Актуальні проблеми кодифікації національного та міжнародного екологічного права ШЕМШУЧЕНКОЮ.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Актуальні проблеми кодифікації національного та міжнародного екологічного права ШЕМШУЧЕНКОЮ.



У статті аналізуються актуальні проблеми кодифікації міжнародного та вітчизняного екологічного права. Автор досліджує перспективи розробки Екологічної Конституції Землі та Екологічного кодексу України крізь призму права людини на безпечне довкілля. Особлива увага приділяється характеристиці правової складової механізму охорони навколишнього середовища.

Екологічне право є однією з найбільш гуманістичних галузей національного і міжнародного права. Його метою є врегулювання комплексу суспільних відносин, спрямованих на охорону навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. При цьому найбільший ефект досягається за умови гармонізації національного і міжнародного екологічного права. На сьогодні такої гармонізації ми ще не маємо, що значною мірою зумовлено різними темпами і різними підходами до кодифікації національного екологічного законодавства і міжнародного екологічного права. Про деякі аспекти цієї проблеми і йтиметься нижче.

Кодифікація національного екологічного законодавства. Ґрунтуючись на принципі верховенства міжнародного права, її краще було б здійснювати після кодифікації міжнародного екологічного права. Але остання за темпами на сьогодні явно відстає від кодифікації національного екологічного законодавства. В Україні, зокрема, вона розпочалася ще у 1960 р., коли було прийнято Закон «Про охорону природи Української РСР». У 1991 р. кодифікація була продовжена Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», який є чинним і тепер.

Подібним чином розвивається кодифікаційний екологічний процес і в інших державах на пострадянському просторі. Отже, зараз проблема полягає не у започаткуванні відповідного процесу, а в його подальшому удосконаленні.

Що ж стосується міжнародного екологічного права, то тут все розпочинається з чистого аркуша. Адже у цій сфері практичні роботи із системної кодифікації міжнародного екологічного права фактично ще не проводилися.

Необхідність проведення нової кодифікації екологічного законодавства України зумовлена тим, що Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» був прийнятий ще за радянських часів і вже істотно застарів. Він побудований на тогочасних концептуальних засадах і не забезпечує системної екологізації усіх сфер суспільного життя. Навіть термінологічно Закон не узгоджується з міжнародно прийнятою в цій галузі термінологією. Предметом охорони за Законом виступає «навколишнє природне середовище», тоді як за сучасним міжнародним правом — «навколишнє середовище».

Новий етап кодифікації екологічного законодавства України пов’язаний не тільки зі змістом відповідного процесу, а й із формою майбутнього системоутворюючого акта. На мою думку, ним має стати Екологічний кодекс України. Це відповідає сучасним європейським тенденціям. Підготовка проектів таких кодексів здійснюється нині в Росії, Німеччині, Республіці Білорусь та ряді інших країн. Міжпарламентська Асамблея СНД прийняла Модельний екологічний кодекс, рекомендований для використання у відповідних країнах. Вже діє Екологічний кодекс у Франції, Республіці Казахстан тощо.

Розробка проекту Екологічного кодексу України передбачена Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затвердженими Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. та Рекомендаціями парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, які були схвалені Постановою Верховної Ради України від 20 лютого 2003 р.

Необхідність прийняття кодексу зумовлена потребою у подальшій екологізації господарської діяльності, посиленні впливу державних заходів, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки в країні, у тому числі законодавчих, які мають надати екологічній політиці в Україні системного характеру, активізувати діяльність у цій сфері суспільних відносин усіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також відповідних громадських об’єднань.

Кілька років тому в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України були

опрацьовані Концепція і проект Екологічного кодексу України. Ці документи були надіслані до відповідних державних органів. З ними розпочалася робота у Верховній Раді України, яка, проте, була перервана у зв’язку з виборами нового складу українського Парламенту. На моє переконання, зараз є реальна потреба у прискоренні відповідної роботи [1; 2].

Ключовою методологічною ідеєю Екологічного кодексу України, на мою думку, має стати ідея закріпленого у ст. 50 Конституції України права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. До системи інших екологічних прав громадян слід також включити такі з них, як право на екологічну інформацію, участь у прийнятті екологічно важливих рішень проведенні екологічної експертизи, на набуття у власність та користування природних об’єктів, екологічну освіту, об’єднання у громадські екологічні організації тощо.

