Екологічне право: вектори розвитку в ххі сторіччі малишева Н.

У статті викладаються деякі методологічні підходи до прогнозування розвитку екологічного права в ХХІ ст. Складність відповідного процесу пов´язана з багатоаспектністю, стохастичністю впливів на нього, неможливістю передбачити всі соціальні виклики майбутнього і можливості науки адекватно реагувати на них, а також вторинність екологічного права по відношенню до природно-соціальних взаємодій. Прогнозується, що дороговказною теорією, яка визначатиме в ХХІ ст. розвиток екологічного права, має залишитись концепція сталого розвитку. Під кутом зору відповідності цій концепції аналізуються сучасні стратегічні екологічні документи, а також екологічне законодавство України. Висловлюються передбачення щодо майбутніх змін у співвідношенні міжнародно- правової та національно-правової складових у регулюванні еколого-правових відносин, а також щодо перспектив розвитку екологічного права «вшир» та «вгору».

Екологічне право в першому десятиріччі ХХІ ст. дійшло у своєму розвитку до тієї стадії, коли можна зупинитись, озирнутись назад, підвівши певні підсумки, і, зваживши на них, зазирнути в майбутнє століття, визначивши найбільш перспективні вектори подальшого просування вперед.

Визначення векторів — неодмінний елемент наукового прогнозування розвитку будь-якого суспільного явища. При цьому не слід сподіватись на абсолютний успіх прогнозування правового розвитку, процес якого залежить від гетерогенної сукупності факторів. Ризиковий характер цього процесу насамперед зумовлюється багатоаспектністю, стохастичністю впливів на нього. Водночас у підходах до прогнозування ми завжди перебуваємо в полоні сучасних уявлень, існуючих підходів, визначаючи відправною точкою поточний стан регульованих суспільних відносин, певний status quo, що також зумовлює похибки у прогнозних результатах.

Визначення векторів розвитку на наступне сторіччя такого явища, як екологічне право, є справою вкрай складною. Прогнози в цій частині можуть бути скориговані різноплановими сценаріями еволюції взаємовідносин у системі «природа - суспільство», оскільки, як жодна інша галузь, екологічне право є вторинним по відношенню до природно-соціальних взаємодій, воно вибудовується на засадах інтеграції міждисциплінарних підходів. Це серед іншого знаходить своє відображення у специфічній термінології екологічного права, яка на відміну від класичних галузей не обмежується суто юридичною, а насичена природничими поняттями й категоріями [1, 10].

Невипадково у зв’язку з цим у науці навіть висловлювалося ставлення до екологічного права як до одного з «відбрунькувань» екологічної науки [2].

Природа, як відомо, підпорядковується власним законам, які не можуть не братись до уваги екологічним правом. З другого боку, антропогенний фактор у сучасних умовах активно втручається в ці об’єктивні закони, що не може не впливати й на розвиток екологічного права, висуваючи на

перший план вчорашні вектори-«аутсайдери» або ж викликаючи до життя принципово нові. Важко собі уявити, наприклад, щоб на початку 60-х років ХХ ст., коли було прийнято перший Закон про

охорону природи в УРСР, найсміливіші прогнози могли виділити як вектори подальшого розвитку екологічного права (тоді — правової охорони природи) регламентацію відносин щодо глобальної зміни клімату чи глобального опустелювання.

Не слід ігнорувати вплив на формування векторів розвитку екологічного права можливих наукових відкриттів, та й загального рівня наукового пошуку, зокрема, в галузі природничих наук чи в техніко-технологічній сфері. Це стосується як відкриттів, що можуть надати новий імпульс

вирішенню екологічних проблем, так і таких, що автоматично породжуватимуть нові проблеми.

