Перебудова в срср. Американсько-радянські відносини другої половини 80-х років та їх міжнародне значення

Політика перебудови радянського суспільства, розпочата новим керівництвом на чолі з М.С. Горбачовим, рель­єфно позначилась на характері міжнародних відносин. На хвилях «нового мислення» відбувся перехід від конфронтації до полі­тичного діалогу, а згодом і до конструктивної співпраці між СРСР і США, Сходом і Заходом. Це дало змогу розв'язати чима­ло регіональних конфліктів і війн, зокрема й припинити кровопролитну війну між Іраком та Іраном, вивести радянські війська з Афганістану.

Зауважмо, що політика перебудови в СРСР була зумовлена об'єктивними та суб'єктивними чинниками. Планова економіка радянської держави, яка розвивалась переважно на екстенсивній основі, спричинила різке відставання від країн Заходу. У середині 70-х років склався і став прогресувати своєрідний механізм галь­мування соціально-економічного та політичного розвитку радян­ської країни. Роки правління Леоніда Брежнєва, Ю. Андропова та К. Чер­ненка характеризувалися застоєм як у внутрішній, так і в зовніш­ній політиці. Конфронтація з країнами Заходу, протистояння ОВД і НАТО, боротьба за впливи на країни «третього світу», вій­на в Афганістані призвели до перевиснаження радянської еконо­міки. Прихід до влади в березні 1985 року М. Горбачова відкрив нову й, як виявилося згодом, останню сторінку в історії Радянсь­ко Союзу.

Нове радянське керівництво на чолі з М. С. Горбачовим з пер­ших кроків своєї діяльності стало приділяти велику увагу проб­лемам міжнародних відносин і зовнішньої політки СРСР. На пе­редній план вийшло прагнення радянського уряду суттєво знизи­ти міжнародну напруженість і розпочати позитивний діалог з провідними країнами Заходу, насамперед зі США, з проблем об­меження озброєнь.

Демонструючи серйозність своїх намірів, М. Горбачов улітку 1985 року заявив про введення в СРСР одностороннього морато­рію на всі ядерні випробування. Термін дії мораторію кілька разів подовжувався й був відмінений лише в квітні 1987 року після відмови США приєднатися до мирної ініціативи СРСР. Радянське керівництво виступило також з ініціативою повністю заборонити ударні космічні озброєння, радикально, на 50%, скоротити стра­тегічні ядерні озброєння СРСР і США, залишити в кожної зі сто­рін по 6 тис. ядерних зарядів, що становило б лише третину ядер­них арсеналів наддержав.

Світовий резонанс мала заява М. Горбачова від 15 січня 1986 року «В 2000 рік — без ядерної зброї». Проте чергова радянська мирна ініціатива мала здебільшого пропагандистський характер, оскільки на той час ще не було вироблено реальних міжнародних механізмів позбавлення ядерної зброї.

1987 року СРСР реалізував ще низку мирних ініціатив. Так, за пропозицією радянського уряду було кардинально перероблено во­єнну доктрину Організації Варшавського Договору, яка набула ли­ше оборонного характеру. Водночас було заявлено про скорочення в односторонньому порядку озброєнь ОВД. Уже 1987 року розпо­чалося виведення з території НДР 1 тис. радянських танків і 20 тис. військовослужбовців. Ця акція набула позитивного міжнародного резонансу, але країни НАТО адекватним чином не відповіли.

На характер міжнародних відносин суттєвий вплив мав радян­сько-американський політичний діалог, розпочатий з ініціативи М. Горбачова. Перша зустріч лідерів двох наддержав проходила 19–21 листопада 1985 року в Женеві. М. Горбачов і Р. Рейган підписали декларацію про недопущення ядерної війни й висту­пили зі спільною заявою про те, що СРСР і США не прагнути­муть воєнної переваги.

