Класифікація суб’єктів міжнародного публічного права.

В науці міжнародного права питання суб'єктів міжна­родного права вважається основним. Загальновизнаною є думка, що суб'єкти посідають центральне становище в міжнародному праві. Його сутність, природа є похідними від природи і сутності суб'єктів міжнародного права. Між­народне право служить інтересам своїх суб'єктів, регулює відносини між ними, визначає їхній статус, зокрема пра­ва та обов'язки, тощо. І знову ж таки, здійснює ці функції не незалежно, а саме тому, що на це була воля суб'єктів міжнародного права.

За такої залежності міжнародного права від його су­б'єктів зрозумілою стає увага теоретиків і практиків права до поняття, природи, сутності, характерних особливостей, видів суб'єктів міжнародного права.

Слід зазначити, що центральні питання будь-якої гу­манітарної науки ніколи не мали однозначного розумін­ня. Не є винятком і питання сутності суб'єктів міжнарод­ного права та їх класифікації. Дискусії навколо цих пи­тань такі ж старі, як і сама наука міжнародного права. З метою пошуку компромісного вирішення проблеми ро- билися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регулюються міжнародним правом. Поряд із «суб'єктом міжнародного права» пропо­нувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник розвитку міжнародного права», «суб'єкт квазі-міжнародного права», «сторона міжнародно-правових від­носин» та ін.

Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відобража­ють суспільні закономірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб'єктивно розширюватися.

Отже, на сьогодні є сталим лише поняття «суб'єкт міжнародного права» з різним тлумаченням його сутності. Досить характерним є вживання поняття «суб'єкт міжна­родного права» без акцентування уваги на його сутності і межах.

Майже загальновизнаним у науці міжнародного права є виокремлення центральним елементом основної вимо­ги для суб'єкта, що стосується відповідних прав та обо­в'язків. На жаль, на цьому спільність у поглядах на су­б'єкт міжнародного права завершується.

Далі фахівці міжнародного права йдуть різними шля­хами до розкриття природи, сутності суб'єкта міжнарод­ного права. Одні вважають, що це всі учасники міжна­родних правовідносин, другі — що це лише творці міжна­родних прав та обов'язків, треті — що ними можуть бути носії відповідних прав та обов'язків. Ті, хто займає більш жорстку позицію щодо спроможності бути суб'єктом між­народного права (як правило, це більшість учених ко­лишніх країн соціалістичної співдружності та окремі при­хильники позитивістської і нормативістської теорій між­народного права на Заході), вимагають визнання за таки­ми суб'єктами спроможності бути як творцями, так і но­сіями прав та обов'язків. Ще жорсткішою є вимога до су­б'єкта міжнародного права бути таким самостійним утво­ренням, яке завдяки своїм можливостям та юридичним властивостям здатне володіти правами і виконувати обо­в'язки за міжнародним правом, брати участь у створенні й реалізації його норм (1. І. Лукашук). Серед прихильників цієї думки обстоювалися (Г. І. Курдюков, М. А. Нудель, Д. І. Фельдман) і більш категоричні твердження про те, що суб'єктом міжнародного права може бути лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори. Майже співзвучною з цим тверд­женням є думка тих учених (С. В. Черниченко), які вва­жають, що суб'єктами міжнародного права можуть бути тільки учасники міждержавних відносин. При цьому на­голошується, шо такий учасник міждержавних відносин повинен бути носієм міжнародних прав та (або) обов'яз­ків, які виникають в осіб у загальному сенсі в результаті поширення на них дії певної норми міжнародного права або індивідуальних розпоряджень, зобов'язань, дозволів і заборон, передбачених міжнародно-правовими актами.

Такі особи мають підкорятися безпосередній дії норм міжнародного права або розпорядженням, зобов'язанням, дозволам і заборонам, які випливають з міжнародно-пра­вових актів; їхня поведінка безпосередньо регулюється міжнародно-правовими нормами або індивідуальними міжнародно-правовими настановленнями (міжнародним правом); вони вступають або можуть вступати в міжна­родні правовідносини в межах суб'єктивних прав та обо­в'язків, що виникають як результат безпосередньої дії на них міжнародного права. Вказані визначення суб'єкта міжнародного права є не його різними ознаками, а лише різними сторонами його однієї властивості. Існування од­нієї з указаних сторін передбачає наявність й інших.