Кодексом має бути врегульовано увесь спектр питань, пов’язаних з охороною навколишнього середовища як єдиного цілого, забезпечення екологічної безпеки в контексті сталого розвитку у сферах, де виникають екологічні проблеми. Йдеться, фактично, про закріплення державної системи охорони навколишнього середовища, яка включає науково обґрунтовану організацію обліку природних ресурсів, прогнозування, планування, матеріально-технічне забезпечення та нейтралізацію шкідливих впливів на довкілля, ліквідацію їх наслідків тощо.

В юридичній літературі проблему кодифікації екологічного законодавства іноді зводять до того, щоб увібрати в Екологічний кодекс усе природо- ресурсне законодавство — земельний, водний, лісовий кодекси, Кодекс законів про надра, закони про охорону атмосферного повітря і тваринного світу тощо. Ми не поділяємо цієї точки зору, бо це буде не кодифікація, а систематизація відповідного законодавства. Природоресурсне законодавство у нас у цілому кодифіковане на прийнятному рівні. Що ж стосується Екологічного кодексу, то він має бути наповнений нормами системоутворюючого характеру. Його співвідношення з природоресурсним законодавством можна визначити у вигляді формули взаємозв’язку інтегрованої та диференційованої складових у регулюванні екологічних відносин.

В Екологічному кодексі слід ретельно виписати механізм державного управління і контролю в галузі охорони навколишнього середовища, забезпечення раціонального природокористування.

Йдеться, зокрема, про екологічні повноваження Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів України, інших державних органів і органів місцевого самоврядування.

Тут же доречно більш повно, ніж це є зараз, визначити правовий статус спеціально уповноваженого державного органу. Слід при цьому змінити його назву — з Міністерства охорони навколишнього природного середовища на Міністерство екології України.

У Кодексі варто чітко виписати принципові засади застосування до порушників екологічних правил цивільної, кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, передбачити надійні гарантії відшкодування у відповідних випадках екологічної шкоди. Екологічні делікти відзначаються специфічними особливостями. Цим зумовлена необхідність їх судового розгляду суддями, які мають спеціальну еколого-правову підготовку.

Екологічна Конституція Землі. Вона може стати головним системоутворюючим актом, здатним забезпечити кодифікацію міжнародного екологічного права. Таким актом можуть бути також Екологічна Конституція Землі чи Всесвітній договір про забезпечення екологічної безпеки.

Справа тут не у термінології, а у тому, що форма Конституції вже отримала певну міжнародно- правову «обкатку». Пропозиція про доцільність розробки і прийняття Екологічної Конституції Землі, зокрема, кілька разів лунала від вищого керівництва України з трибуни ООН.

Для чого потрібна вказана Конституція? Річ у тім, що нині за даними ЮНЕП* діє майже 250 тільки багатосторонніх міжнародних екологічних договорів. Науковці, крім того, нарахували кілька тисяч двосторонніх і регіональних договорів екологічного характеру. Вони були прийняті у різні роки, не є достатньо узгодженими між собою, а частина з них просто вичерпала свій ресурс. Це є однією з важливих причин недостатньої ефективності чинного міжнародного екологічного права.

Вихід тут один — проведення кодифікації та систематизації цього права, зокрема, шляхом прийняття Екологічної конституції Землі.

В Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України вже проведені відповідні теоретичні розробки цієї проблеми. Автором цих рядків особисто опубліковано ряд статей з приводу змісту і форми майбутньої Екологічної Конституції Землі у наукових виданнях України і Росії [3; 4; 5].

Ключовою методологічною ідеєю для Конституції може бути доктрина права людини на безпечне навколишнє середовище. Вона є більш широкою за концепцією права громадянина на безпечне навколишнє середовище, пропонована для Екологічного кодексу України. Право людини на безпечне навколишнє середовище не зафіксоване ні в Загальній декларації прав людини (1948 р.), ні в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ні в міжнародних Пактах про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).

Тільки побічно йдеться про це право у Стокгольмській декларації з навколишнього середовища та Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку. Оминули це питання і в інших міжнародно-правових актах екологічного характеру.

