Тема 2: Принципи міжнародного права

Тема 2: Принципи міжнародного права

1. Основні принципи міжнародного права.

2. Поняття та система основних принципів сучасного міжнародного права.

3. Нормативно-правовий зміст принципів міжнародного права в галузі забезпечення миру і безпеки.

4. Нормативно-правовий зміст принципів міжнародного права в галузі міжнародного співробітництва.

5. Нормативно-правовий зміст принципів міжнародного права в галузі дотримання прав людини та основних свобод.

 

Тема 3. Джерела міжнародного права

1. Поняття джерел міжнародного права. Процес створення норм міжнародного права.

2. Міжнародний договір як основне джерело міжнародного права.

3. Міжнародно-правовий звичай. Взаємозв’язок договірних і звичаєвих норм.

4. Загальні принципи права і міжнародне право.

5. Роль резолюцій міжнародних організацій у створенні норм міжнародного права.

6. Доктрина міжнародного права та праці видатних юристів – міжнародників як джерело міжнародного права.

 

Тема 4: Суб’єкти міжнародного права

 

1. Поняття суб’єкта міжнародного права та зміст міжнародної правосуб’єктності. Класифікація суб’єктів міжнародного права.

2. Держава як основний суб’єкт міжнародного права: Правонаступництво держав.

3. Правосуб’єктність народів і націй які борються за самовизначення.

4. Правосуб’єктність міжнародних організацій.

5. Державоподібні утворення.

6. Проблема правосуб’єктності інших інституцій в міжнародному праві.

 

Тема 5. Територія і міжнародне право.

1. Поняття, значення і види територій в міжнародному праві.

2. Державна територія, її склад. Способи набуття та зміни державної території. Державні кордони.

3. Правовий режим міжнародних рік.

4. Правовий режим міжнародних каналів.

5. Правовий режим полярних просторів.

 

Тема 1. Поняття, особливості та значення міжнародного права

Поняття, суть та особливості міжнародного права.

Функції міжнародного права та його роль в регулюванні міжнародних відносин.

Система міжнародного права.

 

Поняття, суть та особливості міжнародного права

Міжнародне право - це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, створюваних шляхом узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуваних якщо буде потреба індивідуальним або колективним примусом.

Міжнародне право є особливою системою права, відмінної від внутрішньодержавної системи права. Специфіка системи міжнародного права пояснюється насамперед особливостями об'єкта регулювання, його суб'єктів, порядком створення й функціонування норм міжнародного права. Об'єктом регулювання нормами міжнародного права виступають суспільні відносини, що складаються між діючими особами міжнародної системи. Причому сама ця система має істотні відмінності від внутрішньодержавної системи по утворюючих її елементах, характеру їхнього зв'язку, взаємодії й взаємопроникнення, попередженню й усуненню конфліктних ситуацій. Так, головними елементами внутрішньодержавної системи є громадяни, юридичні особи й державні органи.

 

Функції міжнародного права та його роль в регулюванні міжнародних відносин

Функції міжнародного права - це основні напрямки його впливу на соціальне середовище, що визначаються його суспільним призначенням.

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

- координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

- регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;

- забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;

- охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

Система міжнародного права — це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією його норм, взаємозв’язком норм, інститутів і галузей міжнародного права.

У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосуб’єктності, інститут міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.

Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у певній сфері, що складає специфічний предмет міжнародного права та пов’язана із специфічною групою об’єктів міжнародного права.

 

2. Історія становлення міжнародного права. Роль Французької буржуазної революції в розвитку основних інститутів національного права.

3. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права (треба читати з гулу,бо там дуууже багато)

 

Тема 2: Основні принципи міжнародного права

Поняття та особливості суб’єктів міжнародного публічного права.

Правонаступництво держав.

 

Як уже зазначалось, у сис­темі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, го­ловною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. У вітчизняній науці міжнародного права ці та інші особливості міжнародно-правової суб'єктності дер-жави виводились в основному з властивості державного суверенітету.