Згадаємо, як синтезування в 1929 р. фреонів-12 співробітниками американської компанії «Фріджідер» та їх наступне широке застосування в холодильній промисловості (спершу — в США, а з середини 1930-х років — у Європі, Японії й далі в усьому світі) викликало холодильний «бум» і прирівнювалось до своєрідної економічної революції. Хіба можливо було в той період прогнозувати, що через кілька десятиріч ця «революція» дасть імпульс для нового вектора розвитку екологічного права — запобігання руйнуванню озонового шару Землі? [3]. З другого боку, припустимо, що вчені невдовзі винайдуть принципово новий вид палива (наприклад водневе), що дозволить різко скоротити вирубки лісів, добування вугілля, нафти та деяких інших корисних копалин і таким чином запобігти багатьом негативним екологічним процесам; це, у свою чергу, змінить акценти в еколого- правовому регулюванні, внесе корективи у формування його векторів.

Такими попередніми міркуваннями не можна нехтувати при визначенні тенденцій розвитку екологічного права на поточне сторіччя. У межах цієї статті спробуємо спрогнозувати відповідні вектори, ґрунтуючись на найбільш стабільних чинниках, що його визначають, а також з огляду на новітні соціальні виклики, які вже сьогодні є помітними в системі взаємодії «людина - природа», і можуть суттєво вплинути на розвиток екологічного права.

Концептуальним підґрунтям розвитку екологічного права, його основним вектором має стати система наукових ідей, здатних забезпечити ефективний розвиток цієї галузі права в довгостроковій перспективі. Серед великої кількості новітніх популярних теорій взаємодії природи та суспільства концепція сталого («збалансованого», «усталеного», «підтримного», «холістичного») розвитку є найбільш перспективною, насамперед завдяки її спрямованості в майбутнє, орієнтації на інтереси не лише сучасного, а й прийдешніх поколінь. Саме ця концепція має бути покладена в основу еколого-правового регулювання в наступному столітті як теорія, що не абсолютизує жоден з аспектів розвитку, однаково дбаючи про економічну, соціальну та екологічну його складові, намагаючись врівноважити їх. Будучи напрацьованою ще у 80-ті роки ХХ ст. під егідою ООН [4], ця теорія, з одного боку, виявила свою життєву силу, дієвість у тих сферах, де вона вже знайшла правове опосередкування, з другого ж — продемонструвала серйозний розрив між простими та зрозумілими теоретичними конструкціями та складністю практичного впровадження відповідної концепції.

Справа в тому, що на практиці дуже важко забезпечити рівновагу між економічними, соціальними та екологічними чинниками, оскільки екологічні традиційно відступають, визнаються другорядними, не витримуючи конкуренції з економічними (які забезпечують зростання виробництва та споживання) і соціальними (увага до яких не може не підтримуватися суспільством). Адже відомо, що екологічні чинники справляють «відкладений у часі» вплив, діючи повільно, не завжди помітно, в сукупності з іншими факторами, що спонукає до «млявого» усвідомлення їх важливості з боку суспільства. О. Голіченков дав назву такому явищу: «парадоксальність суспільного сприйняття екологічного права (запитуваність на словах та ігнорування на ділі)» [5]. Водночас екологічні аспекти будь-якої діяльності стають помітними, висуваючись на перший план, перед лицем реалізації екстремальних сценаріїв у взаємовідносинах природи і суспільства (великі техногенні аварії, катастрофи, стихійні лиха тощо). Тільки глибоке сприйняття тези «те, що не є екологічно коректним, не може бути економічно вигідним», а також її послідовне втілення в законодавство (причому не тільки, і навіть не стільки екологічне) і в практику правореалізації зможе забезпечити успішне впровадження принципів сталого розвитку. Чимало прикладів такого підходу дає нам, на жаль, не стільки вітчизняне, скільки європейське екологічне законодавство, де вже сьогодні всіляко стимулюється виробництво та поширення продукції (робіт, послуг), пов’язаної з мінімізацією впливів на довкілля. Чинникам сталого розвитку така продукція відповідає тоді, коли, навіть незважаючи на її порівняно високу собівартість, вона комерціалізується за нижчими цінами, ніж аналогічна, «недружня» до довкілля продукція (безсвинцевий бензин, наприклад, за законодавством деяких країн ЄС, продається за цінами нижчими, ніж бензин із вмістом цього важкого металу; надмірні витрати виробника при цьому компенсуються державою).

