Лекційний матеріал з дисципліни

Лекційний матеріал з дисципліни

«МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ право»

Змістовий модуль І. Поняття та основні категорії міжнародного морського права.

Тема 1. Поняття, система та джерела міжнародного морського права.

 

План

1. Поняття та система міжнародного морського права.

2. Суб’єкти міжнародного морського права.

3. Джерела міжнародного морського права.

4. Принципи міжнародного морського права.

 

Поняття та система міжнародного морського права.

Морське право належить до найстаріших галузей права. Ще в давнину виникали питання про порядок використання морського простору. Враховуючи складний суб'єктний склад правовідносин, що виникають у процесі використання Світового океану і морського дна, в морському праві можна виділити різні підсистеми: міжнародне морське право, міжнародне приватне морське право, внутрішньодержавне морське право (законодавство).

Під міжнародним морським правом розуміють - сукупність юридичних норм і принципів, які визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між державами у зв'язку з їх діяльністю в акваторії Світового океану.

Сучасне міжнародне морське право - це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Світовий океан і складові його простори і ресурси, в ефективному зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права - держав і їхніх об'єднань - міжнародних організацій та органів, наділених певними правами і обов'язками в сфері дії морського права.

Оскільки просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але і повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вважається обґрунтованою і правомірною позиція вчених, які вважають своєчасне міжнародне морське право комплексна галуззю, що включає в себе певні положення і міжнародного повітряного права.

Міжнародне морське право, з одного боку є елементом (підсистемою) морського права, з іншого - самостійної, складної, відкритої і динамічною системою. Воно покликане регулювати відносини, що мають яскраво виражений суспільний (публічний) інтерес. Наприклад, відносини, пов'язані з встановленням правового статусу та правового режиму різних категорій морських просторів, правовим статусом суден і військових кораблів, всілякими видами державного контролю у сфері мореплавства (санітарний, прикордонний, митний, контроль за безпекою мореплавства і запобіганням забрудненню морського середовища) та ін. Таким чином, міжнародне морське право фактично є міжнародним публічним морським правом, однак термін «публічне» в його назві прийнято упускати.

Будучи також підсистемою (галуззю) загального міжнародного права, міжнародне морське право покликане регулювати лише ті відносини між його суб'єктами, які пов'язані з використанням Світового океану і морського дна. Тому характерною особливістю міжнародного морського права є те, що його принципи і норми встановлюють правила поведінки лише для суб'єктів загального міжнародного права. Суб'єкти інших правових систем, наприклад внутрішньодержавного права (фізичні та юридичні особи), не зобов'язані їм підкорятися. Норми міжнародного морського права, реалізуються для таких суб'єктів лише за допомогою національного законодавства, а якщо з'являється іноземний елемент, то і міжнародним приватним морським правом.

 

Тема 2. Морські простори з національно-правовим режимом.

План лекції

1. Внутрішні води.

2. Територіальне море.

3. Архіпелажні води.

Внутрішні води.

 

Морські простори, які входять до складу державної території, знаходяться під суверенітетом прибережної держави, тобто належать цій прибережній державі, що здійснює в їх межах територіальне верховенство. До числа таких просторів відносяться внутрішні морські води, територіальне море, архіпелажні води.

Правове положення цих морських просторів (територій) визначається виключно внутрішнім законодавством держави. Але при цьому на виконання своїх договірних зобов'язань держава при встановленні правового режиму цих морських просторів повинна враховувати норми міжнародного морського права (про право мирного проходу іноземних суден у територіальному морі прибережної держави, про право архіпелажного проходу іноземних судів у водах держави-архіпелагу тощо).

Внутрішні морські води – це водний простір, розташований між береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких відраховується ширина територіального моря. Внутрішні води входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) - у бік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів - у бік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод.

У міжнародному морському праві прийнято виділяти два види вихідних ліній: нормальна вихідна лінія і пряма вихідна лінія. Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу. Нормальні вихідні лінії зазвичай використовуються там, де берегова лінія є відносно рівною і не потребує додаткового «згладжуванні». Одним з основних завдань прямої вихідної лінії являється додаткове «згладжування» берегової лінії за рахунок проведення прямих ліній від «мису до мису», тому такі лінії застосовуються зазвичай там, де берегова лінія значно порізана, тобто маються затоки чи інші поглиблення.

