Форми міжнародних економічних відносин

 

1. Світове господарство: поняття, основні етапи розвитку.

2. Міжнародна економічна інтеграція.

3. Основні форми міжнародних економічних відносин.

4. Міжнародна торгівля та її економічні основи.

5. Сутність і форми міжнародного руху капіталів.

6. Міжнародні валютно-фінансові відносини.

7. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

1. Світове господарство - сукупність національних господарств різних країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, виробничими, торговельними, фінансовими і науково-технічними зв’язками.

У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише не раціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стає загальною.

Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов’язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.

Світове господарство склалося на початку ХХ ст. у результаті тривалого історичного процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового і неухильного включення економік у загальну систему світових господарських зв’язків.

Історично первинною формою міжнародних економічних відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині ХІХ ст. у провідних країнах великої фабрично-заводської індустрії, яка не могла вже існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план, замість переважно торгових відносин, виробничих зв’язків, в основі яких лежав вивіз капіталу.

У ХХ ст. й особливо після ІІ світової війни процес включення національних економік у світове господарство став розвиватися в таких напрямках, як повсюдне послаблення митних і адміністративних бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів капіталів і робочої сили. Ще однією особливістю післявоєнного етапу розвитку світового господарства стало посилення ролі держави в сфері міжнародних економічних відносин. Розробляються і здійснюються на практиці різні проекти погодження політики між країнами в різних галузях.

 

2. Система міжнародних економічних відносин формується на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, яка в свою чергу виростає із міжнародного поділу праці (МПП). Різні країни по-різному забезпечені економічними ресурсами. Отже вони мають різні передумови розвитку для різних галузей. Такі умови сприяли виникненню МПП. Міжнародний поділ праці передбачає спеціалізацію окремих країн на виробництві продукції залежно від місцевих умов і можливостей.

До таких умов належать: дешеві природні ресурси, спеціалізація виробничих потужностей та трудових ресурсів, науково-технічної бази, зручні транспортні мережі тощо. Завдяки МПП зменшуються сумарні витрати національних господарств, оскільки він базується на доцільності виробляти продукцію у тій країні де її виробництво пов’язане з найменшими витратами. Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці, обмінюються продукцією і користуються відповідно дешевшими товарами, ніж якби це були товари, вироблені на місці. Отже МПП здійснюється з метою підвищення ефективності виробництва, економії затрат суспільної праці, раціонального розміщення продуктивних сил. У другій половині ХХ ст. в умовах НТР головним фактором формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес.

Другим напрямом впливу НТР на МПП стало обмеження можливості окремих країн створити надміру багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні жодна країна світу не може забезпечити економічно вигідне виробництво всієї номенклатури продукції. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці.

Зворотною стороною МПП є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація.

Економічна інтеграція – якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Це природний процес, який випливає із об’єктивних потреб міжнародного поділу праці й НТП.

Суть економічної інтеграції проявляється в її найважливіших характеристиках.

Це, - по-перше міждержавне регулювання економічних процесів;

По-друге, поступове формування, замість більш або менш незалежних один від одного національних народногосподарських комплексів, регіонального господарського комплексу із загальною структурою відтворення;

По-третє, усунення адміністративних і економічних бар’єрів, перешкоджаючих вільному рухові товарів, робочої сили і фінансових ресурсів в межах регіону;

По-четверте, зближення внутрішніх економічних умов у державах, які беруть участь в інтеграційних об’єднаннях.

Існують такі основні види інтеграційних об’єднань:

- зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар’єрів у взаємній торгівлі;

- митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг всередині угрупування доповнює єдиний митний тариф стосовно до третіх країн;

- загальний ринок, коли ліквідуються бар’єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили і капіталу;

- економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економічної політики.

Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спільної валютної, фіскальної, кредитної політики і т. ін., утворення органів наднаціональної влади. Найбільший розмах інтеграційні процеси одержали в Європі.

Отже процеси господарського об’єднання країн на основі розвитку глибоких сталих взаємозв’язків і розподілу праці між національними господарствами називають міжнародною економічною інтеграцією.

