Історія міжнародних відносин

Напрям підготовки: 6.020302. Історія

Освітньо-кваліфікаційний рівень: бакалавр

 

 

Укладач: канд. іст. наук, доц. Цехмістро Н.Я.

 

 

Затверджено на засіданні кафедри всесвітньої історії та

методики викладання історії

Протокол № ___ від "___ " ______________20____ р.

Завідувач кафедри доктор пед. наук, проф. Год Б.В. ____________

 

 

Полтава – 2013

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

 

 

Історичний факультет

 

Кафедра всесвітньої історії та методики викладання історії

 

 

Навчально-методичний комплекс дисципліни

Історія міжнародних відносин

Напрям підготовки: 6.020302. Історія

Освітньо-кваліфікаційний рівень: бакалавр

 

 

Укладач: канд. іст. наук, доц. Цехмістро Н.Я.

 

 

Затверджено на засіданні кафедри всесвітньої історії та

методики викладання історії

Протокол № ___ від "___ " ______________20____ р.

Завідувач кафедри доктор пед. наук, проф. Год Б.В. ____________

 

 

Полтава – 2013

ЗМІСТ

 

1. Загальні положення………………………………………………3 – 12

2. Зміст навчальних модулів дисципліни…………………………12 – 68

2.1. Змістовий модуль №1

"Становлення та розпад Версальсько-

Вашингтонської системи. Міжнародні відносини в період

Другої світової війни "………………………………………………12 – 34

2.2. Змістовий модуль №2 " Ялтинсько-Потсдамська

система міжнародних відносин. Становлення та

розпад біполярної структури світу"……………………………….35 – 68

3. Індивідуальні навчально-дослідні завдання……………………68 – 69

4. Питання для самоконтролю студентів з дисципліни

"Історія міжнародних відносин"……………………………………69 – 71

5. Література до курсу………..……………………………………..72 – 77

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Навчальна дисципліна "Історія міжнародних відносин" є складовою освітньо-професійної програми підготовки фахівців з вищою освітою за напрямом підготовки "бакалавр", спеціалізацією "Людина і світ", "Правознавство".

Навчальний курс "Історія міжнародних відносин" викладається на історичному факультеті для студентів ІV курсу спеціальностей "Історія та суспільствознавство", "Історія та основи правознавства" обсягом 108 годин.

Об’єктом вивчення навчальної дисципліни "Історія міжнародних відносин" є еволюція світової політики та міжнародних відносин новітнього часу.

Предметом вивчення навчальної дисципліни "Історія міжнародних відносин" є основні теорії, доктрини і концепції світової політики, загальна міжнародна проблематика, регіональна специфіка, положення міжнародно-правових актів, фундаментальні політичні та міжнародно-правові дослідження з питань світової політики та міжнародних відносин.

Основною метою курсу є вивчення студентами основних тенденцій та проблем міжнародних відносин, розуміння закономірностей та особливостей розвитку світової політики.

Завдання курсу:

– навчити студентів працювати з дипломатичними, політичними та міжнародно-правовими джерелами, їх аналізувати і тлумачити;

– сформувати базовий понятійний апарат дисципліни, ознайомити студентів з науковими підходами до вивчення історії міжнародних відносин;

– розширити й удосконалити раніше набуті знання і вміння.

Хронологічні межі курсу охоплюють період з 1918 р., часу початку формування Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин, до розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи, краху біполярної структури світу і формування і розвитку нової системи міжнародних відносин у ХХІ ст.

Вивчення курсу орієнтовано на основні змістові і концептуальні новації останніх років розвитку вітчизняної і світової історичної науки, системний виклад процесу розвитку міжнародних відносин.