11–12 жовтня 1986 року в Рейк'явіку (Ісландія) відбулася но­ва радянсько-американська зустріч на найвищому рівні. Лідери двох країн розглядали два основні питання. Першим було питан­ня про скорочення радянських та американських ядерних ракет середньої дальності в Європі, другим — про наміри США розгор­нути глобальну космічну протиракетну систему, відому як стра­тегічна оборонна ініціатива (СОІ). Якщо під час обговорення першого питання намітився певний прогрес, то в процесі обгово­рення другого американська сторона зайняла жорстку позицію, запропонувавши навіть зняти його з порядку денного. І це незва­жаючи на те, що СОІ не лише йшла врозріз з чинним радянсько-американським договором з протиракетної оборони 1972 року, а й майже повністю зруйнувала всю систему домовленостей з об­меження озброєнь. Тому жодних конкретних домовленостей в Рейк'явіку не було прийнято.

Але радянсько-американський політичний діалог тривав і на­далі. До липня 1991 року відбулося ще п'ять зустрічей лідерів СРСР і США, під час яких було підписано низку угод з проблем ядерного роззброєння, економічної, науково-технічної та культур­ної співпраці між двома країнами.

Перехід від конфронтації до конструктивної співпраці між двома наддержавами, початок реального ядерного роззброєння позитивно позначилися на загальному стані міжнародних відно­син. Стабільного й прогнозованого характеру набув загальноєв­ропейський процес. З 4 листопада 1986 по 19 січня 1989 року тривала Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ. На цій зу­стрічі подальшого розвитку набули всі аспекти загальноєвропей­ського процесу – політичний, військовий, економічний та гума­нітарний.

Віденська зустріч здійснила справжній прорив у двох важли­вих сферах — військовій та гуманітарній. Було досягнуто домов­леностей про початок безпрецедентних переговорів про звичайні збройні сили в Європі – у рамках процесу НБСЄ. Це стало ваго­мим кроком у поширенні політичної розрядки на військову сфе­ру. Щодо гуманітарної сфери, то у Відні вперше було сформу­льовано концепцію «людського виміру» НБСЄ. Важливим кро­ком Віденської зустрічі стало рішення про скликання Конферен­ції з людського виміру НБСЄ, яка мала провести три наради: у Парижі (травень-червень 1989 р.), у Копенгагені (червень 1990 р.) та у Москві (вересень-жовтень 1991p.). Запропонований меха­нізм дав змогу в подальшому швидко просуватися на шляху нормотворення в сфері прав людини, формувати інститути та інструменти захисту цих прав, утілювати в життя задекларовані принципи й цінності.

Спільне бажання європейських країн знайти адекватну відпо­відь на виклики бурхливого часу прискорило підготовку до нової загальноєвропейської зустрічі у верхах. У липні 1990 року в Відні розпочав роботу підготовчий комітет саміту, який було вирішено провести в Парижі. Нарада глав держав та урядів 34 країн-учасниць НБСЄ відбулася 18-21 листопада 1990 року. У французь­кій столиці було прийнято безпрецедентний для європейської по­літики пакет документів і рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Важливим виявом кардинальних змін на Європейському кон­тиненті став Договір про звичайні збройні сили в Європі, підпи­саний 19 листопада 1990 року. Європейські країни брали на себе зобов'язання скоротити свої звичайні озброєння, щоб колективні верхні рівні для кожної з груп держав, що входили до протилеж­них блоків, не перевищували: бойові танки – 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини – 30 тис; артилерійські системи (ка­лібр 100 мм і більше) – 20 тис; бойові літаки – 6,8 тис; ударні вертольоти – 2 тис. одиниць. Водночас встановлювалася макси­мальна квота для кожної країни, що коливалася від 33,3 % для танків і броньованих машин до 37,8 % для бойових літаків.

Згідно з Договором процес скорочення озброєнь мав тривати 40 місяців і проходити в три етапи: на першому скороченню під­лягало 25% озброєнь, на другому – 60%, на третьому – 100%. Скорочення мало відбуватися шляхом знищення, переобладнання для невійськових цілей (це стосувалося танків і броньованих ма­шин), розміщення в стаціонарній експозиції, використання як наземних цілей або під час навчання.