Точне застосування правил проведення вихідних ліній, як нормальних, так і прямих, має велике практичне значення, тому ці лінії є базовими для проведення зовнішніх меж територіального моря, прилеглої зони, виключної економічної зони і континентального шельфу.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Всі ці водні простори в Конвенції ООН з морського права 1982 р. об'єднані єдиним терміном «затока». Для того щоб така затока могла бути віднесеною до категорії внутрішніх вод, ширина входу в нього, за загальним правилом, не повинна перевищувати 24 морські милі.

Однак в окремих випадках прибережна держава може віднести до своїх внутрішніх вод такі затоки і навіть моря, ширина входу в які перевищує 24 морські милі. В основі такого підходу лежить концепція історичних внутрішніх вод, що отримала визнання в сучасному міжнародному морському праві. Відповідно до положень цієї концепції, історичними можуть бути визнані не тільки затоки, але і моря, важливий лише факт історизму та економічних інтересів прибережної держави, а також визнання іншими державами за цим водним простором статусу внутрішніх вод.

Класичним прикладом загальновизнаних історичних внутрішніх вод є наступні: Гудзонова затока (Канада) - ширина входу перевищує 60 морських миль; Біле море (Російська Федерація) - ширина входу близько 80 морських миль; Варангер-фіорд (Норвегія) - ширина входу більше 27 морських миль; Чеська губа (Росія) - ширина входу близько 27 морських миль та ін.

Прибережні держави на основі конвенційних і звичайних норм міжнародного морського права в своєму національному законодавстві самі встановлюють, які водні простори входять до складу їх внутрішніх морських вод.

В Україні у відповідності зі ст. 6 Закону України про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. до внутрішніх вод України належать: морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України; води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, що найбільш виступають у бік моря; води заток, бухт, губи лиманів, гаваней і рейдів, берега яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де зі сторони моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні.

Виходячи з того, що внутрішні морські води є невід'ємною частиною суверенної території прибережної держави, їх правовий режим встановлюється виключно національним законодавством. В Україні правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року та ін..

У доктрині сучасного міжнародного права існує дві крайні точки зору щодо права на за хід іноземного судна в порти прибережної держави. Згідно з однією з них, всі морські торговельні порти повинні бути відкриті для торгових суден усіх держав.

Відповідно до іншої точки зору, прибережна держава в силу свого суверенітету над внутрішніми водами сама приймає рішення про те, дозволяти або забороняти захід іноземних судів у свої торгові порти.

Мабуть, єдиним випадком, визнаним усіма, коли прибережна держава не вправі відмовити іноземному судну в заході до її порту, є вимушений захід судна при форс-мажорних обставинах. Наприклад, в результаті стихійного лиха або необхідності надання медичної допомоги людині, що перебуває на судні і т. п.

Таким чином, слід визнати, що прибережна держава вправі повністю заборонити вхід в свої внутрішні морські води будь-яким іноземним суднам. Однак, як правило, в інтересах міжнародного співробітництва держави відкривають свої окремі порти для заходу іноземних невійськових суден. Ці загальні принципи знайшли відображення і в національному законодавстві України (ст. 14 Закону України «Про державний кордон України», ст. 73 КТМ).

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних суден, прибережна держава здійснює в них різні види контролю спрямованого як на захист своїх національних інтересів, так і на забезпечення виконання вимог цілого ряду міжнародних нормативних документів. До таких належать: санітарний, прикордонний і митний контроль за іноземними судами, особами, які перебувають на цих судах, і вантажами, а також контроль за безпекою мореплавання і попередження забруднення морського середовища. Порядок проведення цих видів контролю регламентується національним законодавством прибережної держави, однак з урахуванням норм міжнародного права.

