Роль резолюцій міжнародних організацій у створенні норм міжнародного права.

На даному етапі збільшується роль рішень міжнародних організацій як одного із найприйнятніших способів регулювання міжнародних відносин. Ці рішення характеризуються оперативністю їх прийняття та можливістю регулювання широкого кола питань. Тим не менше, проблема правової сили рішень міжнародних організацій та їх юридичної природи ще не знайшла свого вирішення. У зв’язку з цим, автор вважає доцільним дати відповідь на запитання, чи є рішення міжнародних організацій джерелом міжнародного права, якщо так, то за яких умов, і чи створені ефективні механізми впровадження цих рішень у життя.

Факт участі міжнародних організацій у міжнародному правотворчому процесі у тій чи іншій мірі, визнається більшістю юристів-міжнародників. Як вважає російський дослідник Маргієв, «будучи складовою частиною міжнародної системи, міжнародні організації поряд з державами істотно впливають на хід світового розвитку, здійснюючи нормотворчу і пов’язані з нею кодифікаційну та контрольну функції» [4, С. 46].

Рішення міжнародних організацій приймаються, як правило, у формі резолюцій, що мають рекомендаційний характер. В той же час необхідною рисою джерела міжнародного права є обов’язковість, тобто формулювання правила поведінки суб’єктів права, за невиконання якого до відповідного суб’єкта можуть бути застосовані міри міжнародно-правової відповідальності [6, С. 26]. Незважаючи на це, все більше дослідників визнають, що за певних умов рішення міжнародних організацій стають джерелами міжнародного права, чи хоча б джерелами права міжнародних організацій.

На даний час немаєоднозначної відповіді на те, чи можуть міжнародні організації самі безпосередньо в односторонньому порядку приймати нормативно-правові акти, тобто акти, що містять норми міжнародного права. Дослідники розходяться у відповідях на дане запитання. Однак вважається, що позиція авторів, які визнають за міжнародними організаціями таку здатність, є аргументованішою і, крім того, підтверджується практикою.

Рішення міжнародних організацій загальної компетенції, як правило, визнавались джерелами міжнародного права ще в радянській науці. Так, на думку радянського дослідника Мінасяна «...постанови, що мають демократичний зміст, спрямовані на захист миру та розвиток співпраці між державами, незважаючи на їх соціальний устрій, є джерелами міжнародного права» [5, С. 13]. Іншої думки дотримується російський юрист-міжнародник Тункін. Так, хоча він і вказує, що «Генеральна Асамблея... приймає обов’язкові постанови лише з вузького кола питань, переважно організаційних та фінансових», далі він зазначає, що правила, сформульовані в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, можуть стати нормами міжнародного права таким самим чином, як формуються внутрішньо-правові норми. Щодо рішень спеціалізованих міжнародних організацій він пише: «Роль нормативних рекомендацій спеціалізованих міжнародних організацій у міжнародних відносинах, без сумніву, зростає. Тому встановлення їх юридичної природи та дійсної ролі має як теоретичне, так і практичне значення» [8, С. 150-159].

Особливо важливими з цієї точки зору є рішення міжнародних економічних організацій. Це пояснюється тим, що вони частіше від інших міжнародних організацій використовують можливість регулювання міжнародних відносин (економічних) за допомогою прийнятих ними рішень. Це зумовлено тим, що міжнародні економічні відносини постійно розвиваються та вимагають міжнародно-правового регулювання, а у зв’язку з недостатньою оперативністю регулювання на договірній основі вони у значній мірі визначаються рішеннями міжнародних економічних організацій.

У цьому плані цікава позиція російського дослідника В. Шумілова, який визнає, що «рішення (резолюції) міжнародних організацій є спеціальними джерелами міжнародного економічного права [9, С. 43-44], та вважає, що вказані документи містять декілька видів норм, таких як: діючі правові принципи та норми міжнародного економічного права; нові принципи та норми, які в результаті згоди держав (opinio juris), без тривалої практики та прецедентів стають нормами міжнародного права; політичні (рекомендаційні) норми, що мають високу обов’язкову силу морально-політичного характеру (м’яке право).

Таким чином, можна зробити висновок, що проблема юридичної природи рішень міжнародних організацій не є повністю вивченою. Деякі постанови міжнародних організацій є за своєю природою міжнародно-правовими актами і більше того, джерелами міжнародного права. Однак досі нема чіткого списку критеріїв відповідності рішень міжнародних організацій джерелам міжнародного права.

На нашу думку, для дослідження ефективності виконання рішень міжнародних організацій слід детальніше зупинитися на рішеннях ООН, адже її роль в нормотворчому процесі не підлягає сумніву. Ми вважаємо за доцільне зосередитися на тому, наскільки ефективно рішення основних органів ООН (Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки) втілюються в життя.

Питання про юридичну силу резолюцій Генеральної Асамблеї ООН викликає жваві суперечки серед його дослідників. Основні розбіжності стосуються таких проблем:

· - чи мають вказані резолюції обов’язковий характер для держав-членів ООН, чи ж їх значення не виходить за рамки рекомендацій;

· - чи можуть вони розглядатися як джерела міжнародного права.

Відповіді на дані питання є діаметрально протилежними.

«Рекомендації Генеральної Асамблеї, як і інших органів ООН, – пише Д. Лєвін, – не можуть розглядатись як джерела міжнародного права. Вони не мають обов’язкової сили для членів Організації Об’єднаних Націй, якщо останні не висловили своєї згоди з ними» [2, С. 103]. Інший дослідник Н. Мінасян навпаки вважає всі резолюції Генеральної Асамблеї, що не порушують Статуту ООН, джерелами міжнародного права [5, С. 14].

