ТОП 10:

Правові проблеми екологічного підприємництва (за науковими працями проф. А.Г. Бобкової).



Щодо правових засад планування екологічного підприємництва БОБКОВА А.

У статті розглянуто загальні правові засади стимулювання розвитку екологічного підприємництва на основі удосконалення планування використання природних ресурсів, охорони довкілля та екологічно спрямованих видів господарської діяльності, запропоновано шляхи вдосконалення правових засад планування екологічного підприємництва Збалансований соціально-економічний розвиток України, підвищення якості життя і здоров’я населення та забезпечення національної безпеки можливі лише за умови вирішення екологічних проблем, наявність яких визнана на усіх рівнях влади вченими та практиками. На реальний стан таких проблем вказують: Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», прийнятий Верховною Радою України 21 грудня 2010 р. [1], Концепція національної екологічної політики України на період до 2020 р., схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. [2], та інші документи, з яких виходить необхідність комплексного вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів, збереження довкілля, забезпечення екологічної безпеки та економічних проблем, пов’язаних як із кількістю необхідних природних ресурсів, так і з можливістю навколишнього середовища поглинати відходи виробництва та споживання.

У багатьох розвинених країнах світу розуміння такого підходу призвело до виникнення та розвитку окремої галузі в економіці — екологічного підприємництва, тобто інноваційної діяльності суб’єктів господарювання з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг спеціального

(природоохоронного) призначення, спрямованої на забезпечення екологічної безпеки, раціональне використання природних ресурсів, підвищення рівня охорони навколишнього середовища з метою отримання прибутку [3, 29].

В Україні у цьому напрямі, на жаль, зроблено лише перші кроки, зокрема з прийняттям Закону України «Про відходи» від 7 березня 2002 р., яким передбачено стимулювання заходів щодо утилізації відходів та зменшення обсягів їх утворення (ст. 40), фінансування заходів у сфері поводження з відходами, у тому числі й за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на проведення заходів, що включаються до Державної програми соціального та економічного розвитку України (ст. 41) [4]. Окремі положення щодо розвитку екологічно спрямованої підприємницької діяльності закріплено в інших документах, проте такий стан організаційно-правового забезпечення цієї діяльності є недостатнім, на що неодноразово зверталась увага різними фахівцями.

Одним із основних чинників розвитку екологічного підприємництва в Україні є активна позиція держави, яка задекларована у Конституції України (статті 3, 16, 50) [5], Законі України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» та інших документах, що може бути втілена шляхом впровадження господарського керівництва (нормативне правове регулювання, планування, управління та контроль) таким підприємництвом. Важливе місце серед зазначених видів керівної діяльності посідає планування, від якого безпосередньо залежать як всі інші названі види такої діяльності держави, так і розвиток цього підприємництва в Україні. Це цілком збігається і з позицією тих учених, які неодноразово звертали увагу на необхідність державного довгострокового соціально- економічного планування як умови збереження економічної та політичної самостійності держави [6]. Разом із тим наразі як планування використання природних ресурсів, екологічної безпеки, охорони довкілля, так і планування екологічно спрямованої підприємницької діяльності не відповідає сучасним потребам через фрагментарність, непослідовність, відсутність правового та фінансового забезпечення таких відносин.

У науковій літературі проблемам планування (прогнозування) охорони навколишнього середовища та господарської діяльності в умовах розвитку ринкових відносин приділялась і приділяється увага, як правило, окремо. Ці питання досліджували в основному вчені-економісти, серед яких В. Іванченко [7, 13-17], А. Амосов [8]. Л. Рассуждай [9, 408-426], В. Марущак [10], В. Марцин [11], Л. Гарбузенко [12, 7-34], Л. Кочаровська [13, 207-214] та багато інших, але питання планування екологічного підприємництва опосередковано розглядали навіть вчені, праці яких безпосередньо присвячені такому виду підприємництва (Є. Какутич, Т. Галушкіна, Г. Шоган, Я. Мамлеєва, Л. Уразова). Останнім часом окремі правові аспекти планування господарської діяльності досліджували О. Віхров [14; 15], В. Добровольська [16], І. Поповська [17], проте такі аспекти щодо екологічного підприємництва не були предметом дослідження.