Право, яке склалось на початку ХХІ ст., не можна визнати таким, що зорієнтоване на забезпечення сталого розвитку, на інтегроване врахування екологічних, економічних та соціальних чинників у плануванні та програмуванні суспільних процесів. Інтерес до відповідної концепції виявляють лише представники науки екологічного права [6]. Інші ж галузеві юридичні науки здебільшого «не помічають» її існування або ж відкрито виявляють своє негативне ставлення до неї.

Так, на думку академіка В. Кудрявцева, «суспільству потрібні заходи, які сприяли б виходу з кризової ситуації, а не сталий розвиток» [7].

В Україні, як і в більшості пострадянських держав, поряд зі створенням широкої палітри нормативно-правових актів екологічної спрямованості, все ще зберігається автономність, відокремленість регулювання відносин у цій сфері від регламентації економічних та соціальних процесів. Часто позитивний вплив норм екологічного законодавства нівелюється законодавством інших галузей, насамперед господарського, які не пов’язані чи не повною мірою пов’язані з еколого-правовою регламентацією, не забезпечені детально опрацьованими механізмами реалізації передбачених ними заходів. Так, значний пласт екологічного законодавства України становлять акти щодо особливої правової охорони певних категорій територій, формування та розвитку екологічної мережі України (закони України «Про природно-заповідний фонд України» (1992 р.), «Про екологічну мережу України» (2004 р.), «Про Червону книгу України» (2002 р.), «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» (2000 р.) та ін. А закони, що регулюють певні види господарської діяльності, зокрема мисливство, рибальство, туризм, управління відходами, меліорацію земель тощо, хоча й включають до своїх стратегічних цілей збереження належної якості природного середовища, однак здебільшого лише на рівні абстрактної прокламації. Так, Закон України «Про мисливське господарство та полювання» (2000 р.) закладає механізм посилення і без того значного монопольного становища деяких громадських мисливських організацій у галузі полювання і користування мисливськими угіддями, послаблення державного контролю за полюванням та обліком добутої дичини і порушень правил полювання, законодавчо легалізує весняне полювання на птахів, у тому числі досить рідкісних для України. При цьому неадекватним видається фінансування, яке Законом вимагається від користувачів мисливських угідь, на здійснення заходів щодо відтворення мисливських тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування: щорічно вони повинні вкладати в охорону й відтворення однієї тисячі гектарів лісових угідь не менше шести, польових — чотирьох, водно- болотних — двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто мізерних сум, що, звісно, не дозволяють вирішувати жодних екологічних проблем.

Іншим прикладом неврахування чинників сталого розвитку в господарській діяльності є законодавство України про туризм. Ціла низка туристичних об’єктів України розміщена в межах територій особливого режиму охорони (зокрема на територіях чи об’єктах природно-заповідного фонду), доступ до яких екологічним законодавством обмежується. Водночас законодавство про туризм обмеження доступу до природних туристичних ресурсів пов’язує з їх реальною пропускною

спроможністю, рівнем припустимого антропогенного навантаження, сезонними та іншими умовами, не беручи до уваги необхідність урахування екологічних і природоресурсних факторів на різних стадіях організації туристичної діяльності.

Певні загрози збереженню природних комплексів пов’язані також з управлінням відходами, насамперед токсичними, чому, на жаль, не ставиться законодавчий заслін. Так, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами, затверджена Законом України від 14 вересня 2000 р., справедливо вказала на те, що розрив, який існує між накопиченням токсичних відходів і заходами щодо їх утилізації та знищення, загрожує поглибленням екологічної кризи та загостренням соціально-економічної ситуації в країні. Однак заходи, передбачені цим актом, базуються на істотній економічній складовій і спрямовані виключно на наповнення державного бюджету; жодних заходів, що мали б на меті збереження природних ресурсів чи умов, ця програма не передбачає; а проблему збереження і відтворення екосистем, порушених унаслідок поводження з токсичними відходами, програма практично ігнорує. Закон України «Про відходи» (1998 р.) формально віднесений до актів екологічного законодавства, однак має переважно господарське, аніж екологічне, спрямування. І хоча в якості основних принципів державної політики у сфері поводження з відходами Закон декларує захист навколишнього природного середовища і здоров’я людини від негативного впливу відходів, забезпечення ощадливого використання матеріально-сировинних та енергетичних ресурсів, водночас основні напрями державної політики з реалізації цих принципів складаються лише з механізмів поводження з відходами як матеріальною цінністю; положення ж щодо збереження і відтворення природного середовища відсутні й тут.

