Тема 1. Предмет і методи економічної теорії

Тема 3. Економічна система суспільства.

 

1. Економічна система суспільства.

2. Типи економічних систем.

3. Особливості розвитку перехідних економік.

 

1. Економічна система – це сукупність взаємозалежних економічних елементів, що створюють певну цілісність, економічну структуру суспільства; єдність відносин, що складаються у зв’язку з виробництвом, розподілом, обміном і споживанням економічних благ. Економічні системи відрізняються одна від одної типом вирішення головних проблем: що виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти?

Загальноцивілізаційний підхід до типізації суспільства передбачає розподіл суспільства на:

- аграрне суспільство;

- індустріальне суспільство;

- постіндустріальне суспільство.

Економічні системи класифікуються також за формами власності на засоби виробництва і за способом управління господарською діяльністю:

- традиційна;

- ринкова;

- командна;

- змішана економічна система.

 

2. Традиційна економіка. Методи і техніка виробництва, обмін і розподіл доходів базуються на освячених часом звичаях і традиціях. Технічний прогрес і впровадження новацій обмежені, оскільки вони суперечать традиціям і являють загрозу стабільності суспільного ладу. Економічна діяльність є вторинною, порівняно з релігійними і культурними цінностями.

Ринкова економіка – система, що базується на приватній власності, свободі вибору і конкуренції. Орієнтується на особисті інтереси, обмежує роль держави. Ринкова економіка гарантує, насамперед, свободу споживача, що виражається у свободі споживчого вибору на ринку товарів і послуг. Кожен самостійно розподіляє свої ресурси відповідно до своїх інтересів і, якщо має бажання, може самостійно організувати процес виробництва товарів і послуг у масштабах, що відповідають його здібностям і наявного капіталу. Індивід сам визначає, що, як і для кого виробляти, скільки і за якою ціною реалізовувати вироблену продукцію, яким чином і на що витрачати отримані кошти. Тому економічна свобода передбачає економічну відповідальність і спирається на неї. особистий інтерес виступає головним мотивом і рушійною силою економіки. Для споживачів таким інтересом є максимізація корисності, для виробників максимізація прибутку. Свобода вибору стає основою конкуренції.

Класична ринкова економіка передбачає обмежену роль державного втручання в економіку. Держава виступає тільки як орган, що визначає правила ринкової гри і стежить за додержанням цих правил.

Ринкова економіка без сумніву має великі переваги, але має і недоліки. По-перше, ринок погано реагує на деякі загальнодержавні потреби, наприклад в освіті, культурі, охороні здоров’я, фундаментальній науці, збереженні навколишнього середовища. Ці сфери діяльності не забезпечують приватному бізнесу прибутків які б відповідали їх значенню у житті суспільства. По-друге механізм ринкової конкуренції може спричинити явища масових банкрутств, безробіття, соціального розшарування суспільства.

На противагу ринковій командна економіка є системою, у якій домінують державна власність на засоби виробництва, колективне прийняття економічних рішень, централізоване керівництво економікою за допомогою державного планування.

Характерними рисами командної економіки є монополізм виробництва, державне регулювання цін, гальмування технічного прогресу, які породжують економіку дефіциту. Парадокс полягає в тому, що дефіцит виникає в умовах загальної зайнятості і майже повного завантаження виробничих потужностей.

Важливими принципами планової (командної) економіки є:

- централізм;

- ієрархія;

- зрівняльність.

В той же час командна економіка має і позитивні сторони. Вона по-перше, може швидко нагромаджувати виробничі ресурси і перерозподіляти їх на користь деяких пріоритетних напрямків чи галузей. По-друге може позбавитись явного безробіття та очевидних злиднів, забезпечити всім певний рівень освіти і медичного обслуговування.

Переваги планової економіки не перевершують її недоліків, головними з яких є: нездатність забезпечити технічний прогрес та раціональне використання ресурсів, несвобода у виробництві і споживанні, низький рівень задоволення потреб. Саме через ці недоліки майже всі країни з командною економікою відмовились від її принципів і переходять до ринку.

Економічна система більшості країн є змішаною.

Це означає, що в ній ринкові принципи реалізуються не в чистому вигляді. Негативні сторони ринкової економіки пом’якшуються державним регулюванням. Держава бере на себе такі функції:

а) перерозподіляє доходи за допомогою податків і формує фонд централізованих коштів;

б) стає власником частини виробничих ресурсів і підтримує підприємства державного сектора;

в) фінансує виробництво суспільних благ: освіту, культуру, фундаментальні дослідження, забезпечення громадського порядку;

г) впливає на перерозподіл ресурсів між галузями для запобігання спадам виробництва і безробіттю.

