Правосуб’єктність народів і націй які борються за самовизначення.

У сучасній міжнародно-пра­вовій доктрині правосу­б'єктність народу, нації, які борються за створення неза­лежної держави, можна вважати загальновизнаною. Вод­ночас немає такої одностайності щодо носіїв цього права та обсягу правосуб'єктності в різних носіїв. Одні автори (К. А. Бекяшев, Л. П. Ануфрієва, М. Є. Волосов, Г. К. Дми-трієва, Г. М. Мелков, В. П. Панов, Г. С. Стародубцев та ін.) гадають, що коли йдеться про міжнародну право­суб'єктність націй і народів, то маються на увазі ті з них, які перебувають у колоніальній залежності і позбавлені власної державності. Такими вони вважають 15 територій (Американське Самоа, Бермуди, Британські Віргінські ос­трови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Гуам, Нова Каледонія, острів Святої Олени, Підопічні території тихоокеанських островів, За­хідна Сахара та ін.).

Очевидно, що подібне прагматичне визначення су­б'єкта міжнародного права є досить уразливим. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є передусім принцип самовизначення народів і націй. Це, як прави­ло, визнають усі. Але відомо, що Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. по­ширює дію принципу не тільки на підопічні та само­управні території, чи інші території, які ще не здобули

незалежності (п. 5). У Декларації прямо сказано: «Всі на­роди мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здій­снюють свій економічний, соціальний та культурний роз­виток» (п. 2).

Науці міжнародного права (П. Манчіні, А. П'єрантоні, Г. П. Задорожний, П. Лоран, Ф. Ф. Мартене, М. М. Ка-пустін та ін.) відома й протилежна концепція, за якою «безпосереднім суб'єктом міжнародного права та діячами в галузі міжнародного спілкування є незалежні народи». Концепція не мала шансу на успіх, оскільки позбавляла більшість учасників міждержавних відносин права на пра­восуб'єктність (на права). Виникають протилежні твер­дження. Уже в першій половині XX ст. активно підтри­мується думка (Б. Ривлін, В. Фрідман, Л. Гудрич, Е. Хам-бро та ін.), що міжнародна правосуб'єктність нації, наро­ду не є правовою категорією.

Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке:

1. Значна більшість фахівців міжнародного права виз­нають міжнародну правосуб'єктність за учасниками націо­нально-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни «нація», «народ» вважаються та­кими, що важко підлягають визначенню. А спроби визна­чення або залишаться марними, або можуть тільки поси­лити міжнародне напруження.

2. Правосуб'єктність учасника національно-визвольно­го руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінце­ва мета національно-визвольного руху — створення неза­лежної держави). Тому її ще називають правосуб'єктні­стю держави, яка перебуває в процесі становлення. Вва­жається (Я. Броунлі), що коли йдеться про правосуб'єкт­ність держави, яка перебуває в процесі становлення (ва­ріант: зародження), в основі правосуб'єктності лежить не тільки принцип самовизначення, а й принцип наступниц­тва політичного утворення. Це покладає відповідальність на державу (після формування її як держави) дотримува­тися зобов'язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності. Правовими витоками докт­рини (принципу) наступництва є правосуб'єктність неса-моврядного народу. Отже, ми знову повертаємося до між­народної правосуб'єктності народу.

3. Правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасо­вий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов'язки учас­ника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних кон­фліктів тощо (див. Додатковий протокол 1 до Женевських конвенцій 1949 p., який стосується захисту жертв міжна­родних збройних конфліктів, прийнятий 1977 p.).

4. Деякі теоретики і практики міжнародного права особливо наголошують у статусі народу і нації, які бо­рються за створення незалежної держави, на факторі «бо­ротьби». Це дає їм підставу називати таких суб'єктів між­народного права «стороною, яка воює, яка повстала». За такими суб'єктами вони визнають право вступати у пра­вові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з ін­шими державами або іншими сторонами, які воюють, які повстали. Вказані угоди будуть дійсними в міжнародно-правовому плані.

