Правосуб’єктність міжнародних організацій.

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації. Це одна з основних інституційних форм співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.

Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільшої складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій. Й норми є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами галузі права міжнародних договорів є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій та ін.

Проте незважаючи на те, що міжнародні організації є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності волі держав, які беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правовий статус, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Водночас вичерпні особливості Й ознаки, притаманні міжнародним організаціям як суб'єктам міжнародного права, виходячи з тексту, зокрема, Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., важко визначити. Найбільш глибоко розроблено цю теоретичну проблему російською дослідницею О. Шибаєвою, яка сформулювала п'ять ознак (елементів), що становлять поняття міжнародної організації:

a. договірна основа;

b. наявність визначених цілей;

c. відповідна організаційна структура;

d. самостійні права та обов'язки;

е. заснування і діяльність відповідно до міжнародного права тощо.

На нашу думку, доцільно зупинитися на детальнішому аналізі цих та інших характерних ознак будь-якої міжнародної організації:

- членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації тому, що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших характеристик держави. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення тому, що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. Це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неправомірним і дія його припинена в найкоротший термін;

- створення на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (статуту, конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка сторін договору, самої міжнародної організації. Сторонами установчого акту міжнародної організації є суверенні держави, хоча в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Загалом установчий акт організації, правила процедури, фінансові правила й інші документи у сукупності складають внутрішнє право міжнародної організації;

- наявність визначених цілей. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) й інших сферах. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

- відповідна організаційна структура (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради, адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Практично всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організації. Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов' язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що стосуються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що надалі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів;

- установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Окрім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, встановлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Отже, слід відзначити, що правосуб'єктність будь-якої міжнародної організації визначена тими конкретними завданнями і цілями, які встановлені державами в установчому акті, що створює організацію. У зв'язку з цим кожна міжнародна організація має своє, властиве тільки їй коло прав та обов'язків, тобто кожна міжнародна організація володіє властивим їй обсягом правосуб'єктності.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їх ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх уповноважений, колективний орган. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності ЇЇ членів.

Про визнання за міжнародними організаціями якості суб'єкта міжнародного права свідчить чимало фактів. Це, зокрема, їх участь у діяльності інших міжнародних організацій; право на участь у створенні норм міжнародного права (правотворчий процес у рамках міжнародної організації); укладання між собою угод загального (про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Це можуть бути угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року.

Як зазначалося раніше, таке право (здатність створення норм міжнародного права) належить до головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності, є однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права і в той же час необхідне для виконання функцій і досягнення цілей міжнародних організацій.

Відповідно до установчих актів усі міжурядові організації є юридичними особами, у межах яких діють прийняті ними правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з питань її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках тощо.

Як відомо, у міжнародному праві існує два основних види міжнародних організацій:

міжнародні міжурядові організації (ММУО) - організації, створені на основі міжнародної угоди, яким держави делегують певну частину своїх суверенних прав. Проте міжнародна правосуб'єктність цих організацій залишається до певної міри обмеженою, адже вони діють у рамках тільки тих повноважень, що передали їм держави;

міжнародні неурядові організації (МНУО) - організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя.

У свою чергу, ММУО можна класифікувати за декількома ознаками:

за предметом діяльності: політичні, економічні, кредитно-фінансові, військово-політичні, з питань охорони здоров'я, культури, торгівлі та ін.;

за колом учасників: універсальні - їхніми членами є практично всі держави світу (наприклад, Організація Об'єднаних Націй),

регіональні - їх членами є держави певного географічного регіону світу (наприклад. Організація Американських держав),

субрегіональні - їх членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва),

міжрегіональні - у їх діяльності беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії);

за порядком прийняття нових членів:

відкриті - відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава без особливих для цього умов та згоди членів організації,

закриті - конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюються в статутних документах таких міжнародних організацій, а також передбачені спеціальні умови та процедури для вступу до організації;

за сферами діяльності:

організації з загальною компетенцією - вони вправі розглядати будь-яке питання міжнародного життя (наприклад, ООН, ОБСЄ),

організації зі спеціальною компетенцією - коло аналізованих ними питань заздалегідь обговорене у їхніх статутних документах і стосується певної сфери міжнародного життя (наприклад, ВООЗ, МОП);

за цілям і принципам діяльності:

правомірні - вони створюються відповідно до міжнародного права;

протиправні - вони створюються з порушенням загальновизнаних норм міжнародного права з цілями, що суперечать інтересам міжнародного миру і міжнародної безпеки.