Національний досвід у цьому випадку виявився попереду досвіду міжнародного. Концепція права громадянина на безпечне (сприятливе) навколишнє середовище теоретично була розроблена у 70-80-х роках ХХ ст. пра- вознавцями-екологами Росії, України, Білорусі та Казахстану. Після розпаду СРСР концепція отримала практичну реалізацію. Нині право громадянина на безпечне навколишнє середовище включене до нових конституцій держав, що виникли на пострадянському просторі, а також низки країн Середньої та Східної Європи.

Право людини на безпечне навколишнє середовище є відправною точкою для формування усіх інших екологічних прав людини, а його забезпечення — головною метою міжнародного екологічного співробітництва держав. Отже, це право має знайти належне відображення саме в Екологічній Конституції Землі.

Слідом за цим правом у даному акті слід закріпити всі основні принципи охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. їх доцільно згрупувати за критерієм цілей.

До першої групи увійдуть принципи забезпечення права людини на безпечне навколишнє середовище (діяльність, яка створює загрозу для стану довкілля чи порушує екологічні приписи законодавства, спрямовані на захист середовищі перебування людини, її здоров’я, повинна обмежуватися, зупинятися, припинятися, заборонятися; приписи законодавства мають передбачати таку систему нормативів, стандартів, вимог щодо природокористування, яка сприяє забезпеченню здатності довкілля задовольняти естетичні, рекреаційні оздоровчі, культурні, наукові та інші потреби людини, тощо).

До другої групи належать принципи збереження біологічного різноманіття (встановлення системи охоронних територій або територій, на яких необхідно вживати спеціальних заходів для збереження біологічного різноманіття; сприяння захисту екосистем, природних місць мешкання і забезпеченню життєздатних популяцій видів у природних умовах; здійснення заходів щодо реабілітації та відновлення деградованих екосистем і сприяння відновленню видів, які є під загрозою зникнення, зокрема шляхом розробки і здійснення планів та інших стратегій раціонального використання попередження ризику, пов’язаного з використанням живих організмів, видозмінених штучним шляхом, які можуть викликати шкідливі екологічні наслідки, здатні впливати на збереження і стале використання біологічного різноманіття).

Третю групу становлять принципи забезпечення сталого природокористування (біологічні ресурси мають використовуватися тільки у межах їх природної властивості до відтворення;

забезпечується повторність у користуванні ресурсами багаторазового використання, зокрема води; ресурси, що не відтворюються, експлуатуються із урахуванням їх запасів забезпечення їх максимально повної переробки; порушені землі рекультивуються; рішення, що стосуються використання, збереження природних ресурсів, повинні ґрунтуватися на комплексній оцінці економічної і неекономічної цінності природних ресурсів та продукції з них, а також екологічних витрат та здобутків, тощо).

До четвертої групи належать принципи з попередження заподіянню екологічної шкоди та відповідальності за шкоду, завдану довкіллю (ні внутрішня, ні зовнішня діяльність держави не повинна завдавати екологічної шкоди, зокрема, довкіллю сусідніх держав; держави мають вживати усіляких заходів (законодавчих, регламентаційних або поліційних) для запобігання транскордонним забрудненням, які походять з їх території; держави зобов’язані здійснювати необхідні заходи щодо ефективної заборони використання засобів впливу на природне середовище, які мають довгострокові наслідки тощо).

Істотне значення має чітке виділення в акті, що пропонується, об’єктів міжнародно- правового регулювання у цій сфері. До них, на мою думку, належать навколишнє середовище в цілому, а також океани, моря, континентальні води, атмосферне повітря, навколоземний космічний простір, дикі флора і фауна тощо. Увагу, крім того, слід приділити і сферам економіки, де виникають екологічні проблеми. Йдеться про екологічні проблеми у промисловості, енергетиці, сільському господарстві, на транспорті тощо.

У механізмі охорони навколишнього середовища слід виокремити законодавчі, економічні, організаційні, інформаційні, освітні, науково-технічні, судові та інші засоби. Законодавчі засоби передбачають насамперед прийняття ефективних законодавчих актів із питань охорони довкілля, екологічних стандартів і нормативів. Держави мають співпрацювати з метою розробки міжнародно- правових норм з питань відповідальності та компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди.

