Формування системи міжнародної безпеки в Європі та Євразії у постбіполярні часи

Геополітичні зміни початку 1990-х років неабияк позначилися не лише на загальних тенденціях розвитку міжнародних відно­син, а й на підходах до сприйняття такого невід'ємного компоне­нта цих відносин, як міжнародна безпека.

З погляду сучасних аналітиків міжнародна безпека – це стан міжнародних відносин, за яким створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав за умови забезпечення їх повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливості спротиву військово-політичному тиску й агресії, їх рівноправних відносин з іншими державами. Водночас міжнарод­на безпека – це політика, що сприяє ефективному створенню га­рантії миру як для окремої держави, так і для системи загалом.

Характерним параметром сприйняття безпеки в біполярні ча­си був її військово-політичний вимір. В умовах глобального про­тистояння двох суспільно-політичних систем політика безпеки охоплювала такі аспекти, як оборона, стримування, формування й підтримка блоків, досягнення військового паритету й водночас роззброєння задля запобігання ядерному зіткненню. Принципо­вою рисою постбіполярного періоду стала зміна домінанти гло­бального протистояння на масу потенційних загроз меншого ма­сштабу й водночас достатньо серйозних за можливими наслід­ками дестабілізації міжнародного миру. Так, сутнісною особливі­стю сприйняття проблеми безпеки сьогодні є те, що хоча в ре­зультаті припинення біполярного протистояння тенденції до змі­цнення міжнародного миру в світі зросли, однак це не адекватно відобразилося на його стабільності. Йдеться про кількісні та які­сні показники сучасних загроз, динаміка трансформації яких у глобальні виклики становить реальну загрозу миру, причому часто-густо не менш загрозливу, ніж за часи глобального протистояння.

Аналіз міжнародних подій 1990-х – початку 2000-х років ви­явив такі загрози сучасному міжнародному миру й стабільності:

— міжнародний тероризм;

— соціально-економічна й політична нестабільність країн (пе­реважно центрально-східноєвропейського регіону, а також регіо­ну колишнього СРСР), що перебували або все ще перебувають на перехідному етапі від тоталітаризму до демократії;

— міжетнічні та міжрелігійні конфлікти в політично чи еко­номічно нестабільних регіонах;

— розповсюдження зброї масового знищення, отримання цієї зброї чи технології її виробництва терористичними режимами чи угрупованнями;

— боротьба за світові сировинні й насамперед енергетичні ресурси;

— екологічні, техногенні катастрофи, поширення природних осередкових інфекцій;

— інформаційна інтервенція.

Зауважимо, що за винятком соціально-економічної та полі­тичної нестабільності країн, що перебувають на етапі трансфор­мації від тоталітаризму до демократії, — тенденція, що виявилася в постбіполярні часи, — решта вказаних загроз, що мають більш як десятилітній період формування, не є чимось якісно новим для сучасного світу. Загострення їх у постбіполярні часи пояснюєть­ся низкою важливих чинників.

По-перше, характерною рисою біполярних часів був його специфічний поділ на прорадянський і проамериканський. Встановлення пев­них «правил гри» між супердержавами – СРСР і США – та їх союзниками передбачало не лише утримування певної рівноваги сил, а й стримування тих негативних тенденцій – розповсю­дження зброї масового знищення (ЗМЗ), суперництво за ресурси, конфліктність, які могли б порушити цю рівновагу. Завершення періоду біполярності зумовило зростання нестабільності в різних регіонах світу, до того ж тенденція перебирання Сполученими Штатами функції управління глобальними світовими процесами, як свідчать факти, не лише не стримує негативні тенденції, а й посилює їх, викликаючи протидію або готовність протидії сило­вим акціям США з боку інших країн.

По-друге, тенденції економічного розвитку провідних країн світу, по­значені циклічними піднесеннями й спадами, висували боротьбу за ресурси як провідну лінію міжнародної політики впродовж но­вої й новітньої історії. Досягнення на рубежі XX-XXI ст. низ­кою країн Заходу й Сходу особливо високого, а з боку Сполуче­них Штатів – надзвичайно високого рівня економічного роз­витку за зростаючої залежності цих країн від імпорту сировини, й передусім енергоносіїв, надало боротьбі за сировинні ресурси не лише особливо гострої, а й (на прикладі війни США в Іраку) від­верто агресивної форми.

По-третє, лінія на глобалізм, що стала провідною в міжнародній полі­тиці Сполучених Штатів за умов відсутності реальної протидії цій політиці в постбіполярні часи, стала підґрунтям нового витка гонки озброєнь, ініційованого значною мірою самими США. Зво­ротною реакцією на це стали кроки з модернізації збройних, зок­рема й ядерних сил, не лише традиційного в цьому сенсі опонен­та США – Росії, а й низки іншихдержав.