Наведене вказує на актуальність дослідження заявленої теми, метою якого є обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення правових засад планування екологічного підприємництва як важливої форми господарського керівництва таким підприємництвом.

Планування — це визначення перспектив розвитку екологічного підприємництва із запровадженням стратегічного планування та визначення щорічних темпів і показників розвитку відповідних видів господарської діяльності. Особливістю планування такого підприємництва є те, що при цьому необхідно враховувати як досвід планування використання природних ресурсів, охорони довкілля, що започатковано у вигляді окремого розділу «Охорона природи» Десятого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1976-80-ті роки [18], так і досвід планування господарської діяльності та соціально- економічного розвитку в цілому.

Планування розвитку такого підприємництва є складовою прогнозування та планування економічного і соціального розвитку, спрямування та основні форми якого визначено ст. 11 ГК України та іншими законами, серед яких закони України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 р., «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р., «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. та ін. У кожному із зазначених законів йдеться про необхідність

вирішення екологічних та науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва тощо, проте фахівці щорічно констатують погіршення стану довкілля та здоров’я населення, критичний рівень застарілих технологій, надмірні витрати ресурсів. З цього виходить, що закріпленого наразі підходу до планування в екологічній сфері недостатньо для вирішення зазначених проблем, а тим більше щодо екологічного підприємництва.

Однією з головних причин такого стану є відсутність державної стратегії щодо розвитку цієї галузі економіки, на що вказує і досвід багатьох розвинених країн, де результативність такого підприємництва стала можливою саме після чіткої орієнтації держави на вирішення відповідних

проблем. При цьому прояв такої політики має полягати, насамперед, у здійсненні планування розвитку екологічного підприємництва та його законодавчій визначеності. Зважаючи на довгостроковий характер окупності вкладених у таке підприємництво інвестицій, значення для

потреб суспільства результатів його діяльності, планування, за умови визначення його показників на рівні закону, виступає головним чинником успішного розвитку цього підприємництва.

Для досягнення цього з урахуванням комплексу питань, що потребують узгодження, для планування екологічного підприємництва слушною є позиція В. Мамутова та О. Ющика стосовно необхідності й доцільності в нових економічних умовах здійснювати планування на засадах програмно-цільового підходу, яким у широкому розумінні є спосіб вирішення великих та складних проблем шляхом вироблення та проведення системи програмних заходів, орієнтованих на цілі, досягнення яких забезпечує вирішення цих проблем [6]. У свою чергу, на необхідність застосування такого підходу до вирішення екологічних проблем зверталась увага і авторкою [19; 20].

Наразі застосування програмно- цільового підходу до екологічного підприємництва зумовлено тим, що його розвиток потребує державного регулювання, концентрації фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, виробничого і науково-технічного потенціалу країни, а також координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і громадян для вирішення найважливіших проблем такої галузі.

Першим кроком у цьому напрямі має бути закріплення такої стратегії соціально-економічної політики держави, за якої розвиток екологічного підприємництва стане пріоритетною галуззю економіки. Це можна зробити шляхом включення відповідних положень до Стратегії економічного та соціального розвитку України — документа, в якому визначаються пріоритети, стратегічні цілі, структурні пропорції економіки і соціальної сфери та напрями державної політики [21]. Наразі Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) «Шляхом Європейської інтеграції» затверджена Указом Президента від 28 квітня 2004 р. [22], однак у ній питання розвитку екологічного підприємництва отримали закріплення лише фрагментарно.

Зазначений крок дасть змогу відповідним чином закріпити режим екологічного підприємництва і в програмних документах екологічного спрямування. Серед таких документів можна назвати Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», Концепцію національної екологічної політики України на період до 2020 р., схвалену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 р., низка положень якої безпосередньо стосується екологічного підприємництва. Так, нею передбачено: екологізацію промисловості впровадження новітніх наукових досягнень, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідход- них, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;

удосконалення еколого-економічного механізму з метою стимулювання впровадження екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем, широке застосування екологічного аудиту та сертифікації виробництва.