Економічні засоби передбачають: розробку планів щодо охорони довкілля, забезпечення сталого природокористування як складових планів соціально-економічного розвитку; фінансування природоохоронних заходів із коштів бюджетів та інших джерел; страхування відповідальності за забруднення довкілля (екологічне страхування); поєднання економічної та екологічної оцінки наслідків прийняття рішень, що стосується довкілля, використання природних ресурсів; надання фінансової підтримки суб’єктам господарювання, що реалізують екологічно значущі проекти тощо.

Організаційні засоби забезпечують участь держав, державних органів, органів місцевого самоврядування, а також громадськості в охороні довкілля, забезпеченні екологічної безпеки. Вони передбачають: співробітництво держав в особі уповноважених органів з метою вирішення екологічних проблем; організацію спостережень за станом природних процесів; проведення екологічної експертизи проектів господарської діяльності та екологічного аудиту діючих підприємств та інших господарських об’єктів; забезпечення участі населення у процесах прийняття екологічнозначущих рішень; контроль за реалізацією заходів з охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Інформаційні засоби здійснюються з метою отримання даних про стан довкілля, інформування про цей стан населення, обміну відповідною інформацією між державами. Вони мають базуватися на забезпеченні вільного доступу громадян до екологічної інформації, оперативності міждержавного обміну інформацією про надзвичайні ситуації техногенного та природного походження, а також про транскордонні забруднення.

Освітні засоби мають передбачати розповсюдження екологічних знань всіма доступними методами, підготовку спеціалістів екологічного профілю тощо.

Науково-технічне забезпечення навколишнього середовища передбачає розробку нових екологічно чистих, ресурсозберігаючих технологій, обмін відповідними науково-технічними знаннями тощо.

Судовий механізм розгляду екологічних спорів є важливим засобом захисту екологічних інтересів держав і права людини на безпечна навколишнє середовище. Доцільно було б передбачити утворення міжнародного екологічного суду для розгляду екологічних спорів між державами.

Екологічна Конституція Землі має не тільки зафіксувати право людини на безпечне навколишнє середовище, а й визначитися з міжнародним органом, на який буде покладено спостереження і контроль за реалізацією цієї Конституції. Навряд чи ці функції може успішно виконувати ЮНЕП. її діяльність останнім часом критикувалася на різноманітних екологічних форумах, у тому числі з трибуни ООН.

На мою думку, таким органом могла б стати Рада екологічної безпеки ООН. Цю Раду можна було б утворити шляхом реформування ЮНЕП. Цій Раді слід було б надати статус міжнародної спеціалізованої організації та наділити її широкими повноваженнями щодо забезпечення безпечного навколишнього середовища.

Таким чином, Екологічна Конституція Землі спрямована на встановлення і забезпечення нового глобального екологічного правопорядку на засадах міжнародного екологічного співробітництва. Вона буде стимулювати кодифікацію національного екологічного співробітництва.

Також Екологічна Конституція Землі стимулюватиме кодифікацію національного екологічного законодавства, його гармонізацію з міжнародним екологічним правом.

Крім того, не виключено, що ця Конституція потягне за собою прий- няття відповідних регіональних конституцій. У будь-якому випадку розробку і прийняття Екологічної Конституції Євразії вже запланувало утворене в Києві у жовтні 2010 р. Євразійське об’єднання зелених партій, до якого увійшли відповідні партії України, Росії, республік Білорусі й Казахстану [6].

Прийняття Екологічної Конституції Землі, звичайно, справа не проста. Зараз у світі є як прибічники, так і критики цієї ідеї. Але відкладати це питання недоцільно. На мою думку, світове співтовариство має домагатися скликання у межах ООН спеціальної міжнародної конференції для розробки і прийняття Екологічної Конституції Землі типу конференції ООН з морського права. Це не абстрактна ідея, а реальна відповідь на екологічні виклики XXI ст., з якими пов’язана подальша доля всього людства.

14. Здобутки наукової школи «Земельне, екологічне право та право екологічної безпеки» юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (за Літописом кафедри та публікаціями доц. Т.Г.Ковальчук, доц. Т.О. Коваленко та ін. вчених).

