ТОП 10:

Особливості предмету та об'єктів водного права України



Поняття права водокористування. Загальна характеристика

Право водокористування являє собою право конкретного суб'єкта користуватися, володіти, а в певних випадках і розпоряджатися наданим йому у визначеному порядку відповідним водним об'єктом у межах, передбачених водним законодавством. Отже, кожен водокористувач повинен здійснювати свої права і обов'язки в межах, встановлених правовими приписами. Держава як власник водних ресурсів зацікавлена в раціональному використанні всіх водних об'єктів, розташованих на території України. Правове регулювання водокористування обумовлено об'єктивними екологічними факторами.

Так, річний стік України становить у середньому 83,5 млрд. куб. метрів, а в маловодні роки він зменшується до 48,8 млрд. куб. метрів. Нині в Україні в багатьох районах півдня відчувається дефіцит води, тому необхідно будівництво каналів і водосховищ. Основними джерелами води в Україні є Дніпро, а також Дністер, Тиса, Прут та ін. Велику роль у стані води і повноводдя великих річок відіграють їх притоки і малі річки. Наукові дослідження свідчать, що в Україні запаси води на душу населення менше в 15 разів, ніж у Росії, у 3,5 раза менше, ніж у Білорусії.

Право водокористування можна розглядати у вузькому і широкому розумінні. Воно може виступати як суб'єктивне право, яке включає ряд правомочностей, і як правовий інститут, що охоплює принципи водокористування та права і обов'язки водокористувачів. У процесі фактичної реалізації суб'єктивного права виникає водне правовідношення. Право водокористування посідає одне з центральних місць, враховуючи, що води надаються державою тільки в користування (ст. 6 Водного кодексу України; далі — ВК України). Тому будь-яка господарська та інша діяльність суб'єктів повинна здійснюватися в межах норм права, встановлених державою.

Право водокористування має відповідні об'єкти, під якими розуміють сформовані природою або створені штучно елементи навколишнього середовища, де зосереджуються води (ст. 1 ВК України).

Об'єктом права виступає найчастіше відокремлена ділянка водного об'єкта, надана конкретному водокористувачу в користування для певної мети. Його індивідуалізуючими ознаками є місцерозташування і розміри водного об'єкта. Особливістю водних об'єктів є те, що їх розміри не нормуються в правовому порядку. Розміри визначаються в кожному конкретному випадку з урахуванням мети водокористування та інших факторів. До об'єктів права водокористування не належать води, які знаходяться в атмосфері, ґрунті, вода у живих тканинах, а також вода, відокремлена від природного середовища, наприклад, вода, яка потрапила з водоймища до водопроводів, резервуарів та інших ємностей, перетворюється на звичайну товарно-матеріальну цінність.

Конкретний перелік водних об'єктів наведено у ст. 3 ВК України, а саме: поверхневі води: природні водойоми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойоми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. При цьому такий водний об'єкт, як річки, у свою чергу, підрозділяється на великі, середні і малі (ст. 79 ВК України).

Залежно від правового режиму водні об'єкти поділяються на водні об'єкти загальнодержавного і місцевого значення (ст. 5 ВК України). До водних об'єктів загальнодержавного значення належать: внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є джерелами централізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Цей поділ зумовлює особливості правового регулювання їх використання.

За своїми природними характеристиками водні об'єкти класифікуються на поверхневі і підземні; на штучні і природні. З урахуванням державно-правового статусу водні об'єкти поділяються на внутрішні та територіальні. Перші розташовані в межах державних кордонів, другі — це прибережні морські води завширшки 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки.

Суб'єктами права водокористування можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства (ст. 42 ВК України). Ці особи здатні мати і здійснювати права і нести юридичні обов'язки. Класифікація суб'єктів права водокористування проводиться за різними ознаками, включаючи і види права водокористування. Згідно зі ст. 42 Водного кодексу усі водокористувачі поділяються на: первинних — тих, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води, та вторинних — таких, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними.

У сучасних умовах для права водокористування характерна платність. Умови платності за використання водних об'єктів (їх частин) визначаються насамперед Водним кодексом України та конкретизуються у відповідних нормативних актах.