Ідея по суті правильна, але її не можна зводити у принцип, імператив. Крім того, некоректним у таких спро­бах (про що йшлося вище) є виведення міжнародної пра-восуб'єктності держави лише з її суверенітету, шо збіднює саму правосуб'єктність як властивість держави. Немає не­обхідності перебільшувати значення суверенітету й по­слаблювати роль інших факторів впливу на розвиток пра-восуб'єктності держави. Як справедливо зауважують учені (Г. 1. Тункін, А. М. Талалаєв, Ю. М. Колосов та ін.), до сьогодні державний суверенітет визначається як верховен­ство в межах власної території і незалежність у міжнарод­них відносинах. Фактично ця боденівська конструкція су­веренітету діяла до створення в рамках ООН універсаль­ної системи безпеки. Верховенство держави на власній те­риторії сьогодні нерідко обмежується в інтересах прав людини, зміцнення безпеки тощо. Держава не є в міжна­родних відносинах такою незалежною, як про це говорив Ж. Боден.

У міжнародному праві переважає думка про те, що абсолютного суверенітету держави нині не існує. Взаємо­залежність, взаємозв'язок держав поглиблюються залеж­но від інтенсивності міжнародного співробітництва, а во­но на сьогодні надзвичайно насичене.

На правосуб'єктність держави суттєво впливає її пра­вова самостійність і незалежність. У правовому розумінні держави рівні за юридичною самостійністю і незалежні­стю. Але ця рівність не поширюється на коло суб'єктив­них прав та обов'язків. Юридична рівність держав як су­б'єктів міжнародного права означає, що ніхто з них не може нав'язувати іншому свою волю, обов'язки без його згоди.

Але кожна держава сама вирішує, з ким і в які пра­вовідносини (якщо вони не суперечать принципам та нормам міжнародного права) вступати. Отже, за обся­гом суб'єктивних прав та обов'язків, за юридичним на­повненням свого правового статусу держави, як прави­ло, не є рівними. Таким чином, якщо за своєю право­здатністю держави рівні, то в реалізації своєї міжнарод­ної дієздатності, крім виняткових випадків, рівності не буває.

Коли називають складові держави (в доктринах у різ­них авторів вони різні), часто посилаються на договір у Монтевідео (1933), де зазначається, що держава — це та­кий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населен­ня, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами. Практично за всіма своїми складови­ми держави також не є рівними. Але ця нерівність не може поширюватися на правосуб'єктність у цілому. У віт­чизняній науці міжнародного права свого часу висловлю­валося твердження (Ф. 1. Кожевніков, Г. П. Задорожний, Г. І. Морозов, В. І. Менжинський та ін.), що малі держави (Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Маріно) неспро­можні нести обов'язки, властиві державі як суб'єкту між­народного права. На підтвердження цієї тези її автори посилалися на відмову найбільшій з малих держав — Ліх­тенштейну в прийомі до Ліги Націй (1921). У подібних судженнях науковці плутали обсяг міжнародних прав і обов'язків держави як суб'єкта міжнародного права та міжнародну правосуб'єктність у цілому. Сучасна практика міжнародно-правового співробітництва однозначно під­тверджує рівність держав як суб'єктів міжнародного пра­ва незалежно від розмірів її території чи населення. Що ж до правового наповнення цієї властивості держав, обсягу їхніх прав та обов'язків у світовому співтоваристві, то тут, звичайно, марно наполягати на рівності.

Держави відмовляються від певних союзів, не бажа­ють вступати в окремі правовідносини і тим самим змен­шують обсяг своїх суб'єктних прав та обов'язків за між­народним правом.

Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання. Без сумніву, в галузі забезпечення міжна­родного миру та безпеки правовий статус держав — пос­тійних членів Ради Безпеки — суттєво відрізняється від статусу інших держав.

Різниця в правовому статусі держав у сфері міжнарод­них відносин не є винаходом сьогоднішнього дня. Так склалося історично з часу виникнення держави та виходу її на міжнародну арену. Свого часу ця різниця випливала

зі статусу держав-членів особистої і реальної унії, конфе­дерації, французького союзу та британської співдружності націй, федерації і просто окремо взятої держави. При цьо­му йшлося про обмеження суверенітету і тільки в окре­мих випадках — про добровільно взяті на себе, в силу сво­го суверенного права, зобов'язання.