Тривалий час у радянській науці міжнародного права (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаєва, Р. Л. Боб­ров, М. М. Аваков та ін.) переважала думка про те, що суб'єкти міжнародного права — це учасники міжнарод­них відносин, які володіють міжнародними правами та обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного пра­ва і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відпо­відальність. Тут новим елементом міжнародної правосу-б'єктності особи виступає здатність нести міжнародно-правову відповідальність. Прихильників такого розумін­ня «суб'єкта міжнародного права» можна знайти в біль­шості колишніх країн соціалістичної системи. А джере­ло цієї концепції запозичене з внутрішньодержавного тлумачення сутності суб'єкта права, розробленого свого часу А. Я. Вишинським. Саме він наголошував на здат­ності нести відповідальність як центрального елемента суб'єкта права. Вітчизняна наука міжнародного права в дослідженні суб'єктів права пройшла шлях від визнання держави єди­ним суб'єктом міжнародного права через концепцію «дер­жава — типовий суб'єкт права» до визнання певного кола, видів суб'єктів.

Визнання держави як єдиного суб'єкта міжнародного права (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Короста-ренко, А. Клафковський, В. В. Євгеньєв, В. М. Шурша-лов та ін.) базувалося на твердженні, що основна ознака правосуб'єктності — наявність суверенітету. Необхідним атрибутом суб'єкта міжнародного права, вважали вони, є верховна влада, яка представляє його на міжнародній арені і здатна брати участь у правотворчості, брати зобо­в'язання, виконувати їх і домагатися дотримання інши­ми суб'єктами норм права. Таку владу мають тільки дер­жави, їх доповнювали нації, які борються за свою неза­лежність. Останнє не вважалося віддаленням від концеп­ції «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права», бо ж за нацією, що бореться за свою незалежність, визна­вався статус держави, яка перебуває в процесі станов­лення.

Суб'єкт міжнародного права, на думку прихильників «концепції єдиного суб'єкта», повинен володіти волею не тільки розумною, а й суверенною. Всі суб'єкти міжнарод­ного права суверенні.

Прихильники концепції «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» дещо розширювали коло суб'єктів, але визнавали останнє слово у наданні комусь іншому статусу суб'єкта міжнародного права за державами. До них належали, як правило, фахівці міжнародного права, які визнавали міжнародну правосуб'єктність за нацією, наро­дом, що борються за свою незалежність. Але не тому, що вони є державою в процесі становлення, а як окремі учас­ники міжнародних відносин, що вимагають визнання своєї правосуб'єктності. Основою їх правосуб'єктності є право на самовизначення.

Прихильники цієї концепції (Г. П. Задорожний, І. П. Блі-щенко, А. Баумгартен, В. М. Дурденевський, Ф. І. Кожев-ніков) іноді вдавалися до іншого категоричного тверджен­ня: суб'єктом міжнародного права може бути тільки на­род, який виступає в міжнародних відносинах через свою державу та свій уряд.

Термін «держава — типовий суб'єкт міжнародного права» вживали часто автори, які, крім «типового» су­б'єкта, визнавали міжнародну правосуб'єктність за між­народними організаціями (Г. І. Морозов, М. О. Ушаков, Е. А. Шибаєва, І. І. Лукашук та ін.). «Нетиповість» пра­восуб'єктності міждержавних організацій виводилася з то­го, що їхні правосуб'єктні повноваження розробляються державами. Держави у статутах міжнародних організацій визначають межі такої правосуб'єктності.

Визнання певного кола, видів, точніше «системи су­б'єктів міжнародного права», характерне для ряду дослід­жень останньої чверті XX ст. Щоправда, термін «система суб'єктів міжнародного права» тут можна вживати досить умовно, бо критерії побудови, як і самі «системи», досить різноманітні і часто залежать від суб'єктивних уподобань їхніх авторів. Але, як правило, кількість суб'єктів міжна­родного права не виходить за межу тріади, як-от: «держа­ва — нація — народ», «держава — народ — міжнародна організація», «держава — нація — міжнародна організа­ція», «держава — фізична особа — юридична особа», «дер­жава — міжнародна організація — транснаціональна ком­панія».

В межах зазначених суб'єктів міжнародних відносин будуються й інші схеми (більші або менші за кількістю учасників) реальних чи ймовірних або пропонованих як суб'єкти міжнародного права, наприклад: «держава — міжнародна організація — фізична особа — транснаціо­нальна компанія», «держава — народ — фізична особа — юридична особа», «держава — фізична особа», «фізична особа — міжнародна організація» тощо.