Стосовно міжнародних неурядових організацій (МНУО) можна виділити певні їх ознаки міжнародних організацій, а саме: створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав і обов'язків та ін.

Також застосовують до них деякі класифікуючі видові ознаки ММУО, насамперед градацію за предметом діяльності. За цією ознакою МНУО поділяються на такі групи:

політичні, ідеологічні, соціально-економічні, профспілкові організації;

жіночі організації, а також організації з охорони сім'ї та дитинства;

молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;

організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення; організації місцевих (регіональних) влад.

Однак слід мати на увазі, що суб'єктами міжнародного права є тільки ММУО - добровільне об'єднання суверенних держав або міжнародних організацій, створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для координації діяльності держав у конкретній галузі співробітництва, що має відповідну систему головних і допоміжних органів, володіє автономною волею, відмінною від волі її членів.

Поряд із державами все більшу роль у міжнародних відносинах відіграють міжнародні організації. Нині є понад 500 міжнародних організацій, тобто їхня чисельність давно перевищила кількість усіх інших суб'єктів міжнародного права.

Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним. Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише міжурядові.

Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено ООН, що знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р. у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У своєму консультативному висновку "Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН" цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною правосуб'єктністю. З цього моменту більшість учених вважає, що міжнародні організації володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод. Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам.

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

- права на привілеї та імунітети;

- права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права;

- права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;

- обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо.

Історія утворення, правова природа і членство в Організації Об'єднаних Націй (ООН)

Першим практичним кроком на шляху створення ООН стала прийнята 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав - СРСР, США, Великобританії та Китаю - з питань загальної безпеки. У ній зазначалася необхідність заснування в найкоротший термін всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки. Ці положення були підтверджені на Тегеранській конференції у 1943 р.

У свою чергу, на конференціях у Думбартон-Оксі 1944 р. та Ялті 1945 р. були визначені основні риси майбутньої міжнародної організації. 26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франциско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його більшістю держав, Статут ООН набрав чинності.

Разом з делегаціями інших країн активну участь у цих заходах взяла і делегація У РСР.

У ст. 1 Статуту ООН визначено, що основними цілями ООН є:

• підтримання миру і безпеки за допомогою колективних заходів для відвернення й усунення загрози миру і придушення актів агресії чи інших порушень миру;

• розвиток дружніх відносин між націями;

• здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру;

• бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Відповідно до своїх цілей і завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Прийняття держави в члени Організації здійснюється постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. У Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття такого рішення.

Членами ООН є суверенні держави. За процедурою оформлення членства статті 3-4 Статуту розрізняють найперших членів і пізніше прийнятих членів Організації. Серед пострадянських республік тільки Україна, Росія і Білорусь належать до найперших членів ООН (взявши участь у конференції у Сан-Франциско, підписали і ратифікували Статут ООН). Інші держави - колишні республіки СРСР оформляли своє членство в ООН на підставі ст. 4 Статуту шляхом подання заяв про прийом.

Генеральна Асамблея має право за рекомендацією Ради Безпеки призупинити здійснення прав та привілеїв одному з членів Організації. Підставою для цього є застосування проти такого члена Організації дій превентивного або примусового характеру. Відновлення втрачених прав та привілеїв може бути здійснене також Радою Безпеки. І як крайній захід за рекомендацією Ради Безпеки будь-який член Організації, що систематично порушує принципи Статуту ООН, може бути виключений з Організації рішенням Генеральної Асамблеї (ст. 6).

