Дипломатичні відносини України з США та Європейським Союзом



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дипломатичні відносини України з США та Європейським Союзом



На особливу увагу заслуговує аналіз відносин України зі США та Європейським Союзом. Прагнення України до інтеграції в європейську співдружність було заявлено ще в Декларації про державний суверенітет, в якій було сказано, що рух до Європи є пріоритетним для нашої держави. Таку ж позицію було зафіксовано й у Законі «Про основні положення зовнішньої політики України», прийнятому Верховною Радою в 1993 року. Рух україн­ської держави до Європи збігся у часі з наростанням інтеграцій­них процесів у Старому Світі. 7 лютого 1992 року було підписано Маастрихтську угоду, що поклала початок створенню Європей­ського Союзу.

На початку становлення української державності політичні та економічні відносини з Європейським Союзом мали швидше де­кларативний характер. У цьому виявлялася політика подвійних стандартів країн-лідерів Європи щодо нових державних утво­рень на Сході. Економічна криза та відсутність політичної стабіль­ності, неврегульоване питання Чорноморського флоту гальмува­ло ініціативи країн Європи в Україні. 1994 року Україна підписа­ла угоду про свої наміри ввійти до ЄС й одразу ж ратифікувала її. Європейським же країнам знадобилося чотири роки, щоб з пев­ними пересторогами завершити процес ратифікації цієї угоди. У своїй інавгураційній промові президент Л. Кучма 1999 року ого­лосив про наміри найближчими роками ввійти до ЄС. Однак такі заяви були розцінені в Брюсселі як передчасні, оскільки кожному «новачку» необхідно виконати цілу низку вимог — так званих Копенгагенських критеріїв. Серед них такі: узгодити законодав­ство з європейськими стандартами, гарантувати верховенство права та громадянські свободи своїм громадянам, досягти висо­ких показників економічного розвитку тощо.

Політична криза, якої зазнала Україна 2000 року та загост­рення внутрішньополітичної боротьби в державі на парламентсь­ких виборах 2002 року, а також на президентських виборах 2004-го завдали значної шкоди євроінтеграційним процесам. Керів­ництво країни неодноразово критикували на парламентській аса­мблеї ради Європи за утиски журналістів і порушення прав гро­мадян на вільне волевиявлення. До того ж соціологічні опиту­вання, проведені Українським центром політичних та економіч­них досліджень ім. Разумкова, свідчать, що 31% населення віддає перевагу інтеграції в межах СНД, 26 % — російсько-україн­ському союзу й 29% — євроінтеграції.

Непросто складалися відносини й у галузі економічної спів­праці. 1992 року уряд України ухвалив закон, покликаний сприя­ти надходженню іноземних інвестицій. Однак високий рівень ко­рупції, недосконалість чи навіть відсутність законодавства, висо­кий рівень втручання держави в економіку створили несприятли­ві умови для іноземних інвесторів. Крім того, уже 1997 року іно­земні компанії були позбавлені податкових пільг, а 1999-го іноземні інвестиції почали обкладатися ПДВ і митом. До того ж через недосконале законодавство та високий рівень корумпованості керівництва країни іноземні компанії майже повністю були усунені від процесу приватизації. За оцінками фахівців, лише по­ловина приватизованих компаній контролюється іноземними інвесторами, а 20% цієї частини, а це майже 300 млн. доларів, — це надходження з офшорних рахунків. Тому реальна участь інозем­них підприємців у приватизації загалом ще менша. Західні бізне­смени майже повністю були витіснені з таких привабливих галузей, як металургійна, паливна та енергетична. Натомість іноземні інвестори, — це переважно дрібні підприємства та офшорні кам­панії, які вкладають кошти в легку промисловість і комунікації. Незважаючи на несприятливі умови, українська економіка має достатньо привабливих проектів для співпраці з розвинутими країнами Європи та США. Так, дев'ять найбільших транснаціо­нальних кампаній, серед яких Coca-Cola, McDonald's, Philip Morris, інвестували у вітчизняну економіку згідно з даними за 2000 рік майже 996 млн доларів.

Неоднозначно складалися відносини нашої держави зі світо­вим лідером — Сполученими Штатами Америки. Уже на Мінсь­кій та Алма-Атинській зустрічі, які оформили розпад СРСР, Л. Кравчук заявив про бажання України згідно з Декларацією про державний суверенітет позбутися ядерної зброї. У цей період США спрямували всю свою політику на те, щоб домогтися спіль­ного контролю над ядерними озброєнням на території колишньо­го СРСР. Україна зазнавала постійного тиску з боку США. У травні 1992 року президент Л. Кравчук підписав Лісабонський про­токол, згідно з яким Україну визнавали правонаступницею СРСР, зокрема щодо розподілу ядерного арсеналу, а також зобов'язу­вали приєднатися до Договору про непоширення ядерної зброї. Питання відмови від ядерної зброї на тлі погіршення відносин із Росією та досить напруженого конфлікту навколо Криму вимага­ло від українського парламенту неабиякої політичної рішучості. З великими складнощами Лісабонський протокол було ратифіко­вано лише в листопаді 1993 р. з певними зауваженнями та попра­вками. Тоді прагматичний підхід узяв гору над популістською риторикою.