Так, визначено, що збір за спеціальне водокористування справляється з метою стимулювання раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів і включає збір за використання води водних об'єктів та за скидання забруднюючих речовин. Розмір збору за використання води водних об'єктів визначається на основі нормативів збору, фактичних обсягів використаної води та встановлених лімітів на використання води. Розмір же збору за скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти визначається на основі нормативів збору, фактичного обсягу скидів забруднюючих речовин та встановлених лімітів скиду.

Усі зазначені збори спрямовуються на здійснення заходів щодо охорони вод, відтворення водних ресурсів і підтримання водних об'єктів у належному стані, а також на виконання робіт, пов'язаних з попередженням шкідливої дії вод і ліквідацією її наслідків.

ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ВОДНИХ ОБ’ЄКТІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (В.М. ПРИСЯЖНИЙ)

Кримінально-правова охорона водних об’єктів у нашій державі має глибоке історичне коріння (витоки). Їх можна з’ясувати лише через взаємовідносини людини (суспільства) і природи. Аналізуючи історію взаємодії людини з певними природними об’єктами, зокрема з водними, і питанням проблеми навколишнього природного середовища (в тому числі і витоків кримінально-правової охорони, раціонального використання, відтворення і оздоровлення водних об’єктів, бо такі не підлягали самостійному дослідженню), на прикладі розвитку людського суспільства і законодавчих ідей з охорони вказаних природних об’єктів, проведемо вивчення проблеми, дотримуючись висновку, запропонованого В.К. Матвійчуком про існування в нашій країні шести загальнолюдських періодів різних за часом і силою впливу людей на природу [1, 35]. Вони не суперечать, на нашу думку, історичній періодизації, яку пропонують історики. До такої періодизації ми схиляємося в нашому дослідженні, виходячи із такої послідовності, коли людина — похідна від природи — розпочала експлуатацію водних об’єктів.

Погляди на періодизацію розвитку суспільства на території України ґрунтуються на достовірних джерелах [1, с. 40-50]. Більш детально про це йдеться у роботі В.К. Матвійчука [1, с. 35-40], тому зупинимося на запропонованій і прийнятній для нас історіографії. Вона нам необхідна, оскільки допомагає виявити і пояснити витоки кримінально-правової охорони водних об’єктів в Україні. Водночас слід зауважити, що питання про періодизацію розвитку кримінального законодавства і кримінально-правової охорони водних об’єктів фундаментально не досліджувалися. Це зумовлено тим, що: 1) ці питання намагалися розглядати у відриві від історичного розвитку суспільства; 2) Україна долала свій шлях до самостійності, суверенітету та державності у найскладніших історичних умовах. Про це цілком справедливо писав В.К. Грищук, зазначивши, що історія української кримінально-правової науки (а ми додаємо — і кримінально-правової охорони водних об’єктів) залишається зовсім не вивченою [2, с. 8]. Як відомо, наука до сьогодні, в міру можливостей, у своїх дослідженнях поверхово коментувала кримінально-правову охорону водних об’єктів, що мали і мають значення в історії людства. Отже, зазначимо, що у цих питаннях наука залишається в боргу перед нашим суспільством. Від наукових досліджень щодо кримінально-правової охорони водних об’єктів маємо зробити в майбутньому ще багато для пізнання істини. Слушно, що історичних періодів життя народів щодо охорони водних об’єктів ще не торкнулися наукові дослідження. Це стосується і кримінально-правової охорони зазначених об’єктів у народів, які населяли територію нашої країни, а також тих, які проживають на теренах інших держав та які не залишили про себе слідів. До цього часу науковими дослідженнями не охоплена кримінально-правова охорона водних об’єктів тих диких або напівдиких племен, які досі мешкають у різних частинах земної кулі. Недостатньо і друкованих матеріалів для такого дослідження. Джерела, що стосуються кримінально-правової охорони водних об’єктів історичного періоду історичних народів нашої країни, існують у несистематизованому вигляді, а перші починання такої охорони, за відсутності законодавчих пам’яток, можна відкрити і простежити у суто літературних і художніх пам’ятках. Тут подекуди трапляються натяки на стародавні доісторичні звичаї, що є прообразом сучасної кримінально-правової охорони водних об’єктів. Подібний матеріал, характерний для кримінального права, мав риси у звичаях напівдиких та інших племен, це дає нам маса свідчень, фактів, протягом багатьох віків, занесених у численні видання вчених інших галузей знань. Важливість наукового вивчення кримінально-правової охорони водних об’єктів історичних народів — поза сумнівом. Тільки їх вивчення може донести точність свідчення щодо генезису кримінально-правової охорони вказаних об’єктів і походження понять, що входять до неї. До сьогодні залишається не вирішеним питання, чи є наші поняття з кримінально-правової охорони водних об’єктів вродженим переконанням людини, як виду, чи вони є певним здобутком розвитку суспільства, виразом удосконалення людини (в розумінні роду). Дослідження таких віддалених періодів, про які йдеться, уможливило б вирішення цих питань не на підставі бажаних умовисновків, сказати б, на віру, а на підставі точних даних і висновків, доведених фактами.

