Тема 3. Джерела міжнародного права

7. Поняття джерел міжнародного права. Процес створення норм міжнародного права.

 

Джерело міжнародного права – це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суд'ектів міжнародного права.

 

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

 

Оскільки міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав.

Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

 

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

 

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

— процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового;

— зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.

 

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

— співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

— у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних;

— у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні.

 

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

 

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

 

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

 

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи.

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

 

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

 

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільність, ефективність і обов'язковість. Міжнародний договір як основне джерело міжнародного права.

 

Міжнародний договір с універсальним джерелом міжнародного права тому, що юридична сила його випливає із загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела, яким є наприклад, статут для правосуб'єктності міжнародної організації.

Основні вимога до міжнародних договорів як джерела міжнародного права:

1. Бути об'єктивно правомірним.

2. Бути укладеним у відповідності з:

а) принципами й нормами сучасного міжнародного права:

б) нормами права міжнародних договорів:

в) законодавством держав у частині, шо стосується процедури укладення міжнародних договорів.

3. Реалізовуватись у відповідності з принципами і нормами міжнародного права й положеннями самого договору.

4. Повинен надавати права "покладати обов'язки на суб'єктів міжнародного права.

5. Повинен регулювати відносини, які попадають під об'єкт міжнародно-правового регулювання та ін.

На відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права формально не мають чіткого співпідпорядкування. Разом із тим. міжнародному праву властиві пріоритетиджерел.

Так. Статут 00Н є найбільш авторитетним утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер. Усі договори, які суперечать йому, є недійсними. Договори, які містять імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, шо формулюють диспозитивні норми.

 

Визнається пріоритет джерел:

1.

Пріоритетність міжнародних договорів залежить від:

- простору дії;

- часу дії;

- часу укладення договору (принцип Іех розтегіог дего^атргіогі)-,

- характеру норм <імперативні норми мають перевагу перед диспозитивнимиу;

- змісту норм (норми категоричні мають перевагу перед рекомендаційними):

 

Джерела міжнародного пра­ва є його головною складо­вою, а тому цілком закономірно, що зміна поглядів на них часто була наслідком зміни поглядів на міжнародне пра­во, і навпаки. Багато в чому історія розвитку науки міжна­родного права зводилася насамперед до історії становлен­ня і розвитку джерел міжнародного права. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього по­няття.

Цілком зрозуміло, що джерела міжнародного права не є раз і назавжди сталою категорією. Одні з них з'являли­ся, розвивали міжнародне право і в результаті докорінних змін у міжнародних відносинах припиняли виконувати функцію джерела міжнародного права (наприклад, рішен­ня вселенських церковних соборів у середньовіччя). Інші таку функцію виконували постійно (наприклад, звичай міжнародного права).

В одних історичних періодах міжнародного права пев- не його джерело функціонувало як допоміжний фактор встановлення чинних норм права, в інших воно ставало основним (наприклад, історія розвитку міжнародного до­говору, генеза юридичного значення рішень міждержав­них організацій).

Не всі джерела міжнародного права функціонували в чітко визначених формах, що давало підставу багатьом дослідникам «домислювати» нові джерела або не визнава­ти тих, які не зовсім чітко проявлялися у функціонуванні цієї складної юридичної системи.

Міжнародне право розвивалося в річищі двох катего­ричних тверджень щодо його джерел: а) термін «джерело міжнародного права» є надуманим, двозначним і розплив­частим. Уживати його в системі, де приймаються обов'яз­кові рішення, небезпечно насамперед для функціонуван­ня самої системи; б) джерело міжнародного права — це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях для підтвердження існування певного прави­ла чи норми. Прихильники останнього твердження нама­галися розробити певну класифікацію джерел міжнарод­ного права. Але вона була відірваною від самого міжна­родного права і, як правило, малопридатною насамперед для розуміння, що є джерелом цієї системи права. Під джерелами міжнародного права мали на увазі: природу, божественність, розумних старійшин, ідею справедливо­сті, розум, природу людини, мораль тощо. До джерел міжнародного права відносили: традиції, звичаї, звички, правосвідомість народів, основні вимоги поведінки, божі заповіді, зручність, раціональні принципи справедли­вості, необхідність, первісну норму, що не підлягає до­веденню, логічні висновки раціональної поведінки тощо. Джерелами міжнародного права вважали також закони держав, імператив: стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе, міжнародні договори, диплома­тичне листування, принцип pacta sunt servanda, консен­сус держав, будь-який акт, що змінює чинний міжнарод­ний правопорядок, та ін. Існували погляди, згідно з яки­ми джерелами міжнародного права є матеріальні, фізичні предмети, в яких зафіксовано міжнародні норми, міжна­родно-правові правила поведінки: книжки, журнали, га­зети, листи, мікрофільми, комп'ютерне відтворення тек­сту ТОЩО.

Серед прихильників англосаксонських доктрин міжна­родного права висловлювалася думка про те, що джере­лом міжнародного права є суддя або інша особа (дипло­мат, політичний, державний діяч), яка здатна приймати рішення, психологія судді, світогляд діячів, що прийма­ють рішення, судові прецеденти, початкова думка, від якої можна простежити становлення норми міжнародного пра­ва, та ін. Виводилися норми міжнародного права з міжна­родно-правових доктрин, загальних принципів права, прин­ципів міжнародного права, резолюцій міжнародних орга­нізацій, односторонніх актів держав тощо. За такого роз­маїття визначень джерел їхнім авторам часто було важко утриматися на власне міжнародно-правових позиціях. Іноді плутали термін «джерело міжнародного права» з джерелом міжнародно-правового зобов'язання та проце­сом створення норми міжнародного права. Тому прихиль­ники численності джерел міжнародного права запропону­вали розділити їх на такі основні групи: а) формальні і матеріальні джерела; б) загальносоціальні та юридичні; в) прямі та опосередковані; г) обов'язкові і допоміжні; д) такі, що розкривають зміст та обов'язковість права, тощо.