Системний підхід враховує хронологічно вивірені, достовірно викладені факти дипломатичної історії, а також показ логіки, рушійних сил найважливіших подій світової політики в їх не завжди прямому і очевидному взаємозв’язку. Вивчаючи курс, студенти повинні зрозуміти, що міжнародні відносини — це не просто сума, сукупність окремих компонентів (світових політичних процесів, зовнішньої політики окремих держав), а складний і єдиний організм, риси якого не вичерпуються складовими, притаманними його частинам. Такий підхід пояснює, чому, осібно взяті кроки дипломатії СРСР, Франції, Британії, Німеччини в період підготовки і проведення Генуезької конференції 1922 р., спрямовані на відновлення Європи, в цілому, привели до закріплення її розколу, різко скоротили шанси загальноєвропейського співробітництва з метою підтримки стабільності. Зокрема, варто не лише проаналізувати те, як наприкінці 30-х років нацистська Німеччина просувалася по шляху агресії, а й те, як на формування рушійних сил її зовнішньої політики у попереднє десятиліття вплинули Великобританія, Франція, СРСР і США, які одночасно були й об’єктами активної німецької політики.

Важливим у вивченні курсу є розуміння того, що єдина глобальна, загальносвітова система політичних відносин між державами ще тільки формувалася. Світ подовжував складатися із декількох підсистем. Ці підсистеми раніше всього склалися в Європі, де відносини між державами внаслідок природно-географічних і економічних факторів (відносно компактна територія, достатньо чисельне населення, розгалужена сітка доріг) виявилися найбільш розвинутими.

Поряд з європейською почала формуватися особлива підсистема в Північній Америці. На час закінчення Першої світової війни помітними стали перші ознаки тенденції до переростання північноамериканської підсистеми в євроатлантичну, з однієї сторони, і азійсько-тихоокеанську, з іншої. Почали виокремлюватися обриси близькосхідної та латиноамериканської підсистем. На сході євразійського материка навколо Китаю в хронічно застійному стані існувала одна з самих архаїчних підсистем — східноазійська.

Між підсистема існувала своя градація. Одна була центральною, інші — периферійними. Історично, до завершення Другої світової війни центральною підсистемою була європейська. Вона залишалася центральною за значущістю держав, які її утворювали, за географічним положенням у переплетенні головних економічних, політичних і воєнно-конфліктних напрямів. Європейська підсистема далеко випереджала інші за рівнем зрілості, складності, розвитку. Зокрема, після Першої світової війни центральне становище європейської підсистеми (Версальський порядок) залишалося безперечним. Порівняно з нею азійсько-тихоокеанська (Вашингтонська) була периферійною. Проте остання була незрівнянно більш організованою і зрілою, аніж, латиноамериканська чи близькосхідна. Азійсько-тихоокеанська підсистема була провідною серед периферійних і другою за значенням після європейської.

Європейська підсистема в різні періоди в історичній літературі називалася по-різному, в залежності від назви міжнародних договорів, які визнавалися переважною більшістю європейських держав фундаментальними, засадничими для міжнародних відносин у Європі. Так, європейську підсистему з 1815 р. по середину ХІХ ст. називали Віденською (за Віденським конгресом 1814 – 1815 рр.), потім Паризькою (Паризький конгрес 1856 р.) і т.д. Варто взяти до уваги, що в літературі традиційно поширені назви "Віденська система", "Паризька система". Термін "система" використовується для підкреслення взаємозалежного, переплетеного характеру зобов’язань і обумовлених ними відносин між державами. Цей термін відповідає традиційному сприйняттю: Європа — це і є увесь світ". З позицій сучасного світобачення і нинішнього етапу розвитку науки про міжнародні відносини точніше говорити "Віденська підсистема", "Паризька підсистема". Коли ж мова йде про комплекс конкретних домовленостей та відносин, розбудованих на їх основі, краще використовувати термін "порядок" — Версальський порядок, Вашингтонський порядок. Проте, враховуючи традицію вживання, висловлювання типу Версальська (Вашингтонська) підсистема" можуть бути збережені.

