Джерела міжнародного морського права

 

У міжнародному морському праві як підсистемі загального міжнародного права термін «джерела» вживається в двох своїх основних значеннях - матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами міжнародного морського права розуміються ті умови життя суспільства, які породжують необхідність правового регулювання відносин, що виникають у процесі використання Світового океану і морського дна. Наприклад, інтенсивний розвиток науки і техніки в середині XX століття сприяв ускладненню конструкції суден, що в свою чергу породило необхідність міжнародно-правового врегулювання майнових відносин, пов'язаних з підготовкою і дипломуванням моряків та несення вахти.

Формальні джерела - це ті форми, в яких знаходять своє зовнішнє вираження норми міжнародного морського права. Наприклад, необхідність міжнародно-правового регулювання відносин, пов'язаних з підготовкою і дипломуванням моряків та несенням вахти, призвела до прийняття у 1978 р. під егідою ІМО Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти. У наслідку, в 1995 р. на дипломатичній конференції, що проходила в Лондоні, були прийняті нові правила, які є додатком до цієї Конвенції.

Таким чином, міжнародні конвенції є основними джерелами міжнародного морського права. Процес створення норм, що містяться в конвенціях, фактично є процесом узгодження волі держав-учасниць конвенції щодо змісту правил поведінки і визнання цих правил юридично обов'язковими.

Міжнародні морські конвенції приймаються під егідою різних міжнародних організацій. Зокрема, Організації Об'єднаних Націй (Конвенція ООН з морського права 1982 р., Конвенція ООН про умови реєстрації суден 1986 р., Конвенція по запобіганню забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 року та ін.), Міжнародної морської організації, створена 1948 р. (Україна член з 1994 року) (Міжнародна конвенція по запобіганню забруднення з суден 1973 р. (МАРПОЛ 73/78, Міжнародна конвенція з охорони людського життя на морі 1974 р., Міжнародна конвенція про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року; Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнень суден в морі 1972 року, Конвенція про вантажну марку 1966 року та ін.), Міжнародної організації праці (Конвенція № 166 про репатріацію моряків 1987 р., Конвенція № 178 про інспекцію умов праці та побуту моряків 1996 р. та ін..) і пр.

Всі міжнародні морські конвенції можна класифікувати за різними ознаками. Зокрема по широті проблем, що в них охоплюються, конвенції підрозділяють на загальні і спеціальні.

Загальні конвенції охоплюють широке коло питань, пов'язаних з використанням Світового океану і морського дна. В першу чергу до них слід віднести Конвенцію ООН з морського права 1982 р. Вона охоплює практично всі питання використання Світового океану і морського дна (правовий статус і режим використання різних категорій морських просторів, безпеку мореплавання, запобігання забрудненню морського середовища і т.п.).

Спеціальні конвенції присвячені лише певним проблемам використання Світового океану і морського дна. У першу чергу до таких слід віднести конвенції, прийняті під егідою ІМО. Наприклад, Міжнародна конвенція про вантажну марку 1966 р., Конвенція про Міжнародні правила попередження зіткнення суден у морі 1972 р. та ін..

Крім багатосторонніх договорів держави укладають також локальні двосторонні та багатосторонні договори з різних питань морської діяльності: Конвенція про рибальство та збереження живих ресурсів в Балтійському морі і Бельт 1973; Конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря 1974 року; Конвенція про рибальство в північно-східній частині Атлантичного океану 1980 року; Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 року; Конвенція про охорону морських живих ресурсів Антарктики 1980 року; Конвенція по захисту морського середовища Каспійського моря 2003 року.

Міжнародний звичай, як і міжнародні конвенції, також є основним джерелом міжнародного морського права. Однак на процес його створення в міжнародно-правовій науці існує дві основні теорії. Відповідно до першої з них - звичай отримує свою силу безпосередньо з волі держав. Це фактично мовчазна згода. Згідно другої теорії - він є вираженням тисків, що випливають з факту існування безлічі держав і усвідомлення ними необхідності здійснювати їх взаємні відносини впорядкованим чином.

Спільним цих двох теорій є те, що для утворення звичаєвої норми міжнародного морського права необхідно, по-перше, існування певного правила поведінки держав, сформованого в їхній практиці, і, по-друге, визнання цього правила в якості правової норми. Відмінність - міжнародний звичай є обов'язковим для всіх держав або тільки для тих, які виявили на те свою волю і визнають його як звичайну норму міжнародного права.