Однак, на думку автора, для відповіді на ці проблемні запитання варто звернутися до Статуту ООН. Аналіз його положень, що стосуються функцій та повноважень Генеральної Асамблеї, показує, що постанови цього органу не є однорідними за своєю правовою природою та юридичною силою.

Питання, з яких Генеральна Асамблея може приймати резолюції, варто поділити на три основні групи:

1. питання співпраці держав у політичній, економічній, соціальній, гуманітарній та інших сферах;

2. питання підтримання міжнародного миру та безпеки;

3. питання внутрішньо-організаційного характеру.

Остання група резолюцій стосується регламентації внутрішнього життя самої організації і спрямована на забезпечення нормального її функціонування. Це, скажімо, резолюції з питань прийому нових членів ООН, призупинення прав та привілеїв держав-членів, затвердження щорічного регулярного бюджету ООН, виборів членів Ради Безпеки, ЕКОСОРу та інших органів, призначення Генерального секретаря, створення допоміжних органів, вироблення правил процедури тощо. Багато таких рішень мають виключно технічно-процедурний характер (про передачу питання на розгляд певному органу, про перенесення дати його обговорення і т.д.) [3, С. 49]. Резолюції з внутрішньо-організаційних питань можуть бути адресованими як окремим органам ООН, так і державам-членам, або одним та іншим одночасно.

Що стосується юридичної сили цих актів Генеральної Асамблеї ООН, то безсумнівно органи, підпорядковані їй (ЄКОСОР, Секретаріат, допоміжні органи тощо), повинні неухильно виконувати резолюції. Крім того, дані резолюції є обов’язковими і для держав-членів ООН. Проте вони не можуть створювати нових норм міжнародного права, оскільки стосуються виключно внутрішньо-організаційних і технічно-процедурних питань. Тому ці резолюції не можна розглядати як джерела міжнародного права. Обов’язковість їх виконання випливає із самого факту вступу держав до організації і взятих при цьому на себе зобов’язань забезпечувати нормальне функціонування ООН.

У даному випадку йде мова про особливий правовий механізм створення актів міжнародної організації. Однак було б дещо невірним кваліфікувати такі акти як спільні постанови зазначених органів. Рекомендації Ради Безпеки виступають у такому випадку як перший і обов’язковий етап розробки постанов Генеральної Асамблеї. Без такої рекомендації не може бути прийняте рішення з даного питання [3, С. 50].

Виникає питання, якою юридичною силою наділені такі рішення. Видається, що можна говорити про більшу авторитетність таких рішень, оскільки в них виражена воля двох основних органів ООН, в тому числі і Ради Безпеки, яка несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки.

Якщо розглядати резолюції Генеральної Асамблеї з питань співпраці держав у політичній, економічній, соціальній, та інших сферах, а також з питань підтримання міжнародного миру та безпеки, то практика показує, що вони мають лише факультативний характер.

Дещо іншого характеру набувають угоди, укладені між Генеральною Асамблеєю та іншими міжнародними організаціями (перш за все, спеціалізованими установами ООН) чи певними державами (як от про надання технічної допомоги, про місцезнаходження центральних установ ООН тощо). У даному випадку у правотворчому процесі бере участь не лише Генеральна Асамблея; заключає договір інший орган ООН (від імені ГА), на рівних правах з яким у процесі розробки документу діє і друга сторона договору. На практиці ж Генеральна Асамблея виступає у якості останньої інстанції, в результаті чого лише після її затвердження угода набуває обов’язкової сили [3, С. 51].

Згідно Статуту ООН, Рада Безпеки уповноважена приймати рішення з питань підтримання міжнародного миру та безпеки та вирішення суперечок між державами. Однак, як показують події останніх років, держави-члени ООН не завжди вважають за необхідне виконувати рішення ООН. Так, як мінімум 90 резолюцій Ради Безпеки не було виконано протягом 1992-2002 років. Для порівняння, за цей час було виконано більше 1300 резолюцій [1, С. 24]. Як відомо, рішення Ради Безпеки можна вважати прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 9 держав, а п’ять постійних членів не наклали на нього вето [7]. З початку 1970-их років США застосовували право вето майже 50 разів, більше, ніж будь-який інший член Ради Безпеки. Можна із впевненістю вважати, що якщо б дане вето не накладалось, то невиконаних резолюцій було б ще більше. Найчастіше рішення міжнародного співтовариства не виконували Ізраїль, Туреччина, Марокко, Індонезія [1, С. 25]. Крім того, не виконуються або частково виконуються резолюції, що не містять чітких формулювань.

Можна зробити висновок, що незважаючи на гострі дебати між юристами щодо юридичної дії рішень міжнародних організацій, зокрема ООН, практика показує, що держави-члени не виконують даних рішень, якщо це суперечить їх національним інтересам, і практично не існує механізмів, що можуть змусити державу до виконання постанов міжнародних організацій.

Отже, проблема правової сили рішень міжнародних організацій та їх юридичної природи ще не знайшла свого вирішення. Існують діаметрально протилежні погляди щодо того, чи є рішення міжнародних організацій джерелами міжнародного права. Аналіз резолюцій Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН показує, що тільки рішення щодо питань внутрішньоорганізаційного характеру мають характер джерел міжнародного права та ефективно виконуються. Натомість рішення, що спричиняють певні обов’язки для держав-членів, особливо обов’язки, що суперечать їх національним інтересам, не виконуються з огляду на відсутність дієвих механізмів, що можуть примусити державу виконати ту чи іншу резолюцію основних органів ООН.