Тема 4. Міжнародні відносини та зовнішня політика в період «холодної війни» (1945-1985 рр.)

План

1. Докорінні геополітичні зміни в світі після Другої світо­вої війни. США та СРСР — два центри формування гло­бальної політики. Початок «холодної війни»

2. Розкол Німеччини та Європи. Утворення воєнно-полі­тичних блоків. Перетворення «холодної війни» в домі­нантний чинник світової політики

3. Розрядка міжнародної напруженості першої половини 70-х років. Зрив політики розрядки й нове загострення «холодної війни»

 

1. Докорінні геополітичні зміни в світі після Другої світо­вої війни. США та СРСР — два центри формування гло­бальної політики. Початок «холодної війни»

В повоєнні роки відбулися становлення та утвер­дження ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин. Кримська конференція лідерів «великої трійки» (4-11 лютого 1945 p.), розв'язавши коло питань щодо якнайшвидшого завер­шення війни в Європі, розглянула також питання щодо ставлення союзників до Німеччини після її поразки. Високі сторони вирі­шили принципові питання щодо характеру верховної влади на німецькій території, її поділу на окупаційні зони. Прийнята в Ял­ті Декларація про визволену Європу, поряд з іншим підсумковим документом «Єдність в організації миру, як і у веденні війни», фактично створили ту модель мирних міжнародних відносин, що найбільшою мірою відповідала тогочасному світовому розвиткові.

Потсдамська конференція керівників США, СРСР і Великої Британії (17 липня — 2 серпня 1945 р.) завершила остаточне фор­мування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин. У центрі дискусій були європейські справи, насамперед вирішен­ня «німецького питання», від чого залежали як контури, так і са­ма сутність повоєнного європейського устрою. Домовленості, до­сягнуті в Потсдамі, зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів провідних країн антигітлерівської коаліції. Майже до кінця XX ст. світова політична, стратегічна, економічна та між­народно-правова реальність значною мірою спиралася на засади, закладені свого часу в Ялті та Потсдамі.

Потрібно усвідомити, що на кінець 40-х років XX ст. у повоєнній системі міжнародних відносин рельєфно ви­значилися два полюси сили. США, спираючись на економічну, фінансову, воєнну могутність, остаточно відкинули доктрину до­воєнного ізоляціонізму та визначили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії. СРСР порушив американську мо­нополію на ядерну зброю, фактично відродив свій економічний потенціал і завершив створення єдиного табору країн-сателітів у Центрально-Східній Європі шляхом проведення в них «народно-демократичних революцій». Усе це спричинило встановлення бі­полярної структури міжнародних відносин, що зберігалася до кі­нця 80-х років минулого століття.

Важливим і впливовим суб'єктом міжнародних відносин в по­воєнні роки стала Організація Об'єднаних Націй. Її було заснова­но на конференції в Сан-Франциско, що проходила 25 квітня – 26 червня 1945 року за участі делегатів з 50 країн світу. В останній день роботи конкреції було підписано Статут ООН. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51-м членом-фундатором ООН.

Необхідно підкреслити, що поряд з СРСР Статут ООН підпи­сали Українська та Білоруська республіки, які стали країнами-засновниками нової організації миру й безпеки. Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, що складається з представників усіх держав – членів організації та проводить свої сесії один раз на рік. Вищим органом ООН була визначена також і Рада Безпеки (РБ), до складу якої спочатку входило 11 членів (нині 15, з них 10 — непостійних, які обираються на два роки, і 5 постійних — США, СРСР (нині РФ), Китай, Велика Бри­танія, Франція). За Статутом ООН Рада Безпеки є постійно діючим органом, на який покладаються обов'язки з підтримання миру.

Рішення РБ приймаються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма членами ООН. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду та застосовувати проти нього силу.