Одним з перших компонентів людського існування була вода, яка в найранніших етапах становлення людини насамперед цікавила її як засіб споживання та купання.

Відштовхуючись від викладеного, спробуємо простежити генезис кримінально-правової охорони водних об’єктів на території України.

Тривалий час вплив людини на водні об’єкти був незначний, і антропогенного чинника як такого, що специфічно впливає на складові водних об’єктів, не існувало. Людина до того часу, доки вона була лише одним із біологічних видів, що заселяв територію нашої держави, підкорялась тим самим законам природи, що й інші організми. Лише 20-30 тисяч років тому такий стан істотно змінився. Порівняно малочисельні племена в ту пору були розсіяні на великій території нашої держави, і вплив їх на природу обмежувався незначною експлуатацією водних об’єктів.

Час початку цього періоду назвати важко, та ми і не ставимо перед собою такого завдання. В міру розвитку археологічних досліджень він відходитиме все далі.

З родового ладу у більшості племен, що поселилися між Карпатами, Дніпром та Нижнім Дунаєм, водні об’єкти були спільними, що видно з їхнього побуту та суспільного життя.

Подібно до інших народів, слов’яни жили окремими племенами, і між ними існували незгоди та зіткнення, тому кожен союз переслідував певні інтереси, в тому числі і з приводу водних об’єктів. Ці зіткнення між союзами , в тому числі і з приводу водних об’єктів, розглядалися як злочин, бо різниці між правдою цивільною і кримінальною не існувало, тому неправда будь-яка вважалася злочином [3, с. 160].

Ці та інші дослідження стосовно тих часів засвідчують наявність звичаєвого права, яке поряд з життям, честю та гідністю членів роду захищало їхні угіддя, в тому числі і водні. Свідчення щодо таких звичаїв східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних та вітчизняних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець з "Повести временных лет" зазначив, що ці племена "шляху обычаи свои и обед своих, и приданье, каждо свой нрав" [4]. В міру становлення повноцінної держави окремі звичаї родового ладу, які можна було використати в інтересах пануючої верхівки, що формувалися, поступово трансформувались у норми звичаєвого права. Це стосувалось і охорони водних об’єктів .

Тож, на підставі нашого дослідження можна констатувати, що в ІХ—Х століттях на Русі існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках і літописах, складених ще в ХІ—ХІІ століттях, тому й не дійшли до нас і загубились. Але ми сподіваємося знайти підтвердження з інших джерел.

Третій період охоплює час, коли Українська держава була під управлінням князів та воєвод Х—ХІV століття. Проте зосередимо наше вивчення на кримінально-правовій охороні водних об’єктів. Звернемо увагу на те, що, оскільки водні об’єкти охоронялися кримінальним законодавством, а останнє — суть елемента культури, то одразу постає закономірне питання щодо правової традиції, правової культури у досліджуваній сфері діяльності, а також про те, коли виник цей напрям, хто у кого запозичив ті чи інші положення кримінально-правової охорони водних об’єктів. Іншими словами, злочини, як ми вже вище зазначали, в нашій країні мають свою історію і в наш час це може стати (якщо не стало) предметом жвавої дискусії. Віддаленість же цих чи інших напрямів і тенденцій кримінально-правової охорони водних об’єктів від нашого часу століттями не робить їх менш гострими й актуальними.