Органи Організації Об'єднаних Націй

Статут ООН (ст. 7) передбачає головні та допоміжні органи ООН. Останні, якщо є потреба, можуть засновуватися відповідно до Статуту ООН. Головні органи Організації Об'єднаних Націй - це Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна рада, Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат. Хоч у тексті Статуту головні органи наведено єдиним списком, за своїм правовим становищем і реальним значенням вони далеко не однозначні. Центральне місце у системі органів ООН посідають, безумовно, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея.

Генеральна Асамблея ООН - дорадчий представницький орган, у якому представлені всі держави-члени ООН. її структуру складають:

1)голова:

2) заступники голови;

3) головні комітети: з політичних питань і питань безпеки; з економічних і фінансових питань; із соціальних, гуманітарних і культурних питань; з опіки й не самоврядних територій; з правових питань;

4) комітети: з адміністративних і бюджетних питань; з внесків; з деколонізації; з питань про політику апартеїду; з атомної енергії; з використання космічного простору; з роззброєння та ін.;

5) сесійні органи: Генеральний комітет і комітет з перевірки повноважень;

6) комісії: ревізійна; міжнародного права; з прав людини та ін. Генеральна Асамблея проводить щорічні регулярні сесії, а

також спеціальні (скликаються з будь-якого питання, якщо вимоги надходять від Ради Безпеки) і надзвичайні, які скликаються протягом 24 годин з моменту одержання Генеральним секретарем вимоги від Ради Безпеки й підтриманого голосами будь-яких членів Ради у випадках:

• якщо існує загроза миру;

• відбулося порушення миру або акт агресії й члени Ради Безпеки не прийшли до вирішення питання.

Відповідно до Статуту ООН Генеральна Асамблея відіграє істотну роль у діяльності ООН. Вона робить значний внесок у розробку й підготовку низки важливих міжнародних документів, кодифікації принципів і норм міжнародного права.

Генеральна Асамблея - демократичний орган. Кожний член незалежно від розмірів території, чисельності населення, економічної й військової могутності має 1 голос. Рішення з важливих питань приймаються більшістю Асамблеї, 2/3 присутніх і членів, що беруть участь у голосуванні. У роботі Генеральної Асамблеї можуть брати участь держави-не члени ООН, що мають постійних спостерігачів При ООН (Ватикан, Швейцарія) і не мають їх.

Очолює Генеральну Асамблею Генеральний секретар. Рада Безпеки ООН. Як зазначається у Статуті ООН (ст. 24), для забезпечення швидких і ефективних дій Організації на Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. У межах своїх функцій і повноважень Рада Безпеки подає на розгляд Генеральної Асамблеї щорічні доповіді і за потребою — спеціальні доповіді.

Рада Безпеки складається з 15 членів, з яких 5 - постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція); 10 - непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки. Місця непостійних членів розподіляються так: 5 - від держав Азії та Африки; 1 - від держав Східної Європи; 2 - від держав Латинської Америки; 2 — від держав Західної Європи та інших країн.

Рада Безпеки володіє низкою виключних повноважень. Вона є єдиним органом, правомочним приймати ухвали, пов'язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Лише Рада Безпеки уповноважена приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил. Рада Безпеки може приймати ухвали, обов'язкові для всіх членів Організації. Оскарження або перегляд їх у будь-якому іншому органі не допускається. Окрім основних функцій і повноважень, Рада Безпеки виконує й ряд інших: зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийнятті держав до членів ООН (ст.ст. 2-4), призначенні Генерального секретаря ООН (ст. 97), обранні суддів Міжнародного Суду (ст. 4 Статуту Міжнародного Суду) тощо.

За ст. 2 7 Статуту ООН ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів Ради. Усі інші ухвали вважаються прийнятими, коли за них проголосували дев'ять членів Ради, включаючи всіх постійних членів цього органу. Тому, якщо хоча б один із п'яти постійних членів голосує проти тієї чи іншої пропозиції з питань не процедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Економічна та Соціальна Рада складається з 54-х членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням третини складу Ради через кожен рік. За традицією постійні члени

Ради Безпеки обираються до Економічної і Соціальної Ради на кожен черговий термін. Вибори до цього органу проводяться за принципом справедливого географічного представництва: від Африки - 14, від Азії - 11, від Латинської Америки - 10, від Західної Європи -13, від Східної Європи - 6 держав.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в статтях 62-66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до;

проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань в економічній, соціальній галузях; культури, освіти, охорони здоров'я;

підготовка рекомендацій з цих питань Генеральній Асамблеї;

підготовка рекомендацій з метою заохочення поваги і дотримання прав людини і основних свобод;

підготовка проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, для подання їх Генеральній Асамблеї;

скликання міжнародних конференцій з питань, що входять до її компетенції;

погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними і рекомендації таким установам та через рекомендації Генеральній Асамблеї;

укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво.