Санітарний контроль - один з найбільш старих і важливих видів контролю, здійснюваного у сфері торговельного мореплавання. У 1926 р. приймається універсальна Міжнародна санітарна конвенція з широкого кола питань, яка регламентувала основні питання санітарного режиму суден у морських портах. У 1969 р. Всесвітньою організацією охорони здоров'я були прийняті Міжнародні медико-санітарні правила, які зі змінами 1973 р. і 1981 р. діє і в даний час.

Прикордонний контроль здійснюється по закінченні санітарного огляду судна, а у випадках, передбачених нормативними документами після проведення на судні необхідних протиепідемічних заходів. Він являється складовим елементом прикордонного режиму портів і регламентується виключно національними нормативними актами держави порту.

Митний контроль є одним із засобів проведення митної політики. Цей контроль займає особливе місце в системі державного контролю, яке «обумовлюється особливостями цілей, формами і методами його здійснення». Питання митного контролю регламентуються виключно національними нормативними актами держави порту.

На іноземні торгові судна, до яких зазвичай відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

В основі кримінальної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на іноземних торгових суднах, що перебувають у межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, найчастіше в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і порядок в ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про зворотне не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні надавати притулок для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчинений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Цивільна юрисдикція включає також право компетентних влади прибережної держави на затримання і арешт торгових іноземних суден в забезпечення позовів або рішень, винесених судовими або арбітражними органами.

Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, встановлює режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Згідно з цими нормами іноземні судна як державні, так і приватні, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також контролю, що відносяться до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців. Її відмінною рисою є те, що вона здійснюється стосовно всіх без винятку суден, як державних, включаючи судна, призначені виключно для публічної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення та ін.), так і приватновласницьких, тобто діє принцип повної компетенції прибережної держави.

 

Територіальне море.

 

Термін «територіальне море» вперше був закріплений на I Конференції ООН з морського права, що проходила в Женеві з 24 лютого по 27 квітня 1958 р. і закінчилась прийняттям чотирьох міжнародних конвенцій, одна з яких отримала назву Конвенція про територіальне море і прилеглу зону. У сучасному міжнародному морському праві питання правового статусу і режиму використання територіального моря регламентуються положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, згідно зі ст. 2 Конвенції, «суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на що примикає морський пояс, званий територіальним морем». Цей суверенітет поширюється також «на повітряний простір над територіальним морем, рівно як на його дно і надра».

Таким чином, під територіальним морем слід розуміти морський пояс, що безпосередньо примикає до сухопутної території держави або його внутрішніх вод, а в разі держави архіпелагу, до архіпелажних вод шириною до 12 морських миль, на який розповсюджується суверенітет прибережної держави. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Однак прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Існують три основних способи відліку територіальних вод:

1) від лінії найбільшого відпливу вздовж берега прибережної держави;

2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів;

3) від внутрішніх морських вод.

Зовнішньою межею територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіально моря (12 миль).

При встановленні правового режиму територіального моря прибережна держава відповідно до п. 3 ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р. зобов'язана враховувати, що суверенітет над територіальним морем повинен здійснюватися відповідно до вимог цієї конвенції, а також інших норм міжнародного права.

Зокрема, у відповідності з положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. визнається право мирного проходу іноземних суден через територіальне море при дотриманні встановлених прибережною державою умов, що гарантують повагу до інтересів прибережної держави з боку іноземних судів.

Пункт 1 ст. 18 Конвенції 1982 р. визначає поняття «проходу» наступним чином: «Під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою: a) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не стаючи на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або b) пройти у внутрішні води або вийти з них або стати на такому рейді або у такої портової споруди».

При цьому прохід повинен бути безперервним і швидким. Однак він може включати зупинку і стоянку на якорі, але лише остільки, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили або лиха, або з метою надати допомогу особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або терпляxім лихо.

Надалі в п. 2 цієї статті дається перелік обставин, при яких прохід іноземного судна вважається таким, що порушує мир, добрий порядок або безпеку прибережної держави (загроза сили або її застосування, будь-які маневри або навчання із зброєю будь-якого виду, збір інформації в шкоду обороні або безпеці прибережної держави, акт пропаганди, підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарата або військового устрою, навантаження або вивантаження будь-якого товару або валюти, посадку або висадку будь-якої особи, всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави; будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч цій Конвенції; рибальська діяльність, проведення дослідницької або гідрографічної діяльності, будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави; будь інша діяльність, яка не має прямого відношення до проходу).