 

3. Міжнародні економічні відносини – це складний комплекс виробничих, торговельних, фінансових, науково-технічних, валютно-кредитних зв’язків між країнами, який дає можливість ефективного використання ресурсів, збільшення світового обсягу товарів і послуг. Найбільш значущі форми міжнародних економічних відносин такі:

1. Міжнародна торгівля.

2. Міжнародний рух капіталів.

3. Міжнародна міграція робочої сили.

4. Обмін у сфері науки і техніки.

5. Міжнародні валютно-кредитні відносини.

 

4. Історично першою формою міжнародних економічних відносин була торгівля між країнами. Основа її ефективності – порівняльна перевага, зумовлена рівнем продуктивності праці, спеціалізацією, науково-технічним прогресом. У сучасних умовах на зміну предметній, тобто товарній спеціалізації, прийшли подетальна спеціалізація і кооперування, що поєднують підприємства величезного числа країн. Провідною організаційною формою технологічної спеціалізації і кооперування стали ТНК – багатогалузеві компанії, що визначають сучасний міжнародний ринок.

На світовому ринку в основі еквівалентності обміну лежить інтернаціональна вартість, тобто інтернаціональні витрати виробництва. Тому країна, в якій для виробництва товару використовується складніша, продуктивніша й інтенсивніша праця, на світовому ринку перебуває у вигідному становищі. Її товари отримують вищу вартісну оцінку, а один робочий день витрачений на їх виробництво, може обмінюватись на кілька робочих днів іншої країни, де нижча продуктивність, інтенсивність та складність праці. Водночас економічну вигоду мають і ті країни, в яких ці показники нижчі. Ця вигода залежить від зіставлення величини витрат на виробництво певних товарів уразі їх виготовлення всередині країни з витратами на їх придбання на світовому ринку. Якби не існувало зовнішньої торгівлі, навіть розвинутим країнам довелося б збільшити витрати у промисловості щонайменше у 1, 5 – 2 рази.

Загальний стан зовнішньоекономічних зв’язків будь якої країни характеризує її платіжний баланс, який може бути активним (тобто має позитивне сальдо), і навпаки. Стан платіжного балансу залежить насамперед від результативності торгового балансу. За пасивного торгового балансу виникає зовнішній борг країни.

У сучасних умовах тільки активна співпраця в міжнародній торгівлі може вивести країну в число розвинутих, забезпечити гідний рівень життя населення, дати можливість використовувати досягнення науково-технічного прогресу.

 

5. Найважливішою формою міжнародних економічних відносин у ХХ ст. став вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни як приватними корпораціями, так і державою. Необхідність і найважливіша причина вивозу капіталу полягає в його відносному надлишку на національному ринку. Тому капітал спрямовується за кордон у пошуках більшого прибутку.

Ще одна причина вивозу капіталу полягає у прагненні ТНК використовувати відмінності між країнами у рівні витрат виробництва, передусім - заробітної плати. Широко розповсюджене переміщення трудомістких виробництв, переважно збирання кінцевої продукції, із розвинутих країн у країни, що розвиваються, де зарплата в багато разів нижча. В умовах загострення сировинної проблеми причиною зарубіжного інвестування стає прагнення одержати вільний доступ до джерел сировини. Сьогодні капітал вивозиться і з метою одержання переваг, пов’язаних із використанням висококваліфікованої робочої сили, розвинутої виробничої та соціальної інфраструктур. Вивіз капіталу може здійснюватись окремими фірмами, державами або міжнародними фінансовими організаціями

Існують дві основні форми вивозу капіталу – вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького (функціонуючого) капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: по-перше, за рахунок будівництва за кордоном власних підприємств; по-друге, через придбання або контрольного пакету, або просто частини акцій діючих підприємств; по-третє, шляхом відкриття за кордоном власник філіалів або дочірніх компаній.

Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі і портфельні. Прямі інвестиції дають право контролю за зарубіжними підприємствами. Це право – результат володіння контрольним пакетом акцій цих компаній.

Якщо іноземна корпорація не володіє контрольним пакетом акцій місцевого підприємства і вкладає капітал в акції зарубіжних компаній з метою одержання доходу, а не встановлення прямого контролю називаються портфельними інвестиціями. До них вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакету акцій або коли спеціально прагнуть до сприяння сильнішого чи досвідченішого інвестора.

Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредиту.

У світовому господарстві існує декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за такими основними принципами за строками надання ці кредити поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (до трьох - п’яти років) довгострокові (понад п’ять років).

За формою надання розрізняють товарні й валютні кредити. І, нарешті, за цільовим призначенням бувають пов’язані й фінансові кредити. Пов’язані кредити призначені для фінансування певних цільових програм. Фінансові кредити, як правило, можуть використовуватися позичальником на будь які цілі. Тому їхня переважна форма – валютна.

 

6. Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин між людьми, юридичними і приватними особами, міжнародними економічними фінансово кредитними організаціями з приводу функціонування й розвитку валюти. Вони обслуговують процес зовнішньої торгівлі, вивезення капіталу, міграції робочої сили, кредитування, розвиток міжнародного туризму та інші сфери. Складовими елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти та порядок його дії тощо. Валютні відносини між окремими країнами закріплені в національному валютному законодавстві.

Основні етапи розвитку міжнародної валютної системи: золотий, золото-доларовий (або золотовалютний) і валютний стандарти. Золотий стандарт остаточно сформувався лише в другій половині ХІХ століття і проіснував до середини 30-х років ХХ століття. Його найважливішими рисами були: виконання золотом ролі світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют, їхня безпосередня обмінюваність на золото; чітке визначення на основі золота фіксованих валютних курсів; строга відповідність між наявними у країні золотими запасами й кількістю грошей в обігу.

Золотодоларовий стандарт означав гарантований обмін Міністерством фінансів США іноземним банкам або урядам доларів на золото. Система золотовалютного стандарту почала своє існування після підписання угоди на міжнародній конференції у Бреттон-Вудсі. Система золотовалютного стандарту є системою регульованих і пов’язаних між собою курсів валют.

Проте на шляху виконання доларом функцій світових грошей за правилами золотовалютного стандарту з часом виникли перешкоди. Серед них - зменшення золотих резервів США, нагромадження значних доларових запасів у інших країнах світу, виникнення дефіциту платіжного балансу США. В 1971 р. обмін долара на золото був припинений. Це означало, що система золотовалютного стандарту припинила своє існування.

На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла система плаваючих курсів, або Ямайська валютна система. Валютні курси, як правило, визначаються ринковими силами, хоча уряди періодично втручаються в цей процес. Кожна країна сама обирає варіант встановлення валютного курсу.

Важливу роль в сучасній валютній системі відіграють міжнародні грошові одиниці СДР (спеціальні права запозичені) – колективна міжнародна одиниця Міжнародного валютного фонду.

Серед факторів, що впливають на курс валют, основне значення мають: попит населення на товари іншої країни, динаміка доходів населення, зміна внутрішніх цін, грошова політика держави.

Створення міжнародних фінансово-кредитних організацій зумовлено розвитком економічного співробітництва між країнами і світової торгівлі. Основна мета цих організацій – регулювання між народних валютних та фінансово-кредитних відносин, стабілізація світової економіки, надання кредитної допомоги окремим країнам, створення умов для розвитку ринкових структур.

До світових міжнародних фінансово-кредитних організацій належать:

Міжнародний валютний фонд – спеціалізована представницька установа ООН, виникнення якої пов’язано зі створенням післявоєнної міжнародної системи економічних і валютно-фінансових відносин (1944 р.).

Світовий банк найбільший у світі фінансово-кредитна установа, яка надає кредити на державні програми розвитку, технічну і фінансову допомогу.

Європейський банк реконструкції і розвитку – міжнародна фінансово-кредитна установа, що має на меті сприяння економічним реформам у країнах, які здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки.

Україна проводить активну політику спрямовану на співробітництво з міжнародними фінансово-кредитними організаціями.

 

7. Світогосподарські зв’язки стають сьогодні одним із важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором нерівномірності розвитку країн. Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, у розвитку своєї економіки великі надії покладає на інтеграцію в систему світогосподарських зв’язків.

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури необхідно брати до уваги такі обставини:

По-перше, основним орієнтиром українських виробників мають бути: технологічний фактор, світові норми та ємність ринку.