Генеральна Асамблея обирає Економічну та Соціальну раду, Раду з опіки, Міжнародний суд, Генерального секретаря ООН. З часом при ООН виникли спеціальні організації: ЮНЕСКО (Ор­ганізація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки й культури), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), ЮНІСЕФ (Дитя­чий фонд ООН) та ін. Для досягнення фінансової стабільності в повоєнному світі під егідою ООН було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

Паризька мирна конференція, що проходила з 29 липня по 15 жовтня 1946 року за участі 21 держави, виробила мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини — Італією, Болгарією, Угор­щиною, Румунією та Фінляндією, які були підписані 10 лютого 1947 року. Кожна з угод містила преамбулу, а також конкретні територіальні, політичні, військові, економічні та репараційні по­станови. Загалом мирні угоди із союзниками Німеччини після Другої світової війни не були такими принизливими для перемо­жених держав, як після Першої світової війни.

Вироблення мирної угоди з Японією проходило в умовах за­гострення відносин між СРСР і США стосовно їх впливу в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Поступово ініціативу щодо виро­блення проекту мирної угоди з Японією перебрала на себе дипломатія США, яка провела в Сан-Франциско 4-8 вересня 1951 року конференцію за участі 51 країни світу.

Негативним чинником міжнародних відносин у повоєнні роки стало вв'язування людства в «холодну війну». Колишнім союзникам з антигітлерівської коаліції не вдалося зберегти єдність в умовах мирної відбудови. Серед головних причин, що призвели до розгортання «холодної війни», слід назвати такі: перетворення США та СРСР на наддержави й виникнення між ними гострих суперечностей з проблем повоєнного влаштування світу; розкол світу та створення «соціалістичного табору» і «капіталістичного оточення»; встановлення радянської моделі тоталітарного суспіль­ства в країнах Східної Європи; боротьба за сфери впливу між СРСР і США. Логіка протистояння й конфронтації призвела до створення воєнно-політичних блоків, посиленої гонки озброєнь, численних локальних конфліктів і воєн.

У повоєнні роки країни Центрально-Східної Європи стали зо­ною радянського впливу. Сталінське керівництво, спираючись на радянські війська, що залишались у більшості країн цього регіо­ну, стало на шлях утвердження тоталітарних режимів і сателітизацію країн Центрально-Східної Європи. При цьому грубо пору­шувалися демократичні засади «Декларації про визволену Євро­пу», прийнятої на конференції «великої трійки» в Ялті. На кінець 40-х років у більшості країн регіону було встановлено державний лад тоталітарного типу за радянським зразком. У країнах регіону досить швидко з'явилися місцеві «Сталіни» — Б. Берут (Польща), К. Готвальд (Чехословаччина), М. Ракоші (Угорщина), Й. Тіто (Югославія).

Спроби деяких країн «народної демократії» проводити неза­лежний від Москви курс викликали гострі конфлікти з радянсь­ким керівництвом. Для утримання лідерів країн східноєвропейсь­кого регіону в «радянських лещатах» сталінське керівництво використовувало Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій (Комінформбюро), створене 1947 року.

1948 року виникли незгоди між керівництвом СРСР та Юго­славії. Сталінське керівництво звинувачувало Тіто в зраді «марксизму-ленінізму», Радянському Союзу, переході на службу «американському імперіалізму». Проти Югославії було розв'я­зано пропагандистську кампанію, основним рупором якої стало Комінформбюро. Країна опинилася поза радянським блоком, хо­ча її тоталітарний режим не змінився.

1949 року було створено спільну господарську організацію – Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), до якої ввійшли всі східноєвропейські країни, крім Югославії. У перші роки діяльності РЕВ соціалістичні країни досягли відчутних успіхів господарського розвитку на основі планової економіки, зуміли налагодити спеціалізацію та кооперацію економічного розвитку. Але згодом в економіці цих країн стали виявлятися консервативні тенденції й з кожним роком збільшувалася відстань від західноєвропейських країн, що ефективно розвивалися на засадах ринкової економіки.

Смерть Сталіна 1953 року, початок політичної відлиги в СРСР викликали надію на лібералізацію суспільно-політичного життя в країнах «народної демократії». Ці сподівання ґрунтувались і на рішеннях XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.), який викрив культ особи Й. Сталіна й засудив репресивний стиль його керівництва. Польща стала першою східноєвропейською країною, в якій роз­горнувся широкий рух за десталінізацію. Але мирний червневий виступ трудящих у м. Познань був придушений військовими.