До створення ООН міжнародне право ділило держави на «цивілізовані» і «нецивілізовані», «християнські», «му­сульманські» тощо, залежні і незалежні, європейські і тре­тього світу та ін. Певна річ, не всякий поділ держав є ре­акційним. Існують класифікації, які просто фіксують ре­алії сьогодення: високорозвинуті держави і країни, що розвиваються (від місця серед цих держав залежить рівень допомоги, що отримується, розміри членських внесків у міжнародних організаціях тощо), ядерні і без'ядерні дер­жави, нейтральні держави і держави, які не приєдналися до блоків, та ін.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у про­стих і складних держав. Законодавство багатьох федера­тивних держав визнає сьогодні за членами федерації пра­во зовнішніх зносин (право укладати міжнародні догово­ри, обмінюватися представництвами тощо). Деякі члени федерації (наприклад, Росії) взагалі не мають права само­стійного виходу в міждержавну сферу (тоді як законодав­чо за ними визнається суверенітет).

Для держави як суб'єкта міжнародного права харак­терним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними права­ми, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як су­б'єкта міжнародного права.

У межах ООН питання основних прав та обов'язків держав розглядалося вже в перші роки створення цієї організації. 1949 р. Комісія міжнародного права підготу­вала за дорученням Генеральної Асамблеї ООН проект Декларації прав та обов'язків держав (резолюція 375 (IV)). На жаль, держави активно не відгукнулися на проект, і Генеральна Асамблея відклала його розгляд.

Проект практично містив усі права та обов'язки, про які йшлося на міждержавних форумах або яких держави домагалися в міждержавних відносинах. Зокрема, йшлося про право держави на здійснення юрисдикції на своїй те-

риторії і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійснен­ня усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і ко­лективну самооборону проти збройного нападу; право на­рівні з іншими державами права; право на участь у міжна­родних договорах; право вимагати вирішення спорів мир­ними засобами і обов'язок самому поважати це право та ін.

Крім мирного вирішення міжнародних спорів, на дер­жаву покладаються інші (їх також називають головними) обов'язки. Серед них: утримуватися від втручання у внут­рішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від надання допомоги іншій державі, яка не виконує голов­ного обов'язку утримуватися від загрози силою або її зас­тосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважа­ти права людини; утримуватися від визнання територіаль­них загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов'язання не застосовувати силу; добросовіс­но виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримува­тися від підбурювання міжусобиць на території іншої дер­жави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

Маючи досить широкі права в міждержавних відноси­нах, держави обмежені в їх правоздатності. Вони не мо­жуть мати владу над світоглядом людини, її переконання­ми, думкою, не можуть претендувати на безмежні права в економічній сфері (наприклад, у торгівлі), не можуть від­мовлятися виключно від усіх принципів та норм міжнарод­ного права, які створювалися до утворення держави, та ін.

Держава не може претендувати на безмежний сувере­нітет. З іншого боку — має межу в обмеженні своєї само­стійності і незалежності, за якою вона втрачає право­суб'єктність у цілому. Тому такі обмеження слід розгля­дати в кожному випадку окремо крізь призму всіх норм інституту міжнародної правосуб'єктності і практики їх за­стосування. Так, 1923 р. Постійна Палата Міжнародного правосуддя «відмовилася вбачати в будь-якому договорі, за яким держава зобов'язується здійснювати або не здій­снювати якихось дій, відмову від суверенітету. Певною

мірою кожна конвенція, що породжує зобов'язання тако­го типу, веде до певних обмежень у реалізації державою своїх суверенних прав у тому сенсі, що вони окреслюють напрямок цієї реалізації. Але характерна ознака держав­ного суверенітету саме й полягає в можливості брати на себе міжнародні зобов'язання».

Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. На практиці часто вживають терміни «на­род», «нація», «уряд», «міжурядова організація», «міжуря­дові угоди», «міжвідомчі угоди» тощо. Як правило, зде­більшого йдеться про одну сторону, одного учасника, од­ного суб'єкта міжнародного права — державу.

Міжнародна правосуб'єктність держави є фактичною в силу дії норми: виникнення держави - юридичний факт, який започатковує її правосуб'єктність. Держави створюють інших суб'єктів міжнародного права шляхом укладення міжнародних договорів. В силу вказаних властивостей міжнародна правосуб'єктність держав є первинною.

Держави головні суб'єкти міжнародного права. Вони безпосередньо контролюють діяльність інших суб'єктів міжнародного права. їх же діяльність контролюється опосередковано, через міжнародний інстптушйнпй механізм.

Не може бути таких міжнародно-правових відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава, тому вона є універсальним суб'єктом міжнародного права

Державам ж суб'єктам міжнародного права властиво (договірМонтевідео 1933р.):

- населення,

- територія,

- уряд,

- можливість вступати у відносини з іншими державами.

