Дипломатія воюючих країн наприкінці війни. Поразка Німеччини та її союзників у війні



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дипломатія воюючих країн наприкінці війни. Поразка Німеччини та її союзників у війні



Листопад 1917 – листопад 1918 року розглядається в історії дипломатії як останній період війни. Однією з його особливостей став сепаратний вихід з війни Росії – акція, що виходила за межі традиційних для попереднього періоду війни дипломатичних і воєнних подій.

Зазначимо, що лінія на сепаратний вихід з війни була зумов­лена формуванням в Росії в жовтні 1917 року нової, представле­ної партіями більшовиків і лівих есерів, влади Рад. Найважливі­шим завданням у галузі зовнішньої політики для цих сил стає боротьба за припинення війни: демократичний мир, зокрема, роз­глядався новою владою як найважливіша передумова намічених революційних змін.

Реалізуючи положення Декрету про мир як першого зовніш­ньополітичного акту радянської держави, уряд Рад уже наприкін­ці листопада 1917 року звернувся до всіх воюючих країн з пропо­зицією розпочати переговори про мир. Країни Антанти навіть не відповіли радянському уряду, більше того, почали здійснювати через своїх послів у Росії курс на боротьбу з радянською владою. Що ж до країн австро-німецького блоку, то, виснажені війною, вони достатньо активно сприймали ідеї про мир. Уже 27 листо­пада 1917 року було укладено перемир'я на Північному фронті, згодом це сталося й на інших фронтах.

Угоду про перемир'я між Росією та країнами Четверного сою­зу було підписано у Брест-Литовську (2) 15 грудня 1917 року, а 22 грудня розпочалась мирна конференція, що тривала три ета­пи до початку березня 1918 року.

З березня 1918 року мирний договір (що дістав назву Брестсь­кий) між Росією та країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) було підписано. Цей договір був дуже важким для Росії, він передбачав втрату нею більше як 150 тис. її колишніх території (Прибалтику, Біло­русь та Україну), демобілізацію російської армії та роззброєння російського флоту, виплату Росією колосальної контрибуції то­що. Такі умови миру зумовлювалися надзвичайно складною си­туацією, в якій опинилася Росія, а саме: неспроможністю на той Час вести широкомасштабні воєнні дії проти Німеччини задля захисту своїх територіальних інтересів, відсутністю будь-якої полі­тичної, дипломатичної допомоги ззовні, складністю російсько-українських відносин тощо. Водночас, незважаючи на надзви­чайно важкі для країни пункти договору, Брестський мир вивів Росію з війни, дав їй можливість мирного перепочинку – життє­во важливого чинника за умов громадянської війни, що розгорта­лася в країні з кінця 1917 – початку 1918 років.

Що ж до Німеччини та її союзників, то попри прийнятні для них умови Брестського миру, він не врятував їх від поразки у війні. Щоправда, Німеччина здобула можливість перекинути зна­чні сили зі Східного на Західний фронт і навіть вдалася в березні 1918 року до наступу проти Антанти. Німецькі війська просуну­лися на 65 км углиб Франції, обстріляли далекобійною артилері­єю Париж. Однак розвинути цей наступ по всьому фронту Німеч­чина вже не могла. Вступ навесні 1917 року у війну США впли­нув на перерозподіл діючих на фронтах сил. У середині 1918 року країни Антанти почали перевищувати країни австро-німецького блоку як за кількістю дивізій (210 проти 207), так і за діючою бо­йовою технікою. Контрнаступ англійських і французьких військ у серпні 1918 року змусив Німеччину відступити: за кілька днів вона втратила все, що здобула завдяки прориву березня 1918 року.

Розвиваючи далі наступ, французькі війська у вересні 1918 року прорвали болгарські укріплення на Салонікському фронті й примусили їх капітулювати. Розгром Болгарії відкривав шлях для наступу Антанти в Австро-Угорщині й далі, на Німеччину. Вод­ночас у надзвичайно тяжкому стані опинилася Туреччина. На­прикінці вересня 1918 року перестала існувати турецька армія в Палестині. Тоді ж було прорвано німецьку лінію оборони (лінію Зігфрида) на Західному фронті.

