США — явище міжнародних відносин у постбіполярні часи



Геополітичні зміни початку 1990-х років спричинили карди­нальні зміни характеру, тенденцій розвитку світових міжнародних відносин. Відійшла в минуле біполярність як протистояння двох суспільно-політичних систем, нової специфіки набули розподіл політичних впливів, характер відносин великих і малих держав.

З погляду багатьох сучасних, насамперед, західних публіцистів крах комуністичної системи, зокрема й розпад СРСР, надали сучасному світу однополюсної, або однополярної спрямованості. Цей підхід ґрунтується не ли­ше на чиннику збереження на сьогодні статусу супердержави США, а й визнанні цілковитої економічної та військової могут­ності Сполучених Штатів, відвертих претензій країни одноосібно керувати світом.

Об'єктивність таких підходів підтверджується реальними фак­тами. Так, високі темпи розвитку американської економіки впро­довж 1990-х років забезпечили ВНП США на початку XXI ст. на рівні майже 11 трлн. доларів, що становить третину світового ва­лового продукту. Сполучені Штати зберігають лідерство у війсь­ковій сфері, випереджаючи всі інші країни за більшістю парамет­рів військової могутності. Економічні та військові позиції під­кріплюються політичним лідерством, коли величезна зона держав не лише вважає для себе прийнятним лідерство США, а й прагне досягти стратегічного й економічного партнерства з ними.

Такі позиції значною мірою пояснюються й реально здійсню­ваним гегемонізмом США, що не знаходить на сьогодні суттєвої протидії з боку жодної держави чи групи держав. Показово, що після перемоги в «холодній війні» Сполучені Штати в середньо­му двічі на рік (порівняно з 1,1 раза за 1980-1989 pp.) втруча­лись у справи інших держав, до того ж специфікою такого втру­чання часто-густо ставали неузгоджені з міжнародними орга­нізаціями санкції проти багатьох держав сучасного світу. Апофе­озом такої політики стала агресія США в Югославії 1999 року, а також війна США проти Іраку 2003 року. Якщо дії Сполучених Штатів в Югославії були підтримані відповідною резолюцією ООН за умов мотивування силових дій антигуманною політикою тодішнього лідера Югославії С. Мілошевича, то війна в Іраку стала прецедентом застосування сили без санкції РБ (Ради Безпеки) ООН і, по суті, без переконливих і ретельно підготовлених моти­вів такого застосування.

Такі позиції, підкріплені неперевершеною економічною й вій­ськовою могутністю Сполучених Штатів, слугують вагомим свід­ченням однополюсного світу. І водночас чинник однополюсності навряд чи можна вважати абсолютно ствердженим як з ураху­ванням певних тенденцій на формування багатополюсного світу, так і показників поступового зменшення можливостей Сполуче­них Штатів дієво, а головне – позитивно впливати на світовий розвиток. Так, щодо гегемоністських тенденцій США, то їх нас­лідки виявилися вельми суперечливими з урахуванням негатив­них явищ та конфліктних ситуацій, до яких зазвичай призводять ці тенденції. Йдеться про дестабілізацію політичної ситуації в тих регіонах, куди силовим шляхом втручалися США, форму­вання опозиції щодо відвертого гегемонізму Сполучених Штатів як з боку інших великих держав, так і самого американського су­спільства.

Останнє, зокрема, яскраво виявилося під час вторгнення аме­риканських військ в Ірак, коли дії адміністрації Дж. Буша-молодшого зазнали нищівної критики через підтасовування фактів і необґрунтованість нападу на Ірак як у самих США, так і деяких провідних європейських державах–союзницях США по НАТО (Німеччина, Франція, до яких приєдналися Росія, Китай, Індія, низка інших держав).

Водночас зростання гегемоністських орієнтацій США на межі XX-XXI ст., і зокрема виявлення цього гегемонізму на прикладі війни в Іраку, актуалізувало процес формування багатополюсності світу як тенденції, що виявилася з початку постбіполярних часів. Серед країн або блоків країн, які найчастіше розглядаються сучасними аналітиками як можливі геополітичні центри — Євро­пейський Союз, Китай, потенційно – Індія й навіть Росія.