Держави рівні за юридичною самостійністю і незалежністю, але за обсягом суб'єктивних прав і обов'язків, за юридичним наповненням свого правового статусу держави не є рівними. Юридична рівність держав проявляється в тому, що жодна держава не може нав'язати іншій свою волю, обов'язки без її згоди - кожна держава сама вирішує в які правовідносини вступати.

Коли держави відмовляються від певних союзів, не бажають вступати в окремі правовідносини, воші самостійно зменшують обсяг своїх суб'єктивних прав і обов'язків за міжнародним правом. В галузі забезпечення міжнародного миру і безпеки правовий статус держав постійних членів Ради Безпеки суттєво відрізняється від статусу інших держав.

Різниця в правовому статусі держав склалася історично. В різні часи міжнародне право ділило держав на:

"цивілізовані" і "нецивітзовані", "християнські", "мусульманські" та ін.,

- залежні і незалежні,

- європейські, третього світу та ін.

На сьогодні також існують різні класифікації держав:

- високорозвинуті держави і країни, що розвиваються;

- ядерні і без'ядерні держави;

- нейтральні і держави, що не приєдналися до блоків і т и.

Різна за обсягом міжнародна правосуб'єктність у простих (унітарних) і складних держав (федеращї, конфедерації, унії).

Федерація - це форма державного устрою, жа складається з державних утворень, яким притаманна юридично визначена політична самостійність. В федерації постійно діють загальносоюзні органи влади та управління, вона виступає у якості єдиного суб'єкта міжнародного права. Державні утворення, які входять до складу федеращї, юридично позбавлені права самостійної участі у міжнародних відносинах, але з цього правила бувають виключення (Російська Федерація).

Конфедерація - союз держав, які утворюють певні спільні органи з метою досягнення загальних цілей. Держави, яка входять в склад конфедерації повністю зберігають свій державний суверенітет та є самостійнім! учасниками міжнародних відносин.

Унія - розрізняють особисті і реальні. Особиста унія - об'єднання двох або більше держава під владою єдиного глави держави. Суб'єктом міжнародного права виступає не унія, а кожна держава, жа входить в її склад. Реальна унія - об'єднання держав під владою єдиного голови з утворенням спільних органів влади та управління. Суб'єктом міжнародного права виступає не унія в цілому, а окремі державні утворення, які входять в її склад.

Для держави ж суб'єкта міжнародного права характерно наскільки вона забезпечена основними правами і здатна нести кореспондуючі їм обов'язки. Основні права називають невід'ємними правами держави ж суб'єкта міжнародного права. До основних прав держав входять:

1. Здійснення юрисдикції на своїй території і над всіма особами і речами, які знаходяться в її межах, з дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетом.

2. Незалежне і вільне здійснення всіх своїх законних прав.

3. Індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу.

4. Право на рівні з іншими державами права.

5. Участь у вирішенні спільних проблем.

6. Участь в міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами та ін.

Основними обов'язками держав є:

1. Мирне вирішення міжнародних спорів.

2. Утримання від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав.

3. Утримання від надання допомоги іншій державі, яка вчинила дії, несумісні з міжнародним правом чи проти якої ООН застосовує заходи попередження чи примусу.

4. Повага прав людини.

5. Утримання від визнання територіальних захватів іншої держави.

6. Добросовісне виконання міжнародних зобов'язань та ін.

Правонастуїшицтво держав означає перехід прав і обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держави або її територіальних змін, а також зміну однієї держави іншою у несенш міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки таких територій.

В правонаступнпцтві беруть участь дві сторони:

- держава-попередниця, яку було змінено іншою державою у випадку правонаступництва держав;

- держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку правонаступництва держав.

Правонаступництво держав не повинно порушувати права третіх країн, яка мають з ними договірні стосунки.

Підставами правонаступництва держав є: об'єднання держав, поділ держави, відділення від держави частини території, передача частини території одшєї держави іншій, деколонізація, соціальні революції.

Об'єктом дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність в країні і закордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, який припинив існування або змінив статус, державш борги, державш архіви, державш кордони, членство держав у міжнародних організаціях, тощо

Питання про правонаступництво держави не виникає при зміні уряду, незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. В зазначених випадках держава продовжує бути пов'язаною своїми правами й обов'язками відповідно до міжнародного права. Така

заміна не порушує безперервності існування держави, на чому базується принцип безперервності держави.