Виклад матеріалу враховує два основних періоди історії міжнародних відносин — 1918 – 1945 рр. та 1945 – 1991 рр. Для розуміння логіки міжнародно-політичного процесу в 1918 – 1945 рр. ключовим є поняття "багатополярності". Треба враховувати, що вся історія міжнародних відносин проходила під знаком боротьби за гегемонію, за переважаючі позиції у світі, точніше, в тій його частині, яка у конкретний момент історичного розвитку вважалася провідною, центральною, всесвітом.

У міждержавних відносинах склалася реальна багатополярність, що налічувала декілька провідних держав, які можна було прирівняти за сукупністю військових, політичних, економічних можливостей і культурно-ідеологічним впливом. Сутність багатополярності історично полягала у приблизній рівності чи можливості порівняти відносно численну групу країн за відсутності різко вираженого і визнаного переважання одного лідера. Логіка поведінки цілого ряду держав полягала у прагненні не допустити занадто очевидного посилення можливостей своїх потенційних супротивників.

У політичному лексиконі використовується термін "баланс сил". Є два підходи до його тлумачення: перший розглядає "баланс сил" як синонім поняття "однаковість можливостей", другий — як співвідношення можливостей окремих держав у конкретний історичний період. Баланс сил, як співвідношення можливостей, є об’єктивним станом, що завжди притаманний міжнародній системі, а рівновага сил, навіть приблизна, складається не завжди і, як правило, є нестійкою. Отже, рівновага сил є частинним випадком балансу сил, як об'єктивно існуючого співвідношення між окремими державами в залежності від сукупності військових, політичних, економічних та інших можливостей, якими вони володіють.

Збереження багатополярної моделі рівноваги було поставлено під загрозу виникненням у 1871 р. Німецької імперії, яка включала французькі Ельзас і Лотарингію. Склалася ситуація, коли стримувати єдину Німеччину в рамках традиційної європейської "рівноваги" методами дипломатії й політики стало неможливим. Такими були структурні передумови Першої світової війни — війни, яку можна розглядати, як спробу зміцнення багатополярності шляхом примусового прилаштування нової об’єднаної Німеччини в архаїчну структуру багатополярності за зразком Віденського порядку початку ХІХ ст.

Домінування школи політичного мислення ХІХ ст., яка не встигала усвідомлювати нові геополітичні реалії, новий стан світових політичних відносин,привело до того, що головне завдання облаштування міжнародних відносин після Першої світової війни розумілося не як радикальна перебудова світової структури, не як подолання політичної відокремленості європейської підсистеми від США і Східної Євразії, а більш вузько: як реставрація класичної європейської "рівноваги", т. б. багатополярної моделі, побудованої на традиційній європейській основі. Цей вузький підхід вже не відповідав логіці розвитку політичної взаємозалежності підсистем світової політики. Ця суперечність між європейським, а часто навіть тільки євроатлантичним, підходом до міжнародних відносин і появою нових центрів сили за межами Західної і Центральної Європи — в США та СРСР — було вирішальною особливістю світової політики у 1918 – 1945 рр.

Друга світова війна нанесла нищівний удар по багатополярності. Наприкінці війни позначився колосальний відрив США і СРСР від усіх інших держав. Цей відрив визначив сутність біполярності. Символом її був ялтинсько-потсдамський порядок, що спочатку асоціювався як домовленість сильних. З другої половини 1945 по 1947 рр. сформувався вектор напруги у відносинах обох держав. Поворот до опори на союзників привів до розколу світу. Поділ світу відтінявся появою поділених держав — Німеччини, Кореї, Китаю, В’єтнаму; а головне — орієнтацією більшості держав світу на НАТО чи ОВД.

Проявом світової політики став "дух конфронтації". У період з 1956 по 1962 рр. у міжнародній системі особливо яскраво проявлялися військово-політичні методи вирішення криз. Його яскравими рисами були ультиматуми, грізні заяви, силові демонстрації. Були наявними й елементи конструктивності, проте лише карибська криза замінила пряму збройну конфронтацію опосередкованим проявом сили на регіональному рівні.