Польські події стимулювали виступи трудящих в Угорщині, де в жовтні 1956 року вибухнула народна революція. За кілька днів реакційний тоталітарний режим було повалено. Угорщина була готова вийти з комуністичного блоку й приєднатися до єв­ропейської родини вільних демократичних держав, але радянське керівництво не могло цього допустити й зважилося на збройну інтервенцію. Радянські війська вторглися до Угорщини, везучи із собою новий, сформований на радянській території «угорський робітничо-селянський уряд». У результаті революцію було жорс­токо придушено.

З другої половини 60-х років резерви, що забезпечували мож­ливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, значною мірою вичерпалися. Це призвело до зниження темпів розвитку планової економіки. Спроби чехословацьких реформаторів за­провадити деякі елементи ринкової економіки викликали занепо­коєння радянського керівництва. Хоча цей рух, який дістав назву «Празька весна», був суто мирним і мав на меті встановлення «соціалізму з людським обличчям», брежнєвське керівництво, як і лідери країн-сателітів, побачили в ньому небезпеку для існу­вання «соціалістичної співдружності». У серпні 1968 року роз­почалася інтервенція в Чехословаччину військ п'яти держав Ор­ганізації Варшавського Договору — Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини. На місце усунутого прогресивного партійно-державного керівництва Чехословаччини на чолі з А. Дубчеком поставили відвертих політичних маріонеток, які ретельно вико­нували настанови Москви. Відбувся демонтаж започаткованих реформ.

Загальна криза тоталітарного режиму виявила себе також у Польщі в подіях 1968 і 1970 років. Після поразки «Празької вес­ни» почалося посилення тоталітарних режимів у східноєвропейсь­ких країнах «соціалістичного табору». 70-ті — початок 80-х років були останніми роками, коли радянському керівництву вдавалося утримувати своїх сателітів з табору в тоталітарних рамках.

Невід'ємним атрибутом політики «холодної війни» в повоєнні роки стають регіональні війни та конфлікти. їх виникнення й роз­гортання було зумовлено як економічними, політичними та ідео­логічними чинниками, так і прагненням колишніх метрополій повернути втрачені колонії.

Найбільш небезпечним регіоном у повоєнний період став Ін­докитай. Після проголошення у вересні 1945 року Демократичної Республіки В'єтнам на півдні країни висадились французькі вій­ська. Узявши курс на відновлення своєї колоніальної влади, Франція в 1945-1946 роки розгорнула бойові дії на півдні, а потім — у масштабах усієї країни. Бої за Індокитай французькі ко­лонізатори вели майже 10 років, перенісши їх і на територію Лао­су та Камбоджі. Лише після відчутної поразки навесні 1954 року Франція пішла на переговори. На Женевській 1954 року міжна­родній конференції було підписано угоди про припинення воєн­них дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі.

З червня 1950 по липень 1953 року йшла кривава війна в Ко­реї. Комуністична верхівка Корейської Народно-Демократичної Республіки за підтримки СРСР і КНР розпочала наступ проти Пів­денної Кореї з метою об'єднання країни під владою комуністів. На боці Південної Кореї виступили США. До військ США в не­значній кількості приєдналися війська ще 14 країн. У цій війні не було переможців. Улітку 1953 року було підписано угоду про пе­ремир'я. Сили воюючих сторін залишилися на лінії фронту, яка проходила близько 38-ї паралелі, по суті, на тих рубежах, з яких розпочалася Корейська війна.

Найбільш гострим і небезпечним регіональним конфліктом стала Карибська криза 1962 року. Вона мала характер глобально­го світового конфлікту між головними ядерними державами й очолюваними блоками і тому не була власне регіональною кри­зою. Мирне врегулювання Карибської кризи з урахуванням взаємних інтересів відхилило глобальну небезпеку й створило важли­вий прецедент у пошуках шляхів розрядки міжнародної напру­женості.