По-четверте, тривалий період «холодної війни», зосереджуючи зусилля СРСР і США і відповідно їх союзників на військовому, ідеологіч­ному, економічному протистоянні, обмежував можливості вели­ких держав на дієве розв'язання глобальних екологічних проб­лем, загострення яких на початку XXI ст. стало особливо відчут­ним. Водночас поширилися природні осередкові інфекції, виник­ли інфекційні мутації тощо. Разом з негараздами соціально-економічного характеру ці проблеми можуть спричинити полі­тичну нестабільність, конфлікти соціального, релігійного чи національного характеру.

По-п’яте, технологічний прорив, досягнутий передовими західними країнами останніми десятиліттями, зумовив різку диференціацію держав — на дуже багатих і сильних і дуже слабких і бідних. Не­безпечний розрив у рівні життя між багатою Північчю і бідним Півднем об'єктивно створив підґрунтя для протесту бідних країн, одним з негативних проявів якого став міжнародний тероризм. Тенденція до загострення проблеми міжнародного тероризму, як і усіх інших вищезазначених проблем, вимагає зважати й на та­кий негативний чинник сучасних міжнародних відносин, як зни­ження дієвості міжнародних структур безпеки, покликаних стри­мувати розвиток загрозливих для міжнародного миру подій. Активізація міжнародного тероризму, міжнаціональні та міжет­нічні конфлікти, розповсюдження ЗМЗ, екологічні, медичні проб­леми виявили сумнівну роль у їх розв'язанні як ООН, так і таких регіональних організацій, як НАТО, ОБСЄ, структур безпеки СНД, утворюваних для вирішення принципово інших політичних й воєнних завдань.

Але чи можна, виходячи із зазначеного, говорити про ство­рення збалансованих міждержавних відносин, зміцнення міжна­родної безпеки за постбіполярні часи? Дослідники схильні роз­глядати це питання в двох площинах — еволюції та пристосування існуючих структур безпеки до вимог і потреб нового часу й розробки нових підходів до сприйняття системи безпеки з урахуванням існуючих міжнародних структур або поза них.

Так, адаптацію міжнародних структур безпеки до нових загроз слід розглядати як найважливіший напрям збереження миру та стабільності в сучасних умовах. Стосовно ООН це набуває особ­ливого значення з урахуванням як універсальності членства, так і всеохоплюючого масштабу мандату цієї організації. Так, серед визнаних напрямів реорганізації ООН — структурна перебудова організації з метою досягнення єдності цілей і дій її департамен­тів, пристосування їх до потреб і вимог часу; реформування сис­теми фінансування; створення сил швидкої готовності до прове­дення операцій із запобігання конфліктним ситуаціям; рефор­мування Ради Безпеки; надання більшої ефективності системі конт­ролю організації щодо функціонування інших існуючих структур безпеки тощо.

У напрямі реорганізації має проходити й процес розвитку ре­гіональних структур, наприклад НАТО, що попри зазіхання на роль глобальної структури (тенденція, що яскраво виявилася в другій половині 1990-х років) не менш як інші міжнародні орга­нізації потребує адаптації до нових історичних умов. Можна стверджувати, що на початку XXI ст. НАТО вдруге після розпаду СРСР і ОВД (Організації Варшавського Договору) постала перед системною кризою як у питаннях відповідності структури та ос­новних можливостей Альянсу на стримування нових загроз, так і досягнення консенсусу в прийнятті й реалізації важливих рішень. Йдеться не лише про розбіжності поглядів головних членів блоку щодо методів боротьби з тероризмом (як це визначилось щодо війни США в Іраку), а й про спроби деяких учасників союзу по­силити самостійність європейських країн у визначенні політики безпеки.

Визнання системної кризи НАТО, як і інших міжнародних ор­ганізацій, об'єктивно актуалізувало спроби сучасних дослідників розробити принципово нову архітектуру безпеки, здатної реально об'єднати міжнародні сили в їх протидії сучасним загрозам. З по­гляду, наприклад, українських дослідників О. Дзьобаня і О. Панфілова, найбільш обґрунтованими вважаються принаймні три моделі безпеки, що так чи інакше віддзеркалюють тенденції сучас­них міжнародних відносин. Щодо першої з обговорюваних моде­лей безпеки, то вона, враховуючи кризовий стан низки провідних міжнародних структур, передбачає розпуск їхніх військових ор­ганізацій та утворення нової універсальної військово-політичної системи, побудованої не на блокових засадах, а на засадах національних оборонних систем. Друга модель передбачає утворення універсальної системи безпеки через розширення зони відповідальності НАТО, до того ж не тільки й не стільки через включення до блоку нових членів, скільки через трансформацію блоку, й на­самперед опрацювання принципів функціонування й розв'язання глобальних проблем, що відповідають інтересам світової спіль­ноти. Третя модель зосереджує процес формування глобальної системи безпеки на співпраці блоків задля розв'язання міжнарод­них проблем.