Не стимулює збереження та раціонального використання природних ресурсів і податкове законодавство, що всі роки в Україні мало суто фіскальний характер. І хоча деякі категорії територій природно-заповідного фонду звільняються від плати за землю, в усьому іншому податкове законодавство не передбачає стимулів до сталого використання природних ресурсів. Екологічні чинники не знайшли свого відображення і в рамках нині здійснюваної податкової реформи. Досі не встановлено пільг для суб’єктів господарювання, які здійснюють заходи щодо збереження та відновлення природних ресурсів; не забезпечується цільове використання коштів, що надходять до бюджетів усіх рівнів від використання природних ресурсів, що було закладено ще в 1991 р. у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Не відповідає критеріям сталості й бюджетне законодавство України. Так, вже кілька років відповідними законами про Державний бюджет України зупиняється на N-й рік дія тих норм екологічного законодавства (частини 1, 2 та 6 ст. 32 Водного кодексу України, п. «б» ч. 2 ст. 47 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та ін.), які регламентують спрямування частини коштів, одержаних від зборів за використання природних ресурсів, та грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища до республіканського АР Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Від визначення векторів безпосередньо залежить формування стратегії та пріоритетів розвитку суспільства в його взаємодії з природним середовищем, цілей такого розвитку, а також розподіл ресурсів для їх реалізації. Стратегія, опосередкована у праві, може дати уявлення про екологічну складову в політиці певної спільноти (держави, регіону, планети Земля); про те, яку частку наявних ресурсів готова ця спільнота виділити для реалізації відповідної стратегії. А порівнявши цю частку з ресурсами, що виділяються на інші (економічні та соціальні) потреби, можна скласти уявлення про відповідність стратегії принципам сталого розвитку.

Прикладами стратегічних документів глобального характеру, розрахованими на наступне сторіччя, є Стокгольмська декларація про навколишнє середовище (1972 р.), Ріо-де-Жанейрська декларація про навколишнє середовище і розвиток (1992 р.), Порядок денний на ХХІ століття, прийняті під час самітів ООН з навколишнього середовища, Декларація тисячоліття ООН, прийнята на 55-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (2000 р.) та ін. У цих документах напрацьовано зведення принципів та правил коректної поведінки людства в його відношенні до природи. Звісно, йдеться про акти «м’якого права», що мають для держав хоч і дороговказний, але рекомендаційний характер.

Такими ж є і регіональні стратегічні документи, зокрема Екологічна стратегія для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії, ухвалена V європейською конференцією міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи» (Київ, 2003 р.).

На жаль, в Україні ми не можемо навести прикладів стратегічних документів екологічного спрямування національного рівня, які містили б прогнозні показники на ціле сторіччя. Слід при цьому мати на увазі, що існуюча правова база щодо програмування та планування основних напрямів соціального, економічного чи екологічного розвитку суспільства [8] зазвичай розбиває такі документи на короткострокові (на один рік), середньострокові (на п’ять років) та довгострокові (все, що перевищує п’ять років) (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»)*. Звичайно, короткострокові прогнози відносно стабільних явищ мають більше шансів на успіх, ніж довгострокові передбачення з багатьма невідомими. У сфері охорони навколишнього природного середовища за роки незалежності було напрацьовано два стратегічних документи загального характеру: Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені Постановою Верховної Ради України 5 березня 1998 р., та Стратегія національної екологічної політики України на період до 2020 р., прийнята в першому читанні 7-ю сесією Верховної Ради України VI скликання 4 листопада 2010 р.

