Державоподібні утворення як суб’єкти міжнародного публічного.

Іноді цей розділ у науці права називають «Міжнародна пра-восуб'єктність державоподібних утворень». Це справді так, якщо розглядати наявних суб'єктів міжнародного права сьогодні. Якщо ж до питання підходити з урахуванням історії розвитку суб'єктів міжнародного права, то термін «державоподібні утворення» суттєво звужує їх коло.

Так, свого часу суб'єктом міжнародного права визна­вався орден Іоаннітів (Мальтійський рицарський орден). Він не здійснював функції влади, але володів активним і пасивним правом посольства. Посли Мальтійського ор­дену були акредитовані в Іспанії, Франції, Італії, Сан-Маріно, Гаїті і належали до дипломатичного корпусу цих країн. У свою чергу, посли цих країн були акредитовані при Мальтійському ордені. Орден мав своїх представників у Червоному Хресті, Міжнародній організації у справах біженців.

У судовому порядку міжнародна правосуб'єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 р. у справі проти Ордену. 28 червня 1945 р. італійський ка­саційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб'єкт­ність Мальтійського ордену.

Суб'єктами міжнародного права вважали також като­лицьку церкву, Червоний Хрест та інших учасників між­народних відносин. У практиці міжнародно-правових від­носин зазначені доктрини не завжди або недостатньо до­казово підтверджувалися.

Стосовно вільних міст як особливих суб'єктів міжна­родного права зазвичай не було розбіжностей ні в теорії, ні в практиці. Вільні міста здійснювали функції держави, володіли правами свого самоврядування, загальними юри­дичними правами і виконували обов'язки, характерні для суб'єкта міжнародного права.

В історії відомі понад сто вільних міст, яким були вла­стиві права суб'єкта міжнародного права. Це Амстердам, Бремен, Великий Новгород, Гамбург, Дерпт, Кенігсберг, Кіль, Любек, Ревель, Регенсбург, Рига, Франкфурт-на-Майні, Штральзунд та ін. Міжнародно-правовий статус цих міст, як правило, визнавався міжнародними угодами. Але були й такі, міжнародно-правовий статус яких (Бре­мен, Гамбург, Любек) визнавався без укладення спеці­альних міжнародних угод, тому що склався історично.

За Віденським трактатом 1815 р. «вільним, незалеж­ним і зовсім нейтралізованим містом» визнано Краків з територією навколо нього: «Вільна республіка Краків». Щоправда, «незалежність» Кракова була дещо умовною, оскільки він діяв під протегуванням Росії, Австрії і Прус­сії. В 1846 р. ці держави уклали новий договір, за яким Краків ввійшов до складу Австрії.

За Версальським мирним договором 1919 р. Німеччи­на відмовлялася від прав на Гданськ (Данциг), і останній проголошувався вільним містом під протегуванням Ліги Націй (ст. 100—108). За польсько-данцизькою конвенцією (1920) Данциг було введено в межі польського митного кордону. На Польщу покладалися обов'язки здійснювати від імені Данцига право зовнішніх відносин, захищати інтереси жителів міста в інших країнах. На Лігу Націй покладалися обов'язки захищати Конституцію Данцига і стежити за дотриманням його демілітаризованого статусу. Рада Ліги Націй призначала комісара для контролю справ у Данцигу.

За мирним договором з Італією (1947) було утворено новий суб'єкт міжнародного права — вільну територію Трієст. Цілісність і незалежність Трієсту забезпечувалася Радою Безпеки ООН (ст. 21 п. 1). Щодо неї припинявся італійський суверенітет і до затвердження Статуту Радою Безпеки ООН діяло Положення про тимчасовий режим. Мирний договір з Італією містив у додатку VI Постійний Статут Вільної Території Трієст, який визначав район Трі­єсту, його цілісність та незалежність, демілітаризований і нейтральний статус, права людини та основні свободи, питання громадянства, офіційних мов, прапора, герба, органів правління, конституції, призначення губернатора, його відповідальності перед Радою Безпеки, прав і повно­важень, законодавчої влади, видання законів, здійснення судової влади, бюджету, зовнішніх відносин тощо.

Окремими додатками до договору включалися Поло­ження про тимчасовий режим Вільної Території Трієст і Положення про Вільний порт Трієст. 5 жовтня 1954 р. в Лондоні було підписано Угоду про поділ Вільної Тери­торії Трієст між Італією та Югославією.

За резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 181 (II) від 29 листопада 1947 р. передбачався особливий міжнарод­ний режим під управлінням Ради з питань опіки ООН міста Єрусалима. Але в результаті палестинської війни (1948—1949 pp.) контроль над Єрусалимом було поділено між Ізраїлем (західна частина) та Йорданією (східна час­тина).