Кафедра трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені ТарасаШевченка права має досить тривалу та непросту історію розвитку, в якій можна виділити наступні етапи:

1) Зародження та становлення наукових досліджень та навчально-методичної діяльності у сфері колгоспного, земельного та трудового права у складі кафедри цивільного права (1938 р. – 1972 р.). В цей період розпочинають викладати курс “Радянське трудове право” на юридичному факультеті, а також досліджувати особливості розвитку правового регулювання трудових відносин відомі вчені, педагоги проф. А.Є. Пашерстник, доц. Я.Л. Штутін, ст. викл. О.Ф. Решетник, проф. В.І. Прокопенко. Саме на кафедрі цивільного права розпочинається викладання курсів “Радянське колгоспне право”, “Радянське земельне право”, а також одним з перших на території Радянського Союзу – навчального курсу “Правова охорона природи УРСР”, започатковуються наукові дослідження у зазначених сферах, основу яких заклали проф. П.Д. Індиченко, проф. В.З. Янчук, проф. В.Л. Мунтян, доц. І.М. Миронець.

2) Створення та розвиток кафедри трудового, колгоспного і земельного права, яка в 1985 р. була перейменована на кафедру трудового, сільськогосподарського і природоресурсового права (1972 р. – 1987 р.). Зазначений період характеризується подальшим розвитком фундаментальних досліджень у галузі природоохоронного, 2 колгоспного, земельного та трудового права, появою нових спецкурсів, спрямованих на поглиблене вивчення проблем правового регулювання природоохоронних, земельних, колгоспних та трудових відносин. На кафедрі, під керівництвом спочатку проф. В.З. Янчука (з 1972 р. до 1976 р.), а потім – проф. В.Л. Мунтяна (з 1976 р. до 1987 р.), працюють проф. В.І. Прокопенко, доц. І.М. Миронець, ст. викл. О.Ф. Решетник. В якості

професора-консультанта на кафедру запрошується П.Д. Індиченко. В цей час на кафедрі відбувається становлення молодих вчених В.М. Вакуленка, В.І. Андрейцева, В.В. Носіка.

3) Об’єднання кафедри трудового, сільськогосподарського і природоресурсового права з кафедрою господарського і трудового права (1987 р. – 1996 р.). Юридичний факультет втрачає відомих вчених та майстерних педагогів: в 1983 р. звільняється проф. В.З. Янчук, в 1984 р. помирає проф. П.Д. Індиченко, на початку 1987 р. за власним бажанням звільняється проф. В.Л. Мунтян, а в червні цього ж року звільняють проф. І.М. Миронця у зв’язку з закінченням терміну обрання, що фактично обумовило ліквідацію кафедри. Проте на кафедрі господарського і трудового права продовжують викладатися зазначені курси, крім того запроваджуються нові надзвичайно актуальні для того часу спецкурси “Правові питання кооперації в СРСР” та “Правові питання оренди в АПК”. Працюють проф. В.І. Прокопенко, ст. викл. О.Ф. Решетник, ас. В.М. Вакуленко у сфері трудового права, доц. І.М. Миронець, доц. В.І. Андрейцев, який захищає докторську дисертацію з проблем екологічної експертизи проектів, доц. В.В. Носік у сфері сільськогосподарського (аграрного) та природоресурсового права. В цей період на юридичному факультеті починають науково-педагогічну діяльність доц. Г.І. Балюк, доц. Я.І. Безугла, доц. В.П. Прокудін, доц. В.В. Янчук, ас. Т.Г. Ковальчук, ас. О.Т. Панасюк, ас. М.В. Краснова, ас. Е.В. Позняк, які в подальшому складуть основу відновленої кафедри.

4) Відновлення кафедри трудового, земельного та екологічного права під

керівництвом проф. В.І. Андрейцева (з 1996 р.), що активізувало наукові дослідження у сфері екологічного права, аграрного права, трудового права та права соціального забезпечення; з’являються нові курси (“Право екологічної безпеки”, “Земельне право”) та спецкурси (“Правове забезпечення земельної реформи та приватизації землі”, “Правове забезпечення екологічної безпеки”, “Земельний процес”, “Земельно-правові документи”, 3 “Ядерне право України”, “Договори в екологічному праві”, “Земельні орендні правовідносини”, “Цивільна відповідальність за ядерну шкоду” та ін.). Запроваджується підготовка фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями “спеціаліст права” та “магістр права” за спеціалізацію “Земельне та екологічне право”, що зумовило запровадження близько двадцяти п’яти нових земельно-правових та еколого-правових дисциплін.

