Правові проблеми реалізації в Україні екологічної складової концепції сталого розвитку (за науковими працями проф. Г.І. Балюк).

Наше сьогодення характеризується складною екологічною ситуацією, надзвичайно низьким рівнем екологічної освіти і свідомості більшості населення, надмірною експлуатацією природних ресурсів, забрудненням та накопиченням шкідливих відходів. Сучасна екологічна криза, яку Україна повинна здолати (або яка здолає Україну — третього не дано), ставить під загрозу розвиток держави. Зважаючи на це, Україні доцільно, на нашу думку, врахувати і використати позитивний досвід, накопичений міжнародним співтовариством та окремими зарубіжними державами у сфері регулювання екологічних відносин та забезпечення екологічної безпеки. Постає питання: які з зазначених напрацювань, насамперед, мають бути використані Україною і якою повинна бути екологічна політика нашої держави, закріплена на законодавчому рівні з метою досягнення поставлених завдань?

Як відомо, протягом тривалого часу головним завданням, яке ставили перед собою держави, було зміцнення та розвиток економіки будь-якими, у тому числі екологічно небезпечними, методами. Процеси стрімкого розвитку індустріалізації, глобалізації тривали доти, поки у другій половині XX ст. держави не зіткнулися з проблемою

обмеженості природних ресурсів, вичерпуваності багатьох із них та, як наслідок, — неможливості збереження в довготерміновій перспективі темпів економічного зростання. Загострення екологічної ситуації поступово набуло масштабів планетарної кризи, що охоплює різноманітні аспекти людського життя. Ця криза зумовлена, зокрема, такими чинниками: швидке вичерпання природних ресурсів, екологічна криза, несприятлива демографічна ситуація, постійні конфлікти у суспільстві, війни з використанням зброї масового знищення, небезпека міжнародного тероризму тощо.

Сталий розвиток визначається як розвиток суспільства, що задовольняє потреби сучасності, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольнити їх життєві потреби. Визначення, як бачимо, базується на двох ключових поняттях: понятті потреб та понятті обмежень.

Потужний імпульс для утвердження ідеї сталого розвитку дала представницька конференція ООН з проблем довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), яку ще називають «самітом Землі», або «самітом у Ріо».

Найбільшим досягненням цієї конференції був сам процес визнання того факту, що проблеми навколишнього природного середовища і проблеми розвитку більше не можуть розглядатися окремо одна від одної. На конференції були продемонстровані усі аспекти глобальної та регіональної екології, незалежно від рівня економічного розвитку (глобального потепління клімату, посилення тиску зростаючої чисельності населення на природу, проблеми бідності тощо). Керівники 179 країн — членів ООН (Україну на цьому саміті представляв на той час голова Верховної Ради України І. Плющ) закликали уряди усіх країн світу й усіх жителів планети до запровадження принципів екологічно безпечного розвитку у сфері економічної, екологічної та соціальної політики. На конференції були прийняті такі важливі документи:

1. Декларація про навколишнє середовище і розвиток.

2. Порядок денний на XXI ст.

3. Заява про принципи управління, збереження і сталий розвиток лісів.

4. Рамкова конвенція про проблеми зміни клімату.

5. Конвенція про біологічне різноманіття.

З переліку прийнятих документів необхідно особливо виокремити «Порядок денний на XXI століття», який став програмою дій для переходу людства на засади сталого розвитку. Вперше на такому безпрецедентному рівні було заявлено про неприпустимість розглядати навколишнє середовище та соціально-економічний розвиток у відриві одне від одного — досягнення здорового довкілля та здорової економіки для всіх народів світу повинні розглядатись у єдності. В основу програми «Порядок денний на XXI століття» покладено більше 40 принципів та рекомендацій, що витікають із концепції сталого розвитку. Основні з них:

В економічній сфері:

· просвіта і включення концепцій розвитку та охорони довкілля у всі навчальні плани з аналізом причин,

що породжують основні проблеми;

· зростання економіки не повинно виходити за межі екологічних можливостей планети;

· економічний розвиток має бути безпечним для довкілля;

· економічний розвиток сьогодні не повинен підривати можливості для розвитку майбутніх поколінь;

· забезпечення економічного зростання при одночасному зменшенні витрат енергії, сировини та

виробництва відходів;

· передання розвиненими країнами передових технологій країнам, що розвиваються;

· розробка нових показників розвитку, оскільки ВВП, ВНП не дають достатньої інформації про сталість екосистем;

· визначення збалансованих структур споживання для усього світу, які Земля може витримувати

впродовж довгого часу.