Такий дещо спрощений підхід до визначення су­б'єкта міжнародного права характерний для деяких як вітчизняних, так і зарубіжних науковців. Різниця, мож­ливо, полягає лише в тому, що у вітчизняній науці між­народного права не було жодного вченого чи практика, хто не визнавав би за державою статусу суб'єкта міжна­родного права. Десятки зарубіжних науковців погоджу­ються з твердженням англійського вченого Дж. Брайєрлі, що «держава не може вважатися суб'єктом міжнародно­го права».

У той же час у вітчизняній науці міжнародного пра­ва не було жодного фахівця, який визнавав би міжна-родну правосуб'єктність за фізичною особою. Лише в останні роки існування Радянського Союзу, коли було покінчено з командно-адміністративною системою уп­равління наукою, з'явилися перші публікації, автори яких (Н. В. Захарова, Р. А. Мюллерсон, В. С Верещетін та ін.) обґрунтовують тезу: «індивід — суб'єкт міжна­родного права».

У зарубіжній науці міжнародного права десятки вче­них, цілі наукові школи підтримували відомого французь­кого вченого Ж. Сселя, який ще в 1932 р. заявив, шо лише індивід може бути суб'єктом міжнародного публічного права. Очевидно, що такі позиції радянських і зарубіж­них учених, які принципово не збігалися, не були резуль­татом серйозних досліджень, а тільки свідчили про певні ідеологічні вимоги, які ставилися перед науковцями і яких вони були змушені дотримуватися.

Зняття ідеологічних вимог, крім багатьох позитивних результатів, мало один, але досить суттєвий негативний. Воно дало змогу декому з дослідників довільно трактува­ти питання теорії міжнародного права. Не обминула ця псевдодемократична хвиля й питання суб'єктів міжнарод­ного права. Як результат, сьогодні в міжнародно-право­вих публікаціях суб'єктами міжнародного права вважають усе, до чого можна застосувати слова «особа», «учасник», «об'єднання», «організація» тощо.

Тенденція «несерйозного ставлення до суб'єктів міжнародного права» мала наслідком повернення до ви­моги «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права». Прихильники оновленої теорії «держава — єдиний суб'єкт міжнародного права» так обґрунтовують свою позицію: не можна погодитися з тим, що кожна історична епоха ви­робляє своє поняття суб'єкта міжнародного права. З часу появи цього поняття воно не зазнало кардинальних змін у формально-юридичному плані; розглядаючи суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі змінами історичних епох, необхідно обстоювати позиції сьогоднішнього дня. А це означає, що суб'єктами міжнародного права можуть виз­наватися тільки учасники міждержавних відносин, тільки держави.

Таким чином, як довільне тлумачення поняття «су­б'єкт міжнародного права», так і його «жорстке» етатичне розуміння може зашкодити як виробленню правильного підходу до цього міжнародно-правового явища, так і з я-суванню його сутності, природи, історії становлення та розвитку.

Історія становлення та розвитку суб'єктів міжнарод­ного права досить багата й різноманітна. В минулому та­кими суб'єктами виступали міста-держави, ліги (об'єднан­ня міст-держав), храми, царі та ін. — в рабовласницькому суспільстві; держави-суверени, римська католицька церк­ва, рицарські ордени (тевтонський орден, орден тампліє-рів-храмовників, мальтійський орден), торговельні спілки міст, торговельні компанії (наприклад, Ост-Індська), ок­ремі графства, князівства, вільні міста (Венеція, Новго­род, Гамбург, Краків) та ін. — у феодальний період; дер­жави, домініони, Британська співдружність націй, реальні унії, конфедерації та члени конфедерацій, союзи держав (федерації) і союзні республіки, Ватикан, французький союз, вільні міста Данциг, Трієст, самостійна політична одиниця Західний Берлін, міждержавні організації тощо — в ХІХ-ХХ ст.

Було б помилкою ігнорувати цю багату історію ви­никнення, розвитку, функціонування та припинення дії (для багатьох суб'єктів) основних учасників міжнародно-правових відносин. Вони не лише виконували функції, як суб'єкти міжнародного права у свою історичну епоху, а й нагромаджували і передавали досвід цієї діяльності наступним учасникам інституту міжнародної правосу-б'єктності. 1 коли сьогодні йдеться як про суб'єктів про тих, хто володіє тільки міжнародними правами та обо­в'язками, то стає зрозумілим, що висновок зроблено тіль­ки на узагальненні міжнародно-правової' діяльності дер­жави. Якщо ж узяти до уваги діяльність інших суб'єктів, які історично функціонували в міжнародному праві, то стає очевидним, що з «поля» міжнародної правосуб'єкт-ності виводяться такі важливі для суб'єкта властивості, як законні інтереси, правовий статус тощо. Отже, в ціло­му розуміння суб'єкта міжнародного права стає непов­ним, однобічним. Уникнути цієї похибки можна шляхом з'ясування основних рис та особливостей міжнародної правосуб'єктності.