Розширюється вивчення особливостей правового регулювання трудових відносин. Крім нормативних курсів “Трудове право” та “Право соціального забезпечення”, розпочинається викладання спецкурсів “Співвідношення централізованого і локального регулювання трудових правовідносин”, “Відповідальність у трудовому праві”, “Трудові спори”. Кафедра активно поповнюється молодими вченими: С.І. Черноус (1996), О.І. Заєць (1997), С.В. Гринько (1998), А.М. Мірошниченко (1999), О.А. Шомпол (1999), Т.О. Коваленко (2000), Н.М. Стаховська (2000), О.М. Дуюнова (2001), М.О. Фролов (2001), С.І. Марченко (2003), Р.І. Марусенко (2003), О.В. Тищенко (2002). На кафедрі захищені дві докторські дисертації Г.І. Балюк (2000) і В.В. Носіком (2007) та більше двадцяти кандидатських дисертацій зі спеціальності 12.00.05 та 12.00.06.

Актуалізація проблем правової охорони природи в 60-х роках ХХ ст., особливості регулювання колгоспних та трудових відносин зумовили необхідність створення на юридичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка окремої кафедри, яка б забезпечила викладання курсів та спецкурсів у зазначеній сфері. В червні 1971 р. рішенням Колегії Міністерства вищої, середньої спеціальної освіти УРСР кафедра цивільного права була розділена на кафедру цивільного права та кафедру трудового, колгоспного і земельного права. Відповідно до наказу ректора КДУ ім. Т.Г. Шевченка від 19 травня 1972 р. № 105 на новостворену кафедру було переведено професора-консультанта П.Д. Індиченка, д.ю.н., проф. Янчука, к.ю.н., доцентів В.Л. Мунтяна, І.М. Миронця, В.І. Прокопенка, ст. викладача О.Ф. Решетника . З моменту створення кафедру трудового, колгоспного і земельного права очолює проф. В.З. Янчук. Протягом 1974-1976 р.р. виконує обов’язки завідувача кафедри доц. І.М. Миронець. В 1 Андрейцев В.І. Організаційно-інституційні засади викладання земельного, сільськогосподарського, трудового права (1972-1987) // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Вип. 73. – 2006. – С. 65-69.4 1976 р. на посаду завідувача кафедри призначається проф. В.Л. Мунтян, а в 1987 р. – проф. В.І. Прокопенко.

У сфері колгоспного права на кафедрі трудового, колгоспного і земельного права активно працював д.ю.н, проф. Василь Зіновійович Янчук, який викладав курс “Радянське колгоспне право”, проводив дослідження різнопланових колгоспно-правові інститутів, результатом яких стали монографії “Статут – правова основа діяльності колгоспів” (1974), “Колгоспна власність та її правова охорона” (1974), “Правове регулювання соціального страхування колгоспників” (1976) (у співавт.), “Соціальне страхування колгоспників” (1975), “Правове становище спеціалістів колгоспів” (1979) (у співавт.).

Правові проблеми охорони природи, особливості регулювання земельних, водних, лісових відносин досліджував д.ю.н, проф. Василь Лук’янович Мунтян, який підготував і у 1975 р. захистив докторську дисертацію на тему “Правові проблеми раціонального природокористування”, опублікував фундаментальні праці у сфері

правової охорони навколишнього природного середовища: “Правова охорона лісів Української РСР” (1964), “Правова охорона ґрунтів Української РСР” (1965), “Правове регулювання водних відносин в УРСР” (1966), “Правова охорона природи Української РСР” (1966), “Правові проблеми раціонального природокористування” (1973), “Правова охорона природи УРСР” (1973), “Юридична відповідальність в галузі охорони навколишнього середовища (1978) (у співавт.), довідкові та навчальні посібники.

Досліджуючи проблеми земельного та колгоспного права, викладаючи відповідні навчальні дисципліни, активно працював на к.ю.н., доц. Іван Макарович Миронець, основні наукові дослідження якого присвячені особливостям правового регулювання землекористування колгоспів та юридичній природі Примірного статуту колгоспу.

Вчений є співавторомЮридичних довідників для працівників сільського господарства (1962, 1972), а також підручника Радянське колгоспне право (1979).