В будь-якій дискусії з названого вище питання, важливі, на нашу думку, лише аргументи, факти. На жаль, історія людства не завжди залишає нам свідчення минулого з причин об’єктивного і суб’єктив-ного характеру. Це і створює ґрунт для помилок і домислів. Правда, історія кримінально-правової охорони водних об’єктів щодо цього знаходиться у більш виграшному становищі, вона опирається на закон, а він доходить до нас, хоча й не завжди у першоджерелі і не завжди у повному обсязі. В цьому питанні слід покластися на загальновизнаний факт, що шлях науки — це шлях від незнання до знання, і те, що ми не знаємо сьогодні, ми, можливо, знатимемо завтра — це закономірність науки. Керуючись вищеназваним філософським підходом у науковому пізнанні і тими вихідними свідченнями, що головним об’єктом вивчення в історичному плані кримінально-правової охорони водних об’єктів є закон та інші правові акти, які відійшли у минуле, ми в нашому дослідженні звернемося до законодавства. Це законодавство, як нам уявляється, найбільш доцільно вивчати за хронологічним принципом, згідно з періодизацією, прийнятою в нашій сучасній історико-правовій науці, хоча і вона має в подальшому удосконалюватися.

Як відомо, до нас не дійшло якого-небудь писаного закону, та навіть і згадки про будь-який конкретний закон до Х століття [5, с. 7; 6, с. 7; 7, с. 37].Тому пошук витоків кримінально-правової охорони водних об’єктів на території нашої держави, на наш погляд, необхідно вести з Х століття.

Російські літописи того часу нічого не згадують про забруднення водних об’єктів. Вивчення нами юридичної та соціально-політичної літератури показує, що феодалізм майже не вніс нічого принципового з досліджуваного питання. Деяке посилання і пожвавлення охорони водних об’єктів у порівнянні з родовим ладом могло пояснюватися в цей час, на нашу думку, намаганням феодала зберегти водні об’єкти (ставки) не тільки для себе, а й для своїх спадкоємців. Це впливало на посилення законів, що карали людей нижчих станів, навіть до смертної кари, за проникнення у володіння аристократів, у тому числі і на їхні водойми. Послідовно продовжуючи нашу думку щодо правового забезпечення охорони водних об’єктів, звернемося до важливої законодавчої пам’ятки нашої держави — збірника стародавніх законів "Руської Правди", тому що ним охоплено майже всі галузі тодішнього права, в тому числі й кримінального. Наше дослідження показує, що навіть в ньому відсутні положення про кримінальну відповідальність за забруднення водних об’єктів.

Підсумовуючи дослідження третього періоду розвитку нашої держави, можна констатувати, що питання кримінально-правової охорони водних об’єктів на цьому етапі було відсутнє.

Четвертий період (ХІV століття до початку ХVІІІ століття) іменується в історії України Козацькою ерою. Названий період відзначається застоєм до ХІV ст., що пов’язаний з навалою Батия і наступними вторгненнями військ золотоординців на наші землі. В той час в Україні не діяли Судебник 1467 року, Судебник 1550 року, Акти місцевого управління, "Стоглав", Акти Земських соборів, Законодавство про правовий статус населення, Законодавство про державний лад. Інші законодавчі акти хоч і діяли, як приміром, Артикул військовий, але норми, що стосувались екологічного законодавства, були нечисленними.

Ми зосереджуємо увагу на тому, що тоді в Україні діяла велика кількість різних законорегулюючих джерел, які мали різне походження. З цього приводу нам імпонує думка А.П. Ткача про те, що право не можна зводити лише до законодавчих або інших нормативних актів (частина відносин у суспільстві регулювалася також нормами звичаєвого права, прецедентом чи судовою практикою). Тут слід зауважити, що чинні в той час норми права, які стосувалися кримінально-правової охорони водних об’єктів, до нині в науці не досліджувалися. Причини такого стану могли бути різними, можливо, тому, що ця проблема на той час була не актуальною. Такий стан речей становить нас у роль першопрохідників у вельми цікавому і актуальному дослідженні та потребує від нас знання різних джерел чинного права на території України.