Поразка супротивника, викликана воєнними невдачами, була прискорена й дипломатичними діями союзників. Так, найвизнач­нішим актом дипломатії останнього періоду війни стало послан­ня американського президента до Конгресу від 8 січня 1918 року, відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей цього документа були: «відкриті мирні угоди» й відмова від таєм­ної дипломатії (п. 1); «абсолютна свобода мореплавання» (п. 2); «зняття всіх економічних бар'єрів і встановлення рівних торговель­них умов для всіх держав, схильних до миру й співробітництва» (п. 3); скорочення озброєнь (п. 4); «безстороннє врегулювання колоніальних претензій» (п. 5); отримання Росією «безперешкод­них і нічим не обмежених можливостей для незалежного визна­чення власного політичного розвитку» (п. 6); «евакуація з Бельгії

та повне відновлення її суверенітету» (п. 7); «звільнення захопле­них німцями французьких територій» (п. 8); «справедливе уточнен­ня італійських кордонів» (п. 9.); «найвільніші можливості для авто­номного розвитку народів Австро-Угорщини» (п. 10); «евакуація й відродження Румунії, Сербії та Чорногорії» (п. 11); «гарантія авто­номного розвитку не турецьким національностям Османської ім­перії за збереження її турецьких частин; відкриття Дарданелл для всіх держав» (п. 12); «утворення незалежної Польщі» (п. 13); «форму­вання загальної асоціації народів на основі окремих угод з ме­тою надання взаємних гарантій політичної незалежності й те­риторіальної цілісності як великим, так і малим державам» (п. 14).

Поява цього документа була зустрінута ліберально-буржуаз­ними, пацифістськими й навіть соціал-демократичними колами Заходу як «нова Біблія», «нова хартія для всього людства», що дало підставу як тодішнім, так і сучасним історикам стверджува­ти, що 14 пунктів В. Вільсона за своєю сутністю претендували на справжню демократичну ідеологію, розроблену керівництвом ве­ликої держави для зовнішнього користування. Акцентування ува­ги на виключно демократичній сутності 14 пунктів маскує і його прагматичні орієнтації. Йдеться, по-перше, про відверто пропа­гандистську спрямованість документа. Так, будучи протистав­леним Декрету про мир радянської Росії з проголошеними в ньо­му принципами миру без анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на систему між­народних відносин. По-друге, визнаючи необхідність евакуації з ряду європейських територій, як і відновлення суверенітету ма­лих і середніх держав, він наголошував на німецькі та австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і тим самим визна­ючи територіальні захоплення Антанти. По-третє, захищаючи позиції членів і союзників Антанти, документ В. Вільсона, по суті, утверджував лідерство США, що, здобувши особливу могутність під час війни, не могли не посісти провідної ролі в світі за умов «свободи мореплавання» чи рівних торговельних можливостей «схильних до миру» країн. Отже, 14 пунктів В. Вільсона можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що був покликаний не лише прискорити завершення війни (висува­ючи достатньо прийнятні для всіх сторін умови мирних догово­рів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі міжнародних відносин у повоєнні роки.

Це підтверджував і сам В. Вільсон, який 27 вересня 1918 року виступив у Нью-Йорку з додатковими коментарями 14 пунктів. На відміну від головного документа, який проголошував у доволі загальних рисах демократичні принципи, коментарі мали офіцій­ний характер і слугували практичною реалізацією американській адміністрації щодо тенденцій світової політики. Коментарі також містили бачення шляхів завершення війни: німцям, по суті, дава­лася підказка, до кого слід звертатись з пропозиціями про мир.