Свої функції Економічна та Соціальна Рада здійснює через постійно діючі комісії, постійні комітети, а також сесійні комітети. Як правило, Економічна та Соціальна Рада проводить щорічно дві сесії (одну в Нью-Йорку, другу в Женеві). Ухвали її приймаються простою більшістю голосів.

Рада з Опіки була створена як орган, що мав здійснювати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час було 11 таких територій). Нині Рада складається з постійних членів Ради Безпеки. На думку фахівців, у сучасних умовах існування Рада втрачає своє практичне значення. У листопаді 1994 року Рада Безпеки прийняла рішення про припинення Угоди про опіку ООН стосовно останньої з початкових 11 підопічних територій - території Тихоокеанських островів (Палау) під управлінням США. Тому в даний час Рада збирається на свої сесії лише за необхідності.

Міжнародний Суд - головний судовий орган ООН. Його Статут, прийнятий у 1945 році, є невід'ємною частиною Статуту ООН. Міжнародний Суд складається з 15 суддів, що обираються на 9 років. Склад Суду оновлюється кожні три роки на третину. На кожні три роки Суд обирає голову і віце-голову та призначає секретаря терміном на сім років.

У 1967-1970 рр. до складу Суду входив представник України В. М. Корецький, який обіймав посаду віце-голови Суду.

Принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в статтях 92-96 Статуту ООН, компетенція Суду регламентована і статтями 34-38 Статуту Міжнародного Суду. Сторонами у справах, які розглядає Суд, можуть бути тільки держави, при цьому юрисдикція Суду є добровільною, тобто він може розглядати справи лише за згодою сторін. Водночас, держави можуть визнати для себе юрисдикцію суду обов'язковою в усіх правових спорах, що стосуються:

- тлумачення договору;

— будь-якого питання міжнародного права;

— наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання;

- характеру і розмірів відшкодування за порушення міжнародного зобов'язання.

Окрім судової, Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Так, він може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН.

Місцеперебування Суду — м. Гаага (Нідерланди), але це не перешкоджає Суду засідати і виконувати свої функції в інших місцях. З часу створення Міжнародного Суду ООН в 1946 р. держави представили на його розгляд понад 60 спорів, і більше 20 консультативних висновків були заявлені міжнародними організаціями.

Секретаріат - постійно діючий адміністративний орган ООН, що складається з Генерального секретаря і необхідного персоналу. Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на термін 5 років і може бути в тому ж порядку призначений на новий термін.

Стаття 98 Статуту ООН уповноважує Генерального секретаря подавати Генеральній Асамблеї щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 99 Статуту ООН).

На Секретаріат у цілому покладений обов'язок із забезпечення необхідних умов для роботи інших органів ООН: упорядкування протоколів, здійснення усних і письмових перекладів виступів і документів, опублікування резолюцій та інших матеріалів. Він покликаний здійснювати практичну роботу з перетворення в життя програм і постанов, схвалених іншими органами ООН. Зокрема, діяльність Секретаріату включає в себе: здійснення операцій з підтримання миру за дорученням Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (Конференція з морського права); встановлення світових економічних та соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з питань роззброєння, розвитку, прав людини. Також до його функцій належить реєстрація та опублікування міжнародних договорів.

Генеральний секретар призначає персонал Секретаріату і керує його роботою. При виконанні своїх обов'язків Генеральний секретар і персонал не повинні запитувати або отримувати вказівок від яких-небудь урядів. Співробітники Секретаріату призначаються Генеральним секретарем за правилами, встановленими Генеральною Асамблеєю. Прийом на службу в Секретаріат і визначення її умов проводиться на договірній основі з урахуванням необхідності забезпечення високого рівня працездатності, компетентності і сумлінності. Співробітники секретаріату, чисельність яких перевищує 25 тисяч чоловік (громадяни понад 150-ти країн), є міжнародними громадськими службовцями.

