Тема 2. Морські простори з національно-правовим режимом.

План лекції

1. Внутрішні води.

2. Територіальне море.

3. Архіпелажні води.

Внутрішні води.

 

Морські простори, які входять до складу державної території, знаходяться під суверенітетом прибережної держави, тобто належать цій прибережній державі, що здійснює в їх межах територіальне верховенство. До числа таких просторів відносяться внутрішні морські води, територіальне море, архіпелажні води.

Правове положення цих морських просторів (територій) визначається виключно внутрішнім законодавством держави. Але при цьому на виконання своїх договірних зобов'язань держава при встановленні правового режиму цих морських просторів повинна враховувати норми міжнародного морського права (про право мирного проходу іноземних суден у територіальному морі прибережної держави, про право архіпелажного проходу іноземних судів у водах держави-архіпелагу тощо).

Внутрішні морські води – це водний простір, розташований між береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких відраховується ширина територіального моря. Внутрішні води входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) - у бік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів - у бік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод.

У міжнародному морському праві прийнято виділяти два види вихідних ліній: нормальна вихідна лінія і пряма вихідна лінія. Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу. Нормальні вихідні лінії зазвичай використовуються там, де берегова лінія є відносно рівною і не потребує додаткового «згладжуванні». Одним з основних завдань прямої вихідної лінії являється додаткове «згладжування» берегової лінії за рахунок проведення прямих ліній від «мису до мису», тому такі лінії застосовуються зазвичай там, де берегова лінія значно порізана, тобто маються затоки чи інші поглиблення.

Точне застосування правил проведення вихідних ліній, як нормальних, так і прямих, має велике практичне значення, тому ці лінії є базовими для проведення зовнішніх меж територіального моря, прилеглої зони, виключної економічної зони і континентального шельфу.

У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіальних вод.

Всі ці водні простори в Конвенції ООН з морського права 1982 р. об'єднані єдиним терміном «затока». Для того щоб така затока могла бути віднесеною до категорії внутрішніх вод, ширина входу в нього, за загальним правилом, не повинна перевищувати 24 морські милі.

Однак в окремих випадках прибережна держава може віднести до своїх внутрішніх вод такі затоки і навіть моря, ширина входу в які перевищує 24 морські милі. В основі такого підходу лежить концепція історичних внутрішніх вод, що отримала визнання в сучасному міжнародному морському праві. Відповідно до положень цієї концепції, історичними можуть бути визнані не тільки затоки, але і моря, важливий лише факт історизму та економічних інтересів прибережної держави, а також визнання іншими державами за цим водним простором статусу внутрішніх вод.

Класичним прикладом загальновизнаних історичних внутрішніх вод є наступні: Гудзонова затока (Канада) - ширина входу перевищує 60 морських миль; Біле море (Російська Федерація) - ширина входу близько 80 морських миль; Варангер-фіорд (Норвегія) - ширина входу більше 27 морських миль; Чеська губа (Росія) - ширина входу близько 27 морських миль та ін.

Прибережні держави на основі конвенційних і звичайних норм міжнародного морського права в своєму національному законодавстві самі встановлюють, які водні простори входять до складу їх внутрішніх морських вод.

В Україні у відповідності зі ст. 6 Закону України про державний кордон України від 4 листопада 1991 р. до внутрішніх вод України належать: морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України; води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, що найбільш виступають у бік моря; води заток, бухт, губи лиманів, гаваней і рейдів, берега яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де зі сторони моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль; води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать Україні; обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні.

Виходячи з того, що внутрішні морські води є невід'ємною частиною суверенної території прибережної держави, їх правовий режим встановлюється виключно національним законодавством. В Україні правовий режим внутрішніх морських вод регулюється Конституцією України, Кодексом торгового мореплавання України, Законом України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року та ін..

У доктрині сучасного міжнародного права існує дві крайні точки зору щодо права на за хід іноземного судна в порти прибережної держави. Згідно з однією з них, всі морські торговельні порти повинні бути відкриті для торгових суден усіх держав.

Відповідно до іншої точки зору, прибережна держава в силу свого суверенітету над внутрішніми водами сама приймає рішення про те, дозволяти або забороняти захід іноземних судів у свої торгові порти.

Мабуть, єдиним випадком, визнаним усіма, коли прибережна держава не вправі відмовити іноземному судну в заході до її порту, є вимушений захід судна при форс-мажорних обставинах. Наприклад, в результаті стихійного лиха або необхідності надання медичної допомоги людині, що перебуває на судні і т. п.