Думку президента, очевидно, було взято до уваги. Новий уряд Німеччини на чолі з принцом М. Баденським звернувся в ніч з 4 на 5 жовтня 1918 року через Швейцарію до В. Вільсона з прохан­ням укласти перемир'я на основі його 14 пунктів і роз'яснень від 27 вересня. Це звернення стало поштовхом до дипломатичного листування урядів США та Німеччини й, своєю чергою, до пере­говорів США з іншими країнами-членами Антанти стосовно умов перемир'я з Німеччиною.

Дещо інакше розвивалися відносини американської адмініст­рації з Австро-Угорщиною. Австрійський уряд звернувся до США з проханням про перемир'я майже одночасно з Німеччиною, 5 жовтня 1918 року. Проте В. Вільсон відмовився розглядати авст­рійську пропозицію. Відню було заявлено, що союзники вже дав­но визнали як Чехословаччину, так і національні вимоги півден­них слов'ян. Відмовляючись вступити в переговори з Австро-Угорщиною, США і загалом Антанта, по суті, прискорили її роз­вал. Австрійську армію було дезорганізовано. Вибухнуло повс­тання в хорватських полках у Фіуме. Чехословаччина оголосила себе незалежною державою. Угорщина перетворилася на само­стійну республіку. З 3 листопада 1918 року монархія Габсбургів припинила своє існування.

Майже одночасно з цим зазнала цілковитої поразки від Антанти й Туреччина. 30 жовтня 1918 року в порту Мудрое, на острові Лем­нос, на британському кораблі «Агамемнон» англійці уклали з тур­ками перемир'я. Одним з перших його пунктів було зобов'язання турків відкрити переможцям доступ до Чорного моря й погодження щодо окупації військами Антанти Константинополя й проток.

5 листопада 1918 року, після тривалих переговорів, союзники по Антанті повідомили В. Вільсона, що вони згодні розпочати переговори з Німеччиною на основі 14 пунктів. Однак союзники заявляли, що не визнають «свободи морів» і наполягають на пов­ному відшкодуванні Німеччиною всіх збитків, завданих воєнними операціями на суші, воді та в повітрі. Того ж дня держсекретар США Лансінг повідомив німецький уряд про рішення союз­ників. Точні умови перемир'я мав передати Німеччині головно­командувач союзними арміями маршал Фош.

Тим часом драматичні події в Німеччині, пов'язані з розгортанням революції (вона розпочалася 4 листопада 1918 року) причинили те, що німецька делегація на чолі з Ерцбергером сама ініціювала початок переговорів про перемир'я. Вони розпоча­лися 7 листопада в спеціальному вагоні поблизу станції Ретонд у Люмпенському лісі. За умовами перемир'я, запропонованими ні­мецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе такі зобов'я­зання: очистити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу; залишити Ельзас-Лотарингію; звільнити території Росії та Румунії; вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччи­ни; видати Антанті 5 тис. важких і польових гармат, 30 тис. кулеметів, 2 тис. літаків, 5 тис. локомотивів тощо. Антанта мала за­йняти військами лівий берег Рейну, причому утримування окупа­ційної армії покладалося на Німеччину. Крім того, ця країна мала відмовитися від Брестського та Бухарестського договорів. Війсь­ка в Східній Африці повинні були здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутися на батьківщину, тоді як ні­мецькі військовополонені залишались у полоні. Німеччина муси­ла видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів; інші судна роззброювалися. Передбачалося й подальше збереження блокади Німеччини.

Німецька делегація робила спроби пом'якшити вимоги капі­туляції, розігруючи карту «більшовицької небезпеки», їй вдалося домогтися незначних поступок, головним чином щодо кількості озброєння, що мало бути передане переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися.

11 листопада 1918 року о 5-й годині ранку сторони підписали перемир'я. Перша світова війна закінчилася. Починався новий етап розвитку міжнародних відносин, який характеризувався ін­шими тенденціями й новою розстановкою політичних сил. Так, Антанті вдалося залучити на свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію, США, країнам австро-німецького блоку – Туреччину та Болгарію. Характерно, наприклад, що постійне бажання приєднатися до блоку Антанти з названих країн виявила лише Японія, тоді як здійснення завдання щодо за­лучення до війни інших країн вимагало від дипломатії обох сторін чималих зусиль. Успіх чи провал цих зусиль значною мірою вплинув на геостратегічні позиції блоків, що брали участь у вій­ні, відбився на характері та часових вимірах війни.