Весь персонал поділяється на дві категорії: спеціалісти (фахівці) й технічні співробітники. Штаб-квартира ООН та її Секретаріату знаходиться в Нью-Йорку, є також підрозділи Секретаріату в Женеві, Відні, Найробі, Бангкоку та інших пунктах.

Спеціалізовані установи ООН

Поняття спеціалізованої установи ООН увійшло в міжнародне право разом зі Статутом ООН. Відповідно до статей 57,63 Статуту, спеціалізованими установами ООН є міжнародні організації, створені міжнародними угодами і наділені широкою міжнародною відповідальністю, що визначена установчими актами в галузях економічній, соціальній, а також культури, освіти, охорони здоров'я тощо та підтримують зв'язок з ООН.

За сферою своєї діяльності вони можуть бути поділені на три основні групи.

Перша група — спеціалізовані установи економічного характеру. До неї належать 12 організацій, а саме: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Організація міжнародної цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР), Організація об'єднаних націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Д° Другої групи відносяться спеціалізовані установи соціального характеру: Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Третю групу складають установи культурно-гуманітарного характеру: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ).

Спеціалізовані установи — це постійно діючі міжнародні організації, юридична природа яких подібна до інших міжнародних організацій.

Зв'язок спеціалізованих установ з ООН згідно зі Статутом ООН (ст. 56,63) підтримується, зазвичай, через Економічну і Соціальну Раду ООН на основі спеціальних угод між відповідною спеціалізованою установою та ООН.

При всій різноманітності цілей та суттєвих відмінностей у характері діяльності спеціалізованих установ, вони мають, загалом, схожу структуру та ряд однотипних положень статутів. Так, наприклад, членство в ООН не є обов'язковою передумовою членства в спеціалізованих установах.

Згідно зі статутами спеціалізованих установ, їх вищі органи складаються з представників усіх держав-членів даної організації. До компетенції цих органів входить розгляд всіх питань, пов'язаних із розробленням та прийняттям проектів міжнародних угод та конвенцій, визначення політики, програм і основних напрямів діяльності відповідної організації.

Оперативне керівництво діяльністю організації здійснюється виконавчими органами. Окрім цього, в структурі спеціалізованих установ існують численні комітети, комісії.

Основними формами діяльності спеціалізованих установ є:

- розроблення проектів міжнародних конвенцій та регламентів зі спеціальних питань;

- координація діяльності держав у розвитку співробітництва в спеціальних галузях;

- надання технічної допомоги;

- обмін інформацією.

Наприклад Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) створена 1946 р. Україна стала її членом 1954 р. Завдання ЮНЕСКО - розвивати міжнародне співробітництво у сфері освіти, науки і культури з метою сприяння досягненню міцного миру і підвищення добробуту народів. Для виконання цих завдань у межах ЮНЕСКО проводяться міжнародні конференції, наради, симпозіуми, надається допомога країнам у створенні навчальних і навчально-дослідних установ, ведеться інформаційна, статистична і видавнича діяльність, здійснюється співробітництво з понад 400 міжнародними організаціями.

Основними органами ЮНЕСКО є: Генеральна конференція - вищий орган, що збирається на свої сесії раз на два роки, визначає напрями й загальну лінію діяльності організації; Виконавчий комітет, до якого входять 45 держав-членів; Секретаріат на чолі з Генеральним директором. Місцеперебування ЮНЕСКО - місто Париж.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) заснований 1944 року, але почав функціонувати з 1946 року. Членами МВФ є близько 180 держав, у т.ч. Україна. До завдань МВФ входить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування найменш розвинених держав. Вищим органом Фонду є Керівна рада, у яку входять по два представника від кожного члена МВФ. Поточною діяльністю МВФ керує Виконавчий директорат, що складається з 21 директора. Головою директорату є Директор-розпорядник. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) створена і функціонує з 1959 р. (до 1982 року - Міжурядова м