Тривалий час міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірним! нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і зараз.

Основні питання правонаступництва держав урегульовані в двох універсальних міжнародних угодах під епдою ООН:

- Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.;

- Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних борпв 1983 р. (не вступила в дію), її норми застосовуються як кодифіковані звичаєві норми.

В сучасному міжнародному праві правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є загальновизнаною. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави є, перш за все, принцип самовизначення народів і націй.

Основними рисами цього суб'єкту міжнародного права є:

1. По суті визнається міжнародна правосуб'єктність учасників національно-визвольного руху. (Саме таке поняття вживається в рамках ООН).

2. їх правосуб'єктність до державної (кінцева мета національно-визвольного руху - створення незалежної держави). Тому її називають правосуб'єктністю держави, жа знаходиться в процесі становлення. Це покладає відповідальність на державу (після її формування) дотримуватись зобов'язань, які вона обрала на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3. Під час ведення боротьби на націю, народ, жі її ведуть розповсюджуються всі права і обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто, принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів і т.п.

4. За такими суб'єктами визнається право вступати у правові відносини і, зокрема, укладати міжнародні угоди з іншими сторонами, які воюють, які повстали. Такі угоди є дійсними в мжнародно-иравовому плані.

5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які виникають на основі принципу самовизначення. Самовизначення охоплює ж політичний статус, так і економічний, соціальний і культурний розвиток.

 

Транснаціональних компанії

Одними з перших, хто по­ставив питання про ви­знання міжнародної правосуб'єктності транснаціональних компаній (ТНК), були правові радники самих компаній. Точніше сказати: вкотре поставили питання про визнан­ня такої правосуб'єктності, бо транснаціональні компанії існують не одне століття, і за цей час вони побували в різних правових статусах. Відомо, що правовими радни­ками транснаціональних компаній були Франциско Вітто-ріа, Франциско Суарес, Альберіко Джентілі та інші знані фахівці. Міжнародна правосуб'єктність Ост-Індської ком­панії обґрунтовувалася саме такими радниками.

У XX ст. вплив транснаціональних компаній на міжна­родні відносини, особливо на міжнародні економічні зв'язки, суттєво зріс. Сьогодні ТНК, в яких частка вну-тріфірмової торгівлі становить більш як третину світової торгівлі, а також понад дві третини всіх платежів за передачі технологій, вирішують не лише економічні, а й прин­ципові політичні питання міжнародного співробітництва. Державні заколоти, економічні кризи в країнах, оголо­шення платіжної неспроможності, банкрутства тощо ча­сто є результатом, виконаним на замовлення певної ТНК.

Водночас ТНК, не обтяжені бюрократичними струк­турами, досить оперативно можуть вирішити як власні, так і державні проблеми. Завдяки власним капіталам і тех­нологіям вони здатні піднести економіку навіть тих країн, яким не змогло допомогти міждержавне співробітництво. Проблеми боргів країн, що розвиваються, сьогодні вирі­шити практично неможливо без участі ТНК.

Сам термін «транснаціональні компанії» на сьогодні не є сталим. Поряд з ним уживають терміни: «транснаці­ональні корпорації», «багатонаціональні компанії-корпо­рації», «мультинаціональні компанії-корпорації», «глобаль­ні компанії-корпорації», «наднаціональні компанії-корпо­рації», «транснаціональні компанії-корпорації» та ін.

Через те, що деякі ТНК, наприклад «багатонаціональні компанії», можуть належати державам чи ефективно кон­тролюватися ними, деякі західні вчені, за аналогією з між­народними економічними організаціями, висловлюють думку про набуття такими ТНК правосуб'єктних власти­востей. Не виключають можливості набуття міжнародної правосуб'єктності й деякі вчені з країн близького зарубіж­жя. Щоправда, аргументи на користь правосуб'єктності ТНК в них менш переконливі. Наприклад, С. В. Черни-ченко вважає: «Якщо допустити, що індивіди можуть бути суб'єктами міжнародного права, то тоді логічним буде висновок про можливість набуття міжнародної правосу­б'єктності і ТНК».