Щодо ЄС, то сприйняття його деякими спеціалістами як геополітичного центру, здатного протистояти за могутністю й впли­вовістю Сполученим Штатам, спирається на низку чинників. Так, Європейський Союз набагато успішніше представлений сьогодні в економічних і політичних вимірах, ніж США. Країни ЄС на по­чаток 2000 року забезпечували 40% світового торговельного обігу, тоді як показник США становив лише 13%. Упродовж 80-х років завдяки динамічному розвитку країни ЄС не лише досягли рівня ВНП США за паритетом купівельної спроможності й поточ­ним обмінним курсом валют, а й із середини 1990-х років пере­вищили його. З кінця 1990-х – початку 2000-х років країни ЄС та­кож перевищують США за темпами зростання економіки: 1,5% проти 1% за 2001 рік і 1,2% проти 0,7% відповідно за 2002 рік.

Усупереч традиційному уявленню про неперевершеність вій­ськового потенціалу США, ЄС є одним з найпотужніших воєнно-політичних блоків сучасного світу. Якщо усвідомити неймовір­ність застосування ядерної зброї у воєнних конфліктах за участі західних країн, пріоритет США в ядерній сфері практично втра­чає сенс. Водночас сукупні збройні сили 15 країн ЄС майже на третину перевищують американські (1,79 проти 1,37 млн. осіб), а зі 100 найбільших фірм–виробників зброї в країнах ЄС за ре­зультатами 1999 року знаходиться 51, тоді як у США – 40. До того ж упродовж останніх років європейці розробляють власну оборонну стратегію, яка ґрунтується на утворенні загальноєвро­пейських збройних сил. Це неминуче має зменшити значення військових структур НАТО, які залишаються сьогодні під пов­ним контролем США, й збільшити вагомість військового потенціалу ЄС в розв'язанні внутрішньоєвропейських проблем. Спроби Європи досягти самостійної зовнішньополітичної лінії ініціюються певним чином самими США, що зміцнюють через несанкціоновані мілітарні дії негативне ставлення щодо здійсню­ваної ними політики з боку інших країн. Схожі параметри, а саме: прагнення зберегти незалежність від зовнішніх впливів, насампе­ред щодо внутрішнього політичного устрою, характеризує від­межованість від США і Китаю, який деякі аналітики розглядають як найвірогіднішого кандидата на роль другої суперпотуги XXI ст. Це підтверджується орієнтацією й реальними кроками китайського керівництва щодо перетворення країни найближчими де­сятиліттями на потужну, модернізовану, розвинуту державу. Враховуючи ресурсний, людський потенціал Китаю, його реальні економічні досягнення у 1970-1990-х роках, такі прогнози справ­ді заслуговують на увагу. Так, починаючи з 1978 року впродовж чверті століття щорічні темпи приросту ВВП у КНР не знижува­лися нижче 8 %. За прогнозами сучасних фахівців з порівняльної економіки, навіть у разі зменшення щорічного темпу зростання ВВП до 5,5 %, 2015 року ВВП КНР сягне рівня ВВП США.

До того ж не можна не враховувати й те, що, будуючи «другу суперпотугу» XXI ст., китайське керівництво намагається уник­нути тих помилок, які були характерні свого часу керівництву СРСР. Так, китайська економіка дедалі більше інтегрується в сві­тову економіку, зокрема й за рахунок вступу до СОТ. Водночас китайське керівництво послідовно й жорстко забезпечує реаль­ний суверенітет країни: максимальне збереження незалежності в зовнішній політиці та питаннях національної оборони, запере­чення будь-якого втручання у внутрішні справи держави, надзви­чайно обережне сприйняття універсальних західних стандартів прав людини, які підтримують сьогодні не лише країни Європи, а й значна частина країн Азії.

Але що в цьому плані можна сказати про Росію? Якщо взяти до уваги параметри, які висуваються сучасними політологами як пріоритетні щодо визнання країни провідною в системі міжнарод­них відносин, а саме: рівень економічного розвитку, конкурентоздатність на світових ринках, інтегрованість у світову економіку й загальносвітовий інформаційний простір, а також рівень стабіль­ності політичної системи – Росію навряд чи можна вважати ни­ні геополітичним центром, здатним протистояти Сполученим Штатам.