Отже, суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами і обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть в необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність. (Тункін Г.І)

Основні риси та особливості. Аналіз суб'єктів міжнародно­го права, які функціонува­ли в різні історичні епохи, засвідчує, що для більшості з них не властивий суверенітет. Виводити міжнародну пра-восуб'єктність на основі суверенітету означає звужувати коло суб'єктів міжнародного права. Лише в останні сто­ліття держави (і далеко не всі) підпадають під це поняття. Суверенітет можна взяти за критерій певної класифікації суб'єктів міжнародного права, але некоректно виводити з нього сутність правосуб'єктності.

Основою, джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори та звичаї, що регулюють міжнарод­не співробітництво учасників міжнародних відносин. Са­ме в нормах міжнародного права можна виявити особли­вості міжнародної правосуб'єктності, носіїв міжнародних прав та обов'язків, риси, повноваження учасника міжна­родних відносин як суб'єкта міжнародного права та ін. Міжнародна правосуб'єктність — властивість суб'єктів між­народних відносин — визнана і визначена нормами між­народного права.

Твердження «суверенітет — невід'ємна властивість су­б'єкта міжнародного права» виключно доктринальне. На сьогодні не існує жодного міжнародно-правового акта, який закріплював би ці роль та місце суверенітету в між­народно-правовій суб'єктності. Достовірно як те, що при­хильники концепції «суверенітет — основа правосуб'єкт­ності» захищали цю тезу здебільшого для відстоювання міжнародної правосуб'єктності держави, так і те, що шу­кати міжнародно-правові акти для міжнародно-правової суб'єктності марно, бо майже весь цей інститут міжна­родного права створений і функціонує завдяки звичаєвим нормам. Але, по-перше, послідовники цієї концепції час­то обстоювали своє гасло, аби довести, що тільки держа­ва є суб'єктом міжнародного права. Це суперечило прак­тиці міжнародно-правових відносин, учасниками якої бу­ли й інші суб'єкти права. Крім того, апологети вказаної концепції були непослідовними, бо, як правило, обстою- вали правосуб'єктність усіх держав без винятку. Як ствер­джувалося, найправильнішим є твердження, згідно з яким висновок про правосуб'єктність держави доцільно робити з факту існування самої держави. Але в той час, коли ця концепція створювалася (перша половина XX ст.), у світі було більше залежних держав (тобто позбавлених сувере­нітету), ніж незалежних. Отже, концепція «суверенітет — основа міжнародної правосуб'єктності» несла на собі ще й реакційне навантаження, тобто фактично закріплювала ситуацію «правосуб'єктність для обраних».

По-друге, джерелом інституту міжнародної правосуб'єкт­ності дійсно є здебільшого міжнародно-правові звичаї. Тому у визнанні міжнародно-правової суб'єктності учасника між­народних відносин бажано посилатися хоча б на звичай, а не на opinio juris sive necessitatis. Opinio juris, будучи лише еле­ментом звичаю, не може замінити його в цілому.

Аналіз основ міжнародної правосуб'єктності, станов­лення, розвиток та зникнення окремих суб'єктів міжна­родного права, здійснення ними правоздатності, дієздат­ності і деліктоздатності засвідчує, що коло суб'єктів, їхні права та обов'язки підвладні впливу закономірностей, які діють на них (суб'єктів) через міжнародні відносини та міжнародне право.

В період піднесення національно-визвольної бороть­би на Заході була популярною така теза: «Наявні суб'єкти міжнародного права вільні в перетворенні будь-якого об'єкта міжнародного права на його суб'єкт і створювати нові суб'єкти міжнародного права за власним бажанням» (Дж. Шварценбергер). Національно-визвольній боротьбі це не допомогло, але сутність міжнародної правосуб'єкт­ності заплутало. Інституту міжнародної правосуб'єктності менше, ніж будь-якому іншому інституту міжнародного права (хоча б через його «конституційне» становище в системі міжнародного права) властиві волюнтаризм і до­вільність рішень.

