Формування власної зовнішньої політики та відносини України з країнами СНД




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Формування власної зовнішньої політики та відносини України з країнами СНД



Розпад СРСР поставив перед колишніми республіками нові завдання на міжнародній арені. Для Росії в нових геополітичних умовах необхідно було зберегти інструмент впливу на колишні союзні республіки, що перетворилися на незалежні держави, то­му Б. Єльцин прагнув створити наддержавний орган, що мав за­кріпити домінантні позиції Росії в регіоні. Однак на зустрічі глав держав України, Білорусі та Росії, що відбувалась у Мінську, йо­му вдалося домогтися створення лише союзу між колишніми ре­спубліками. 8 грудня 1991 року Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич підписали у Біловезькій Пущі угоду про створення Спів­дружності Незалежних Держав (СНД). Пізніше, 21 травня, було підписано Алма-Атинський протокол, згідно з яким до співдруж­ності долучилися колишні республіки СРСР.

Існування СНД мало б пом'якшити економічні та політичні наслідки розриву між країнами, що мали тривалу спільну не ли­ше політичну та економічну історію, а й міцні культурні, наукові та етнічні зв'язки. Важливим завданням для нового союзу було встановлення принципу правонаступності, що, на жаль, так і не було до кінця досягнуто. Нагадаємо, що інтеграційні процеси на території колишнього СРСР не завжди відповідали національним інтересам багатьох учасників, насамперед України. Саме тому СНД так і не виконало своєї місії. Переважно колишні «братні республіки» намагалися будувати відносини з «чистого аркуша» на основі існуючої традиції міжнародного права. Уже 11 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила Закон про встановлення дип­ломатичних зносин з колишніми республіками СРСР, який пе­редбачав будівництво відносин з усіма країнами на рівноправній, паритетній основі.

У межах взаємовідносин України з колишніми республіками СРСР непрості відносини склалися з Російської Федерацією. Пер­ший договір, який був підписаний ще в листопаді 1990 року між головою Верховної Ради України та Президентом РФ, заклав ос­нову нормальних і динамічних відносин. Однак за кілька місяців після краху комуністичної системи політична ситуація в Москві змінилася. Для Росії усвідомлення свого постімперського статусу проходимо надзвичайно болісно. У країні виникла криза національ­ної свідомості, що ґрунтувалася на почутті образи та приниження внаслідок програшу великого змагання із Заходом. Лунали незадоволені голоси з приводу втрати Росією статусу наддержави. Часто в цьому безпідставно звинувачували колишніх сусідів.

На початку квітня 1992 року головнокомандувач збройних сил СНД Є. Шапошников, згідно з указом президента Б. Єльцина, за­явив, що Чорноморський флот перебуває під юрисдикцією лише Російської Федерації. До того ж заяви вищого керівництва, зок­рема віце-президента РФ О. Руцького, які містили територіальні претензії, змусили МЗС України до адекватних дій. Верховна Ра­да України прийняла заяву, в якій, критикуючи логіку російських претензій, зокрема, заявила: «Якщо б Україна стала на такий шлях, вона б, своєю чергою могла заявити про своє право на частину Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів і Каспійської флотилії, а також висунути претензії щодо населених українцями суміжних з Україною територій. Ще раз заявляємо, що Україна не має ні до кого територіальних претензій, але й не сприймає їх на свою адресу».

Однак ця заява не зупинила російське керівництво від подаль­ших кроків. У травні 1992 року парламент Росії, спекулюючи на болючій темі розірваних економічних зв'язків та міжетнічних конфліктів, заявив, що Ухвала Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму до складу УРСР не має законних підстав, чим грубо порушила суверенітет української держави. Ця безпід­ставна та декларативна заява призвела до зростання конфлікту, що постійно підігрівався радикальними політиками та ЗМІ з обох боків. Нагадаємо, що ситуація навколо Криму в той час була справді небезпечною, оскільки саме тоді відбувалися збройні су­тички на всьому посткомуністичному просторі – в Югославії, Придністров'ї, Закавказзі та в Середній Азії. У відповідь україн­ська сторона заявила протест, який підтримали міжнародні орга­нізації, зокрема й ОБСЄ. Наша сторона в пошуках союзників зве­рнулася також до Північноатлантичної асамблеї із заявою, в якій говорилося: «За схемою, що вже використовувалася структурами колишнього СРСР щодо Прибалтійських держав, парламент Ро­сії сьогодні намагається мотивувати своє втручання у внутрішні справи України тим, що в Криму нібито має місце порушення прав російського населення. Такими закидами безпідставно спе­кулюють створені й підтримувані з Росії на території Криму шовіністичні організації, діяльність яких спрямована на відокрем­лення Криму від України».

Улітку 1992 року обидві країни зробили спробу зрушити про­цес навколо Криму та спадщини Чорноморського флоту з мертвої точки. У результаті переговорів між керівництвом РФ та України з'явилися Дагомиська та Ялтинська домовленості, які передбача­ли подвійне управління флотом і знімали проблему територіаль­них претензій. Однак ці домовленості не мали подальшої юридич­ної сили, оскільки українська сторона була позбавлена доступу до військових баз флоту й не могла розпоряджатися його майном. До того ж 5 грудня 1992 року з'їзд народних депутатів Росії до­ручив парламенту розглянути питання про статус міста Севасто­поля як частини Російської Федерації. У відповідь МЗС України заявило протест, а Верховна Рада виступила із заявою, в якій го­ворилося, що декларація парламенту Росії є ні чим іншим, як за­зіханням на суверенітет української держави. Нарешті Рада без­пеки ООН в липні 1993 року засудила рішення парламенту Росії «Про статус міста Севастополя» й визнала його несумісним із статутом ООН.