Оцінюючи останній документ із позицій визначення ним векторів розвитку екологічної політики і законодавства, доводиться, на жаль, констатувати: його декларативний характер, необґрунтовану еклектичність у виборі пріоритетів; суттєві розбіжності між цим документом та Концепцією національної екологічної політики, що передувала розробці проекту Стратегії;

відсутність наступності цього документа по відношенню до Основних напрямів 1998 р.; наявність значної кількості внутрішньо суперечливих позицій. Так, серед принципів національної екологічної політики в розділі 2 Стратегії називається забезпечення збалансованості екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільного розвитку держави, з чим не можна не погодитися. Водночас у

розділі 1, підрозділі «Збалансоване використання природних ресурсів» зазначається, що «сталий розвиток — це насамперед економічне зростання, за якого ефективно розв’язуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища». При цьому нехтується глибинний зміст концепції сталого розвитку: відсутність у ній переваги жодного з трьох елементів. Суттєві зауваження можна висловити й щодо достовірності відповідного стратегічного документа, рівня обґрунтованості наведених у ньому показників, юридичної та наукової точності. Відомо, що у стратегіях розвитку в обов’язковому порядку визначаються необхідні ресурси, джерела їх надходження та задіяні інструменти виконання (регулятивні, інституційні, законодавчі, заохочувально-економічні, фінансові, інформаційні, координаційні, механізми міжнародного співробітництва та ін.), що в цьому документі представлені фрагментарно, без належного ранжування. Крім того, документи подібного спрямування мають бути вимірюваними, для чого повинні встановлюватися зрозумілі й чіткі індикатори ефективності їх реалізації. У Додатку до Стратегії вміщено «Показники ефективності Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року». Однак індикатори в цій частині встановлені лише в загальному вигляді: ціль; сфера регулювання; одиниця виміру (відсотки, штуки, міліграми на кубометр тощо). Жодного уявлення про кількісні та якісні критерії, за якими можна буде оцінювати короткострокові, середньострокові та довгострокові результати здійснення стратегії, Додаток не містить. Для прикладу: однією з семи цілей Стратегії є забезпечення сталого розвитку та екологічно збалансованого використання природних ресурсів. Які ж показники ефективності реалізації такої масштабної мети передбачено Додатком? Виявляється, єдиним індикатором успіху в досягненні відповідної мети є... «розроблення та прийняття планів управління річковими басейнами, до яких включено природоохоронні заходи», а одиницею виміру при цьому слугує. «кількість планів».

Звичайно, аналізований документ навряд чи можна віднести до дороговказних, тобто таких, на які можна орієнтуватись при визначенні векторів розвитку екологічної політики та права.

Важливим аспектом прогнозування подальшого правового розвитку відносин у системі «людина - природа» має стати оцінка співвідношення у відповідній сфері норм міжнародного і національного права. Адже саме в цій галузі простежується найбільш безпосередній прямий та

зворотний зв’язок і взаємозалежність між міжнародним і національним екологічним правом. Якщо, наприклад, дипломатичнее право чи право збройних конфліктів — це перш за все галузі міжнародного права, а цивільне, конституційне, адміністративне або фінансове право структуруються на рівні національних правових систем, то право навколишнього середовища посідає гідне місце серед галузей як міжнародного, так і національного права більшості країн світу. Якщо у порівняльному плані оцінювати регулюючу дію міжнародної та національної складових у праві навколишнього середовища, то необхідно відзначити в цій частині вельми ілюстративну динаміку. В епоху зародження права навколишнього середовища спостерігалося превалювання національно-правового регулювання над міжнародно-правовим, у 70-80 роках ХХ ст.

Намітився певний паритет, а сьогодні, на початку ХХІ ст., пріоритет правового регулювання все більш зміщується у бік міжнародно-правового вектора, і відповідна тенденція буде зберігатися.

Це насамперед пов’язано з процесами глобалізації та зростанням у геометричній прогресії антропогенних впливів на природу. Ці впливи не просто посилюються, а стають усе більш несподіваними і масштабними. Так, аварії, подібні тій, що відбулася на Чорнобильській атомній електростанції, заподіюють шкоду екологічним інтересам десятків країн. А, наприклад, аварійне скидання нафти в море призводить до загибелі живих ресурсів моря на сотні кілометрів від місця аварії, незважаючи на делімітацію морських кордонів. Якщо півсторіччя тому правовою охороною охоплювався, зокрема, захист окремих видів тварин або рослин, охорона унікальних природних комплексів або природних об’єктів, то сьогоднішнє еколого-правове регулювання в цій частині все більше схиляється в бік збереження біорізноманіття, структуруючись на глобальному рівні. Не може право залишатися інертним до таких проблем, як зміна клімату (парниковий ефект і пов’язане з ним глобальне потепління), руйнування озонового шару, вичерпність природних ресурсів (насамперед питної води), опустелювання (тобто непоновлюваної втрати родючості грунтів) тощо. Ці та інші проблеми вимагають і адекватних правових інструментів для їх вирішення.