У той же час, виходячи з юридичної природи територіального моря в визначених Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. випадках прибережній державі надається право: встановлювати морські коридори і схеми розділення руху суден (п. 2 ст. 22 - наприклад щодо танкерів, суден з ядерними двигунами, що перевозять ядерні та інші небезпечні або отруйні за своєю природою речовини або матеріали); тимчасово призупиняти здійснення права мирного проходу іноземних суден (п. 3 ст. 25 - важливо для охорони його безпеки або проведення навчань з використанням зброї); забороняти прохід іноземних суден (два випадки - п. 1 ст. 25. - якщо прохід не являється мирним; п. 2 ст.25. - відноситься до суден, що прямують у внутрішні води, або інші портові споруди, що знаходяться за межами внутрішніх вод, і спрямований на попередження будь-якого порушення умов, на яких ці судна допускаються у внутрішні води і портові споруди прибережної держави.

 

Архіпелажні води.

 

Термін «архіпелажні води» є порівняно новим для міжнародного морського права. На міжнародно-договірному рівні він вперше був закріплений в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Ст. 46 Конвенції містить визначення «держава-архіпелаг», що означає державу, яка складається повністю з одного або більше архіпелагів і може включати інші острови». Таким чином, Конвенція 1982 р. не відносить до держав-архіпелагів держави, сухопутна територія яких частково розташована на материку, а частково на архіпелазі або островах. При цьому під «архіпелагом» стосовно до положень Конвенції розуміється група «островів, включаючи частини островів, води, що їх з’єднують, й інші природні утворення, які настільки тісно взаємопов'язані, що такі острови, води та інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими».

У відповідності з положеннями ст. 47 Конвенції, держави-архіпелаги можуть проводити прямі лінії, що з'єднують найбільш видатні в море точки найбільш віддалених островів і обсихаючих рифів архіпелагу. Ці прямі лінії отримали назву архіпелажних вихідних ліній, а води, обмежені цими лініями, - архіпелажними водами. Довжина таких вихідних ліній за загальним правилом не повинна перевищувати 100 морських миль (лише З% від загального числа таких ліній може перевищувати цю довжину до максимальної довжини у 125 морських миль).

Згідно з положеннями ст. 49 Конвенції, на ці води, повітряний простір над ними, а також їх дно, надра і ресурси поширюються суверенітет держави-архіпелагу. Архіпелажние вихідні лінії відповідно до ст. 48 Конвенції 1982 р. є базовими для відліку ширини територіального моря, прилеглої зони, виключної економічної зони та континентального шельфу.

Положення ст. 51 Конвенції зобов'язують держави-архіпелагу дотримуватися існуючих угод з іншими державами і визнавати традиційні права на рибальство та інші види правомірної діяльності безпосередньо прилеглих сусідніх держав у його архіпелажних водах. Порядок і умови здійснення таких прав і такої діяльності, включаючи їх характер, обсяг і райони, в яких вони здійснюються, повинні регулюватися двосторонніми угодами між цими державами.

Держава-архіпелаг не має права завдавати шкоди існуючим підводним кабелям, які прокладені іншими державами і проходять через його води. Більш того, вона повинна дозволяти підтримувати в справному стані і замінювати такі кабелі по отриманні належного повідомлення про їх місцезнаходження і про намір здійснити їх ремонт або заміну.

Також, ст. 52 Конвенції містить правило, згідно якому судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелажні води (архіпелажний прохід - відповідає транзитному проходу).

Ряд держав-архіпелагів, які виступали ініціаторами виділення архіпелажних вод в самостійну категорію водного простору і згодом ратифікували Конвенцію 1982 р., не привели своє національне законодавство у відповідність до вимог цієї Конвенції. Так, при ратифікації конвенції Філіппіни в п. 7 своєї заяви вказали, що «концепція архіпелажних вод є аналогічною концепції внутрішніх вод за Конституцією Філіппін і виключає право іноземних судів на транзитний прохід з метою міжнародного судноплавства через протоки, що з'єднують ці води з економічною зоною або відкритим морем». Ряд інших держав-архіпелагів у своєму національному законодавстві навіть не згадують про архіпелажні води, розглядаючи їх як свої внутрішні води і, природно, не надаючи права архіпелажного проходу іноземним судам. До таких держав, наприклад, належать Тонга і Фіджі.