Саме держави (в силу їх місця та ролі в міжнародних відносинах і статусу в міжнародному праві) сьогодні виз­наються основними, типовими, загальновизнаними су­б'єктами міжнародного права. Міжнародну правосуб'єкт­ність держави ще називають фактичною завдяки дії нор­ми: виникнення держави — юридичний факт, який запо­чатковує її правосуб'єктність.

Міжнародна правосуб'єктність держави ніким не ство­рюється, вона склалася в міжнародному праві у результаті визнання як такої. А ось держави можуть створювати ін­ших суб'єктів міжнародного права через укладення міжна­родних договорів. Завдяки зазначеним властивостям дер­жав їх міжнародну правосуб'єктність ще називають пер­винною.

Держави — головні суб'єкти міжнародного права. Во­ни можуть безпосередньо контролювати діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їхня ж діяльність контро­люється опосередковано, через міжнародний інституцій-ний механізм.

Держави є універсальними суб'єктами міжнародного права, тому практично не існує таких міжнародно-право­вих відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава.

Особливості суб'єктів міжнародного права можна ви­явити, якщо виходити з норм міжнародного права, які встановлюють їх виникнення (скажімо, держава — за фак­том виникнення, а міжнародна організація — за укладен­ням установчого договору), юридичну природу, обсяг пра­восуб'єктності.

Дискусії з приводу юридичної природи суб'єктів між­народного права виникали щоразу, коли її ініціатори в основу обстоювання правосуб'єктності клали специфічні чи навіть загальні ознаки (властиві усім суб'єктам міжна­родного права), але поодинокі, відокремлені від інших. Юридична природа суб'єктів міжнародного права будуєть­ся на комплексі як загальних, так і специфічних ознак. Скажімо, загальне правило для суб'єкта міжнародного права бути спроможним реалізувати свою правоздатність, дієздатність і деліктоздатність у відриві від конкретних правовідносин призводить до тих самих хибних висновків, що й апологетика суверенітету. Адже правовідносини ін­ституту міжнародної правосуб'єктності можуть складати­ся як з обмеженою дієздатністю, так і з деліктоздатністю лише з окремих правопорушень, так і, зрештою, з право­здатністю, яка може не забезпечуватися деліктоздатністю чи може бути не пов'язана з активною дієздатністю.

Загальні стандарти суб'єктів міжнародного права: а) бу­ти здатним реалізовувати права та обов'язки на основі норм міжнародного права; б) здатним бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права, які створені головним чином завдяки міжнародним уго­дам; в) бути здатним створювати (виробляти) норми між­народного права; г) мати самостійний міжнародно-пра­вовий статус, у силу їх доктринального оформлення мо­жуть мати винятки. Скажімо, здатність виробляти норми міжнародного права в основі своїй явно доктринального походження. Вона не лише не має міжнародного договір­ного закріплення, а й стосовно окремих суб'єктів міжна­родного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, народом, які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самови­значення, на основі якого велась ця боротьба, було ви­роблено державами без будь-якої самостійної участі нації або народу.

Визнання здатності створювати норми права як влас­тивості суб'єкта права — явний перекіс у бік особливос­тей міжнародного права. У загальній теорії права, у внут­рішньодержавному праві такої вимоги до суб'єкта права немає і бути не може. Інакше, крім держави, правосу­б'єктність решти учасників правовідносин було б постав­лено під сумнів.

Стосовно інших стандартів суб'єктів міжнародного права можна сказати, що вони характерні практично для всіх учасників сучасних міжнародних правовідносин. Мо­же йтися лише про те, що не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують її в однаковому обсязі. Але обсяг реа­лізації міжнародної правосуб'єктності не є критерієм для визнання правосуб'єктності. Так, твердження «всі держа­ви є рівними суб'єктами міжнародного права» не впливає на обсяг їх правосуб'єктності. І такі держави, як Андорра, Монако чи Сан-Маріно, не є рівними за обсягом напов­нення і реалізації правосуб'єктності з такими державами, як США, Росія чи Китай.