В 1979 р. на асистентом кафедри зараховується Володимир Іванович Андрейцев за спеціальністю земельне і колгоспне право; 1984 р. він захищає кандидатську дисертацію Коваленко Т.О. Василь Зіновійович Янчук - засновник школи аграрного права України // Право України. – 2007. – № 2. – С.137-140.5 “Правові питання екологічної експертизи проектів” 3. В 1985 р. після закінчення аспірантури на посаду асистента кафедри зараховують Володимира Васильовича Носіка, який викладає курси “Радянське земельне право” та “Радянське колгоспне право”. У 1986 р. захистив кандидатську дисертацію “Правове забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарських підприємств агропромислового комплексу (на матеріалах Української РСР)”.

Розвиток науки трудового права та відповідної навчальної дисципліни на кафедрі трудового, колгоспного та земельного права пов’язаний з іменем д.ю.н, проф.

Володимира Івановича Прокопенка, який в 1984 р. став першим доктором юридичних наук з трудового права у Київському університеті після захисту дисертації “Правові відносини профспілкового комітету і адміністрації соціалістичного підприємства”. Саме в цей період опублікована значна кількість робіт вченого, а саме: “Комітет профспілки:

права і обов’язки” (1975), “Правові відносини профспілкового комітету і адміністрації соціалістичного підприємства” (1977), “Правовий статус фабричного, заводського місцевого комітету профспілки” (1977), “Час відпочинку” (1981), “Пенсійне забезпечення робітників і службовців” (1985) та ін. Творчо та самовіддано працював на кафедрі ст. викл. Олекса Федорович Решетник, який виконував велике педагогічне навантаження на всіх відділеннях юридичного факультету. Свої наукові дослідження присвятив проблемам загальної дисциплінарної відповідальності працівників, розвитку радянського законодавства у сфері дисциплінарної відповідальності працівників, звільнення працівника за втратою довір’я тощо. В 1976 р. на посаду асистента кафедри зараховується Василь Михайлович Вакуленко – ґрунтовний дослідник та глибокий знавець

тонкощів законодавства про працю. Він всю енергію віддавав справі викладання трудового права, а свої наукові дослідження присвятив проблемам матеріального та морального стимулювання дисципліни праці, преміюванню працівників, правовому регулюванню заробітної плати та ін.

В червні 1987 р. внаслідок об’єктивних причин щойно перейменована кафедра трудового, сільськогосподарського і природоресурсового права приєднується до кафедри Літопис кафедри трудового, земельного і екологічного права / За ред. В.І. Андрейцева. – К., 2007. – С. 175.6 господарського і трудового права, в межах якої велися дослідження проблем правового регулювання трудових, сільськогосподарських і природоресурових відносин, а також викладання відповідних навчальних дисциплін.

Станом на 1996 р. на кафедрі господарського права склався науково-педагогічний колектив, який займався викладанням еколого-правових та аграрно-правових дисциплін, досліджував теоретичні проблеми та здійснював законопроекту роботу у сфері права екологічної безпеки, аграрного права, ядерного права, розвитку права власності на землю, реалізації конституційних екологічних прав людини, безпечності продуктів харчування тощо. На підставі рішення кафедри господарського права Вчена Рада юридичного факультету 20 березня 1996 р. реорганізувала кафедри господарського права та трудового права і права соціального забезпечення на дві кафедри – господарського права і кафедри трудового, земельного та екологічного права; завідувачем останньої був призначений В.І. Андрейцев З моменту відновлення кафедри її науковим лідером стає д.ю.н, проф. Володимир Іванович Андрейцев, викладач еколого-правових та земельно-правових дисциплін, а також провідний науковий дослідник у сфері права екологічної безпеки, природоресурсного права, земельного права, проблем правничої освіти в Україні, автор більше 450 наукових

праць, серед яких “Політика, інновації, приватизація, екологічна безпека, право” (1996), “Екологічне право. Курс лекцій в схемах. Загальна частина” (1996), “Екологічне і земельне право України: Практикум” (1998), “Екологія і закон: екологічне законодавство України”. (1997-1998), (у співавт.), “Правові засади земельної реформи і приватизації земель в Україні” (1999), “Земельне право і законодавство суверенної України: Актуальні проблеми практичної теорії” (2005) та ін.