Таким чином, слід визнати, що прибережна держава вправі повністю заборонити вхід в свої внутрішні морські води будь-яким іноземним суднам. Однак, як правило, в інтересах міжнародного співробітництва держави відкривають свої окремі порти для заходу іноземних невійськових суден. Ці загальні принципи знайшли відображення і в національному законодавстві України (ст. 14 Закону України «Про державний кордон України», ст. 73 КТМ).

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних суден, прибережна держава здійснює в них різні види контролю спрямованого як на захист своїх національних інтересів, так і на забезпечення виконання вимог цілого ряду міжнародних нормативних документів. До таких належать: санітарний, прикордонний і митний контроль за іноземними судами, особами, які перебувають на цих судах, і вантажами, а також контроль за безпекою мореплавання і попередження забруднення морського середовища. Порядок проведення цих видів контролю регламентується національним законодавством прибережної держави, однак з урахуванням норм міжнародного права.

Санітарний контроль - один з найбільш старих і важливих видів контролю, здійснюваного у сфері торговельного мореплавання. У 1926 р. приймається універсальна Міжнародна санітарна конвенція з широкого кола питань, яка регламентувала основні питання санітарного режиму суден у морських портах. У 1969 р. Всесвітньою організацією охорони здоров'я були прийняті Міжнародні медико-санітарні правила, які зі змінами 1973 р. і 1981 р. діє і в даний час.

Прикордонний контроль здійснюється по закінченні санітарного огляду судна, а у випадках, передбачених нормативними документами після проведення на судні необхідних протиепідемічних заходів. Він являється складовим елементом прикордонного режиму портів і регламентується виключно національними нормативними актами держави порту.

Митний контроль є одним із засобів проведення митної політики. Цей контроль займає особливе місце в системі державного контролю, яке «обумовлюється особливостями цілей, формами і методами його здійснення». Питання митного контролю регламентуються виключно національними нормативними актами держави порту.

На іноземні торгові судна, до яких зазвичай відносять усі судна, крім військових і використовуваних для публічних цілей (охорона узбережжя, рибоохорона і т.д.), що знаходяться у внутрішніх морських водах прибережної держави, поширюється карна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

В основі кримінальної юрисдикції лежить загальне правило про те, що оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, то злочини, скоєні на іноземних торгових суднах, що перебувають у межах цих вод, підлягають юрисдикції прибережної держави. Але на практиці, найчастіше в силу двосторонніх угод, влади прибережної держави переважно утримуються від здійснення карної юрисдикції стосовно моряків іноземного судна, якщо вчинені ними злочини не порушують мир і порядок в ньому, якщо втручання не є міжнародним зобов'язанням прибережної держави або якщо про зворотне не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торгові судна не повинні надавати притулок для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за вчинений злочин.

Цивільна юрисдикція над іноземними торговими суднами полягає в тому, що судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови у відношенні іноземного торгового судна і майна, що знаходиться на його борту, під час стоянки судна в порту. Такі позови можуть бути заявлені до судна в зв'язку з невиконанням контракту, заподіянням шкоди, рятуванням і т.п. Цивільна юрисдикція включає також право компетентних влади прибережної держави на затримання і арешт торгових іноземних суден в забезпечення позовів або рішень, винесених судовими або арбітражними органами.

Адміністративна юрисдикція в основному базується на нормах адміністративного права, встановлює режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави. Згідно з цими нормами іноземні судна як державні, так і приватні, підлягають адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також контролю, що відносяться до безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців. Її відмінною рисою є те, що вона здійснюється стосовно всіх без винятку суден, як державних, включаючи судна, призначені виключно для публічної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення та ін.), так і приватновласницьких, тобто діє принцип повної компетенції прибережної держави.

 

Територіальне море.

 

Термін «територіальне море» вперше був закріплений на I Конференції ООН з морського права, що проходила в Женеві з 24 лютого по 27 квітня 1958 р. і закінчилась прийняттям чотирьох міжнародних конвенцій, одна з яких отримала назву Конвенція про територіальне море і прилеглу зону. У сучасному міжнародному морському праві питання правового статусу і режиму використання територіального моря регламентуються положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, згідно зі ст. 2 Конвенції, «суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а в разі держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на що примикає морський пояс, званий територіальним морем». Цей суверенітет поширюється також «на повітряний простір над територіальним морем, рівно як на його дно і надра».