Спроби регулювати діяльність ТНК здійснюються як окремими державами, так і групами держав і через міжна­родні організації. Загальним положенням є принцип, зак­ріплений у Хартії економічних прав та обов'язків держав (ст. 2): кожна держава має право регулювати і контролю­вати діяльність транснаціональних корпорацій у межах своєї національної юрисдикції і вживати заходів для того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам, постановам і відповідала її економічній та соціальній по­літиці. Транснаціональні корпорації не повинні втручати­ся у внутрішні справи держави, що її приймає. В останньому твердженні прихильники міжнародно-правової су-б'єктності ТНК вбачають пряме для них міжнародно-пра­вове зобов'язання. Але такі твердження викликають сум­нів навіть серед активних прихильників ТНК.

Значна більшість міжнародних документів, прийнятих державами та міждержавними організаціями стосовно ста­тусу і діяльності ТНК, мають рекомендаційний характер. А тому з них не можна виводити юридичні права чи обо­в'язки. Створені у зв'язку з діяльністю ТНК міжнародні інституційні механізми також не є свідченням їх міжна­родно-правової суб'єктності. Так, у рамках ЕКОСОР ООН створено відповідно Центр та Комісію з питань, пов'яза­них із діяльністю ТНК. Остання спробувала розробити Кодекс поведінки ТНК, але обмежилася лише докумен­том рекомендаційного характеру.

Організація економічного співробітництва і розвитку (орган промислово розвинутих країн) розробила керівні засади для багатонаціональних компаній, які так і не ста­ли юридично обов'язковими. Деякі автори (1. 1. Лукашук) вбачають у таких актах норми «м'якого права», тобто не правові, а моральні, політичні зобов'язання. Розроблені Організацією економічного співробітництва і розвитку директивні принципи для транснаціональних компаній 1976 р. були переглянуті в 1984 р. Але і в новому варіанті вони не набули зобов'язального юридичного значення.

Не набув юридично обов'язкового значення і керів­ний кодекс для регламентації окремих питань діяльності ТНК, розроблений у рамках Європейського економічно­го співтовариства 1977 р. У листопаді 1977 р. Міжнародна організація праці ухвалила Декларацію про принципи що­до мультинаціональних компаній та соціальної політики. Цей документ мав також рекомендаційний характер, але МОП зуміла надати йому трохи більшого значення, ніж було з іншими актами. Втім, ні держави, ні ТНК його не визнали за юридично обов'язковий.

У 1978 р. розроблено конвенцію про попередження та усунення незаконних платежів, але вона не знайшла під­тримки у держав.

Ці та інші спроби держав і міжнародних організацій урегулювати діяльність ТНК не є свідченням становлення міжнародної правосуб'єктності таких корпорацій. На мо­рально-політичних засадах ще не утворився за всю історію міжнародного права жодний суб'єкт права. Може йти­ся лише про створення для ТНК правового статусу, підпо­рядкованого державам. Через те, що ТНК функціонують у різних країнах, домогтися чіткого вирішення навіть цьо­го питання не вдалося.

В сучасній науці міжнародного права панує здебіль­шого негативне ставлення до визнання ТНК суб'єктами міжнародного права. Поодинокі прихильники такої пра-восуб'єктності висловлюють скоріше побажання, аніж наукові доведення. Так, французький учений Ж. Тускоз, найбільш переконаний серед своїх колег у міжнародній правосуб'єктності ТНК, вважає, що «деякі юридичні осо­би, метою яких є одержання прибутків (як транснаціо­нальні компанії) або які мають безкорисливі цілі (як не­державні організації)... є суб'єктами міжнародного пра­ва». Свою тезу він обгрунтував таким чином: «Право­мірність цієї точки зору буде підтверджена всією цією працею (підручник «Міжнародне право»), у якій ми все­бічно розглянемо це і доведемо, що транснаціональні компанії також є суб'єктами міжнародного права». На­справді доведення звелося до висновку: «Міжнародне право могло б створити норми, які б регулювали ТНК; але зусилля, що докладалися до цього часу, мали тільки дуже слабкий успіх». Більш оптимістичного висновку прихильники міжнародної правосуб'єктності ТНК не ви­словлювали.

Самостійно, завдяки тиску на держави ТНК домогли­ся трохи більшого: право участі в роботі деяких міжна­родних організацій (наприклад, ЮНКТАД), право участі в підготовці документів деяких міжнародних форумів, уча­сті на паритетних засадах у розв'язанні проблеми «пів­ніч—південь» та ін.