Крім того, серед інструментів національної екологічної політики названо: розвиток системи регуляторів, спрямованих на стимулювання суб’єктів господарювання до виробництва екологічно безпечних видів продукції та надання послуг у цій сфері; наукове забезпечення національної екологічної політики, що спрямовуватиметься на поліпшення стану поводження з відходами, зокрема впровадження систем рециклінгу; розвиток чистих виробництв; інші інструменти стимулювання суб’єктів господарювання до впровадження ресурсозберігаючих та енергоефективних технологій, більш широкого застосування еколого-економічних інструментів, екологічного управління, аудиту та сертифікації тощо.

Реалізація названих напрямів певною мірою може позитивно вплинути на розвиток окремих видів екологічного підприємництва, проте можливим це може стати лише після реального забезпечення державою заявлених у названій концепції намірів, чого до цього часу не сталося.

Натомість у Верховній Раді України прийнято Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року», метою якого є збереження та відновлення екосистеми на всій території України, досягнення рівноваги використання природних ресурсів, їх відновлення та розвиток суспільства, а також гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я населення. Безпосередньо екологічного підприємництва у цьому документі стосуються лише окремі позиції, серед яких, наприклад: 1) розроблення та виконання до 2020 р. державних цільових програм із впровадження новітніх технологій очищення промислових стічних вод та утилізації їх осадів; 2) створення до 2015 р.:

системи поводження з пакувальними матеріалами і тарою; системи збирання, видалення, знешкодження та утилізації відпрацьованих мастил; системи збирання, заготівлі та утилізації зношених шин, гумотехнічних виробів та відходів гумотехнічного виробництва; системи збирання та утилізації непридатних до використання транспортних засобів тощо. Окремої уваги заслуговує передбачене цим Законом завдання щодо створення до 2015 р. економічних стимулів та сприятливих умов для широкого впровадження новітніх екологічно збалансованих технологій та екологічно ефективних інновацій у сфері природокористування, що може охопити певну частину видів екологічно спрямованої господарської діяльності.

Таким чином, і новий програмний документ з екологічної політики держави не ставить за мету розвиток екологічного підприємництва, а тому потребує доповнення в подальшому відповідними положеннями.

Наступним документом може стати Стратегія розвитку екологічного підприємництва як галузі економіки — документ, у якому на основі прогнозу тенденцій розвитку відповідних ринків і напрямів науково-технічного прогресу можуть визначатися довгострокові цілі та пріоритети розвитку такого підприємництва, заходи, спрямовані на їх досягнення, та ресурси, необхідні для здійснення таких заходів. У науковій літературі неодноразово зверталась увага на позитивний досвід з цього питання в інших країнах. Так, у Японії, Німеччині, Голландії, Італії, Канаді, Франції, Великій Британії, Норвегії розроблено державні програми, спрямовані на створення екологічно важливих технологій. Наприклад у Німеччині діє Програма екотехнологій Міністерства досліджень і технологій. У Канаді діє Програма «Технології для екологічних рішень». У багатьох країнах

екотехнології вписуються в діючі науково-технічні програми [23, 89].

Необхідність розробки в Україні стратегії розвитку екологічного підприємництва у формі державної цільової програми зумовлена тим, що, взявши за основу класифікацію цільових програм відповідно до Закону України «Про цільові програми», за змістом це має бути одночасно і економічна програма, бо вона спрямована на вирішення галузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, і екологічна, бо метою має бути здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання нераціональному використанню природних ресурсів, забезпеченню екологічної безпеки, і науково-технічна, адже йдеться про вирішення найважливіших науково- технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції.

При її розробці необхідне поєднання як еколого-правових, так і господарсько-правових механізмів забезпечення екологічного підприємництва, що потребує залучення відповідних відомств та фахівців.