Для суб'єкта міжнародного права важлива не лише здатність володіти правами та обов'язками, а й реалізову­вати свій міжнародно-правовий статус, який, крім прав та обов'язків, містить свободи суб'єкта, його законні інте­реси тощо. Саме в правовому статусі суб'єкта міжнарод­ного права відображені характер та обсяг міжнародної правосуб'єктності. І якщо за своїми свободами або закон­ними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними чи майже рівними, то за колом суб'єктивних прав та юри­дичних обов'язків вони різні. Отже, навіть у рівних між собою суб'єктів міжнародного права може бути (і найчас­тіше так воно і є) різний правовий статус.

Сказане закріплено як прецедент у сучасному між­народному праві. У консультативному висновку Міжна­родного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. зафіксовано, шо «суб'єкти права тієї або іншої правової системи не є обо­в'язково ідентичними, оскільки йдеться про їхню приро­ду або обсяг їхніх прав».

Інститут міжнародної правосуб'єктності. Інститут міжнародної право­суб'єктності є головним, центральним у системі сучасного міжнародного права. Його норми можна порівняти з конституційними норма­ми внутрішньодержавного права. Саме через норми, які охоплює цей інститут, через закріплені в них юридичні можливості, через це своєрідне «право на права» можна вийти на суб'єктів міжнародного права, на їхні права та обов'язки, в кінцевому підсумку — на міжнародний пра­вопорядок у цілому.

Слід зазначити, що у вітчизняній науці навіть вислов­лювалася думка (Д. І. Фельдман), що міжнародна право-суб'єктність є головною галуззю сучасного міжнародного права. Більш важлива роль визнавалася лише за «основ­ними принципами міжнародного права», які також докт-ринально об'єднувалися в окрему галузь міжнародного права. Пропонувався й інший підхід до міжнародної пра­восуб'єктності як до галузі «правового становища держав як суб'єктів міжнародного права» (Д. Б. Левін).

Ідея виокремлення права міжнародної правосуб'єкт­ності у спеціальну галузь не знайшла підтримки серед юристів-міжнародників. І річ не тільки в тому, що вона була недостатньо аргументованою. Концептуально вона виводилася з довільних висновків, не підкріплених прак-тикою функціонування системи міжнародного права. За­пропонована структура галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» суперечила загальним засадам побудови галузі права. її автори включали до структури «права міжнародної правосуб'єктності» самостійну галузь «право міжнародних організацій». Отже, «право міжнародних організацій» поста­вало ніби самостійною галуззю і водночас несамостійною, бо входило в «галузь» «право міжнародної правосуб'єкт­ності» (ще одна недоречність: галузь входить у галузь).

До цієї галузі залучалися окремі підгалузі, але їх особливість, юридична природа, принципи побудови не розкривалися або розкривалися без належної наукової аргументації. Так, вважалося за доцільне виокремити в особливу підгалузь галузі «право міжнародної правосу­б'єктності» — «правовий статус держави як суб'єкта між­народного права». На користь цієї пропозиції вислов­лювалися лише два аргументи: а) особлива роль держа­ви в системі міжнародно-правового регулювання та б) су­купність принципів та норм, пов'язаних із державою як суб'єктом міжнародного права.

До галузі «право міжнародної правосуб'єктності» на­лежали й такі інститути, як «інститут визнання», «інсти­тут правонаступництва» та ін.

Більшість теоретиків і практиків під «правом міжна­родної правосуб'єктності» розуміє інститут сучасного між­народного права, що об'єднує групу правових норм, де визначаються юридичний зміст суб'єкта міжнародного права, режим правового статусу учасника міжнародних правовідносин, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки суб'єкта міжнародного права, умови, ви­моги до суб'єктів міжнародного права, функції, структу­ра, види правосуб'єктності та види суб'єктів права тощо.

Перелік норм міжнародного права та особливість сфери, в якій вони діють, дали підставу багатьом ученим (Г. І. Тункін, А. М. Талалаєв, Е. А. Шибаева, С. О. Ма-лінін, В. С. Верещетін та ін.) вважати, що міжнародно-правові норми, що стосуються міжнародної правосуб'єкт­ності, складають інститут, спільний для всього міжнарод­ного права.

За своєю структурою цей інститут поділяється на гру­пу норм, які визначають юридичний зміст міжнародної правосуб'єктності. Ці норми, зокрема, визначають, хто є чи може бути суб'єктом міжнародного права, які його су­б'єктивні юридичні права та суб'єктивні юридичні обо­в'язки, тобто сферу реалізації, об'єкт інституту міжнарод­ної правосуб'єктності.

Слід виокремити комплекс норм, які встановлюють режим правового статусу учасника міжнародних право­відносин. У цілому їх можна поділити на норми, шо виз­начають міру свободи суб'єктів міжнародного права та їхні законні інтереси, загальні юридичні права і загальні юри­дичні обов'язки.