3. У процесі свого розвитку будь-яка система проходить декілька стадій:

· становлення (висхідний розвиток нової системи);

· зрілість (найповніший прояв усіх потенційних можливостей системи та властивих їй суперечностей функціонування);

· занепад старої системи і зародження елементів нової (нисхідний розвиток старої системи).

«Перехідна економіка» - це процес суттєвих соціально-економічних перетворень однієї економічної системи в іншу. Для цього потрібен певний перехідний період. У перехідній економіці відбувається демонтаж одного типу економіки і заміна її новою. А цей процес потребує докорінних перетворень не тільки в економіці, але й в політиці, ідеології, способі життя. За своєю структурою перехідна економіка являє собою особливий тип змішаної економіки, у котрої одночасно функціонують дві економічні системи. Така економіка вже не соціалістична, але ще і не ринкова, тобто не є моделлю економіки західного типу.

Процес ринкової трансформації відносин власності проходить зараз у всіх постсоціалістичних країнах. Проте в деяких країнах створення різноманіт­них форм власності не привело до позитивного ефекту. І ринкові відносини цивілізованого типу знаходяться в стадії становлення.

Для України характерна перехідна економіка.

Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання. Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що ґрунтується на різних формах власності.

Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який має підпорядкувати діяльність економічних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.

 

 

Тема 4 Власність

 

1. Власність і її сутність.

2. Типи, форми і види власності.

3. Тенденції в розвитку відносин власності.

Власність – це відносини між людьми стосовно привласнення засобів виробництва та матеріальних благ. Ці відносини реалізуються у правах володіння користування й розпорядження об’єктами власності. Відносини власності визначають:

1. Спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

2. Соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

3. Характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

4. Специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

5. Мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об’єкт власності. Домінуючим об’єктом аграрної цивілізації була земля.

У період індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва домінуючим об’єктом власності стали засоби виробництва. В умовах постіндустріального суспільства домінуючим об’єктом власності стає інформація.

Суб’єктами власності можуть бути фізична особа, юридична особа, держава.

2. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належить приватним особам. Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва.

Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб’єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Об’єктивні потреби суспільного розвитку вимагають існування різноманітних форм власності. Науково технічна революція не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки вимагає підтримання такої різноманітності. Історії відомі два основних типи власності – приватна і суспільна. Форми власності – це приватна, колективна, державна. В свою чергу приватна власність має такі види: 1. індивідуальна; 2. приватна власність у формі капіталу; 3. інтелектуальна власність. Колективна власність поділяється на 1. кооперативну; 2. корпоративну (акціонерну); 3. власність громадських організацій. Державна власність поділяється на загальнодержавну та комунальну. В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими.

Основний напрямок розвитку відносин власності в Україні на сучасному етапі – це формування багаторівневих відносин, що включають формування всіх форм власності. Суть сучасної економічної реформи полягає в ліквідації монополії держави в усіх ланках системи відносин власності. Це проявляється в роздержавленні – перетворенні державної форми присвоєння на різноманітні інші форми господарювання.

3.Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80 – 90% загального обсягу виробництва. Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це найдемократичніша форма власності.

В останні десятиріччя корпорація значно еволюціонувала. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації. Пов’язану з передаванням частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства де вони працюють. При цьому працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Незважаючи на домінуюче становище корпоративної власності в країнах Заходу зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це насамперед малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток.

Первагою цих підприємств є високий динамізм, здатність з одного боку, швидко пристосовуватись до ринкового попиту, який постійно змінюється. З іншого – акумулювати технічні нововведення.

В зв’язку з перетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації – на домінуючий об’єкт власності, основну форму багатства суспільства, надзвичайно важливу роль відіграє інтелектульна власність. Інтелектуальна власність – це результати творчої, розумової діяльності особи у науковій, художній, виробничій та інших сферах діяльності. Вона є ресурсом, який об’єднує знання, досвід, інформацію, які можна раціонально використовувати для одержання максимально високого прибутку та досягнення конкурентних позицій на ринку. В свою чергу вона є нематеріальним ресурсом, який забезпечує виробництво, зменшуючи вміст і використання натурально-речових факторів у процесі виробництва.