Така програма підтримки має бути зорієнтована на впровадження науково обґрунтованої, достатньо продуманої стратегії розвитку екологічного підприємництва, яка повною мірою має враховувати природноекономічні умови господарювання кожного регіону, населеного пункту, відповідних суміжних галузей економіки та суб’єктів господарювання. її положення необхідно спрямувати на: комплексне вирішення економічних та екологічних проблем, забезпечення сталого постачання населенню природоохоронної продукції (робіт, послуг); більш ефективне використання природних та матеріальних ресурсів тощо.

Державна програма здатна об’єднати зусилля держави, органів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання, бо, як стверджується в економічній літературі, урахування екологічної складової в економічній діяльності може бути вигідним як у масштабах всієї країни, так і для конкретних суб’єктів господарювання, що підтверджуються відповідними дослідженнями, а також практичною діяльністю великих компаній у багатьох країнах, а природоохоронні заходи здатні навіть підвищити конкурентоспроможність держав, галузей та окремих суб’єктів.

Наступним кроком впровадження планування екологічного підприємництва має бути включення відповідних положень до Державної програми соціального та економічного розвитку як однієї з основних форм планування господарської діяльності, за умови відновлення щорічного прийняття таких програм. Натомість аналіз проекту такої програми на 2010 р., прийнятої Постановою Верховної Ради України 15 квітня 2010 р. № 2131-VI за основу, свідчить, що в ній звертається увага лише на окремі питання, пов’язані з цим напрямом, серед яких: впровадження екологічно збалансованої системи використання природних ресурсів; створення системи поводження з відходами та вдосконалення законодавства у сфері поводження з відходами (створення вітчизняних потужностей зі знешкодження небезпечних відходів); забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання окремих ресурсів (п. 3.1). Опосередковано зазначених питань стосуються і завдання цієї програми щодо формування інноваційної інфраструктури та системи трансферу технологій, де серед результатів заплановано збільшення кількості підприємств, які впроваджують інновації (підпункти 5.6.2, 5.6.4), та деякі інші [24]. Проте для розвитку екологічного підприємництва цього явно недостатньо, тому доцільно при розробці такої програми на 2011 р. доповнити розділ 5 «Розвиток реального сектора економіки» частини ІІІ «Пріоритети соціально-економічної політики на 2011 рік» підрозділу 5.9 «Розвиток екологічного ринку» відповідними положеннями. Це дасть змогу забезпечити державну підтримку екологічного підприємництва, як це зроблено стосовно інших пріоритетних галузей економіки країни, на реалізацію яких щорічно планується виділення певних коштів у державному бюджеті.

Наступною формою планування екологічного підприємництва має бути Державний бюджет України. Аналіз Закону України «Про Державний бюджет на 2010 рік» (пункти 34, 41, 43 ст. 33) дає змогу стверджувати, що у 2010 р. було заплановано використання певних коштів, зокрема отриманих до спеціального фонду Державного бюджету України згідно з окремими пунктами статей 6, 20 та 32 цього Закону на: здійснення природоохоронних заходів з недопущення потрапляння мастила з гідротурбін до річки Дніпро (п. 34); державну підтримку заходів з енергозбереження через механізм здешевлення кредитів (п. 41); реалізацію проектів, спрямованих на скорочення викидів або збільшення поглинання парникових газів (п. 43) [25]. Однак навряд чи зазначені напрями здатні суттєво вплинути на розвиток такого підприємництва, з урахуванням чого потребує доповнення окремими пунктами щодо екологічного підприємництва ст. 33 названого Закону та відповідна стаття такого Закону на 2011 р. Крім цього, сприяти такому підприємництву може і поширення на суб’єктів екологічного підприємництва положення ст. 72 Закону України «Про Державний бюджет на 2010 рік» щодо передання їм в оренду державного та комунального майна поза конкурсних засад за умови планування ними виробництва та реалізації природоохоронної продукції не менш як 50 % від загального обсягу їх виробництва, з наданням права Кабінету Міністрів України встановлювати порядок визначення переліку таких суб’єктів.