 

Теми рефератів

1. Українське питання в дипломатії великих держав на­передодні та на початку Першої світової війни.

2. Сепаратний вихід Росії з війни й Україна.


Тема 2.Мирне врегулювання після Першої світової війни. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів

План

1. Геополітичні зміни в світі після Першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мир­них договорів

2. Створення Ліги Націй. Мандатна система

3. Вашингтонська конференція та її рішення

4.Трансформація Версальсько-Вашингтонської системи, її роль у системі міжнародних відносин 1920-х років

 

1. Геополітичні зміни в світі після Першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мир­них договорів

Перша світова війна спричинила в світі значні геополітичні зміни. Так, чималих територіальних і політичних втрат зазнали країни Четверного союзу — Німеччина, Австро-Угорщина, Бол­гарія й Туреччина. Зазнали краху й розпалися Німецька, Російська, Австро-Угорська та Османська імперії. На їх теренах утвори­лися нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія. У низці країн – Росії, Німеч­чині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині відбулися рево­люції. У Росії революційні зміни призвели до встановлення ново­го суспільно-політичного ладу, що поклало початок формуванню біполярності світу, а також політичного, соціально-економічного протистояння двох систем.

У межах капіталістичної системи та світу загалом значно зріс вплив країн-переможниць, насамперед США, Великої Британії, Фран­ції. Вони виступали з планами перерозподілу територіальних воло­дінь і, по суті, стали упорядниками нового світовлаштування. Кожна з країн-переможниць, однак, мала свої погляди на повоєнний устрій, що викликало не лише розбіжності, а й значні суперечки великих держав під час укладання системи повоєнних мирних договорів.

Підходи країн-переможниць до повоєнного світовлаштування, як і перспективи відносин переможців і переможених у війні, об­говорювалися на мирній конференції у Парижі, яка розпочала ро­боту 18 січня 1919 року й тривала з перервами до 21 січня 1920 ро­ку. На порядку денному конференції було: укладання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних володінь Німеччини та Туреччини; поль­ське та італійське питання. На конференції розглядалося й росій­ське питання, хоча воно й не входило до офіційного переліку пи­тань порядку денного.

У роботі конференції брали участь 32 країни, хоча фактично всі важливі питання розглядалися «Радою десяти», до якої ввій­шли глави урядів і міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії та Японії. Згодом було утворено «Раду чотирьох» у складі лише глав урядів США, Великої Британії, Франції, Італії, а також «Раду п'яти», що складалася з міністрів закордонних справ. Головні рішення приймалися на вузьких нарадах президента США В. Вільсона, прем'єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд Джорджа й глави французького уряду Ж. Клемансо. Делегації переможених країн були запрошені лише для озна­йомлення з текстами мирних договорів. Радянська Росія запро­шення на конференцію взагалі не отримала: глави капіталістич­них держав, усвідомлюючи радикальні позиції більшовицького уряду щодо міжнародної політики, не бажали запрошувати ра­дянську делегацію на обговорення питань порядку денного. Попри це, засідання країн-переможниць стали, по суті, центром ор­ганізації боротьби з радянською владою, зокрема й економічної блокади, дипломатичної ізоляції, широкої підтримки сил внутріш­ньої контрреволюції й, зрештою, збройного вторгнення військ країн Антанти з метою повалення існуючої системи.