Норми, які визначають загальні юридичні права су­б'єкта міжнародного права, складають чотири основні комплекси: а) ті, що формулюють право, яке визначає міру дозволеної поведінки; б) ті, що формулюють право вимагати; в) ті, що формулюють право суб'єкта міжнарод­ного права на позитивні дії; г) ті, що формулюють право на домагання.

У структурі норм, які формулюють право, що визна­чає міру дозволеної поведінки, розрізняють чотири ос­новні підгрупи: норми, які закріплюють право суб'єкта міжнародного права здійснювати дозволені дії; норми, які закріплюють право суб'єкта не здійснювати дозволених дій; норми, які закріплюють право здійснювати в повно­му обсязі дозволені дії; норми, що формулюють право ча­стково здійснювати дозволені дії.

Як правило, договірно-правові джерела не формулю­ють норм із суворо спеціалізованим призначенням, одна й та сама норма може закріплювати різні варіанти як міру дозволеної поведінки.

Норми, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, більш жорстко закріплюють відповідне право. По-перше, кількість можливостей реалізувати пра­во вимагати вони зводять до мінімуму, а саме до двох ва­ріантів: потенційно визначеного права вимагати і потен­ційно не визначеного права вимагати. Ці варіанти харак­теризуються чітко встановленими нормами, кожна з яких, як правило, містить однозначне правило поведінки.

Трохи складніший за своєю структурою комплекс норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного пра­ва на позитивні дії.

По-перше, в самому комплексі таких норм розрізня­ються спеціалізовані підгрупи норм, а саме: а) ті, що фор-

мулюють право на фактичне володіння певними благами та їх використання; б) ті, шо формулюють правотворчу правосильність суб'єкта міжнародного права; в) ті, що формулюють секундарну (додаткову) правосильність су­б'єкта міжнародного права.

По-друге, кожна зі спеціалізованих підгруп норм, які формулюють у сукупності право на позитивні дії, стано­вить досить складний комплекс норм із власною внутрі­шньою спеціалізацією. Наприклад, у підгрупі норм, які визначають правотворчу правосильність суб'єкта міжна­родного права, помітно вирізняються ті, шо надають пев­ним суб'єктам право владного характеру, а також ті, що передбачають за певними суб'єктами міжнародного права тільки право на договірну ініціативу.

У підгрупі норм, що визначають секундарну (додатко­ву) правосильність суб'єкта міжнародного права, спеціа­лізація норм є ще детальнішою. Серед таких норм можна виокремити ті, що формулюють право на врахування зуст­річних вимог, право на денонсацію обов'язків, право на правонаступництво та ін.

Іноді висловлюється думка, що право на домагання не є самостійним у системі загальних юридичних прав су­б'єкта міжнародного права, що це лише підрозділ, окре­мий комплекс норм, які формулюють право вимагати. Можна погодитися з такою думкою, якщо при цьому не забувати особливості норм, які формулюють право на до­магання.

На відміну від норм, які формулюють право суб'єкта міжнародного права вимагати, норми, що складають пра­во на домагання, мають такі особливості: а) в них завжди є безпосередній адресат; б) зобов'язання за цими норма­ми виконуються засобами примусу; в) вони формулюють право, яке існує у правовідносинах не з початку їх фор­мування, а в процесі виникнення додаткових юридичних фактів стосовно реалізації суб'єктивного права; г) ці нор­ми започатковують нову стадію реалізації суб'єктивного права, коли приводиться в дію апарат примусу.

Норми, які встановлюють загальні юридичні обов'яз­ки суб'єкта міжнародного права, складають три основні комплекси норм: а) ті, що формулюють обов'язок актив­ної поведінки; б) ті, що формулюють обов'язок пасивної поведінки; в) ті, що формулюють обов'язок терпіти захо- ди впливу. Кожен із зазначених трьох комплексів — склад­на підсистема норм, що, як правило, містить власні, більш деталізовані, спеціалізовані групи норм.

Так, серед комплексу норм, які формулюють обов'я­зок терпіти заходи впливу, можна виокремити свої три підгрупи норм: а) ті, що формулюють міжнародно-право­ву відповідальність суб'єкта міжнародного права; б) ті, що визначають превентивні примусові заходи і механізм їх за­стосування; в) ті, що формулюють міжнародно-правові санкції та їх застосування. Якщо заглибитися далі, то мож­на виявити нові підгрупи норм, які стосуються того чи іншого аспекту правосуб'єктності учасника міжнародних правовідносин.