Таким чином, не дивлячись на дії даних держав, води архіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод, а, по суті, територіального моря, із правом мирного проходу через них, як і правом прольоту над ними.

 

 

Виключна економічна зона.

До морських просторів зі змішаним правовим режимом відносять: виняткову економічну зону, прилеглу зону і континентальний шельф.

Інститут виняткової економічної зо ни є нововведенням у міжнародному морському праві. Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, які дотримуються 12 - мильної межі територіальних вод, і порівняно невеликим числом держав, що наполягали на 200-мильній їх межі.

Згідно зі статтею 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона включає в себе також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12міль + 188 миль).

Дефініція, яка міститься в ст. 55 Конвенції, породила величезну кількість суперечок стосуються правового статусу цієї категорії водного простору. Зокрема склалися дві найбільш розповсюджені точки зору з цього питання. Відповідно до першої з них, виняткова економічна зона є частиною відкритого моря і по-цьому має статус відкритого моря. Згідно з другою виняткова економічна зона є зоною «sui generis legal status», тобто зоною особливого роду, має свій власний правовий статус.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року передбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а) суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, що знаходяться на дні, в його надрах і в його водах, які покривають, а також з метою управління цими ресурсами, і щодо інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці ресурсів зони (виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру);

б) вправі споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення й експлуатацію штучних островів і установок, установлювати навколо них зони безпеки;

в) вправі визначати час і місця лову, установлювати припустимий вилов живих ресурсів, встановлювати умови отримання ліцензій, стягувати збори;

г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення штучних островів, установок і споруд;

д) дозволяти морські наукові дослідження;

е) вживати заходів щодо захисту морського середовища.

Слід пам'ятати, що суверенні права прибережної держави на виняткову економічну зону не відміняють свобод відкритого моря, встановлених для всіх держав. Тому в економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та ін..

Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, що не мають виходу до моря, з дозволу прибережних держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

Створюючи штучні острови, установки і споруди, прибережна держава здійснює над ними виключну юрисдикцію, в тому числі юрисдикцію щодо митних, фіскальних, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються як безпеки самих островів, установок і споруд, так і безпеки судноплавства поблизу них.

Штучні острови, установки і споруди не володіють статусом островів. Вони не мають свого територіального моря, і їх наявність не впливає на визначення меж територіального моря, виключної економічної зони або континентального шельфу. Однак у разі потреби прибережна держава навколо таких штучних островів, установок і споруд може встановлювати розумні зони безпеки. Ширина цих зон може визначатися прибережною державою самостійно, проте вона повинна співвідноситися з характером і функцією штучних них островів, установок або споруд і не тягнутися навколо них більше ніж на 500 метрів, відміряється від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком випадків, коли це дозволено загальноприйнятими міжнародними стандартами або рекомендовано компетентною міжнародною організацією. Усі судна повинні поважати ці зони безпеки і дотримуватися загальноприйнятих міжнародних стандартів щодо судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруд і зон безпеки.

Що стосується права регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження, то це право прибережної держави є абсолютним, і тому будь-які морські наукові дослідження у виключній економічній зоні можуть проводитися лише за згодою прибережної держави. Хоча, якщо дані дослідження проводяться в мирних цілях і для розширення наукових знань про морське середовище на благо всього людства, ст. 252 Конвенції має на увазі згоду прибережної держави на проведення морських наукових досліджень у її винятковій економічній зоні за замовчуванням. Для цього держави або компетентні міжнародні організації надають прибережній державі необхідну інформацію про плановані наукові дослідження, якщо в термін 4 місяців з дня отримання повідомлення по офіційних каналах, прибережна держава не спрямовує відмова або вимагає додаткової інформації, то після закінчення 6 місяців з моменту надання інформації держави і організації можуть приступити до досліджень.

