Трансформація Версальсько-Вашингтонської системи, її роль у системі міжнародних відносин 1920-х років

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, на думку її упорядників, мала зберегти впродовж тривалого часу створений після Першої світової війни баланс інтересів країн-переможниць і переможених у війні. І водночас вона стала зазна­вати суттєвих змін уже в першій половині 1920-х років. В основі цього процесу було не лише бажання США посісти відповідне її можливостям місце в системі міжнародних відносин, а й праг­нення переможених країн (насамперед Німеччини) відродити свій промисловий і військовий потенціал і, таким чином, повер­нути втрачений статус провідної держави світу.

Характерно, що, незважаючи на значні територіальні втрати та військові обмеження, Німеччина зберігала чималі можливості промислового розвитку. Вони були зумовлені не лише наявністю великої, здатної до розвитку індустріальної бази, а й збережен­ням транснаціональних зв'язків німецького капіталу, зокрема й з деякими французькими монополістичними об'єднаннями. Війсь­ково-політичне керівництво французької Третьої республіки, ус­відомлюючи, своєю чергою, потенціал Німеччини, прагнуло об­межити його розвиток через зміцнення територіальних і політич­них позицій Франції на європейському континенті. Цьому слугу­вало, зокрема, утворення ворожих Німеччині військово-політич­них союзів. Так, упродовж 1920–1921 років Франції вдалося до­сягти угоди про створення так званих тилових союзів: франко-польського союзу й блоку придунайських країн (Чехословаччини, Югославії та Румунії), що дістав назву «Мала Антанта». Ці союзи, за позицією їх головного упорядника – Франції, мали гарантувати стабільне становище в Європі й зокрема завдяки стри­муванню реваншистських намірів Німеччини.

Водночас Версальський і додаткові до нього договори стали платформою серйозних міжнародних конфліктів уже у 1920–1923 роках. Так, під час обговорення на Паризькій мирній кон­ференції питання про східні кордони Польщі Франція, Велика Британія та США запропонували включити до її складу лише етнографічні польські області. У липні 1920 року, зібравшись, конференція держав-переможниць визначила лінію східного кор­дону Польщі, згідно з якою в її межах залишалися лише польські землі, а народи Західної України та Західної Білорусії мали пере­йти до Радянської Росії.

У липні 1920 року британський міністр закордонних справ лорд Керзон адресував радянському та польському урядам ноту, що пропонувала їм прийняти цю лінію як прикордонне розмежу­вання. Однак правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі від­хилили запропонований східний кордон. Розпочавши збройну боротьбу проти радянської Росії, польський уряд за підтримки насамперед Франції в березні 1921 року нав'язав Росії інший кор­дон, захопивши західні області Білорусії та України. Водночас у жовтні 1920 року Польща захопила литовське місто Вільнюс (Віль­но), що призвело до тривалого польсько-литовського політичного конфлікту. Разом з тим окупація румунськими військами Молда­вії – акція, підтримана Францією та Англією, – надовго усклад­нила радянсько-румунські відносини.

1923 рік позначився новим гострим конфліктом, тепер уже в Західній Європі – між Німеччиною та Францією; Францією та Великою Британією. Відмова німецьких промислово-фінансових кіл від виплати репараційних платежів спричинила в січні 1923 року французько-бельгійську воєнну акцію – окупацію Руру. По суті, Німеччина не була здатна виплачувати нав'язані їй обсяги репарацій, загальна сума яких згідно з рішеннями Лондонської Конференції 1921 року становила 132 млрд. марок. Франція, що мала отримати з цієї суми більше як 50 відсотків, намагалася розв'язати репараційну проблему за допомогою зброї. Водночас франко-бельгійська окупація Руру, що поставила німецьку еко­номіку в катастрофічне становище і, як наслідок – зумовила ви­зрівання в країні революційної ситуації, надзвичайно сильно вда­рила й по фінансовому стану самої Третьої республіки. Окупацій­ні витрати, які досягли восени 1923 року 1 млрд. франків, поставили Францію перед перспективою фінансової кризи й вимусили шукати політичного рішення проблеми методом дипломатичних переговорів з Німеччиною, Великою Британією та США.