У сфері охорони довкілля:

· обов’язковість проведення екологічної експертизи як умови реалізації проекту;

· надання фінансової допомоги на вирішення екологічних проблем та забезпечення бідних;

· нанесення екологічної інформації на товарні етикетки та інформування населення про вплив продуктів на здоров’я людини та на довкілля;

· стимулювання виробництва екологічно безпечних продуктів;

· визнання землі та природних ресурсів як валового національного багатства;

· прийняття заходів зі збереження біологічного різноманіття;

· протидія глобальному потеплінню;

· експертиза усіх хімічних речовин з точки зору їх загрози здоров’ю людини;

· заміна пестицидів біологічними засобами захисту рослин;

· забезпечення прав людини на інформацію про стан довкілля;

· скорочення рівня відходів, зокрема радіоактивних;

· стимулювання діяльності чистих виробництв.

У соціальній сфері:

· чисельність населення, споживання та здатність Землі підтримувати життя повинні бути врівноваженими;

· залучення до практичної роботи та надання значних ресурсів громадським та неурядовим організаціям, місцевим навчальним центрам;

· залучення широких верств населення до вироблення стратегії розвитку;

· збільшення кількості вчених у країнах, що розвиваються, та сприяння поверненню їх на батьківщину.

У правовій сфері:

· уніфікація законів та правил для всіх країн світу;

· перегляд існуючого міжнародного законодавства з метою підвищення його ефективності;

· розробка національних планів дій у всіх країнах із широким залученням громадськості.

На сьогодні стан довкілля в Україні створює реальну загрозу життєдіяльності населення і зводить

нанівець будь-які успіхи у сфері поліпшення соціального й економічного розвитку. Недостатня увага до проблем екологічного розвитку може призвести до того, що в Україні не залишиться чистих та малозабруднених територій, а перелік регіонів екологічного лиха значно розшириться. Екологічна проблема стала в державі не так природоохоронною, як соціально-економічною, адже йдеться про нормальні умови життя та здоров’я людини.

Наразі в Україні окреслився комплекс проблем, пов’язаних з охороною довкілля та безпекою людини:

1) висока динаміка забруднення атмосферного повітря;

2) забруднення водного басейну держави, погіршення якості води;

3) забруднення земель;

4) проблема відходів;

5) екокатастрофи, техногенні аварії тощо.

Видається, що до найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:

· ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих

показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано вирішувати соціальні та ресурсоекологічні

проблеми розвитку суспільства;

· раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища — як найголовніших передумов забезпечення ресурсоекологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної

рівноваги — а отже, чистого і здорового довкілля;

· стабілізація демографічної ситуацій та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної

політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім’ї;

· розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного вирішення ресурсоекологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найновіших світових досягнень науково- технологічного і соціально-екологічного прогресу.

Україні вкрай потрібні широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої й відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсоеко- логічних вимог, чинників, критеріїв, стандартів та обмежень. Усе це має здійснюватися на основі застосування екологобезпечних технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів, які дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та звести до мінімуму викиди забруднюючих речовин у довкілля або й повністю утилізувати їх.

Нарешті, ще одна надзвичайно важлива проблема — розробка принципово нової ресурсоекологічної стратегії соціально-економічного розвитку держави загалом, конкретного регіону та області, визначення національних, регіональних і місцевих пріоритетів під час переведення економіки на модель сталого функціонування.

То ж не дивно, що національна стратегія сталого розвитку України досі не прийнята, хоча завершення її розроблення та прийняття Закону України «Про стратегію сталого розвитку», а також вжиття заходів щодо забезпечення його імплементації й виконання було передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження заходів щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна — ЄС» від 22 квітня 2005 р. № 117- р. ще на травень 2005 р.

На жаль, досвід багатьох інших держав, що прийняли відповідні стратегії, у тому числі держав Центральної та Східної Європи — нових членів ЄС, говорить про те, що більшість таких стратегій існують лише на папері й стикаються з серйозними проблемами їх довгострокової практичної реалізації. Україні важко адаптувати традиційний для Євросоюзу шлях — від пріоритетів охорони довкілля до забезпечення сталого розвитку, оскільки пріоритети стрімкого економічного зростання тиснуть на Україну сильніше, ніж свого часу на країни Євросоюзу. Однак розумної, раціональної альтернативи цьому шляху, на нашу думку, немає. Тому Україна повинна невідкладно прийняти таку Стратегію, безумовно, з урахуванням своїх національних особливостей і пріоритетів.