Основним документом наради стала Паризька Хартія для но­вої Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та розколу Єв­ропи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини ґрунтуються на взаємній повазі та співпраці». 34 країни-учас­ниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи євро­пейського життя: демократія, заснована на правах людини та ос­новних свободах; розвиток через економічну свободу та соціаль­ну справедливість; однакова безпека для всіх.

Паризька Хартія за­початкувала процес інституціалізації НБСЄ. Було прийнято рі­шення про створення відповідних інститутів і структур наради. Запроваджувався триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі в верхах; засідання Ради міністрів за­кордонних справ як центрального форуму політичних консульта­цій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався секретаріат НБСЄ, у Відні – Центр із запобігання конфліктам, у Варшаві – Бюро з вільних виборів. Передбачалося заснувати Парламентську асамблею НБСЄ.

Міжнародний резонанс мала Спільна декларація 22 держав яка свідчила про подолання блокового менталітету. Запропоно­вана Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД вона врешті-решт постала як багатостороння угода суверенних держав. 22 країни — члени ОВД і НАТО проголошували, що «в нову епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є супротивниками й будуватимуть нові відносини парт­нерства й простягають один одному руку дружби». Як політично, так і психологічно Декларація руйнувала «образ ворога», який панував у Європі більш як 40 років «холодної війни». Слід підкреслити, що Паризька нарада підтвердила свою пов­ну підтримку ООН, підвищенню її ролі в сприянні міжнародної безпеки та миру.

Американсько-радянський мирний діалог тривав і під час пре­зидентства Джорджа Буша (1989—1992 pp.). На початку грудня 1989 року на радянському військовому кораблі поблизу о. Маль­та відбулася зустріч нового президента США з М. Горбачовим. Високі сторони обговорили підходи й узгодженість своїх дій під час вирішення актуальних проблем міжнародних відносин, пере­дусім питань щодо об'єднання Німеччини. На цій зустрічі радян­ський лідер зробив важливу заяву про те, що СРСР не розглядає Сполучені Штати Америки як військового супротивника. Дж. Буш згодом також заявив, що США ніколи не загрожуватимуть безпе­ці Радянського Союзу.

Важливою віхою в радянсько-американських відносинах став візит президента СРСР М. Горбачова до США, що відбувся на­прикінці травня – на початку червня 1990 року. Результатом цієї зустрічі став цілий пакет угод, протоколів і спільних заяв. Було укладено угоду про ліквідацію 80% хімічної зброї та про відмову від її виробництва, досягнуто домовленості про вдосконалення перевірки на місцях потужностей ядерних вибухів. Принципово важливе значення мало погодження основних положень угоди про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Остання зустріч президента СРСР М. Горбачова (як лідера ба­гатонаціональної централізованої держави) з президентом США Дж. Бушем відбулася в Москві наприкінці липня – на початку серпня 1991 року. Центральною темою на переговорах була проб­лема вироблення спільних підходів до усунення загрози ядерної війни. Світовий резонанс мав підписаний в Москві Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Відпо­відно до договору кількість міжконтинентальних балістичних ракет й інших СНО у кожної сторони скорочувалась на 30-40%, аби граничний рівень був однаковим і становив 1600 носіїв і 6000 зарядів. Цей Договір продемонстрував прагнення обох сторін приборкати гонку озброєнь, зміцнити загальний мир і міжнарод­ну безпеку.

Загалом з 1985 року аж до розвалу СРСР відбулося сім радян­сько-американських зустрічей на найвищому рівні, понад 30 зу­стрічей міністрів закордонних справ.

 

2. Антитоталітарні, демократичні революції в країнах Схід­ної Європи 1989-1990 років та їх значення

Політика перебудови в СРСР, принципово нові підходи в між­народних відносинах безпосередньо впливали на соціально-економічні та політичні процеси європейських соціалістичних країн. Криза комуністичних режимів, що визрівала впродовж де­сятиліть, на кінець 80-х років досягла свого апогею. Як наслідок – у всіх країнах Центральної та Південно-Східної Європи в 1989-1990 роках прокотилася хвиля народних анти-тоталітарних демо­кратичних революцій.