Так, для розгляду питання про репарації було утворено Між­народний комітет експертів, в який увійшли представники п'яти держав–переможниць у війні: США, Великої Британії, Франції, Італії та Бельгії. 1924 року цей комітет під керівництвом амери­канського банкіра Ч. Дауеса розробив план (далі – «план Дауе­са»), який кардинально переглянув підходи щодо виплати Німеч­чиною репараційних платежів.

«План Дауеса» зберіг економічну основу Версальського дого­вору — репарації, поєднуючи, однак, можливість їх сплати із за­безпеченням платоспроможності Німеччини. Автори плану вва­жали, що лише відроджена Німеччина зможе сумлінно сплачува­ти воєнні репарації Франції та Англії, утворюючи при цьому за­сади для сплати останніми державних боргів Сполученим Шта­там. Так, за «планом Дауеса» банкіри США та Великої Британії мали надати Німеччині позику на суму 800 млн. марок (200 млн. доларів), з яких майже половина надходила від банківського «до­му Морганів». Своєю чергою, Німеччина зобов'язувалася впродовж першого року сплатити 1 млрд. репараційних марок, збільшуючи надалі платежі до 2,5 млрд. марок на рік.

Фінансова підтримка Німеччини в системі виплати нею репа­раційних платежів виявила свою дієвість уже в перші роки. За сприяння іноземних, насамперед американських капіталів (особ­ливу роль у цьому відіграли американські фінансово-промислові групи Форда, Дюпона, Рокфеллера, Моргана та Меллона), Німеч­чина почала швидко відроджуватися. Уже 1927 року вона не ли­ше досягла довоєнного рівня економічного розвитку, а й за деякими показниками перевищила його. Отримавши у 1924–1930 роках приватні американські позики приблизно на 2,5 млрд. доларів, во­на сама виплатила репарацій на суму близько 2 млрд. Характер­но, що колишні союзники виплатили США за цей же час воєнні борги на суму 2,6 млрд. доларів, тобто більше позики, що нада­валась американськими банками Німеччині.

Наприкінці 1928 – у першій половині 1929 року репараційне питання знову привернуло увагу провідних країн. Комітет фінансових експертів на чолі з американським підприємцем і банкіром О. Юнгом 1929 року ініціював прийняття нового плану стягнення із Німеччини репараційних платежів. Поява «плану Юнга» була викликана занепокоєнням банківських кіл США тим, що величезні репарації (2,5 млрд марок на рік) підривають платоспроможність Німеччини. «План Юнга» передбачав зниження річних платежів, відміну деяких фінансових обмежень, ліквідацію іноземних конт­рольних органів. Загальну суму репарацій було встановлено в розмі­рі 113,9 млрд. марок, причому термін їх виплати становив 59 років. «План Юнга» був ухвалений 1930 року на Гаагській конферен­ції з репарацій. Він діяв два роки. 1931 року в умовах світової економічної кризи за пропозицією США для Німеччини було введено річний мораторій на платежі з урядових боргів, а за рік, у червні 1932 року, Лозаннська конференція ухвалила рішення про загальне звільнення Німеччини від сплати репарацій. Окупаційні війська союзників були достроково евакуйовані з Рейнської зони.

Такі підходи свідчили про значне зростання ваги Німеччини серед західноєвропейських країн. Так, «план Дауеса» та «план Юн­га», ставши невід'ємною частиною Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, не лише доповнили, а й значно трансформували її зміст, беручи дотувати перерозподіл політич­них впливів у світі великих країн. Йдеться насамперед про Спо­лучені Штати, які саме через «дауесізацію» Німеччини здобули реальне лідерство в розв'язанні міжнародних проблем. Безпосе­редньою сходинкою до цього стало перетворення Німеччини на «надійного партнера» США як щодо подальшого проникнення американських капіталів у Європу, так і щодо протидії Сполуче­ними Штатами через Німеччину головним упорядницям Версальської системи договорів – Франції та Великій Британії.

Сучасна історична література доволі суперечливо оцінює полі­тику США щодо Німеччини в 1920-ті роки. Так, з огляду на те, що фінансова допомога Німеччині з боку США на певний час стабілі­зувала ситуацію в Західній Європі, деякі, передусім американські, фахівці стверджують, що то була справді «політика миру». Однак, як свідчить історія, «план Дауеса» та «план Юнга» мали не лише позитивні прояви, а й несли серйозну небезпеку, пов'язану з від­родженням німецького мілітаризму. Світова економічна криза чіт­ко визначила реваншистські плани найбільш реакційних кіл Німеч­чини, які, привівши до влади 1932 року фашистську партію, почи­нають активно готуватися до нової світової війни.