У квітні 1950 р. Рада з питань опіки ООН розробила статус міста під адміністративною владою губернатора, який її здійснював від імені ООН. Проте ще 23 січня 1950 р. Ізраїль в односторонньому порядку проголосив Західний Єрусалим своєю столицею, а після війни 1967 р. видав закон, за яким увесь Єрусалим включався у сферу дії ізра­їльського муніципалітету.

Після Другої світової війни особливий міжнародно-правовий статус було надано Західному Берліну. Відпо­відно до угод Європейської консультативної комісії від 12 вересня та 14 листопада 1944 р. в Берліні було вста­новлено три зони окупації: а) радянський сектор (пів­нічно-східна частина Великого Берліна); б) англійський сектор (північно-західна частина Великого Берліна); в) аме­риканський сектор (південна частина Великого Берліна).

В 1945 р. з англійського сектора було відділено два райо­ни (Райнікендорф і Веддінг) для окупації Францією.

1 жовтня 1950 р. Західний Берлін проголошує Кон­ституцію, за якою (ст. 1) Берлін стає частиною ФРН, і для нього обов'язкові Конституція та закони ФРН. 8 черв­ня 1950 р. Магістрат північно-східної частини Берліна видає конституційну постанову, згідно з якою ця частина міста проголошується столицею НДР.

За конституцією Західний Берлін здійснював певні права, характерні для суб'єкта міжнародного права, а са­ме: активне і пасивне посольське право (акредитовані при урядах США, Англії і Франції, а СРСР мав у Західному Берліні Генеральне Консульство), право брати участь у переговорах, укладати угоди з питань зв'язку, телеграфу, поїздок громадян тощо.

З 1990 р. особливий статус Берліна припинено після об'єднання Німеччини.

Міжнародно-правовий статус Ватикану. Держава-місто Ватикан (0,44 км² територія, 840 чол. населення) — адмі­ністративний центр Римської католицької церкви і рези­денція її глави (з 1377 p.). 751 p. франкський король Піпін Короткий за допомогу, надану папою Захарієм (741—752), передав йому римську провінцію (згодом, після взяття її лангобардами Піпін Короткий повертав ці землі папі Сте­фану II). Так була створена папська, церковна держава, яка проіснувала до 20 вересня 1870 p., коли Рим було за­войовано італійськими військами.

Італія запропонувала європейським державам уклас­ти угоду про міжнародно-правовий статус Ватикану, але через франко-прусський конфлікт вона не здобула під­тримки. Тоді Італія в односторонньому порядку прийня­ла 13 травня 1871 р. так званий закон про гарантії, який лише папі надавав свободу зовнішніх зносин з іноземними державами і лише за ним передбачувалася незалежність.

Обурений таким рішенням, папа Пій IX засудив «свя­тотатське порушення кордонів папської держави», відмо­вився брати гроші від італійської держави і виходити з Ватиканського палацу (проголосив себе «ватиканським в'язнем»). Але це не допомогло у вирішенні суперечнос­тей, які тривали, аж поки папа не пішов (1926) на нові переговори. Пій XI зажадав визнання реальної та ефек­тивної незалежності святого престолу з територією на правах необмеженого власника. На територію поширюва­лася юрисдикція Ватикану. Держави повинні були визнати політичне і територіальне становище Ватикану. Ці та інші пропозиції папа вимагав унести в політичний договір (кон­кордат) з Італією. Пропозиції (крім міжнародних гарантій і розмірів території) Ватикану були прийняті 11 лютого 1929 р. в Римі. В Латеранському палаці з Муссоліні підпи­сано три документи: політичний договір, конкордат та фі­нансова конвенція, які дістали назву Латеранських угод. Для міжнародно-правового статусу Ватикану особливе значення має політичний договір, у якому, зокрема, передбачалося: створення на виділеній території державного утворення — міста Ватикан, «абсолютна незалежність» Ватикану у відно­синах з Італією та іншими державами, безперечний сувере­нітет на міжнародній арені, повна власність та юрисдикція в місті Ватикан (ст. 3), суверенітет, зобов'язання Італії не втручатися у внутрішні справи Ватикану (ст. 4); зобов'язан­ня Італії забезпечити відносини з іноземними державами (з транзитом та використанням італійських комунікацій включно); визнання за Ватиканом активного і пасивного права посольства тощо. Стаття 19 договору закріплювала: «Дипломати і представники Святого Престолу, дипломати і представники іноземних держав при Святому Престолі, а та­кож сановники церкви, які приїздять з-за кордону до Вати­кану і які мають при собі паспорт держави походження та візу папського представника за кордоном, можуть без будь-яких формальностей продовжувати шлях через італійську те­риторію. Те ж саме стосується зазначених осіб, які виїжджа­ють за кордон з міста Ватикан і мають при собі паспорт, виданий Святим Престолом».

З посиланням на Віденський конгрес 1815 р. договір встановлював, що папський нунцій в Італії стане дуаєном дипломатичного корпусу (ст. 12).

Папі належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади (основний закон від 7 червня 1929 p.), представництво Ватикану в зовнішніх відносинах (ст. З договору).