В сучасній науковій лі­тературі дослідники роблять акцент як на характері револю­цій – антитоталітарний, демократичний, визвольний, – так і на особливостях. До останніх зазвичай відносять спонтанність, масовість, мирний, ненасильницький розвиток подій, що дало підстави кваліфікувати революції як «оксамитові». Виняток ста­новили Румунія та Югославія, де розвиток подій пішов іншим шляхом.

Наприкінці 80-х років усі країни Центральної та Південно-Східної Європи охопила криза, яка паралізувала діяльність правлячих тоталітарних режимів. Опозиційні демократичні сили повели бо­ротьбу проти адміністративно-командних методів управління су­спільством, за відсторонення комуністів від влади, ліквідацію державного тоталітарно-бюрократичного соціалізму. Пересліду­валась мета встановити демократичну форму правління та на ос­нові широкої демократії поновити соціально-економічне й полі­тичне життя суспільства.

Революції в країнах Центральної та Південно-Східної Європи розгорталися майже одночасно. Це пояснювалося насамперед зрі­лістю передумов і високим ступенем соціальної напруженості в усіх країнах, а також усвідомленням того, що Радянський Союз не буде втручатися у внутрішні справи своїх західних сусідів і не надаватиме підтримку ортодоксальним прокомуністичним силам, які намагались загальмувати демократичний процес.

З'ясувавши характер революцій, необхідно вказати на ті полі­тичні сили, які прийшли до влади в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. У червні 1989 року на виборах до Сейму Польщі зазнала поразки Польська об'єднана робітнича партія (ПОРП). Уряд очолив один з активних діячів профспілкового об'єднання «Солідарність» Т. Мазовецький.

Під тиском обставин раніше основна політична сила країни — ПОРП розвалилася. Партія дістала назву Соціал-демократія Поль­ської Республіки (СДПР). Вона докорінно змінила свої програмні засади й стала парламентською партією лівого спрямування. Наприкінці 1990 року на всенародних виборах президентом Польщі був обраний лідер «Солідарності» Лех Валенса. Держава стала називатися Республіка Польща. 1991 року було проведено нові вибори до парламенту, на яких перемогу здобули правоцентристські сили. У країні розпочались соціально-економічні реформи на Ринкових засадах.

В Угорщині перехід від авторитарного режиму до демократич­ної правової держави також відбувався цілком мирно. Наприкінці 1989 року найбільш впливовими політичними партіями країни стали: Угорський демократичний форум (УДФ); Союз вільних демократів (СВД); Незалежна партія дрібних господарів (НПДГ). Натомість правляча Угорська соціалістична робітнича партія пе­ребувала в глибокій кризі.

У березні 1990 року відбулися перші за 45 років вільні парла­ментські вибори. Перемогу здобули вищеназвані опозиційні пар­тії. Уряд сформував лідер УДФ Й. Анталл, який впроваджував політику розвитку ринкових механізмів. Президентом Угорської Республіки парламент обрав активного учасника революції 1956 року, лідера СВД Арпада Генца.

Восени 1989 року гостра політична криза виникла в НДР. Ма­сові виступи та демонстрації в Берліні та Лейпцигу змусили піти у відставку керівництво країни на чолі з лідером Соціалістичної єдиної партії Німеччини Е. Хонеккером. У ніч з 9 на 10 листопа­да відбулась історична подія – падіння Берлінського муру, який проіснував понад 28 років. На виборах до Народної палати НДР, що відбулися в березні 1990 року, перемогу здобули опозиційні сили. Більшість голосів здобув Християнський демократичний союз (ХДС). Було сформовано коаліційний уряд, який очолив го­лова ХДС Лотар де Мезьєр. Партія демократичного соціалізму (нова назва Соціалістичної єдиної партії Німеччини) перейшла в опозицію. У німецькому суспільстві розгорнулася гостра полемі­ка з питань про терміни, методи й форми об'єднання ФРН і НДР.