Як відомо, упродовж нашої історії на території України діяли: 1) звичаєве право; 2) польсько-литовське законодавство; 3) законо-давчі акти автономної влади України; 4) царське законодавство і судова практика; 5) нормативні акти церковного права; 6) джерела права Східної Галичини, Північної Буковини, а також Закарпаття. Безперечно, не всі з них, а лише окремі стосуються кримінально-правової охорони водних об’єктів, та й то, лише з ХVІІІ ст.

Щодо зазначеного вище, слід мати на увазі, що за подальшого вивчення нормативних актів, які діяли, в той час , в Україні, як свідчать літописи, була велика кількість водних об’єктів. Усе це зумовлювало при значній їх експлуатації в майбутньому значний вплив на кримінально-правову охорону водних об’єктів. В той період польські та литовські нормативні акти поширювалися на територію Західної України і Правобережжя. Але описання італійських та інших мандрівників (очевидців) тих часів, зокрема лист Альберта Кампензе до папи Климента VII про справи Московії (1523—1524 рр.), свідчать, що князь московський Іван Грозний і його наступник князь Василь не раз домагалися володіння землями литовськими і українськими [8, с. 60]. Це вкотре дає підстави, посилаючись на ці джерела, стверджувати, що закони Московії, які стосувалися водних об’єктів, не були поширені на території України-Руси. Навіть царська Росія в подальшому зберегла чинність тих із них, що закріплювали права шляхти, діяльності її установ, прав козацтва і міського самоврядування. 16 травня 1721 р. було прийнято універсал гетьмана Скоропадського, в якому йшлося про переклад "Литовського Статуту", "Зерцала Саксонів" і книги "Порядок" з польського діалекту русинською мовою. На території України-Руси діяли Литовські статути 1558—1614 років, збірники Магдебурського права і його галузі — Хелминського. Після возз’єднання України з Росією одним з нових джерел чинного права стали законодавчі акти місцевої автономної влади. Це підтверджується записками посла Венеціанської Республіки Альберта Віміні та іншими джерелами [9, с. 77-81].

За гетьмануваня Мазепи чинність згаданих законодавчих актів продовжували діяти, хоча дедалі більше, особливо після Полтавської трагедії поширювалася дія царського законодавства [10, с. 30]. Стверджувати, що в охороні водних об’єктів вони мали негативний вплив, було б хибним, адже досвід народів щодо цього, зокрема наших сусідів, має бути вивчений, адже найкращі правові та законодавчі ідеї сприймалися для реформування нашого законодавства, в тому числі і для кримінально-правової охорони водних об’єктів. Під час перетворення Росії на абсолютну монархію влада гетьмана була істотно обмежена царською владою.

На території Галичини і Буковини у 1766 році діяв Кримінальний кодекс Австрії, а на території Закарпаття — поточне королівське законодавство "Урбаріум".

П’ятий період розвитку нашої держави (початок XVIII – початок XX ст.) дістав назву "Під імперською владою". Для цього періоду характерні витоки складу злочину засмічення водних об’єктів. У цей період на Україну поширилась дія царського законодавства. Так, у 1718—1819 роки було видано акти, що забороняли вивозити сміття в річки, канали, протоки, обробляти колоди і дошки на берегах річок, викидати баласт у гаванях, річках і на рейдах. За порушення цих наказів передбачалося покарання — заслання на каторгу [6, с. 160].

Нам уявляється, що визначення діючих джерел права на території України дало нам можливість знайти витоки кримінально-правової охорони водних об’єктів. Спираючись на витоки кримінально-правової охорони водних об’єктів від давнини, ми можемо показати, як в історичному розвитку змінювалась кримінально-правова охорона цих життєво важливих об’єктів природи.

Зазначений нами аспект проблеми необхідний тому, що Україна сьогодні не має цілісного літопису, який би виніс на поверхню дійсну і правдиву історію кримінально-правової охорони водних об’єктів.

Відображення історичної істини щодо кримінально-правової охорони цих природних об’єктів в Україні вимагає, на наш погляд, самостійного і критичного аналізу минулих історичних явищ без будь-якого упередження, ідеологізації та політичної кон’юктури.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.239.102 (0.01 с.)