Водночас не можна не враховувати значні можливості на від­родження російського суспільства. Росія володіє, наприклад, та­кою територією й такими природними та людськими ресурсами, яких немає в жодній іншій великій державі, не кажучи вже про регіональні. Крім того, неабияке значення в сенсі визначення су­часного статусу Росії має й здатність країни забезпечити націо­нальну безпеку як завдяки території, військовому потенціалу, так і політичному впливу в СНД і за його межами. Особливу роль у сучасній системі міжнародних відносин відіграє вплив який має Росія в антиамериканському ісламському світі, що поряд з інши­ми чинниками – приналежністю Росії до країн-членів «ядер­ного клубу», членством у РБ ООН, ресурсним потенціалом – зберігає за нею статус великої держави. Зміцнення цього статусу за умов подальшого демократичного розвитку країни, «підтягу­вання» її до найрозвинутіших в економічному й соціальному сен­сі держав можна співвіднести з тенденцією відновлення Росії як впливового геополітичного центру сучасного світу.

Утім, сьогодні це радше передбачення, ніж реальність. Ні Ро­сія, що виявляє тенденції відродження, ні зростаючі Індія, Китай або навіть Європейський Союз не в змозі поки що зрівнятися зі Сполученими Штатами, які на початку XXI ст. зберігають абсо­лютну першість у таких провідних сферах, як економічна, технологічна й військова. Зрозуміло, що процес багатополюсності й досі перебуває на початковій стадії свого формування, однак за­значене не дає підстав нівелювати тенденції й доцільність фор­мування багатополюсності сучасного світу. Так, упродовж пер­ших десятиліть XXI ст. економіка Сполучених Штатів, безумов­но, залишатиметься найпотужнішою, у неї є чималі ресурси зрос­тання. Однак можна стверджувати, що нарощування відриву США від ЄС, Китаю, Індії, низки інших країн, зокрема й Росії, не буде наступними десятиліттями відбуватися такими самими тем­пами, як це було в минулому. Крім того, неоглобалізм США, що виявляється в глобальному військово-політичному втручанні країни в світові справи, може призвести в довгостроковій перспективі до розпорошування могутності країни як у військовому, так і еко­номічному вимірах. Щодо тенденції контролю світових фі­нансових і сировинних потоків з боку США, то вона, як справед­ливо зазначають сучасні аналітики, може загрожувати різким спадом ділової активності, погіршенням економічної кон'юнкту­ри й, зрештою, серйозною економічною кризою. Небезпека од­нополюсного глобалізму, насамперед для національних інтересів самих США, об'єктивно має стати платформою для зміни харак­теру сучасного світу, до того ж тенденції цього почали виявляти­ся ще в другій половині 1990-х років.

Один з відомих теоретиків сучасної західної політичної думки С. Хантінгтон у праці «Поодинока суперпотуга» (1999р.) обґрун­тував можливість одно-багатополюсного світу, тобто стану, який вбирає риси обох (одно- і багатополюсної) тенденцій розвитку й відрізняється складністю та багатоаспектністю сформованих у ньому геополітичних впливів. Логічно, що таку ситуацію не мож­на вважати сталою з урахуванням розбіжності інтересів угрупо­вань, що виступають як складові сучасної системи міжнародних відносин. Так, якщо Сполучені Штати відверто прагнуть до ствер­дження однополюсної системи й діють так, ніби ця система вже існує, великі держави водночас визнають як більш слушну для себе перспективу формування багатополюсності, за умов якої во­ни могли б захищати свої інтереси односторонньо чи колективно без примусу, насилля чи тиску з боку впливовішої суперпотуги.

Останнє не набуло нині незворотного чи цілком усталеного характеру, хоча специфіка міжнародних відносин свідчить про те, що світ перебуває на стадії динамічних змін. Спрямування цих змін на обмеження відвертого гегемонізму одних країн проти інших чи нав'язування одним країнам світобачення інших може сприяти зменшенню конфліктності міждержавних відносин, за­безпеченню більш гарантованого з погляду безпеки розвитку не лише малих або середніх, а й найпотужніших держав, зокрема й такої супердержави, яка все ще зберігає можливості управляти світом, як США.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.215.185.97 (0.013 с.)