Це цілком узгоджується і з Постановою Верховної Ради України «Про Основні напрями бюджетної політики на 2011 рік» від 4 червня 2010 р., відповідно до якої метою Державного бюджету на 2011 р. є і концентрація ресурсів бюджету на виконання пріоритетних державних цільових програм, спрямованих на створення «точок зростання» [26], оскільки налагодження такого підприємництва цілком можна вважати такою «точкою».

Таким чином, одночасне створення запропонованих правових засад планування екологічного підприємництва стане реальним підґрунтям для розробки відповідного правового режиму його здійснення, створення системи управління таким підприємництвом з урахуванням

стандартів системи управління навколишнім природним середовищем, налагодження спеціального контролю з боку уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування та інших органів щодо відповідності господарської діяльності та її результатів режиму екологічного підприємництва. У свою чергу, таке планування буде реальним орієнтиром для суб’єктів господарювання при здійсненні ними екологічно спрямованої діяльності та реалізації її результатів, залученні власних та іноземних інвестицій тощо.

У подальших дослідженнях доцільно конкретизувати правове забезпечення застосування програмно-цільового методу планування екологічного підприємництва

21. Тектолого-правові (управлінські) аспекти забезпечення сучасної екологічної політики держави (за науковими працями проф. В.І. Андрейцева).

Тектолого-правові аспекти забезпечення сучасної екологічної політики держави АНДРЕЙЦЕВ В.

У статті розглядаються актуальні питання організації та функціонування правово-го гарантування реалізації державної екологічної політики Важливим сегментом сучасної екологічної політики держави є організаційно-управлінські та нормативно-правові важелі її реалізації, яким в Основних напрямах державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки [1] приділено особливу увагу як гарантуючим засобам її прогнозованої результативності.

Безумовно, вказаний стан середовища життєдіяльності людини і народу в цілому зумовлений не в останню чергу певними організаційно-правовими прорахунками, особливо в частині інституційно-структурного забезпечення реалізації норм і вимог екологічного законодавства, яке не має на сьогодні чіткого та систематичного впорядкування, а переважно галузево- секторне розгалуження, яке не лише збільшує витрати свого функціонування, а й не забезпечує завершеного системного підходу у вирішенні екологічних проблем.

Серед організаційно-правових чинників, що зумовили такий небезпечний і критичний екологічний стан, концентрується увага на однобокості екологічної політики, низькому екологічному контролі, прорахунках практики застосування екологічного законодавства, його низькій ефективності та заходах державного примусу, що продукує удосконалення системи державно-правового механізму вирішення екологічних проблем і реалізації екологічної політики держави.

Як наголошується в Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 р., схваленій Кабінетом Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. № 880 [2], відчувається відсутність ефективної системи управління у сфері охорони довкілля, що зумовлює удосконалення системи інтегрованого екологічного управління шляхом включення екологічної складової у програми розвитку секторів економіки.

Теоретичні основи механізму реалізації Основних напрямів державної екологічної політики за всіма складеними компонентами — забезпечення якості довкілля, екологічної безпеки та раціонального й ефективного використання природних ресурсів — склали свого часу авторські напрацювання і доктринальні підходи, викладені в моделі Концепції програми правового забезпечення природоохоронної діяльності на основі практики застосування екологічного законодавства [3], положення якої відтворені в Основних напрямах державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Передбачено, що механізм реалізації державної екологічної політики містить:

Державну інституційну інфраструктуру проведення екологічної політики.

Систему екологічного законодавства і його кодифікування.

Економіко-правове забезпечення.

Еколого-експертне обґрунтування й оцінку еколого-небезпечних заходів і діяльності.

Міжнародно-правове регулювання і співпрацю.

Організаційно-правові основи забезпечення державної екологічної політики направляються на визначення трьох основних рівнів управління: а) національного; б) регіонального;

в) місцевого (пооб’єктного).