Теорія трудової вартості

Підхід, згідно яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного,а теорія, на якій він заснований – вартісної. Основи вчення цієї теорії заклали англійські економісти І.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо, найбільш розробив К.Маркс

Товар набуває форми власності лише при зіставленні з іншими товарами. Першою формою вартості є проста, одиночна,або випадкова. Її особливість те, що роль еквівалента виконували різні товари.Розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню її продуктивності, збільшенню виробництва різних благ для обміну, що призводить до розширення самого обміну, робить його регулярним,а не випадковим, одиночним.

Теорія граничної корисності

Основною цінністю товару вважають ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Відомі представники цієї теорії У.Джеванс, К.Менгер, А.Маршаля,Ф.Візер,Е.Бем-Баверк, Д.Кларк.

Вартість, на їхню думку, визначається суб’єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.

Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній.

Теорія попиту і пропозиції

Реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів(послуг).

Попит-це платоспроможна потреба у певному товарі.Це сума грошей, яку покупці можуть і намагаються заплатити за необхідне їм благо.

Попит залежить від доходів покупців, потреби у товарах (послугах) і цін на останні. Попит підвищується при зростанні доходів, зниженні цін або одночасності дії цих чинників. Ця залежність називається закон попиту.

Еластичність попиту –кількість залежність попиту від зміни цін на товари.

Пропозиція-це кількість товарів, які виробники можуть і хочуть виробити. Пропозиція залежить від ціни і чим вона вища,тим вища пропозиція з боку продавців, оскільки вони зацікавлені у виручці від продажу товарів (послуг),що становить його економічний інтерес. Цю залежність називають законом пропозиції. Кількісна залежність пропозиції від зміни цін на товари дістала назву еластичність пропозиції. Її вимірюють як відношення (у відсотках) обсягу пропозиції до зростання цін.

Практика довела, що цінність товару інтегрує в собі різноманітні чинники, в тому числі витрати живої праці, сутність корисного ефекту, попит і пропозицію тощо.

 

5. Закон,що регулює еквівалентний обмін товарів відповідно до кількості втіленого в них суспільно необхідного робочого часу, називають законом вартості.

Час, витрачений працівником на виготовлення певного товару, називають індивідуальним робочим часом.

Суспільно необхідний робочий час є мірилом вартості товару, тому, що являє собою час, який потрібний для виготовлення будь якої споживчої вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і при середньому в цьому суспільстві рівні вміння та інтенсивності праці. Суспільно нормальними умовами є ті, за яких створюється переважна більшість товарів.

Закон вартості в умовах розвиненого товарного виробництва діє як закон цін.Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб. Функція закону вартості як рушійної сили, полягає в тому, що обмін товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні витрати виробництва. Щоб не програти у конкурентній боротьбі товаровиробник має постійно знижувати витрати виробництва, впроваджуючи нові технології та організацію виробництва.

Отже, закон вартості сприяє розвитку виробництва, стимулює прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне господарство неефективних підприємств.

 

 

Тема 6. Гроші. Товарно-грошові відносини

 

1. Виникнення і розвиток грошових відносин.

2. Еволюція і типи грошей.

3. Сутність та функції грошей.

4. Грошовий обіг і його закони.

5. Суть, причини, види і наслідки інфляції.

 

1. Гроші називають одним із найбільших винаходів людства. Саме з ними здавна пов'язували могутність, владу, багатство.

Вважають, що найперші гроші у світі з’явилися з розвитком поділу праці і виділенням торгівлі у І тисячолітті до н. е. у Китаї, потім у Греції.

У прадавніх народів грошей не було. Тоді існувало натуральне господарство - кожен мав забезпечити себе всім необхідним сам, у грошах потреби не виникало.

Проте поступово, з плином часу у когось краще виходило вирощування хліба, в іншого - ловля риби, у третього - виробництво горнят, а хтось був неабияким мисливцем. Тому в різних виробників починає нагромаджуватися надлишок продукту, у виготовленні якого вони були вправнішими. Саме це спричинило виникнення обміну. Наприклад, гончар хотів обмінювати глечики на м’ясо, рибу і хліб, а рибалка свою рибу - на посуд, хліб тощо. Найранішньою формою обміну продуктами був, по-сучасному кажучи, бартер. Бартер - це безпосередній обмін одних продуктів чи послуг на інші.