При проведенні морських наукових досліджень у виключній економічній зоні повинні дотримуватися правила, передбачені положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. Тому цілком природним є те, що прибережна держава має право вимагати призупинення або припинення будь-якої діяльності по морських наукових досліджень у межах її виняткової економічної зони, якщо: дослідницька діяльність проводиться не у відповідності до повідомленої інформацією, на якій прибережна держава ґрунтується свою згоду; або здійснює дослідницький проект держава або компетентна міжнародна організація не дотримуються права прибережної держави, передбачені Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо морського науково-дослідницького проекту.

Таким чином, правовий режим ВЕЗ є змішаним - 12 миль - повна юрисдикція прибережної держави, а решта 188 - схожа з режимом відкритого моря, але з обмеженням.

Прилегла зона.

Термін «прилегла зона» на міжнародно-договірному рівні вперше був закріплений в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., яка була прийнята на I Конференції ООН з морського права в Женеві.

Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII століття, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, в яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином з метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-мильну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією та іншими країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже оголошувалися фіскальні, санітарні та інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні та багатосторонні договори про прилеглу зону.

Прилегла зона - це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, в рамках якого прибережна держава має право здійснювати контроль з метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави. У відповідності зі ст.33 Конвенції ООН з морського права 1982 року, прилегла зона обмежена зовнішньою межею в 24 морські милі від вихідних ліній, що використовуються для відліку ширини територіального моря.

Слід особливо відзначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона - це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.

Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відлічуються від вихідних ліній, по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки в разі встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну - Сирія, фіскальну - Індія, Сирія; імміграційну - Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Також, виходячи з того, що прилегла зона є зоною (районом) виняткової економічної зони, то її правовий режим визначається двома групами правил. Першу з них складають правила виняткової економічної зони, а другу - правила характерні саме для прилеглої зони.

Зокрема, відповідно до положень ст.33 Конвенції 1982 р. прибережна держава в прилеглій зоні може здійснювати контроль з метою: запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря (носить превентивний характер, оскільки судно ще не зайшло у територіальні води і носить характер інспекції); покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, здійснене в межах її території або територіального моря (контроль по відношенню до іноземного судна, що виходить з територіального моря - судно може бути затримано в разі порушення).

Крім того, як ст. 23 Конвенції про відкрите море 1958 р., так і ст. 111 Конвенції ООН з морського права 1982 р. передбачають право прибережної держави починати переслідування по гарячих слідах за порушення законів і правил цієї держави, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у прилеглій зоні. Однак таке переслідування може початися тільки в тому випадку, якщо переслідуване судно порушило в межах території або територіального моря прибережної держави митні, фіскальні, імміграційні або санітарні правила цієї держави.

Таким чином, за прибережною державою визнаються в його прилеглій зоні лише певні і суворо обмежені правомочності, характерні саме для цієї категорії водного простору.

Континентальний шельф.

 

Перші промислові спроби розробки мінеральних ресурсів морського дна відносяться приблизно до середини 19 століття, коли окремими прибережними державами були зроблені односторонні спроби домагань на ресурси підводних морських просторів, розташованих за межами державної території.

Під континентальним шельфом з геологічної точки зору розуміється природне підводне продовження материка (континенту) в бік моря до його різкого обриву або переходу в материковий схил.

Конвенція про континентальний шельф, прийнята на I Конференції ООН з морського права, дозволила частково вирішити окремі питання, породжені новими технічними можливостями. Зокрема в ній вперше було дано визначення континентального шельфу в юридичному розумінні цього терміна, яке за своєю суттю значно відрізняється від геологічного.

Так, відповідно до положень ст. 1 Конвенції 1958 р., під континентальним шельфом варто розуміти поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

Більш того, в юридичному аспекті відповідно до положень ст. 1 Конвенції про континентальний шельф 1958 р., а також ст. 121 Конвенції ООН з морського права 1982 р., термін «континентальний шельф» застосовний і до островів, а в геологічному - є природним п