І. Національний рівень управління передбачає вирішення таких питань у сферах:

Проблеми безпеки: а) забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

б) розробка політики регулювання ядерної (антиядерної) безпеки; в) ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності; г) державна політика стосовно зон надзвичайних екологічних ситуацій;

ґ) здійснення державного екологічного контролю щодо забезпечення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки, у тому числі ядерної та радіаційної безпеки.

Напряму з охорони середовища (ландшафтного напряму): а) проведення державної політики в частині збереження біорізноманітності (ландшафтів); б) державний контроль у цій сфері; в)

реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе зобов’язань, підтримка міждержавних відносин у сфері охорони середовища.

Природноресурсного напряму:

а) формування економічного механізму природокористування; б) регулювання використання природних ресурсів; в) встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

г) регулювання використання ресурсів державного значення; ґ) проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони, раціонального використання і відновлення природних ресурсів.

Базового (загального) еколого- правового напряму: а) розробка методологічного, нормативно-методичного і правового забезпечення; б) проведення державної екологічної експертизи;

в) формування і використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля; г) упровадження екологічного аудиту; ґ) екологічна освіта й екологічне виховання; д) забезпечення процесу ухвалення

державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування).

У тектологічному контексті, тобто з точки зору організаційної науки, очевидне порушення відповідності вирішення питань щодо сфер екологічного напряму відповідно до суспільного екологічного правовідношення та організаційно-регуляторної політики. Надзвичайно важлива сфера захисту середовища, її збереження в ландшафтному значенні мінімізовано, що не збігається з реальними потребами охорони і захисту та забезпечення якості довкілля, що є наслідком серйозних упущень у процесі підготовки Основних напрямів, недостатнє використання наукових доктринальних підходів щодо вирішення цих проблем навіть на рівні вимог ухваленого Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який законодавчим шляхом визначає правові основи екологічної політики держави (статті 1, 3, 5 та ін.), основні напрями якої встановлюються виключно Верховною Радою України відповідно до Конституції України (ст. 13 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Очевидні організаційно-управлінські прорахунки функцій національного рівня управління, ігнорування або упущення вирішення питань, пов’язаних із реалізацією та особливо захистом екологічних прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України (ст. 50 та ін.), ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Екологічна функція держави, тобто основні напрями її діяльності, як внутрішньої, так і зовнішньої екологічної політики, повинні спрямовуватися саме на її забезпечення організаційно- правовими засобами реалізації, а в разі її порушення і захисту передбачених Основним законом і чинним законодавством суб’єктивних прав і свобод людини і громадянина, їх законних екологічних інтересів [4], повинні належати до пріоритетів реалізації екологічної політики держави, передбачених ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в частині гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей, пріоритетності вимог екологічної безпеки, обов’язковості дотримання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності (курсив мій. — В. А.).

При цьому екологічні права, передбачені ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (на екологічну безпеку, екологічну інформацію, екологічну освіту, суспільну екологічну експертизу, реалізацію екологічних заходів, використання природних ресурсів, участь в екологічних об’єднаннях, обговорення екологічно значущих рішень, відшкодування збитків, заподіяних небезпечною дією на довкілля), забезпечуються певними державно-правовими гарантіями, зокрема проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримки, відновлення і поліпшення якості навколишнього середовища в системі засобів реалізації екологічної політики держави.

Держава не лише зобов’язана гарантувати своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством, а й забезпечити відновлення порушених прав і свобод, і захистити їх у судовому порядку відповідно до законодавства України (ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Тому відсутність відповідних заходів у програмному документі, який визначає національну екологічну політику, є неприпустимою і підлягає в цій частині корекції Парламентом України, передбачивши відповідні заходи, які мали бути спрямовані на реалізацію і захист екологічних прав громадян відповідно до вимог національного екологічного законодавства, передбачивши відповідні та конкретні правові гарантії серед основних пріоритетів національної екологічної політики, визначених Основними напрямами як на національному, так і транснаціональному рівнях, ґрунтуючись на принципах і вимогах міжнародних конвенцій і договорів в екологічній сфері.

Організаційні та правові упущення при формуванні функцій національного рівня управління в частині організації реалізації й захисту екологічних прав громадян приводять до висновку про відповідальність держави за невиконання вказаних обов’язків, легалізованих у Конституції України.