По-друге, керуватися світовими критеріями у своїй діяльності має насамперед експортно-орієнтований сектор економіки покликаний стати мостом, що з’єднає національне господарство із світовим.

По-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних продуктивних сил є економічна недоцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшого числа країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це загальна умова економічного і науково-технічного прогресу. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво й туризм.

По-четверте, пошук власного місця у світовій господарській структурі вимагає знання специфіки сучасного світового ринку.

По-п’яте, розробляючи стратегію виходу України на міжнародний ринок з самого початку робити ставку на сучасні фактори міжнародного поділу праці.

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки має стати основним питанням економічної політики держави. Виходячи із кон’юнктури світового і внутрішнього ринків, найуспішніше на світовому ринку можуть конкурувати наукомісткі технологічні виробництва, у тому числі виробництво космічної техніки, порошкова металургія, зварювальна апаратура й техніка. Доцільно використати переваги у виробництві важких транспортних літаків та суднобудуванні, наданні послуг трубопровідного, залізничного, морського, автомобільного транспорту та авіаперевезень.

В України є всі передумови стати економічно розвинутою державою. головне – створити передумови для розвитку національного виробництва й стимули до праці на основі сучасної соціально орієнтованої ринкової економіки.

 

 

Тема 15. Економічні аспекти глобальних проблем

1. Причини виникнення і сутність глобальних проблем.

2. Основні глобальні проблеми сучасності.

3. Шляхи розв’язання глобальних проблем.

 

1. В останні десятиріччя у світі виникло чимало проблем, які безпосередньо стосуються долі всього людства, заторкують інтереси всіх народів. Від їх своєчасного розв’язання залежить існування земної цивілізації. Цього можна досягти лише спільними зусиллями всіх країн, та міжнародних організацій.

Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем, що характеризує ТЕХНОЛОГІЧНИЙ спосіб виробництва, є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя ХХ ст., або демографічний вибух, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання населення у різних країнах та регіонах. Щоб прогодувати, одягнути, забезпечити житлом зростаючу кількість населення, необхідно постійно нарощувати виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, збільшувати обсяг видобування корисних копалин тощо. Внаслідок цього поступово вичерпуються природні ресурси, підвищується середня температура на Землі, забруднюється навколишнє середовище.

Оскільки демографічний вибух супроводжується нерівномірністю зростання населення у різних країнах та регіонах, то в країнах з найвищим приростом населення продуктивні сили розвину ті недостатньо і там панують голод, злидні. В країнах Азії, Африки та Латинської Америки майже 1 мільярд осіб живе в умовах абсолютної злиденності, приблизно 250 млн. дітей хронічно недоїдають. Від голоду і постійного недоїдання щорічно вмирає понад 40 млн. осіб. За даними ООН, у 1998 р. із 4,4 млрд. жителів країн, що розвиваються, майже 3/5 позбавлені основних санітарних вигод, майже третина – чистої води, 20% - сучасного медичного обслуговування, 20% - не відвідують школи після 5-го класу і стільки ж не мають достатнього калорійного харчування.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем, як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливими причинами загострення глобальних проблем, що розглядаються є:

1. Низький рівень впровадження ресурсів та енергозаощаджуючих, екологічно чистих технологій.

2. Швидка урбанізація населення, зростання гігантських мегаполісів.

3. Варварське ставлення людини до природи.

З погляду суспільної форми загальними причинами загострення більшості глобальних проблем є:

а) відносини приватнокапіталістичної власності, насамперед хижацьке ставлення монополій до природних ресурсів, Світового океану тощо.

б) деформація соціально-економічної системи в колишньому СРСР та деяких інших країнах, монопольна політика міністерств і відомств, панування тоталітарної системи.

Відносини капіталістичної власності, реакційна політика окремих держав були головними причинами зростання не лише мілітаризації економіки, а й міжнародної напруженості, політики «холодної війни», війн у різних регіонах планети. Нині на військові цілі у світі щорічно витрачають майже 800 млрд. дол..