Наприклад, у підгрупі норм, що формулюють міжна­родно-правову відповідальність суб'єкта міжнародного права, можна виявити підгрупу норм, які стосуються не­гативної відповідальності, та підгрупу норм, які допуска­ють абсолютну відповідальність, матеріальну і нематері­альну, політичну та моральну відповідальність, форми від­повідальності та ін.

Важливо мати на увазі, що це не довільна класифіка­ція одних і тих самих норм, а групи, підгрупи, інші су­купності спеціалізованих нормативних комплексів, які за­кріплюють одну зі сторін, один з аспектів функціонуван­ня суб'єкта міжнародного права.

Ці нормативні комплекси не слід плутати з тими, що визначають функції міжнародної правосуб'єктності в цілому.

В сучасному міжнародному праві норми, що склада­ють інститут міжнародної правосуб'єктності, виконують такі функціональні завдання: 1) вони є засобом фіксації кола суб'єктів; 2) у разі необхідності вони виконують фун­кцію конкретизації кола реальних суб'єктів міжнародного права; 3) вони є визначальником методу правового регу­лювання; 4) вони наділяють правом правосуб'єктності; 5) такі норми визначають загальне юридичне становище суб'єктів міжнародного права; 6) сама міжнародна право-суб'єктність розвивається через втілення юридичних норм; 7) такі норми наділяють суб'єктів міжнародного права за­гальною, галузевою і спеціальною міжнародною правосу-б'єктністю.

Центральними в структурі інституту міжнародної пра­восуб'єктності є комплекси норм, які визначають право-

здатність, дієздатність і деліктоздатність суб'єкта міжна­родного права.

Правоздатність — то є здатність володіти правами та виконувати обов'язки. Дієздатність — то є здатність са­мостійно здійснювати права та обов'язки. Деліктоздат­ність — то є здатність нести відповідальність за правопо­рушення. Специфіка норм міжнародного права, які за­кріплюють правоздатність суб'єкта міжнародного права, прозирається в їхній спеціалізації. Одна група норм зак­ріплює таку правоздатність суб'єкта міжнародного права, що має прямий вихід на дієздатність. Можна сказати, що такі норми не тільки складають основу міжнародної діє­здатності, а й виступають за обсягом та кількістю знач­ною більшістю.

Інша група норм прямо пов'язує правоздатність су­б'єкта з його деліктоздатністю. Щоправда, таких норм у системі інституту міжнародної правосуб'єктності значно менше, ніж у системі внутрішньодержавного права. Для міжнародного права характерний як прямий, так і, особ­ливо, опосередкований зв'язок правоздатності й делікто-здатності. Інститутові міжнародної правосуб'єктності та­кож властиві випадки, коли норми, що регламентують правоздатність суб'єкта міжнародного права, безпосеред­ньо не пов'язані з активною дієздатністю. Цю властивість інколи використовують (щоправда, не завжди аргументо­вано) зарубіжні вчені, коли намагаються довести міжна­родну правосуб'єктність транснаціональних компаній, і західні та вітчизняні вчені, коли доводять міжнародну правосуб'єктність фізичних осіб і деяких міжнародних організацій.

Дієздатність у міжнародному праві буває повна, або активна, і обмежена. Як правило, в інституті міжнародної правосуб'єктності норми, що закріплюють повну дієздат­ність, стосуються лише держав. Обмежена дієздатність властива іншим суб'єктам міжнародного права. Знову ж таки, ця властивість норм інституту міжнародної право­суб'єктності активно використовується прихильниками міжнародної правосуб'єктності транснаціональних ком­паній і фізичних осіб.

Серед норм, які регулюють міжнародну деліктоздат­ність, розрізняють три основні підгрупи: а) ті, що стосу­ються будь-якого міжнародного правопорушення. Як пра-вило, це норми-принципи, або норми загального, універ­сального характеру дії; б) ті, що регулюють галузеву делік-тоздатність. Ці норми діють не лише в обмеженій сфері, в певній галузі або галузях, але й досить часто виходять на обмежене коло суб'єктів (наприклад, не регулюють де-ліктоздатності міжнародних організацій, вільних міст, Ва­тикану та інших суб'єктів міжнародного права); в) нор­ми, що стосуються небезпечних міжнарод