Зазначимо, що кожна з моделей має як перспективи, так і знач­ні перешкоди щодо свого ствердження. Так, щодо першої моделі, то її реалізація найближчими десятиліттями навряд чи можлива через неприйняття ідеї саморозпуску самими існуючими струк­турами безпеки. Друга модель викликає заперечення через неприйняття низкою держав сучасної політики НАТО з її глобалістськими орієнтаціями, а також через обмежені можливості поши­рення зони відповідальності НАТО на схід. Третя модель стика­ється з такими труднощами, як корпоративність інтересів країн, що формують існуючі структури безпеки.

У 90-х роках XX ст. головну роль, зокрема що­до європейської безпеки, відігравали Північноатлантичний альянс (НАТО) та Європейський Союз, які значною мірою перебрали на себе функції інститутів безпеки, що зникли внаслідок розпаду комуністичної системи. Триває також розпочатий наприкінці ми­нулого століття процес структурування елементів системи безпе­ки в Азії, як результат суперництва США, Китаю, РФ та Японії.

Загальна тенденція полягає в тому, що на початку XXI ст. За­хід поступово переходить до концепції цивілізаційної консоліда­ції з метою об'єднання споріднених країн, регіонів та однотипних режимів задля закріплення власного домінування. Кроками в цьому напрямі були експансія Північноатлантичного альянсу й розширення ЄС у Центрально-Східну та Південно-Східну Євро­пу. Другою фазою цивілізаційної консолідації стало проникнення зазначених інституцій на територію колишнього СРСР з подаль­шим перетворенням деяких пострадянських держав на частину західної цивілізації.

Одним з виявів цивілізаційної консолідації впродовж остан­нього десятиліття стала поступова трансформація біполярної струк­тури на Євразійському континенті в систему безпеки, що склада­ється з двох компонентів: Євроатлантичного та Євразійського.

Євроатлантичну підсистему становлять держави Західної, Центральної на Південно-Східної Європи (разом з країнами Балтії) або, інакше кажучи, члени та асоційовані члени НАТО та ЄС, що історично й ментально вважають себе частиною Європейської цивілізації. Позитивним є те, що Альянс поповнюється слов'ян­ськими країнами, які тривалий час перебували на периферії Єв­ропи й нині здобули історичний шанс остаточно повернутися в Європу. Основою Євроатлантичної підсистеми є структури та ре­сурси Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу.

Євразійську підсистему становлять Росія та країни–учасни­ці Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) з Європи, Центральної Азії та Кавказу. Цю організацію було створено у травні 2003 року на основі країн–учасниць Ташкентського до­говору 1992 року. З одного боку, її поява може розглядатися в контексті реінтеграційних зусиль на пострадянському просторі, проте, зважаючи на її спрямованість і наявні ресурси, ОДКБ об'єктивно здатна виконувати роль форпосту Заходу в боротьбі з тероризмом і регіональним екстремізмом в Євразії. Низку країн –членів СНД, що не беруть участі у зазначеній структурі безпеки, також у певному сенсі можна віднести до цієї підсистеми. Зокре­ма, на території України, Молдови, Грузії та Азербайджану роз­міщено контингенти збройних сил РФ, що робить ці держави причетними до оборонного простору ОДКБ.

Звернімо увагу на те, що на початку XXI ст. рельєф­но виявилася консолідація, а в подальшому, можливо, й інтегра­ція обох підсистем безпеки. Одним з її каталізаторів стали події 11 вересня 2001 року, які змусили Захід усвідомити стратегічну цінність пострадянського регіону як майбутнього територіально­го та ресурсного резерву західної цивілізації. Виявом політики в цьому напрямі стала активізація зусиль США та їх союзників зі створення військово-стратегічних форпостів у низці регіонів но­вих незалежних держав і реструктурування діючих інститутів безпеки для адаптації до нових її викликів.

Так, наприкінці 2001 – початку 2002 року на території деяких держав Центральної Азії було розміщено близько 4 тис. переваж­но американських військовослужбовців з метою створення ін­фраструктури для ведення антитерористичної операції в Афгані­стані. Від самого початку американська адміністрація не при­ховувала наміру надовго залишитись у цьому стратегічно важли­вому регіоні.