У травні 2000 р. д.ю.н, проф. Галина Іванівна Балюк захистила першу на той час докторську дисертацію з ядерного права за спеціальностями 12.00.01 та 12.00.06 на тему “Проблеми формування та становлення ядерного права України”. Вчена є фундатором Андрейцев В.І. Юридичний факультет – сторінки історичного розвитку // Вісник Київського національного університету ім.Т. Шевченка. Юридичні науки. Вип. 56. – 2004. – С. 6-10. Літопис кафедри трудового, земельного і екологічного права / За ред. В.І. Андрейцева. – К., 2007. – С. 28-29.7 становлення і розвитку науки ядерного права України. За її ініціативою розроблено програми спецкурсів “Ядерне право України” та “Цивільно-правова відповідальність за ядерну шкоду”. Вона є автором монографій “Ядерне право України: стан та перспективи розвитку. Правові аспекти радіоекології” (1996), “Правові аспекти забезпечення ядерної

та радіаційної безпеки в Україні” (1997), “Екологічне право України. Академічний курс” (2005, 2008) (у співавт.), “Екологічне право України: загальна та особлива частина: курс лекцій в схемах” (2006) та ряду інших.

Фундаментальні дослідження у сфері земельного права на кафедрі трудового, земельного та екологічного права здійснює д.ю.н., проф. Володимир Васильович Носік, який викладає нормативні курси “Аграрне право” та “Земельне право”, а також започаткував викладання ряду авторських спецкурсів “Земельне порівняльне право”, “Земельні орендні правовідносини”, “Проблеми реалізації права власності на землю в Україні”. В 2007 р. захистив докторську дисертацію “Проблеми здійснення права власності на землю Українського народу”. Є автором більше 180 наукових і навчально- методичних праць, серед яких “Право власності на землю Українського народу:

Монографія” (2006), “Практичний посібник з проведення земельного аукціону” (2003), “Придбання земельних ділянок несільськогосподарського призначення. Практичний посібник” (2002) (у співавт.), “Науково-практичний коментар до Закону України “Про особисте селянське господарство” (2004 р.) (у співавт.), підручники “Аграрне право України” (1996, 1999) (у співавт.), “Право власності в Україні” (2000) (у співавт.) та інші праці.

Активно працює на кафедрі доц. Тетяна Григорівна Ковальчук, яка досліджує проблеми правового режиму земель сільськогосподарського призначення, право землекористування, правові форми використання земель громадянами України, земельно- правові документи; викладає нормативні курси “Земельне право України” та “Проблеми теорії земельного права України”, а також спецкурси “Правові форми використання земель громадянами України” та “Земельно-правові документи”. В 1996 р. Захистила кандидатську дисертацію “Правові питання забезпечення екологічної безпеки продуктів харчування”. Вона є автором та співавтором більше 60 наукових, навчально-методичних8

праць, науково-практичних коментарів до Земельного кодексу України, науково- експертних висновків. Як нинішній керівник кафедри велику увагу приділяє удосконаленню навчально-методичної, науково-дослідної та іншої роботи кафедри.

В 1997 р. захистила кандидатську дисертацію доц. Марія Василівна Краснова на тему “Гарантії реалізації права громадян на екологічну інформацію”; читає курс лекцій “Екологічне право”, викладає ряд спецкурсів з екологічного права. Автор більше 80 наукових та навчально-методичних публікацій, серед яких “Компенсація шкоди за екологічним законодавством України (теоретико-правові аспекти): Монографія” (2008) та ін. У сфері екологічного права на кафедрі працює доц. Еліна Владиславівна Позняк, яка в 2006 р. захистила кандидатську дисертацію “Правові аспекти здійснення громадської екологічної експертизи в Україні”. Викладає навчальні курси “Екологічне право”, “Земельне право”, “Аграрне право”, “Право екологічної безпеки”, а також спецкурси “Юридична відповідальність за екологічним законодавством”, “Актуальні проблеми екологічного права”, “Правове регулювання екологічного страхування”, “Екологічне та ядерне страхування”. Основними напрямками наукової діяльності є дослідження правових засад оцінки впливу на навколишнє середовище та екологічної експертизи, проблем правового забезпечення участі громадськості у прийнятті екологічно значимих рішень, правових проблем управління у сфері екології тощо. З 2001 р. на кафедрі трудового, земельного та екологічного права працює ст. викл. Олена Ана



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.16.210 (0.02 с.)