5. Нації, народи, які борються за створення незалеж­ної держави, не є універсальними (як держава) суб'єкта­ми міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принци­пу самовизначення. Самовизначення охоплює як політич­ний статус, так і економічний, соціальний та культурний розвиток. Волевиявлення народу (нації), що не має відно­шення до самовизначення (в міжнародно-правовому зна­ченні цього терміна), як-от: прийняття закону шляхом ре­ферендуму, вибори депутатів парламенту, президента тощо не є складовими міжнародної правосуб'єктності на­ції, народу. То є реалізація власних внутрішньодержавних, конституційних норм. Водночас волевиявлення народу (нації) стосовно приєднання до іншої держави або відок­ремлення від існуючої є діями, що підпадають під норми, які є складовими міжнародної правосуб'єктності. 1 хоч у таких випадках елемент боротьби може бути відсутнім (що буває дуже рідко), проте очевидним є створення нової держави.

6. З прийняттям Декларації про принципи міжнарод­ного права (1970), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 1), Міжнародного пакту про еко-

номічні, соціальні та культурні права (ст. 1), Заключного акта Наради в Гельсінкі (1975) та інших джерел міжна­родного права домінуючою стала міжнародно-правова думка, що міжнародно-правовою суб'єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю неза­лежність. В принципі це так, якщо боротьба за незалеж­ність держави завершується актом проголошення неза­лежності. Тоді необхідно правосуб'єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу.

Якщо під боротьбою нації (народу) за створення (роз­виток) незалежної держави розуміти вільний (без втручан­ня іззовні) вибір політичного статусу, здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку, то оче­видно, що під таку правосуб'єктність підпадає кожна на­ція (народ).

Проголошенням незалежності констатується факт по­літичного статусу держави. Але, по-перше, за волею нації (народу) він може змінюватися, а, по-друге, ще потрібно закріпити економічну, культурну та інші сторони неза­лежності. А це актом проголошення не досягається. Це постійна діяльність. Створення, розвиток незалежної дер­жави — то є діяльність, що стосується всіх націй (народів) без винятку (зрозуміло, якщо вони хочуть бути незалеж­ними).

Для одних це боротьба збройна, для інших — мирна. Але якщо перша має своє закінчення, то друга — постійна. Отже, термін «міжнародна правосуб'єктність народу (на­ції), який бореться за створення (розвиток) незалежної дер­жави», має право на існування. Він не звужує кількості суб'єктів, а лише підкреслює їхню постійну функцію.

Принцип самовизначення нації (народу) передбачає волевиявлення не тільки шляхом примусу (як то часто буває до проголошення акта незалежності). Народи ко­лишнього Радянського Союзу домоглися мирного прого­лошення акта незалежності. Але боротьбу (мирну) за ство­рення (розвиток) незалежної держави вони продовжують і сьогодні. Так буде постійно, якщо вони не відмовляться від своєї незалежності.

Кожний народ має право на зносини з іншими су­б'єктами міжнародного права. Здійснює він це право че-

рез державу, а в разі відсутності державності — через орга­ни квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу (нації) укладати міжнародні угоди і реалізо­вувати їх, отримувати захист та допомогу від інших су­б'єктів міжнародного права тощо.

Якщо народ (націю) не влаштовує те, як держава реа­лізовує його потреби, він має право замінити державні структури новими або відмовитися від деяких старих. І це також є наслідком дії його права на самовизначення, його правосуб'єктності, його боротьбою за незалежну, ефек­тивно функціонуючу державу.

Боротьба за незалежну державу — це не обов'язково відокремлення від іншої держави. За це сьогодні борють­ся поодинокі нації (народи). За незалежний політичний статус, за вільне забезпечення свого економічного, со­ціального, культурного розвитку борються всі нації (на­роди).

В сучасному міжнародному праві правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є загальновизнаною. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави є, перш за все, принцип самовизначення народів і націй.

Основними рисами цього суб'єкту міжнародного права є:

1. По суті визнається міжнародна правосуб'єктність учасників національно-визвольного руху. (Саме таке поняття вживається в рамках ООН).

2. їх правосуб'єктність до державної (кінцева мета національно-визвольного руху - створення незалежної держави). Тому її називають правосуб'єктністю держави, жа знаходиться в процесі становлення. Це покладає відповідальність на державу (після її формування) дотримуватись зобов'язань, які вона обрала на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3. Під час ведення боротьби на націю, народ, жі її ведуть розповсюджуються всі права і обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто, принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів і т.п.

4. За такими суб'єктами визнається право вступати у правові відносини і, зокрема, укладати міжнародні угоди з іншими сторонами, які воюють, які повстали. Такі угоди є дійсними в мжнародно-иравовому плані.

5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які виникають на основі принципу самовизначення. Самовизначення охоплює ж політичний статус, так і економічний, соціальний і культурний розвиток.