Ще й сьогодні лунають критичні висловлювання на адресу цього політичного рішення, але слід пам'ятати, що відмова від ядерної зброї була виваженим кроком, який підкріплювався об'єк­тивними чинниками. По-перше, наша держава мала переважно регіональні геополітичні інтереси, що зводило нанівець будь-яку спробу використання ядерного потенціалу, особливо за допомо­гою міжконтинентальних ракет типу СС-19, СС-24, адже щонай­менший радіус їх використання – 3 тис. кілометрів. До того ж термін експлуатації цих ракет закінчувався 2000 і 2008 року від­повідно, що із часом поставило б перед нашою країною серйозні проблеми. Стратегічні бомбардувальники Ту-160 і Ту-95 також налічували десяток років, крім того, ці моделі повністю виготовлялися в Росії й Україна не мала запчастин для підтримання їх у бойовій готовності. А найголовніше це те, що саме відмова від ядерної зброї стала перепусткою для молодої держави до цивілі­зованого світу.

У зв'язку з тим, що Україна не виробляла ядерного заряду, а отримала його у спадок, виникла певна правова колізія. Наша сторона стверджувала, що ядерний арсенал є власністю країни, а отже, вона як власник має право претендувати на певні умови. Росія стверджувала, що Україна має віддати ядерну зброю лише в обмін на можливу компенсацію. Для України такий підхід був неприйнятним. Перелом у переговорному процесі був пов'язаний зі зміною адміністрації Білого Дому, а отже, й стилю зовнішньої політики. Новий президент Б. Клінтон будував свою стратегію з повагою до українських інтересів. Нарешті 14 січня 1994 року з'явилася заява президентів Б. Клінтона, Б. Єльцина та Л. Крав­чука, в якій США та Росія надали гарантії нашій країні, зо­бов'язавшись не чинити економічного, політичного чи військово­го тиску на Україну. Хоча гарантії безпеки було сформульовано доволі нечітко: «Президенти підтвердять їхні зобов'язання дома­гатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці ДДЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». Разом з гарантіями наша країна мала отримати компенсацію у 350 млн. доларів на демонтаж пускових установок.

Після набуття Україною без'ядерного статусу курс реформ отримав підтримку з боку США. Відбувся обмін візитами на най­вищому рівні. У листопаді 1994 року Леонід Кучма підписав у Ва­шингтоні «Хартію україно-американського партнерства, дружби та співробітництва», що стала основою майбутньої співпраці між обома державами. Американський уряд підтримував ринкові ре­форми в Україні та побудову демократичного суспільства. Київ став реципієнтом американських грантів, спрямованих на рефор­мування системи державного управління, комунального господарства, подолання наслідків аварії на ЧАЕС тощо. В 1995-1996 роках був сплеск активності в двосторонніх відносинах, після яких настало затишшя. Американські інвестори були розчаровані не­прозорим механізмом прийняття рішень в економіці країни, не­визначеністю офіційної політики, «багатовекторністю», яку про­голосив офіційний Київ. Спад реформ в економіці та відсутність реальних змін у гуманітарній та правовій сферах викликали по­ступове охолодження з боку США щодо України. Крім того, у цей час геополітична ситуація в світі різко мінялася, тому Украї­на не стала пріоритетною зоною інтересів США. Голова гельсін­ського комітету Конгресу США сенатор Б. Кемпбел вніс законо­проект, згідно з яким мали припинити фінансову допомогу краї­нам, які не борються з корупцією, хабарництвом і відмиванням грошей. Серед цих країн була й Україна, яка посідає 4-те місце за кількістю отриманої від США допомоги.

Нині складно однозначно охарактеризувати відносини між обома країнами. Наша держава має на меті розвивати співпрацю зі Сполученими Штатами, про що свідчить, наприклад, заява А. Зленка під час візиту до Вашингтона з приводу можливої мо­дифікації договору з ПРО. Україна як правонаступниця Договору ПРО 1979 року не заперечує проти його перегляду. Наша держава також формально підтримала антитерористичну операцію США в Іраку, надіславши загін протихімічної оборони. Згодом на тери­торії Іраку було розгорнуто бригаду ЗСУ з миротворчою місією в провінції Васіт, яка до кінця 2005 року виконувала низку заходів з підтримки миру в регіоні.

Сучасна політика США щодо України — це політика здорово­го прагматизму, що ґрунтується на доктрині стримування росій­ського панування в регіоні. З великим рахунком, для США існу­вання незалежної стабільної України є фактором стримування рецидивів імперської політики Росії. Таким чином, основою «стратегічного партнерства» між Україною та США є лише пи­тання безпеки в регіоні.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.22.242 (0.007 с.)