Поділ джерел міжнародного права на формальні і ма­теріальні є характерним для багатьох представників ан­глосаксонського (Я. Броунлі, Дж. Фіцморіс, Дж. Старк та ін.) і радянського права (Є. О. Коровін, С. Б. Крилов, І. І. Лукашук, Ф. І. Кожевніков та ін.). Проте в тлума­ченні їхнього змісту ці вчені принципово розходилися. Для англосаксонського напряму є характерною належ­ність до матеріальних джерел міжнародного права «істо­ричних» джерел, далеких, непрямих і таких, що «надиха­ли» на появу норми міжнародного права. А до формаль­них джерел міжнародного права належать прямі, безпосе­редні та юридично обов'язкові джерела, правові процеду­ри і методи створення норм міжнародного права. Пред­ставники радянської школи міжнародного права під ма­теріальними джерелами міжнародного права розуміли ма­теріальні умови життя суспільства. До формальних дже­рел вони відносили такі, в яких знаходять своє конкретне втілення норми права, насамперед міжнародні договори та міжнародні звичаї.

Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму теоретично-філософського узагальнення міжнародно-правових явищ) під фор­мальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний, наявний на даний час матеріал, з якого фахі-вець-міжнародник визначає юридично обов'язкові прави­ла, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм: 1) міжнародні угоди; 2) міжнародні звичаї; 3) рі­шення міжнародних судових та арбітражних інституцій; 4) доктрини міжнародного права; 5) рішення міжнарод­них органів та організацій. Така класифікація є своєрід­ним компромісом, до якого дійшли вчені після гострих дискусій з приводу визначення джерел міжнародного пра­ва. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН закріплено: «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлю­ють правила, напевно визнані спорячими державами; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визна­ної як правова норма; в) загальні принципи права, виз­нані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазна­ченим у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних на­цій як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рі­шення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

У міжнародно-правових доктринах зазначені джерела міжнародного права визнаються з певними застереження­ми. Ряд науковців наполягає на поділі джерел права на головні (міжнародний договір та міжнародний звичай) і допоміжні (варіант: інші) джерела міжнародного права (рішення міжнародних організацій, рішення судових ін­ституцій, доктрини міжнародного права).

Особливу дискусію викликало питання про визнання джерелами міжнародного права загальних принципів пра­ва і визначення їхнього місця в запропонованій класифі­кації. В радянській науці вони або взагалі не визнавалися джерелами міжнародного права (І. І. Лукашук, Є. О. Ко­ровін, Л. А. Алексідзе та ін.), або визнавалися такими, що мають значення лише як принципи міжнародного права (В. М. Корецькиий, Г. П. Жуков, М. М. Мінасян та ін.). Обидві точки зору фактично не приймають рішен-ня ст. 38 Міжнародного Суду ООН щодо загальних прин­ципів права і вилучають їх із системи джерел сучасного міжнародного права.

Після Другої світової війни радянські вчені робили активні спроби довести, що джерелом міжнародного пра­ва може бути національний закон (В. М. Дурденевський, С. Б. Крилов, Ф. 1. Кожевніков, Д. Б. Левін, В. 1. Лісовсь-кий, М. М. Мінасян). Проте більшість фахівців (І. І. Лу-кашук, Г. 1. Тункін, Ю. М. Колосов, С. В. Черниченко, В. І. Кузнецов, П. П. Лукін, Г. В. Ігнатенко, Д. 1. Фельд­ман, О. І. Тіунов, Г. I. Курдюков та ін.) категорично не прийняли такого твердження. Сьогодні як у вітчизняній науці, так і в зарубіжній практично немає прихильників цієї концепції.

За національним законодавством, як і за іншими за­собами односторонньої дії (офіційні заяви глав держав та урядів, делегацій на міжнародних конференціях, спільні заяви держав тощо), визнається лише допоміжна роль у встановленні існуючих міжнародно-правових звичаїв. В односторонньому порядку можна здійснювати наміри що­до норми міжнародного права. Сутністю джерела міжна­родного права є угода щонайменше двох суб'єктів права.

Отже, джерело міжнародного права – це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється шляхом узгодження воль суб’єктів міжнародного права.

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

— процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового;
— зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:
— конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;
— співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому;

— у процесі створення норм сучасного міжнародного права на міжнародній арені зіштовхуються волі держав або однакових за своєю класовою природою або різноманітних;

— у процесі створення норм міжнародного права держави виступають як суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їхні волі юридично рівноправні.

Представляється, що основні положення цієї теорії не втратили актуальності і в даний час. Незважаючи на деякі «шорсткості» у сучасному сприйнятті деяких положень цієї теорії, її інтепретація і розуміння в контексті національних інтересів кожної конкретної держави, що виявляються на міжнародній арені, дає теорії узгодження воль держав мов би «другий» подих.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:
1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи.

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імперативність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». Таким чином, можна зробити висновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прийняті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:
1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;
2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.