Адже хрестоматійно у правознавстві невиконання обов’язку розглядається в якості правопорушення як підстави юридичної відповідальності — превентивної, еколого-правової, адміністративної, кримінальної, майнової відповідно до закону.

Оскільки йдеться про невиконання конституційного обов’язку держави у процесі формування і реалізації екологічної політики, то вочевидь доцільно ставити питання про конституційну відповідальність держави за незабезпечення політико-правовим документом, яким єдино можливо визнати Основні напрями державної екологічної політики, або як офіційно легалізовані Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Враховую і те, що прямих розпоряджень у цій частині Основного Закону України не відображено, а тому йдеться про невиконання зобов’язання державою щодо гарантування конституційних екологічних прав, зокрема права на безпечне для здоров’я і життя природне довкілля і на відшкодування заподіяної шкоди унаслідок цього порушення (ст. 50), якому кореспондує обов’язок держави в частині забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу, які не були реалізовані у процесі розробки, прийняття і внесення відповідних змін до Основних напрямів державної політики у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Як наголошується в конституційно-правовій літературі, відповідальність за конституційним правом передбачає реалізацію таких стосунків, урегульованих нормами конституційного права, в яких суб’єкти, призначені свідомо виконувати покладені на них обов’язки, навмисно чи з необережності, або через інші причини не виконують їх чи виконують неналежним чином, що призводить до спричинення суттєвої шкоди інтересам держави і суспільства, внаслідок чого виникає юридичний факт, на підставі якого спеціальні суб’єкти вживають до правопорушника заходи впливу [5].

Наведене визначення не є винятком у конституційно-правовій літературі, але з огляду на ознаку, яка вказує, що «спеціальні суб’єкти застосовують до правопорушника заходи впливу», виникає запитання: «А хто застосовуватиме такі заходи впливу?» Адже зазначений обов’язок не виконується, власне, державою як суб’єктом конституційного права, органи якого і задекларували в Основному Законі України обов’язок, який не реалізується самою державою в особі органу, котрий прийняв Конституцію України і затвердив своєю постановою Основні напрями державної політики України у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки — тобто Верховною Радою України, яка у процесі прийняття вказаного підзаконного документа елементарно зобов’язана була прийняти конституційно зважену постанову, врахувати природні права громадян, які законодавчо визнані екологічними правами.

І це при тому, що вказана постанова бралася до виконання Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 9 якого вперше у практиці законотворчості визнала екологічні права громадян без будь-яких обмежень з точки зору їх належності до України як суверенної держави, також іноземців і осіб без громадянства.

Яку санкцію і який орган може застосувати до Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні (парламенту), залишається відкритим, оскільки відповідальності за невиконання вказаного обов’язку, передбаченого Конституцією України, прямо не встановлено.

Як наголошується в конституційно-правовій літературі, основною функцією конституційної відповідальності є не репресія (покарання), а компенсація, тобто відновлення позитивної діяльності потенційного суб’єкта, використання для цього таких заходів, як зміна персонального складу органу, заміна керівництва, посадової особи тощо.

Дійсно, відповідно до ст. 90 Конституції України за рішенням Президента України повноваження Верховної Ради України можуть бути припинені, але виключно на підставах, передбачених цією нормою, що пов’язано з її неможливістю впродовж 30-ти днів однієї чергової сесії розпочати пленарні засідання, і в разі її обрання на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, упродовж одного року з дня виборів. Але вони не можуть бути також достроково припинені в останні шість місяців повноважень Президента України.

Отже, на підставах невиконання або неналежного виконання повноважень Верховною Радою України вирішити питання про її конституційну відповідальність за чинною Конституцією України просто неможливо, навіть за наявності очевидних порушень парламентом України прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина при ухваленні відповідних законів або постанов, що мають загальнодержавне і загальносоціальне значення, пов’язане з реалізацією і захистом вказаних конституційно-правових можливостей.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.13.28 (0.018 с.)