З розвитком суспільних відносин стало очевидно, що безпосередній обмін незручний, він потребує багато часу, власники різних товарів повинні знайти один одного, а їхні бажання щодо обміну - зблизитися. Але як порівняти при цьому вартість товарів між собою - наприклад одного глечика і певної кількості риби, м'яса чи зерна?

Отже, стає потрібним загальний еквівалент (від лат. рівнозначний, рівноцінний), яким можна було б виміряти вартість будь-якого товару. Ним виявилися гроші особливий, специфічний товар, який почав виконувати роль такого еквівалента.

Найдавнішими прообразами грошей були такі ходові товари, як худоба, хутро, тютюн, риба, сіль, черепашки тощо. Згодом роль грошей почали виконувати предмети розкоші, прикраси й дорогоцінні метали - золото й срібло. За своїми властивостями вони були кращі, ніж предмети першої необхідності: довго зберігалися, були менш громіздкі і рідкісні. Роль грошей як еталону в обміні завжди припадала на той товар, на який був найбільший попит. Сьогодні відомо, що в усіх куточках землі, де існували цивілізації, були свої гроші.

 

2. У різних народів за гроші слугували товари, для яких були характерні певні властивості:

- стабільність - вартість грошей впродовж певного часу має бути приблизно однаковою;

- портативність - зручність у користуванні; тривалість (міцність) - матеріал не повинен псуватися при використанні;

- подільність - здатність ділитися на частини;

- здатність до розпізнавання - але з ознаками, які важко копіювати чи підробляти.

У ролі повноцінних (товарних) грошей тривалий час використовувалися благородні метали - золото й срібло, з яких почали карбувати монети.

Монета - це злиток металу, вагу і пробу якого засвідчено печаткою держави. Монета як форма повноцінних грошей обслуговувала економічні
відносини людей протягом майже трьох тисячоліть. Змінювалась форма монети: відомі квадратні, трикутні, неправильної форми, овальні, але найбільш поширені круглі монети.

У давнину монети були ще й важливим засобом інформації.
Мовою символів і знаків вони розповідали про могутність правителів, називали їхні імена, демонстрували їхні зображення, вказували на межі їхніх володінь, визначали їхнє місце у системі феодальної ієрархії, розкривали політичну програму тощо.

Перші монети з'явились на території античної Греції у І тис. до н. е.

На стародавніх монетах не позначали їхніх номіналів, натомість вони відрізнялися розміром, вагою, зображенням, або були зроблені у формі злитків певних розмірів.

У І ст. до н. е. у Римській державі вперше розпочалося карбування золотої монети - ауреус (8,19 г). Від кінця VIII ст. основною монетою була золота, розмінною - срібна. Були запроваджені єдині правила і норми щодо зовнішнього оформлення монет: на лицьовому боці (аверсі) розміщували королівську монограму, на зворотному (реверсі) - зображення хреста, навколо якого була назва місця карбування монет.

У X ст. перші монети були викарбувані в Англії, Київській Русі, Німеччині, Франції.

На межі XV-XVI ст. у Європі розширилися масштаби торговельної діяльності. Розпочався період Великих географічних відкриттів. У Європу потрапила велика кількість дорогоцінних металів. Виникла необхідність запровадження нової грошової одиниці. Від 1518 р. нею став талер (29 г срібла і 3,49 г золота). Від 1524 р. талер перебував в обігу у всій Європі й став основою багатьох національних грошових одиниць. Побутував він тоді і в Україні. Значному поширенню міжнародних грошових одиниць того часу сприяло також створення у 1514 р. знаменитим Леонардо да Вінчі верстата для карбування грошей.

Тривалий час в обігу використовувалися повноцінні монети, реальна ціна яких відповідала їхній номінальній вартості. Вважалося, що випуск монет, номінальна вартість яких більша, ніж їхня реальна ціна, є обманом населення. За цих умов грошова одиниця встановлювалась на основі ваги монети. Наприклад, фунт стерлінгів став грошовою одиницею Англії як фунт срібла (англ. sterling - повноцінний). Мірою маси визначалась і києво-руська гривня - срібний злиток масою у півфунта.

Наступним етапом еволюції грошей став випуск паперових грошей - банкнот, або банківських білетів різних номіналів, які можна було обміняти на певну кількість золота. Банкноти легші за золото, тому їх зручніше було використовувати для здійснення ділових операцій. З часом
металеві гроші поступово витіснилися паперовими. У сучасних розвинених країнах монети становлять 2-10 % національних грошей в обігу.