Певні зовнішні функції має губернатор Ватикану, який призначається папою і керує адміністративними служба­ми (представляє Ватикан в адміністративних відносинах з Італією). Керівництво зовнішньою політикою здійснює державний секретар.

У державному секретаріаті Ватикану функціонують три відділи: а) в надзвичайних справах; б) у звичайних справах; в) відділ апостольських послань.

Дипломатичні представники Ватикану поділяються на нунціїв, інтернунціїв, надзвичайних посланців і повірених у справах. Вони виконують дві функції: дипломатичну (підтримання стосунків з урядом країни перебування) і релігійну (спостереження за діяльністю католицької цер­кви в країні перебування).

Уже в перші роки після укладення Латеранських угод апостольська столиця уклала близько 50 конкордатів та міжнародних договорів, створила церковну дипломатичну академію.

Нині Ватикан підтримує дипломатичні стосунки май­же зі 100 країнами світу (в тому числі й з мусульманськи­ми та представниками інших релігій), має своє представ­ництво в ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ФАО, МСЕ, ВПС, Євро­пейському Союзі, ООН (спостерігача) та ін.

Після підписання Латеранських угод було прийнято закон про громадянство (7 червня 1929 p.), за яким гро­мадянами Ватикану визнавалися: кардинали, які постійно проживають у Ватикані або Римі; особи, які мають по­стійну резиденцію у Ватикані з причин сану, посади, при­значення або служби; інші особи, яким папа дозволяє мати резиденцію у Ватикані, а також їхні родини (грома­дянство яких втрачається у разі розлучення, досягнення віку 25 років або одруження). Кардинали і ті, хто мав по­стійну резиденцію у Ватикані, втрачали громадянство у разі позбавлення сану, посади чи служби у Ватикані або виїзду за його межі на постійне проживання.

Латеранські угоди замінені конкордатом від 18 лютого 1984 р.

Так в одному з сучасних підручників з міжнародного права до них відносять такі держави як Андорра, Монако та Сан-Марино. Наведемо аргументацію такої позиції, яка хоч і є хибною і взагалі є нонсенсом у дослідженні питання суб’єктів між-народного права, проте є цікавою з точки зору вивчення правосуб’єктності держав. Адже саме у цих європейських держав є певні особливості в обсязі повноважень на міжнародній арені і у середині країни.

Отже, що стосується принципату (князівства) Андорри. Хоча Андорра, ще в 1993 році набула повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до під-писаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. Відповідно до Конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою, в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином міжнародна правосуб’єктність цієї країни реалізу-ється Францією. Монако перебуває під протекторатом Франції за договором від 17 липня 1918 року.

З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (остан-ній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки має досить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки, організовувати на своїй терито-рії ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Є членом Ради Європи з 1977 року. У травні 1992 року Сан-Маріно вступило в ООН.

Більш складним для вирішення постає питання про статус Суверенного Мальтійського ордену. Це питання вже піднімається не тільки українськими вченими з «творчим підходом», але й серйозно розглядається російськими і навіть досвідченими дослідниками з Європи.

Мальтійський орден мав свої володіння до 1798 року. З 1834 року, реор-ганізувавшись за підтримки Російської імперії, Суверенний військовий гостинний орден Св. Іоанна, Єрусалима, Родосу та Мальти (найтиповіші помил-ки, які роблять у офіційній назві цього ордену зводяться до двох: згадують неіснуючого святого Іоанна Єрусалимського і фамільярно вживають слово госпітальєри) розташовується у Римі, де у 1889 році йому були підтверджені права суверенного утворення та міжнародна правосуб’єктність. У судовому порядку міжнародна правосуб’єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 році у справі проти Ордену. 28 червня 1945 року італійський касаційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб’єктність Мальтійського ордену. Штаб-квартира Ордену у Римі користується недоторканістю, а голова Ордену — князь та Великий магістр володіє імунітетами та привілеями, які властиві голові держави.

Хоча сьогодні Орден підтримує офіційні та дипломатичні зносини з 81 державою, представлений в ООН, а також має своїх офіційних представників при ЮНЕСКО, ФАО, Міжнародному комітеті Червоного Хреста та в Раді Європи, може заключати міжнародні договори, слід погодитися з позицією, що він є живописним пережитком чудесного минулого, але стоїть ближче до неурядової організації, ніж до державоподібного утворення.

Ні своєї території, за винятком Мальтійського палацу на одній з вулиць Рима та стародавнього особняка на території Мальти, ні свого населення Орден не має. Хоча існує біля 10 500 підданих Ордену, які мають його паспорт. Тому суверенітет і міжнародна правосуб’єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією. Збереження за Мальтійським орденом елементів міжнародної правосуб’єктності можна розглядати як своєрідний відголос багатовікового безперервного існування Ордену у якості суверенного і незалежного державного утворення, а також як визнання сучасної ролі Ордену у справі міжнародної доброчинності.