Серед локальних війн XX ст. найбільш жорстокою й кривавою була американо-в'єтнамська війна 1964-1973 років. Вона була розв'язана урядом США з метою не допустити перемоги визволь­ного руху в Південному В'єтнамі і його об'єднання з ДРВ. У жовтні 1955 року Південний В'єтнам був проголошений Республікою В'єтнам із столицею в Сайгоні. Передбачені Женевськими угодами загальні вибори та об'єднання В'єтнаму не відбу­лося. Проти сайгонського режиму в Південному В'єтнамі роз­почалася боротьба, яка переросла у визвольну війну. Її очолив створений 1960 року Національний фронт визволення Південного В’єтнаму (НФВПВ), який дістав підтримку населення й уряду ДРВ.

На початку 60-х років Сполучені Штати посилили воєнну до­помогу сайгонському режимові, проте його становище ставало дедалі критичнішим. За таких умов США шукали привід для по­ширення агресії на територію ДРВ. У серпні 1964 року Сполучені Штати здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ – Тонкінській затоці. Група військових кораблів 7 флоту США наблизилася до берегів ДРВ і почала обстрілювати її тери­торію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 7 серпня 1964 року американський Конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США Л. Джон­сону право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі.

У 1965-1967 роках у Південному В'єтнамі Сполучені Штати зосередили майже 500-тисячний військовий контингент, проте ескалація воєнних дій не давала бажаних результатів. В'єтнам­ські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американ­цям значних втрат і посилювали опір. Важливим чинником мораль­ної й матеріальної підтримки ДРВ була допомога СРСР та інших соціалістичних країн. Завдяки поставкам сучасного озброєння із СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворю­валися на сучасну армію, здатну чинити ефективний опір амери­канській агресії.

На кінець 60-х років інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла в глухий кут. Зазнала краху й американська тактика «в'єтнамізації» війни, сутність якої полягала в проведенні прин­ципу «азійці проти азійців».

Після переговорів у Парижі між делегаціями США й ДРВ з осені 1968 року бомбардування території ДРВ було припинено. Але у 1969-1970 роки тривало бомбардування сусідніх з В'єтна­мом Лаосу та Камбоджі, де американці прагнули посилити свій вплив у боротьбі проти комуністичних сил.

Американська агресія в Індокитаї викликала бурю протесту як у всьому світові, так і в самих США. У серпні 1972 року сенат США ухвалив рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 року Сполучені Штати підписали Паризьку угоду про припинення війни й відновлення миру у В’єтнамі. Передбачалося мирне возз'єднання В'єтнаму на основі загальних виборів.

У В'єтнамі Вашингтон зазнав найбільшу воєнну поразку за всю історію США. На думку багатьох учених і політиків, головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».

Близькосхідна регіональна проблема пов'язана з утворенням держави Ізраїль, яку було проголошено 14 травня 1948 року на ос­нові резолюції ООН від 29 листопада 1947 року. Уже наступного дня, 15 травня, армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Кровопролитна війна тривала до 20 липня 1949 року. Ізраїльтянам вдалося відстояти свою держа­ву. У результаті цієї війни територія, на якій передбачалось створити Палестинську державу, була розподілена між Ізраїлем, Йордані­єю та Єгиптом. Палестинську державу так і не було створено.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. Це призвело до 50-річного протистояння на Близькому Сході та жорс­токих війн між євреями й арабами (війна на Синаї 1956 p.; Шес­тиденна війна 1967 p.; війна Судного дня 1973 p.; воєнні дії Ізраї­лю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982 p.).

Близькосхідний регіональний конфлікт став складовою глобаль­ного протистояння двох військових блоків – НАТО та Варшав­ського договору. Війна Судного дня (жовтень 1973 р.) ледь не призвела до ядерного конфлікту між СРСР і США. Наступні роки арабо-ізраїльські суперечності неодноразово набували конфронтаційного характеру, що призводило до нових воєн у цьому регіоні світу.