І такі інструменти активно створюються насамперед на рівні міжнародного права [9].

Переміщення переважної більшості екологічних проблем з національного та регіонального рівнів на рівень глобальний усе суттєвіше впливатиме на співвідношення міжнародного і національного права навколишнього середовища в майбутньому.

Крім зміни характеру, модифікації традиційних екологічних проблем, на формування векторів розвитку екологічного права ХХІ ст. впливатимуть і нові соціальні виклики: генна інженерія, клонування, використання нанотехнологій і пов’язана з цими видами діяльності необхідність забезпечення біобезпеки, та й екологічної безпеки загалом. Реальним уже сьогодні стає ризик біологічного та екологічного тероризму, які є значно небезпечнішими, ніж традиційний тероризм, оскільки їх наслідки важко прогнозувати. І заслін поширенню цих загроз повинно поставити право: як міжнародне, так і національне. Симптоматичним у зв’язку з цим є включення до Кримінального кодексу України ст. 441 «Екоцид», якою перекидається місток між актами міжнародного і національного права; відповідна стаття КК України є завершальним елементом у механізмі реалізації норм низки міжнародних договорів, таких як Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого застосування засобів впливу на природне середовище (від 10 грудня 1976 р.), Конвенція про заборону й обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що спричиняють надзвичайні пошкодження або діють не вибірково (від 10 жовтня 1980 р.), та деяких інших. Неважко спрогнозувати, що всі ці соціальні виклики та інші, сьогодні ще невідомі, у ХХІ ст. неодмінно сформують і нові вектори розвитку екологічного права «вшир».

Є й усі підстави прогнозувати, що екологічне право наступного століття розвиватиметься «вгору». Бурхливий розвиток космічної діяльності, диверсифікація її форм, геометричне зростання кількості суб’єктів, що бажають її здійснювати, застосування ядерних джерел енергії у космосі, формування індустрії космічного туризму і небачене ще 10 років тому забруднення та «засмічення» навколоземного космічного простору — всі ці явища не можуть не спонукати екологічне право майбутнього до надання ним охоронного режиму якщо не всьому космосу (це поки є нереальним по відношенню до так званого далекого космосу), то хоча б навколоземному космічному простору [10].

Екологічне право, що склалось на початку ХХІ ст., є хоча й новою галуззю, але такою, що інтенсивно розвивається. Його формальне вираження — екологічне законодавство — є настільки ж великим за обсягом, наскільки й неоднорідним за змістом відносин, що регулюються. Швидке накопичення нормативно-правового матеріалу у відповідній галузі, з одного боку, призвело до поступового усунення прогалин у регулюванні, з другого ж — створило ситуацію надмірної складності, а інколи й неможливості правореалізації. Це стало особливо помітним на рівні

національних законодавчих систем різних країн світу. Саме тому вже на межі ХХ — початку ХХІ ст.

значна кількість держав вдалися до систематизації відповідного законодавства: більшість — у формі кодифікації, деякі — у формі консолідації. На сьогодні екологічні кодекси прийняті й діють у Франції [11], Швеції [12], ФРН [1, 100-103], у Республіці Башкортостан [13] та деяких інших. Уже офіційно поставлені цілі щодо розроблення екологічних кодексів у Російській Федерації, Україні, Казахстані та багатьох інших державах. Можна прогнозувати, що систематизація екологічного законодавства у формі його кодифікації стане в найближчому майбутньому велінням національних законодавчих систем світу; саме вона визначатиме формально-юридичний вектор у розвитку екологічного законодавства в найближчі десятиріччя.