Вперше в обігу паперові гроші з’явилися в Китаї ще у 812 р. до н.е. А у країнах Заходу перші паперові гроші були випущені 1661 р. у Стокгольмі (Швеція). Спочатку найпоширенішими були банкноти. Вони виписувалися банкіром і означали, що його власникові банк зобов’язаний виплатити вказану на ньому грошову суму у будь-який момент. Згодом у країнах виникають центральні банки, з виключним правом випуску банкнот, тобто емісією грошей, забезпечених реальними цінностями. При цьому надійність банкнот гарантувалась вільним обміном на золото.

Емісія грошей - це випуск державою в обіг певної кількості грошових знаків. Кількість грошей, яка обертається в національній економіці на певний момент часу, називається пропозицією грошей.

Згідно із законодавством, кількість грошей регулює держава. Держава володіє монополією на емісію грошей.

Паперові гроші - неповноцінні гроші, які замінюють повноцінні (з дорогоцінних металів). Спочатку паперові гроші обмінювалися на золото, а їх випуск був пов'язаний із величиною золотого запасу держави, але вже на початку XX ст. більшість країн світу припиняє їх обмін на золото.

Зовсім недавно, у тому числі в нашій країні, почали функціонувати такі гроші, як пластикові картки та електронні гроші. За допомогою коду власник картки може отримати певну суму грошей не тільки в самому банку, а й у спеціальних автоматах.

Електронні гроші - ті, що проходять через електронний зв’язок між банком та його клієнтами і фіксуються на банківських рахунках у безготівковій формі.

3. Отже, сутність грошей полягає в тому, що це товар, який виконує рользагального еквіваленту.

Розглянемо, які конкретні функції виконують гроші в ринковій економіці.

Функції грошей - це їхня певна «робота» щодо обслуговування економічних процесів.

Міра вартості. За допомогою грошей вимірюється вартість товарів і послуг. Водночас вартість виражається через гроші у формі ціни. Ціна товару - та кількість грошей, яку сплачують за нього. Наприклад, купуючи морозиво за 2 грн, ми розмірковуємо—це дорого чи ні, хочемо ми його купувати за таку ціну чи пошукаємо дешевше. Якби ціна виражалася в інших одиницях (кількості годин або сировини на виробництво однієї порції морозива, ця інформація нам нічого конкретного не сказала б).

Засіб обігу. Гроші виступають посередником в обміні товарів і забезпечують їхній обіг. В умовах товарно-грошових відносин люди можуть продавати те, що вони мають, і за гроші купувати те, що вони хочуть, здійснюючи розрахунки в процесі укладання угоди. Гроші слугують тією універсальною мовою, за допомогою якої покупці і продавці легко домовляються між собою. При грошовому обігові обмін товарів здійснюється за формулою:

Т (товар) - Г (гроші) - Т (інший товар).

Засіб платежу. Гроші обслуговують також погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин. З розвитком товарного обороту (Т -Г - Т') час реалізації товарів почав випереджати час їхньої оплати: товар продавали в кредит, тобто з відстрочкою платежу. Продавець став кредитором, а покупець - боржником. Наприклад, якщо ми відкриваємо лоток з продажу морозива і нам потрібно кілька ящиків товару, але наявних грошей недостатньо, ми домовляємося з постачальником
про оплату з відстрочкою, яку погасимо в процесі продажу.

Засіб нагромадження. Гроші дають нам змогу використовувати вартість того, що ми продаємо сьогодні, для здійснення покупок у майбутньому. Наприклад»
кишенькові гроші на повсякденні витрати ми можемо відкласти, щоб у майбутньому заплатити за цінну і більш бажану річ. Це одна із найдивовижніших функцій грошей - засіб нагромадження, або заощадження. Гроші є найліквіднішим майном, а ліквідність - це рівень легкості, з яким будь-яке майно може бути перетворене власником на інше.

Світові гроші обслуговують міжнародні економічні відносини і забезпечують торговельні зв'язки між країнами. Наприклад, українська фірма вирішила укласти угоду про поставки товару у Польщу. Гроші, якими наші торгові-партнери розраховуватимуться за товар, відіграватимуть роль світових грошей.

 

4. У системі ринкового господарства обіг грошей – це «кровоносна система», що обслуговує усі відтворювані зв’язки. Стабільність грошового обігу залежить насамперед від стану економіки. В суспільстві де збалансовані процеси відтворення в народному господарстві підтримується й стабільний грошовий обіг. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння виробництва ВВП, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг підривається інфляційними процесами.