В умовах розгортання «холодної війни» надзвичайної актуаль­ності набула проблема роззброєння та заборони ядерної зброї. Спільними зусиллями провідних країн світу, передусім СРСР, США й Великої Британії, вдалося прийняти в 60-ті роки ряд важ­ливих угод: Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою (серпень 1963р.). Договір про принципи діяльності держав з дослідження та вико­ристання космічного простору, включаючи Місяць та інші небес­ні тіла (січень 1967р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (липень 1968 р.).

Новим успіхом у справі роззброєння стало підписання в лю­тому 1971 року Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. У квітні 1972 року було підписано Конвенцію про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їх зни­щення.

 

2. Розкол Німеччини та Європи. Утворення воєнно-полі­тичних блоків. Перетворення «холодної війни» в домі­нантний чинник світової політики

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років намітився перехід до розрядки міжнародної напруженості. Цьому сприяв ряд чинників. Прихід 1969 року до влади в ФРН соціал-демократів і конструк­тивна «нова східна політка» канцлера В. Бранта зумовила пози­тивні зрушення в нормалізації відносин на європейському конти­ненті. Основою їх став підписаний у Москві в серпні 1970 року Договір між СРСР і ФРН про основні принципи непорушності кордонів держав у Європі. У грудні 1970 року у Варшаві було підписано Договір між ПНР і ФРН про основи нормалізації їх взаємовідносин. У документі зазначалося, що лінія по Одеру й Ней­се становить західний кордон Польщі. Для формування загаль­ноєвропейської безпеки важливе значення мала чотиристороння угода між СРСР, США, Великою Британією та Францією щодо Західного Берліна, підписана у вересні 1971 року. Цей договір забороняв застосування сили один до одного або її загрозу – усі суперечки передбачалося вирішувати лише мирними засобами.

Принципово важливе значення мав підписаний в грудні 1972 року в Берліні Догорів між ФРН і НДР про основи відносин між ними. Угода підтвердила державну відокремленість ФРН і НДР. Виходячи з того, що дві німецькі держави входили до протилеж­них військово-політичних блоків і знаходилися на лінії конфрон­тації між Заходом і Сходом, нормалізація відносин між ними мала загальноєвропейське значення. З таких позицій слід розглядати й підписаний в грудні 1973 року в Празі Договір про нормалізацію відносин між ЧСР і ФРН.

Особливо важливе значення для процесу розрядки напруже­ності в Європі мав розвиток радянсько-французьких відносин. У 1971-1975 роки відбулося шість зустрічей на найвищому рівні між лідерами двох країн. Наслідуючи курс, узятий де Голлем, його наступники — Жорж Помпіду, Валері Жіскар д'Естен підвели під франко-радянське співпрацю міцну правову, політичну та економічну базу.

У першій половині 70-х років відбувся перехід від конфронтації до співпраці в радянсько-американських відносинах. У травні 1972 року відбувся офіційний візит президента США Р. Ніксона до СРСР. У результаті переговорів на найвищому рівні, які проходили в Москві, було підписано 10 документів, серед них такі: «Основи взаємовідносин між СРСР і США», «Договір про обмеження систем протиракетної оборони», «Тимчасова угода про заходи в галузі об­меження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1)».

У червні 1973 року відбувся офіційний візит Л. Брежнєва до США, під час якого було підписано ряд нових угод. Найважли­вішою з них стала «Угода між СРСР і США про відвернення ядер­ної війни». Наприкінці червня – на початку липня проходили чергові переговори лідерів двох країн в Москві і Криму. У ре­зультаті було підписано нові угоди, найбільш важливими з яких були: «Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї та Протокол до нього»; «Протокол до Договору про обме­ження систем ПРО».

У листопаді 1974 року відбулася зустріч Л. Брежнєва з новим президентом США Дж. Фордом, що проходила поблизу Владивос­тока. Лідери двох країн досягли нової угоди ОСО-2 зі значно біль­шими обмеженнями стратегічних озброєнь порівняно з Тимчасо­вою угодою 1972 року. Було також документально зафіксовано прин­цип рівності й однакової безпеки сторін. Усього в 1972-1974 ро­ках СРСР і США уклали 41 угоду, які створили необхідну політико-правову базу для розвитку співпраці між країнами.