Новий тип відносин поступово склався в 1963 – 1973 рр. Одним із ключових понять цього періоду був "стратегічний паритет", який тлумачився не як сумарна математична рівність кількості бойових одиниць радянських і американських стратегічних сил, а як визнане обома сторонами перевищення межі, за якою ядерний конфлікт втрачав здоровий глузд.

З 1974 р. світова система вступила у період переважно економічного регулювання. "Нафтовий шок" 1973 – 1974 рр. та 1979 – 1980 рр. примусив країни заходу за 6 – 7 років шляхом колосальної напруги перейти на енерго- та ресурсозберігаючі моделі економічного зростання. СРСР, покладаючись на самозабезпеченість енергоносіями, втратив можливості перезавантажити науково-дослідні програми. Цим було програмовано зменшення ролі Москви в управлінні світом. Почалася боротьба за економічне виснаження СРСР. Важка внутрішньополітична криза, яка з 1982 – 1985 рр. мала форму "чехарди генсеків", закінчення ери дорогої нафти привели до розорення бюджету СРСР.

Навесні 1985 р. М.Горбачов не мав іншої альтернативи, як почати переговори про ревізію ялтинсько-потсдамського порядку. Мова йшла про перетворення конфронтаційного варіанту біполярності в коопераційний, бо продовжувати протистояння зі США Радянський Союз не мав сил. Цьому була присвячена діяльність М.Горбачова упродовж 5 – 6 років, до 1991 р. Він фактично добився права на недискримінаційну співпрацю із Заходом при збереженні привілейованого становища СРСР. Платою за це була згода М. Горбачова на об’єднання Німеччини і відмова від підтримки комуністичних режимів у країнах Центрально-Східної Європи. І в цих умовах Радянський Союз зберігав достатньо впливову роль ключового партнера США, без якого світове управління було неможливо. Проте запрацювати ця модель не змогла. Внутрішні процеси радикалізації в 1991 р. привели до розвалу СРСР. Ялтинсько-потсдамський порядок розпався. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. формується новий порядок світо устрою.

На середину 1990-х рр.. виник перехідний світовий порядок — "плюралістична однополярність". Роль групового полюса зайняли в ньому найбільш впливову країни світу, котрі об'єдналися в "Групу семи", яка запрошує на свої засідання й Росію, що дає підстави говорити про можливість стабілізації "Групи восьми". У середині цієї групи особливе місце зайняли Сполучені Штати Америки, які опинилися, після розвалу СРСР у позиції комплексної переваги щодо інших країн світу за сукупністю свого військового, економічного і політичного потенціалу, а також параметрами інформаційно-пропагандистського впливу у світовій політиці. Груповий характер лідерства в системі "плюралістичної однополярності" проявляється у тому, що її члени визнали переважаючі позиції США, проте одночасно зберегли можливість реально впливати на американську політику.

Кульмінацією "плюралістичної однополярності" був початок 2000-х рр.. після нападу міжнародних терористичних груп 11 вересня 2001 р. на американські міста Нью-Йорк і Вашингтон. У той час переважна більшість країн світу, включаючи Росію й Китай, виступили солідарно зі США і на підтримку створення запропонованої американськими політиками глобальної антитерористичної коаліції, і проведення військової операції проти афганських талібів, які виступали відкритими покровителями вождів терористів.

Проте порядок "плюралістичної однополярності" почав втрачати важливі свої риси — внутрішню згоду країн з ключових питань світової політики — після початку в березні 2003 р. англо-британської війни за усунення режиму Саддама Хусейна в Іраку. Ця війна була розв'язана всупереч позиції керівних органів ООН і думки ряду провідних країн — Франції, Німеччини, Росії, Китаю.

Наступні події засвідчили поворот першої і другої адміністрацій Дж. Буша-молодшого (2001 – 2008 рр.) до політики "односторонніх дій", свідчив про прагнення Вашингтона утвердити неподільне лідерство США.