Соціальними причинами загострення глобальних проблем є непродумана регіональна політика держав, відсутність економічного суверенітету республік у колишньому СРСР, національної власності на свої природні ресурси, засоби виробництва, тощо. Більшість західних вчених причиною глобальних проблем називають лише зростання народонаселення, сучасну НТР, зростання промислового виробництва тощо. Але таке пояснення розкриває лише одну зі сторін суспільного способу виробництва і має бути доповнене характеристикою відносин власності у різних соціальних системах та всіх сторін суспільного життя.

Сутність глобальних проблем можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою в загально планетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн і можуть бути розв’язані внаслідок їх взаємодії.

 

2. До глобальних проблем належать: проблема відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру, необхідність ефективної та комплексної охорони навколишнього середовища, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми, ліквідація хвороб, раціональне використання глибин Світового океану та мирне освоєння космічного простору, проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього.

Відвернення термоядерної війни – першочергова проблема людства. У світі накопичено стільки боєзарядів, що цього достатньо, щоб кілька разів знищити людство.

Гонка озброєнь – величезна загроза людству не лише як небезпека виникнення термоядерної війни. На неї щорічно витрачається нині близько 800 млрд дол. Під військові бази відведено значну частину території, лише у регулярних військах зайнято близько 25 млн. чол. виготовлення та нарощування величезних арсеналів зброї завдає непоправних збитків навколишньому середовищу.

Зростання мілітаризації економіки поглиблює і загострює економічні, соціальні, політичні, та інші проблеми. Тому першочерговим завданням є припинення гонки озброєнь.

У середині 70-х років почалася екологічна криза, яка означає різке загострення суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природі. Це відбувається внаслідок гонитви капіталістів за прибутками та істотного деформування соціально-економічної системи в колишньому СРСР і ряді інших країн, а також господарської діяльності людей. Найважливішими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату й виникнення парникового ефекту, знищення озонного шару планети, почастішання природних катаклізмів, масове знищення лісів і розширення пустель, збільшення кількості радіоактивних відходів, надмірна концентрація шкідливих відходів у світовому океані тощо.

Ознаками паливно-енергетичної кризи є поступове вичерпання енергетичних ресурсів планети, нераціональне використання значної частини енергії, сировини в одних її регіонах і дефіцит в інших регіонах (насамперед у слаборозвинутих країнах світу) тощо.

 

3. Основними шляхами розв’язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:

1) Швидкий розвиток і використання таких основних видів відновлювальної енергії, як сонячна та вітрова, океанічна та гідроенергія річок.

2) Зростання частки вугілля в енергобалансі і зменшення газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша.

3) Необхідно створювати екологічно чисту вугільну енергетику, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших витрат держав на природоохоронні цілі.

4) Всі країни повинні розробити конкретні заходи щодо дотримання екологічних стандартів.

5) Слід вивчити запаси своїх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Важливо відкрити нові ресурси, що залягають на глибині більшій ніж 5 км., а також на дні Світового океану.

6) Країни, що розвиваються, повинні інтенсивно розвивати власне сировинне господарство, включаючи переробні галузі сировини. Для розв’язання проблеми голоду у цих країнах треба розширювати обсяг посівних площ, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо.

7) Слід вести пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на поч. ХХІ ст.

8) Необхідно припинити вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечити раціональне лісокористування.

9) Формувати в людей екологічний світогляд, що дало б змогу впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем.

 

Основні шляхи розв’язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) такі:

1) Встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це захистить їх від хижацького використання.

2) Слід істотно змінити механізм ціноутворення на природні ресурси.

3) Слід списати борги слаборозвинутих країн сума яких перевищила 1,3 трлн. дол.

4) Слід ліквідувати тягар гонки озброєнь, що лягає на слаборозвинуті країни.

5) Слід об’єднати зусилля всіх країн для розв’язання глобальних проблем, значно збільшити витрати на подолання насамперед екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь, зменшення військових витрат.

6) Слід активізувати діяльність різних громадських організацій, політичних партій, спрямовану на розв’язання глобальних проблем та збереження життя на Землі.

7) Необхідно застосувати комплекс економічних важелів управління якістю навколишнього середовища в тім числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції та за виконання державних екологічних проектів.