Таким чином, політичне протистояння, що виникло відразу після розпаду СРСР між колишніми сусідами, вирішити не вда­лося. Криза у відносинах між Україною та Росією 1992 року була найгостріша за всю історію двосторонніх відносин слов'янських країн. Лише зі зміною внутрішньополітичної ситуації в обох краї­нах відносини між ними дещо потеплішали. Після жовтневих по­дій 1993 року в Москві й розпуску реакційного парламенту та приходу 1994 року до влади Л. Кучми, який задекларував курс на зближення з північним сусідом, відносини між двома державами нормалізувалися. Саме відтоді політичні дискусії поступилися місцем економічній співпраці та налагодженню економічних зв'язків згідно з угодою про вільну торгівлю між РФ та Україною від 29 червня 1993 року. Хоча надалі залишалися невизначеними питання сплати Україною за користування російськими енерго­носіями, спільна експлуатація газопроводу та використання ін­ших транзитних можливостей України тощо.

У 1994-1995 роках Україна підписала в рамках СНД низку угод, зокрема про приєднання до Євразійського об'єднання ву­гілля та металу та Міждержавного економічного комітету, згідно з якими Україна мала узгоджувати свою тарифну політику зі своїми економічними партнерами. Політика квот та тарифів прив'я­зувала українського виробника лише до економічного партнерст­ва з нестабільною економікою Росії. Почала формуватися схема енергозалежності вітчизняного виробництва, що, своєю чергою, призвела до подорожчання українських товарів, а отже, й втрати конкурентоздатості.

На початку 1990-х років не було остаточно вирішено й питан­ня розподілу Чорноморського флоту, оскільки пропозиція Украї­ни поділити майно флоту в співвідношенні 50 на 50 так і не була підтримана. Нарешті у червні 1995 року в Сочі було укладено угоду про розподіл майна Чорноморського флоту, однак уже за рік Державна Дума Росії ухвалила закон «Про заборону розподі­лу Чорноморського флоту», що знову загальмувало процес взаємопорозуміння щодо Криму.

Однак незабаром позиція Росії змінилася. Уже 1996 року весь світ став свідком катастрофічного провалу політики Росії на Північному Кавказі. Саме тому керівництво Російської Федерації було змушене відмовитися від планів тиску на Україну. Настав час врегулювати найгостріші конфлікти й будувати відносини з чис­того аркуша. На початку 1997 року пожвавішали консультації між керівництвом двох держав і нарешті було досягнуто домов­леність про візит Б. Єльцина до Києва. У травні 1997 року у столиці нашої держави було підписано «Договір про дружбу, спів­працю й партнерство між Україною й Російською Федерацією». Цей договір відразу охрестили «великим», оскільки він регламе­нтував два найболючіші питання — Криму та сплати боргу України за енергоносії. Згідно зі статтею 3 «високі договірні сто­рони будують відносини одна з одною на основі принципів взає­мної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непо­рушності кордонів, регулювання спорів, незастосування сили або загрози застосування сили, виключаючи економічні та інші спо­соби тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та ос­новних свобод, співробітництва між державами, сумлінного ви­конання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права». Для України найважли­вішим було те, що РФ зобов'язувалася поважати непорушність існуючих кордонів і територіальну цілісність України. Хоча, не­зважаючи на ініціативи української сторони, не було проведено демілітизацію кордону, що призвело до таких конфліктів, як на­приклад, протистояння навколо острова Тузли в Керченській протоці. Надалі відносини між двома державами були позбавлені драма­тизму та напруженості минулих років, їх було переведено в пло­щину економічної доцільності та прагматизму. Майже 40% вітчизняного експорту – металопрокат, продукція машинобудування та АПК споживає Росія, водночас 90 % нафтопродуктів в Україні — російського виробництва. На 2004 рік загальний това­рообіг між двома країнами становив 20 млрд. доларів. Нині найважливішим завданням для двох держав є створення максималь­но комфортних умов для економічної співпраці.

Саме як форму економічного співпраці розглядає Україна й СНД. Від самого початку формування співдружності існувало полярне бачення функцій цієї організації. Російське керівництво не приховувало, що СНД і Міжпарламентська асамблея країн СНД є інструментом впливу на колишні республіки СРСР. Для України ж СНД – це тимчасова організація, що мала послабити негативні наслідки розпаду СРСР. Отже, українська сторона всі­ляко намагалася уникати зобов'язань, що могли б порушити в майбутньому її суверенітет. Уже на початку існування СНД наша країна відмовилася направити миротворчий загін до Таджикиста­ну, чим, по суті, зірвала ідею створення миротворчих сил країн-учасниць СНД. Верховна Рада так і не ратифікувала статут співдружності, оскільки він передбачав, наприклад, створення спільних збройних сил, що є порушенням суверенітету України та її нейтрального та позаблокового статусу.

Оскільки Україна отримала від СРСР розгалужену систему протиповітряної оборони, то Росії важливо було використати її, особливо систему раннього оповіщення, для захисту власних стратегічних інтересів. 1995 року Україна приєдналася до Дого­вору про створення об'єднаної системи ППО. Однак насправді участь нашої держави в цьому договорі обмежується лише війсь­ково-технічного співпрацею. Україна також намагалася маневру­вати в своїх відносинах з РФ, ініціюючи альтернативні союзи. Таким виявися й задекларований альянс України, Грузії, Азербайджану, Узбекистану та Молдови – ГУУАМ. Створений 1997 року, цей союз мав прискорити насамперед регіональне економічне співробітництво.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.236.140 (0.007 с.)