Характерною особливістю революційної трансформації в Болга­рії було те, що демократичні реформи здійснювалися під оновленим керівництвом Болгарської комуністичної партії (БКП). При цьому БКП намагалася докорінно реформувати і саму себе, не випускаючи влади зі своїх рук. 1990 року партія змінила свою програму, статут і навіть назву — стала називатися Болгарською Соціалістичною пар­тією (БСП). Червневі 1990 року вибори дали можливість БСП здо­бути понад 50 % голосів і сформувати уряд. Однак президентом Болгарії було обрано лідера опозиційного Союзу демократичних сил (СДС), видатного філософа й соціолога Желю Желева.

У листопаді 1990 року уряд соціалістів, нездатний впоратися з нагальними проблемами, пішов у відставку. У грудні 1990 року було сформовано коаліційний уряд, до складу якого ввійшли як опозиціонери, так і колишні комуністи. У липні 1991 року На­родні збори ухвалили нову демократичну конституцію Республі­ки Болгарії, саме так стала називатися держава.

У листопаді 1989 року в Чехословаччині прокотилися масові виступи проти збанкрутілого тоталітарного режиму. Всенародне піднесення характеризувалося витримкою, організованістю учас­ників, відсутністю насильницьких дій. Це дало підставу істори­кам назвати революцію «ніжною», «оксамитовою». Центром ру­ху став Громадський форум (ГФ). Тоталітарний режим залишив­ся без підтримки й тому швидко розвалився. Комуністична партія Чехословаччини розпалася. Почався демонтаж тоталітарної сис­теми. Держава дістала нову назву — Чеська й Словацька Федера­тивна Республіка (ЧСФР). Президентом республіки було обрано голову Громадського форуму, драматурга, дисидента В. Гавела. Парламентські вибори, що відбулися в червні 1990 року, принес­ли перемогу Громадянському форуму та його словацькому ана­логу — об'єднанню Громадськість проти насильства. Новий уряд країни розпочав ринкові реформи.

На відміну від «оксамитової» революції в Чехословаччині, по­дії в Румунії супроводжувались насиллям і призвели до багатьох людських жертв. Після кривавої розправи 16-17 грудня 1989 ро­ку з демонстрантами в місті Тімішоарі (загинуло понад 4,5 тис. лю­дей, близько 2,5 тис. було поранено) 22 грудня в Бухаресті повсталий народ за підтримки армії скинув диктатуру клану Чаушеску, яка тривала понад 24 роки. Влада в країні перейшла до рук сформованого під час революції Фронту національного порятун­ку (ФНП), на чолі якого стояв І. Ілієску.

Румунська комуністична партія (РКП) розпалася й припинила своє існування. Натомість виникли десятки нових політичних партій і громадських організацій. У травні 1990 року на парламент­ських виборах ФНП здобув переконливу перемогу. Президентом було обрано І. Ілієску. У листопаді 1991 року парламент ухвалив нову конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демокра­тичною та соціальною державою.

Найдраматичнішого характеру набули події в Югославії, де розвал тоталітарної системи поєднався з міжусобною війною та розпадом держави. 1990 року розпався правлячий Союз комуніс­тів Югославії (СКЮ) — становий хребет тоталітарного режиму. Того ж року в усіх шести югославських республіках пройшли ви­бори до місцевих парламентів. За винятком Сербії та Чорногорії, де перемогу на виборах здобули комуністи, у всіх інших респуб­ліках вони зазнали поразки й до влади прийшли національно орі­єнтовані політичні сили. У червні 1991 року Словенія та Хорватія проголосили свою незалежність, але федеральна влада в Белграді оголосила ці акти незаконними й ввела на територію цих країн війська. Проте в Словенії югославські війська наштовхнулись на рішучу відсіч і в результаті нова держава відстояла свою незалежність.

На відміну від Словенії, події у Хорватії набули більш драма­тичного характеру, переросли у справжню війну, яка з перервами тривала до 1995 року.