Закон грошового обігу полягає в дотриманні в обігу необхідної кількості грошей. Кількість грошей необхідних для обігу, залежить перш за все від суми цін товарів, які здійснюють обіг на ринку. Чим більша сума цін, тим більше грошей потрібно, і навпаки.

Іншим важливим чинником, що впливає, на кількість грошей в обігу, є швидкість цього обігу. Чим швидше обертаються гроші тим менше їх потрібно в обігу.

Кількість грошей в обігу залежить також від обсягу кредиту, адже для реалізації товарів проданих в кредит, в даний час гроші не потрібні. Водночас потрібна додаткова кількість грошей для оплати кредиту попереднього періоду.

Нарешті, кількість грошей в країні залежить від обсягу безготівкових операцій, для яких наявні гроші (готівка) не потрібна.

Отже кількість грошей, необхідних для обігу, можна визначити формулою:

ЦТ – К + П – ВР

КГ =,

О

 

де: КГ – кількість грошей, необхідних для обігу;

СЦ – сума цін реалізованих товарів;

К - сума цін товарів проданих в кредит;

СП – сума платежів, по яких наступив строк;

ВП – взаємні безготівкові платежі;

О - середнє число обертів грошей за рік.

Таким чином, закон грошового обігу полягає у тому, що в обігу повинно знаходитись не більше і не менше грошей, ніж це необхідно для нормального обміну товарів при даному рівні цін і швидкості обігу грошей.

Інфляція як специфічна властивість паперових грошей відома вже кілька століть.

Для кожного з нас очевидним є те, що інфляція пов’язана зі зростання цін. Така трактовка відбиває загальноекономічний підхід до цього поняття.

Найповніше зміст поняття „інфляції” можна подати так.

Економічні цикли

1. Економічне зростання. Типи економічного зростання.

2. Фактори економічного зростання.

3. Циклічність економічного розвитку.

4. Проблеми економічного зростання в Україні.

 

1. Динаміка відтворення завжди має певний вектор. Це дає змогу застосувати до національної економіки такі параметри, як її минуле, сучасне і майбутнє, тобто уявити її еволюцію як послідовну і закономірну зміну стану економіки. Якщо у процесі відтворення відбувається зростання обсягу національного продукту то має місце економічне зростання.

Економічне зростання – це поступове зростання економіки в довгостроковому періоді. Рівень реального ВВП служить критерієм економічного добробуту суспільства, а зміна ВВП – показником економічного зростання. Одна з головних цілей макроекономіки – досягти економічного зростання. Основним у теорії економічного зростання є питання, яким чином можна збільшити обсяг ВВП в довгостроковому періоді, тобто в умовах повної зайнятості.

Економічне зростання вимірюється двома взаємопов’язаними способами:

1). Зростанням реального ВВП за певний період часу;

2). Зростанням обсягу ВВП на душу населення за певний період часу. Як правило за рік.

Використання того чи іншого означення залежить від проблем, які розглядаються. Наприклад, якщо розглядаються проблеми бюджету країни, то доцільно використовувати перше означення. Якщо вирішуються проблеми добробуту, то перевага віддається другому означенню.

Економічне зростання вимірюється такими показниками: коефіцієнт зростання ВВП, темп зростання ВВП та темп приросту ВВП.

Існують два типи економічного зростання:

1) екстенсивний, коли збільшується кількість залучених у процес виробництва ресурсів.

2) інтенсивний, коли зростає ефективність використання ресурсів шляхом вдосконалення техніки та технологій. До цього типу економічного зростання відносять: технологічний прогрес, рівень освіти та професійної перепідготовки кадрів, економія за рахунок зростання масштабу виробництва, поліпшення розподілу ресурсів, законодавчі, інституційні та інші чинники.

 

2. У макроекономіці розрізняють три групи чинників економічного зростання:

1) чинники пропозиції – природні ресурси, людський капітал, праця, основний капітал, рівень технологій.

2) чинники попиту – споживчі, інвестиційні та державні витрати, чистий обсяг експорту, рівень цін.

3) чинники розподілу – чинники які забезпечують ефективне використання ресурсів.

 

Найбільше впливають на економічне зростання чинники пропозиції. Крім того, чинники економічного зростання поділяють на прямі та непрямі.