Дослідники міжнародної правосуб'єктності транснаці­ональних компаній (К. Н. Океке, Дж. Фіцморіс, А. Вуль-фер, Б. Белл, У. Т. Фокс, Дж. Бартон, Дж. Розено, Г. Кат-тан та ін.) звертають увагу на договори, які укладають транснаціональні компанії з державами. При цьому ро­биться спроба надати таким угодам державно-владних властивостей. Наприклад, К. Н. Океке, А. А. Фатурос, аналізуючи концесійні угоди (між приватними корпора­ціями і державами), визначають останні як засіб забезпе­чення гарантій з боку держави корпораціям звичайниправ і владних повноважень, які в нормальному стані на­лежать державам і здійснюються ними.

Іноді робиться спроба визнати результати неправомі­рного тиску транснаціональної компанії на державу за права більш суттєві, аніж права та обов'язки держави в сучасному міжнародному праві. Посилаючись на угоду між Грецією та американською корпорацією (Коннесотт Купер Корпорейшн) 1956 p., автори наголошують, що компанія отримала право вивезення за кордон без будь-яких обмежень капіталів і товарів. Отримала на десяти­ліття гарантії від імпортних та інших обмежень, які не на­давалися навіть грецьким державним структурам. Була звільнена на цей період від будь-яких державних чи міс­цевих податків та зборів. У разі невиконання зобов'язань однією зі сторін домовлено вирішувати справи у міжна­родному арбітражі тощо.

Автори зазначають, що в подібних концесійних угодах, а також в угодах про економічний розвиток (як приклади наводяться: угода між Ганою і Вольта Алюміній Компані; консорціум американських і канадських компаній 1960 p.; угода між Індією і Стандарт Вакуум Ойл Компані (угода Індія—Вакуум Ойл) 1952 p.; між Іраном та його національ­ною компанією — з одного боку та американськими, ан­глійськими, французькими і голландськими компаніями — з другого (угода Іранського консорціуму) 1954 р.) держави визнали за інвесторами значну кількість гарантій та при­вілеїв, яких вони у звичайній практиці міждержавного спів­робітництва не визнавали за іншими державами. За таки­ми угодами, наголошують науковці, держави визнавали якість адміністративних актів, які мали превалюючу зако­нодавчу силу. Але, продовжують дослідники юридичної природи транснаціональних компаній, ці угоди мають біль­шу юридичну силу, ніж законодавчі акти. В разі конфлікту між державою і транснаціональною компанією в міжнарод­ному арбітражі застосовується не національний законодав­чий акт вищої юридичної сили, а норми міжнародного права. Як приклад називається Лівійський закон про на­фту 1955 р. зі змінами 25 листопада 1965 p., який закрі­пив, що Лівія з транснаціональними нафтовими компанія­ми буде керуватися принципами і нормами міжнародного права, а в разі відсутності таких — загальними принципа­ми права, зокрема тими, що застосовуються арбітражами

Досить часто цитується стаття 13 Іранського закону про нафту (1957) про застосування у відносинах із компа­ніями «принципів міжнародного права» і висновок, до якого дійшов міжнародний арбітраж у справі між Сауді­вською Аравією та арабо-американською нафтовою ком­панією (Арамко) 1958 p.: «Якщо не можна застосувати якої-небудь норми внутрішньодержавного права якої-не-будь держави в усіх питаннях стосовно транспортування морем, територіальними водами, що перебувають під су­веренітетом держави, та відповідальності держав за по­рушення їх міжнародних зобов'язань, то у відносинах, які регулюються концесійними угодами, застосовується публічне міжнародне право».

Посилаючись на такі законодавчі або судові рішення, автори, як правило, замовчують, що більшість із них приймалися під тиском самих транснаціональних ком­паній, а отже, не можуть вважатися за зразок правового вирішення проблеми. Те, що порушує право, не можна вважати правом. Недивно, що минало небагато часу, і держави скасовували подібні угоди.

Крім того, посилання на можливість застосування норм міжнародного права у відносинах із транснаціональ­ною компанією не робить останню суб'єктом міжнарод­ного права. Коли держави закріплюють, що вони будуть застосовувати до своїх торговельних відносин Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980), Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974) або Конвенцію про право, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-про­дажу товарів (1985), — то звідси не слід робити висновок, що відповідні юридичні особи у сфері торгівлі стали су­б'єктами міжнародного права. Вироблені стандарти між державами і права та обов'язки юридичної особи — різні пр