З часом міжнародний звичай як юридична категорія в міжнародному морському праві зазнавав трансформаційних змін. Починаючи з Женевських конвенцій 1958 р., все частіше зустрічається термін «загальноприйняті міжнародні норми». Зокрема, в ст. 10 Конвенції про відкрите море 1958 р. йдеться про те, що держава, приписуючи заходи для забезпечення безпеки в морі суден, що плавають під її прапором, «зобов'язана дотримуватися загальноприйнятих міжнародних норм і вживати всі необхідні заходи для забезпечення їх дотримання». У Конвенції ООН з морського права 1982 р. неодноразово використовуються терміни «загальноприйняті міжнародні правила», «загальноприйняті міжнародні правила, процедури і практика», «загальноприйняті міжнародні стандарти», «загальноприйняті міжнародні норми і стандарти», «загальноприйняті керівні принципи»

Резолюції міжнародних організацій відносяться до категорії допоміжних джерел міжнародного морського права, які носять рекомендаційний характер (за винятком резолюцій з внутрішньо-організаційних питань організації), а норми, що містяться в них, називають нормами міжнародного «м'якого права».

Це обумовлено тим, що в статутних документах міжнародних організацій найчастіше йдеться не про резолюції як такі, а про рекомендації, які роблять ці організації своїм органам та членам. Наприклад, Міжнародна морська організація для досягнення цілей її створення відповідно до положень ст. 2 Конвенції про Міжнародну морську організацію 1948 р. «розглядає і дає рекомендації», а також «забезпечує розробку проектів конвенцій, угод або інших відповідних документів, рекомендує їх урядам і міжурядовим організаціям». Однією з функцій Асамблеї ІМО, у відповідності зі ст. 15 Конвенції 1948 р., є вирішення питань «для підготовки рекомендацій або документів по ним».

Таким чином, резолюції, прийняті різними міжнародними організаціями, носять рекомендаційний характер. Проте слід також визнати, що правила, що містяться в резолюціях, все ж наділені певною юридичною силою, не кажучи вже про політичну і моральну, в рамках самої організації, що прийняла резолюцію.

У той же час резолюції займають важливе місце в процесі утворення норм міжнародного морського права. Формулюючи правила поведінки членів організації, вони можуть стати відправним пунктом перетворення таких правил поведінки шляхом відповідного визнання з боку суб'єктів міжнародного морського права в договірні чи звичайні міжнародно-правові норми. Так, відповідно до положень ст. 19 Статуту ILO кожна рекомендація повинна повідомлятися «всім Членам Організації для розгляду її з метою додання їй сили шляхом національного законодавства або інших заходів», для цього «кожний член Організації зобов'язується... представити рекомендацію на розгляд влади або влад, в компетенції яких входить це питання».

Навіть такі суворі вказівки, як «наполягає», «настійно вимагає», все одно не змінюють рекомендаційного характеру резолюції, проте вони дають можливість державам пристосувати свої національні норми до можливих імперативним положенням, які згодом можуть бути включені в переглянуті або знову прийняті конвенції.

Також до категорії допоміжних джерел ММП слід віднести - циркуляри. Вони покликані пояснювати (тлумачити) окремі правила, які містяться в інших джерелах міжнародного морського права (конвенціях, резолюціях), а також в деякій мірі інформувати держави про прийняті міжнародною організацією і її органами рішення.

Судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права є допоміжними джерелами міжнародного морського права.

Судові рішення Міжнародного суду ООН, Міжнародного трибуналу з морського права, а також інших міжнародних судових і арбітражних органів, як правило, не обмежуються тільки констатацією факту існування договірних чи звичайних міжнародних норм, а й дають їм більш-менш чітке тлумачення. Так, 1 липня 1999 р. Міжнародний трибунал з морського права закінчив розгляд своєї першої справи, пов'язаної з арештом судна «Sajga» (Сент-Вінсент і Гренадіни проти Гвінеї). Ця справа є цікавим прикладом практичної реалізації норм міжнародного морського права. Зокрема одне з питань, що підлягало розгляду у Трибуналі, стосувалося наявності реального зв'язку між судном «Sajga» і Сент-Вінсент і Гренадіни. З цього приводу в рішенні Міжнародного трибуналу з морського права було сказано, що метою ст. 91 Конвенції ООН з морського права 1982 р., яка встановлює вимогу наявності реального зв'язку між судном і державою прапора, є забезпечення більш ефективного виконання обов'язків держави прапора, а не встановлення критеріїв «довіри» інших держав щодо реєстрації суден такою державою. Таким чином, докази Гвінеї в відношенні того, що під час інциденту нібито не існувало реального зв'язку між судном «Sajga» і Сент-Вінсент і Гренадіни, Міжнародний трибунал з морського права визнав недостатніми.

Доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права також прийнято вважати джерелами міжнародного морського права. З одного боку, вони можуть сприяти з'ясуванню окремих міжнародно-правових положень, а також міжнародно-правових позицій держав, з іншого - вони можуть лягти в основу договірної або звичайної норми.