До прямих чинників економічного зростання відносяться: збільшення чисельності робочої сили, нагромадження фізичного капіталу, технологічний прогрес.

До непрямих чинників економічного зростання належать: податкова, цінова, зовнішньо-економічна політика держави.

Одним із найпростіших пояснень різниць рівнів життя у бідних та багатих країнах є різниця в продуктивності праці. Рівень продуктивності праці визначається такими чинникам: 1) фізичний капітал; 2) людський капітал; 3) праця; 4) технологічні знання; 5) природні ресурси.

Зараз в розвинутих країнах провідну роль у поясненні економічного зростання відіграють інтенсивні чинники – технічний прогрес, організація та управління виробництвом, загальна і професійна освіта.

До чинників які негативно впливають на економічне зростання і, відповідно, стримують його, належать: 1) злочини в господарській діяльності; 2) недобросовісне ставлення до праці; 3) страйки; 4) великі капіталовкладення в охорону навколишнього середовища.

До прискорюючи чинників економічного зростання належать: 1) сприятливі запаси природних ресурсів; 2) сприятливі кліматичні умови; 3) сприятлива соціальна, культурна ситуація в суспільстві; 4) стабільність політичної системи.

За світовим досвідом державне регулювання економічного зростання здійснюється відповідно до кейнсіанських та неокласичних ідей.

1) політика вимушеного державного регулювання.

2) Політика короткострокової стабілізації.

3) Політика структурного балансування.

4) Політика прискореної амортизації.

5) Політика «економіки пропозиції».

 

3. Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, розквіт – кризою і депресією. Багаторічні спостереження засвідчують, що циклічні коливання відбуваються з певною послідовністю. Це дає підстави розглядати циклічність як загальну закономірність економічного розвитку. Кожен цикл складається із чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення.

Криза розпочинається із труднощів збуту виробленої продукції, що згодом веде до скорочення виробництва, зайнятості і попиту на інвестиції. Ціни знижуються, але зростає попит на гроші і максимально зростає ставка позичкового відсотка. Паніка охоплює ринок цінних паперів, курс акцій швидко падає. Тимчасово закриваються або банкрутують фірми, передусім дрібні.

Такою є болісна реакція ринку на порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією, виробництвом і споживанням, тобто втрату необхідних пропорцій розвитку. Криза несе на собі як руйнівну, так і конструктивну функцію.

Криза є необхідною ланкою економічного оновлення, інструментом формування нової, вищої (порівняно з попереднім розвитком) системи структурних зв’язків, однією з найважливіших умов самовдосконалення ринкового механізму.

Депресія – фаза циклу, яка проявляється у застої виробництва. Суспільний продукт уже не зменшується, але й не зростає; стабільними на низькому рівні стають ціни, незмінним є високий рівень безробіття, відсоткова ставка падає до мінімального значення. Проте поступово товарні запас (нереалізована продукція) зникають, зростає сукупний попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається із незначного зростання обсягу виробництва у відповідь на зростання попиту і помітного скорочення безробіття. Підприємці, намагаючись відновити прибутковість виробництва, нарощують інвестиції у нову, більш продуктивну техніку, що пожвавлює попит – спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Нарешті обсяг виробництва досягає найвищого попереднього рівня і економіка вступає в фазу піднесення.

Піднесення (зростання) – така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Будуються нові підприємства, зростає зайнятість, попит на капітальні і споживчі блага, збільшуються доходи і прибутки, зростають ціни і процентні ставки, розширюється комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує грунт для наступної кризи і нового циклу.

В економічній теорії розглядаються десятки думок щодо причин циклічних коливань. Одні бачать їх у низькій купівельній спроможності населення, інші – в порушенні рівноваги між інвестиціями і заощадженнями, треті у розладі грошово-кредитної системи. Але всі сходяться на тому, що необхідно враховувати сукупність усіх чинників – зовнішніх і внутрішніх.

До зовнішніх чинників, що знаходяться поза економічною системою відносять:

а) війни, революції, інші політичні потрясіння;

б) відкриття великих родовищ корисних копалин;

в) освоєння нових територій, міграція населення;

г) природні катаклізми;

д) значні прориви в технології.

Внутрішні чинники, характерні для економічної системи:

а) фізичний термін служби основного капіталу;

б) динаміка власного споживання, що спричиняє зміну обсягів виробництва і зайнятості;

в) динаміка інвестицій;