Узагальнюючи, зазначимо, що Версальсько-Вашингтонська си­стема міжнародних договорів зафіксувала повоєнний устрій сві­ту, визначила перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами й країнами–переможницями у війні. Вона стала спробою об'єднати інтереси народів і держав і навіть з урахуванням суперечливого характеру вирішення багатьох проб­лем стабілізувала міжнародні відносини принаймні в 1920-х роках.

Водночас баланс сил, що утворився в світі завдяки Версальсько-Вашингтонській системі міжнародних договорів, був недовго, тривалим. Побудований на експансіоністських засадах у вирі­шенні територіальних питань, він спричиняв лише загострення суперечностей не тільки між переможцями й переможеними, а й самими переможцями і, більше того, зумовив з кінця 1920-х років зростання реваншистських намірів переможених у війні.

Тож зазначимо негативні прояви впливу Версальсько-Вашингтонської системи на міжнародні відносини повоєнних часів.

1. Формування повоєнного устрою світу здійснювалося без урахування інтересів більшості народів і держав. Це зумовило не лише «велике переселення народів», а й стало платформою між­народних конфліктів як передумови визрівання нової світової війни.

2. Версальсько-Вашингтонська система, що формувалася на імперіалістичних засадах, мала на меті загарбницьким шляхом перерозподілити території. Вона, по суті, легітимізувала світову колоніальну систему – пригнічення сягнуло майже 70% населення земної кулі в колоніях і напівколоніях купкою великих держав.

3. Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила й не могла забезпечити дієвого контролю над виконанням укладених договорів. Це, своєю чергою, створювало можливість реваншист­ських тенденцій переможених держав. Щодо німецького реваншизму, то він значною мірою був зумов­лений політикою самих країн-переможниць, які, підтримуючи від­родження промисловості Німеччини, розраховували на агресію Ні­меччини проти радянської Росії. Особливу роль при цьому відіграли й Сполучені Штати, що прагнули через надання Німеччині значної фінансової допомоги використати її для утвердження своєї гегемо­нії в світі, й зокрема противаги іншим європейським державам.

4. Версальсько-Вашингтонська система, навіть з урахуванням її трансформацій упродовж 1920-х років, не ліквідувала й не мог­ла ліквідувати суперечності між великими державами, оскільки ґрунтувалася на перманентному перерозподілі їх світових геополітичних впливів. Підходи великих держав до утворення мандат­ної системи, перерозподілу територіальних володінь, роззброєн­ня, стягнення з Німеччини репараційних платежів виявляли сер­йозні суперечності між Великою Британією та Францією, США та Британією, США та Японією й нарешті між Італією й іншими провідними державами Антанти. Саме ці суперечності поряд з відродженням німецького мілітаризму зруйнували Версальсько-Вашингтонську систему, стали передумовою різкого загострення міжнародних відносин у 1930-ті роки.

5. Формування Версальсько-Вашингтонської системи відбувало­ся без участі Радянської держави. Більше того, міжсоюзницькі кон­ференції ставали часто-густо платформою розробки антирадянської політики. Наслідком цього була не лише надзвичайно важка інтер­венція країн Антанти і, своєю чергою, країн Четверного союзу в ра­дянську Росію, а й формування засад тривалого й виснажливого політичного, економічного та ідеологічного протистояння двох систем.

Тема 3. Міжнародні відносини напередодні та під час Другої світової війни (1939-1945 років)

План

1. Встановлення фашистської диктатури в Німеччині. Зовнішньополітична програма нацизму

2. Спроба створення системи колективної безпеки в Європі в 1933-1935 роках

3. Агресія Німеччини в Центральній Європі й Мюнхенська змова західних держав. Нова розстановка сил в Європі після анексії Чехословаччини

4. Початок Другої світової війни й розширення її масш­табів. Дипломатична боротьба за створення антигітле­рівської коаліції в 1941-1942 рр.

5. Тегеранська конференція голів урядів СРСР, США та Великої Британії. Проблема відкриття другого фронту в Європі

6. Кримська (Ялтинська) і Потсдамська (Берлінська) кон­ференції «великої трійки» та їх рішення