Слід підкреслити, що Україна займає унікальну позицію в процесі створення інтегрованої системи безпеки, оскільки вона де-факто бере учать в обох підсистемах. З одного боку, Київ продо­вжує бути частиною військово-промислового комплексу постра­дянських країн (особливо в сфері ракетно-космічних технологій), а також повною мірою елементом спільного простору протиповіт­ряної оборони. З іншого боку, Україна здійснює військову рефо­рму з метою адаптації до вимог Північноатлантичного альянсу та впроваджує стратегію повного включення до західних військово-політичних та економічних інститутів. За військовим потенціа­лом і чисельністю особового складу Збройні сили України залиша­ються найбільшими (за винятком Росії) у пострадянському регіоні.

На міжрегіональному рівні доволі помітною є діяльність Шанхайської організації співпраці (ШОС), створеної 2001 року. Її членами є Казахстан, Киргизстан, Китай, Росія, Таджикистан та Узбекистан. Ця організація належить до міжнародних структур безпеки нового покоління. Пріоритетними завданнями із гаран­тування безпеки в Центральній Азії та на Середньому Сході ШОС вважає боротьбу із загрозами ісламського радикалізму, се­паратизмом, наркоторгівлею, незаконною міграцією.

Найавторитетнішою міжнародною організацією з підтримання миру й безпеки залишається ООН. Здолавши кризу, викликану превентивними діями США (початок війни в Іраку проти режиму Саддама Хусейна без санкцій Ради Безпеки), Організація Об'єд­наних Націй на початку XXI ст. мобілізувала свої можливості в боротьбі з новими викликами й загрозами. 58-ма сесія Генераль­ної Асамблеї ООН, що відбулася восени 2003 року, вилилась у яскраву демонстрацію прихильності більшості країн світу до ос­новоположних принципів Статуту ООН. Резолюція ГА ООН «Ре­агування на глобальні загрози та виклики», прийнята на цій сесії, відбиває переважну думку про те, що саме ООН покликана стати основою всеохоплюючої системи протидії сучасним викликам і загрозам.

На основі резолюції РБ ООН 1373, створений і успішно діє Контртерористичний комітет Ради Безпеки, який швидко перетворився на визнаний усіма міжнародний центр з узгодження зу­силь у цій галузі. Держави підзвітні йому щодо кроків, які вони здійснюють у боротьбі з терористичною загрозою, щодо адапта­ції своїх законодавств до цього завдання, зміцнення прикордон­ного контролю, виключення можливості фінансової підтримки тероризму.

Важливо зазначити, що в сучасних умовах під впливом нових реалій суттєво змінився характер миротворчих операцій ООН. Нині операції ООН стають багатокомпонентними, вони вирішу­ють не лише проблеми безпеки, а й цілий комплекс громадянсь­ких, соціальних, гуманітарних і економічних проблем.

З інших міжнародних організацій, основним завданням яких є підтримка миру, необхідно виокремити Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Об'єднуючи 55 країн Північ­ної Америки, Європи й Центральної Азії, ОБСЄ, однак, не віді­грає адекватної ролі в формуванні ефективної відповіді на глобальні виклики сучасності. Діяльність численних місій ОБСЄ лише якоюсь мірою сприяє розв'язанню конфліктів, будівництву демо­кратичних інститутів тощо, оскільки вони мають рекомендаційний, гуманітарний характер. Антитерористична спрямованість ОБСЄ виявляється доволі слабо й тому дана організація не справляє достат­нього впливу на розвиток ситуації в цій сфері.

Отже, формування глобальної системи безпеки залишається на сьогодні не лише найактуальнішою, а й найскладнішою проб­лемою міжнародних відносин. Враховуючи головний принцип такої системи, а саме: гарантія загальної й рівної безпеки для всіх, йдеться про подолання конфліктності, досягнення консенсу­су інтересів усіх сторін, а це є найбільш проблематичним у відно­синах провідних країн. Що ж до назрілих кроків до формування глобальної системи безпеки, то вони об'єктивно зумовлені потре­бами міжнародної довіри. Особливу роль у цьому може відіграти відмова від силових підходів розв'язання міжнародних проблем, дотримання принципів колективної оборонної достатності, узго­дження головних напрямів розвитку збройних сил. Спроби реа­лізувати ці завдання можуть стати реальною платформою подо­лання конфліктності, здійснення спільних заходів, адекватних інтересам, можливостям і потребам загальної безпеки всіх країн.