Російська проблема стала чи не єдиною, що об'єднала позиції країн-учасниць на конференції на відміну від гострих і суперечливих дебатів щодо інших питань. Так, головним питанням конференції стала розробка мирного договору з Німеччиною. Розбіжності погля­дів союзників під час його укладання були зумовлені тим, що кожна країна-переможниця намагалася домогтися для себе щонайбільших вигод за рахунок своїх партнерів. Так, Франція традиційно вимагала повного відшкодування Німеччиною всіх збитків, розраховуючи отримати більшу частину репарацій і в такий спосіб зміцнити свої позиції серед інших європейських держав. Велика Британія та США, в свою чергу, виступали проти надмірних розмірів репарацій з боку Німеччини, побоюючись можливості її прямого підпорядкування Франції. США цікавили тенденції подальшого розвитку Німеччини й інших європейських країн. Вони прагнули на тривалий термін збе­регти фінансову залежність Великої Британії та Франції від Сполу­чених Штатів з одночасною підтримкою Німеччини задля викорис­тання її ринків американськими монополіями, а також протистав­лення останньої французьким і британським економічним і політич­ним впливам. Отже, лише після тривалих дебатів з цього питання, як із питання щодо претензій Франції на Саарську область, а також зе­млі на лівому березі Рейну, були досягнуті компромісні рішення.

Мирний договір з Німеччиною, що дістав назву Версальського, було підписано 28 червня 1919 року. Це був обширний документ на 5 частин і 440 статей, що містив положення як геополітичного, економічного, так і військового характеру. Німеччина визнавалася винною у розв'язанні війни. Вона втрачала значну частину своїх те­риторій, на неї накладались обмеження та репарації за збитки, за­дані країнам Антанти. Ельзас і Лотарингія поверталися Франції, Бельгії передавались округи Ейпен та Мальмеді. Утворювалась Рейнська демілітаризована зона, куди ввійшли землі на лівому березі та смуга завширшки у 50 км на правому. Франція отримувала у власність вугільні копальні Саарської області з правом їх викупити, якщо цю область буде приєднано до Німеччини. Управління Саа­ром передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого його державну належність мав вирішити плебісцит.

Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй час­тину споконвічно польських земель: Познань, частину Померанії (Помор'я), Західної Пруссії та Верхньої Сілезії. Вихід Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький «Польський кори­дор». Данциг (Ґданськ) було оголошено вільним містом під захис­том Ліги Націй. Німеччина відмовлялась від прав на Мемель (Клайпеду), возз'єднаний 1923 року з Литвою. Договір передба­чав визнання незалежності Чехословаччини та безумовну повагу незалежності Австрії. Німеччина була позбавлена всіх своїх ко­лоній, які були поділені між головними державами-переможницями на основі затверджених Лігою Націй мандатів. Вона також відмовлялася від усіх прав і привілеїв у Китаї.

Військові постанови встановлювали межу чисельності ар­мії, що мала комплектуватися на засадах добровільного найму у 100 тис. осіб. Німеччині заборонялося мати танки, важку артиле­рію, воєнну авіацію та підводні човни. Вона могла мати лише обмежений військово-морський флот.

У гострій боротьбі між головними учасниками конференції було розроблено договори із союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією від 10 вересня 1919 року; Нейський, або Неї-Сюр-Сенський, з Болгарією від 27 листопада 1919 р.; Тріанонський з Угорщиною від 4 липня 1920 року та Севрський з Туреччи­ною від 10 серпня 1920 року. Більшість статей цих договорів, якщо брати до уваги обмеження союзників Німеччини в терито­ріальному та військовому сенсі, була аналогічною до Версальського, що створювало не лише передумови виникнення в подаль­шому реваншистських орієнтацій в цих країнах, а й платформу національно-визвольної боротьби народів, які опинилися перед загрозою нового поневолення. Так, грабіжницький Севрський до­говір, підписаний урядом султана, було анульовано антиімперіа­лістичною національно-визвольною революцією. Фактично стан війни між Туреччиною та країнами-переможницями був припи­нений лише Лозаннським договором, укладеним з урядом Кемаля 24 червня 1923 року. Цей договір юридично оформив розпад Ос­манської імперії та зафіксував нові турецькі кордони. Усупереч планам імперіалістичних держав щодо перетворення Туреччини в напівколонію, договір означав її міжнародне визнання як самостійної незалежної держави.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.217.174 (0.012 с.)