Таким чином, під територіальним морем слід розуміти морський пояс, що безпосередньо примикає до сухопутної території держави або його внутрішніх вод, а в разі держави архіпелагу, до архіпелажних вод шириною до 12 морських миль, на який розповсюджується суверенітет прибережної держави. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Однак прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Існують три основних способи відліку територіальних вод:

1) від лінії найбільшого відпливу вздовж берега прибережної держави;

2) якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу берега є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихідних ліній, що з'єднують найбільш виступаючі в море точки берега й островів;

3) від внутрішніх морських вод.

Зовнішньою межею територіального моря є лінія, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки прямої вихідної лінії на відстані, рівній ширині територіально моря (12 миль).

При встановленні правового режиму територіального моря прибережна держава відповідно до п. 3 ст. 2 Конвенції ООН з морського права 1982 р. зобов'язана враховувати, що суверенітет над територіальним морем повинен здійснюватися відповідно до вимог цієї конвенції, а також інших норм міжнародного права.

Зокрема, у відповідності з положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. визнається право мирного проходу іноземних суден через територіальне море при дотриманні встановлених прибережною державою умов, що гарантують повагу до інтересів прибережної держави з боку іноземних судів.

Пункт 1 ст. 18 Конвенції 1982 р. визначає поняття «проходу» наступним чином: «Під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою: a) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не стаючи на рейді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або b) пройти у внутрішні води або вийти з них або стати на такому рейді або у такої портової споруди».

При цьому прохід повинен бути безперервним і швидким. Однак він може включати зупинку і стоянку на якорі, але лише остільки, оскільки вони пов'язані зі звичайним плаванням або необхідні внаслідок непереборної сили або лиха, або з метою надати допомогу особам, суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або терпляxім лихо.

Надалі в п. 2 цієї статті дається перелік обставин, при яких прохід іноземного судна вважається таким, що порушує мир, добрий порядок або безпеку прибережної держави (загроза сили або її застосування, будь-які маневри або навчання із зброєю будь-якого виду, збір інформації в шкоду обороні або безпеці прибережної держави, акт пропаганди, підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарата або військового устрою, навантаження або вивантаження будь-якого товару або валюти, посадку або висадку будь-якої особи, всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави; будь-який акт навмисного і серйозного забруднення всупереч цій Конвенції; рибальська діяльність, проведення дослідницької або гідрографічної діяльності, будь-який акт, спрямований на створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв'язку або будь-яких інших споруд або установок прибережної держави; будь інша діяльність, яка не має прямого відношення до проходу).

У той же час, виходячи з юридичної природи територіального моря в визначених Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. випадках прибережній державі надається право: встановлювати морські коридори і схеми розділення руху суден (п. 2 ст. 22 - наприклад щодо танкерів, суден з ядерними двигунами, що перевозять ядерні та інші небезпечні або отруйні за своєю природою речовини або матеріали); тимчасово призупиняти здійснення права мирного проходу іноземних суден (п. 3 ст. 25 - важливо для охорони його безпеки або проведення навчань з використанням зброї); забороняти прохід іноземних суден (два випадки - п. 1 ст. 25. - якщо прохід не являється мирним; п. 2 ст.25. - відноситься до суден, що прямують у внутрішні води, або інші портові споруди, що знаходяться за межами внутрішніх вод, і спрямований на попередження будь-якого порушення умов, на яких ці судна допускаються у внутрішні води і портові споруди прибережної держави.

 

Архіпелажні води.

 

Термін «архіпелажні води» є порівняно новим для міжнародного морського права. На міжнародно-договірному рівні він вперше був закріплений в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Ст. 46 Конвенції містить визначення «держава-архіпелаг», що означає державу, яка складається повністю з одного або більше архіпелагів і може включати інші острови». Таким чином, Конвенція 1982 р. не відносить до держав-архіпелагів держави, сухопутна територія яких частково розташована на материку, а частково на архіпелазі або островах. При цьому під «архіпелагом» стосовно до положень Конвенції розуміється група «островів, включаючи частини островів, води, що їх з’єднують, й інші природні утворення, які настільки тісно взаємопов'язані, що такі острови, води та інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими».

У відповідності з положеннями ст. 47 Конвенції, держави-архіпелаги можуть проводити прямі лінії, що з'єднують найбільш видатні в море точки найбільш віддалених островів і обсихаючих рифів архіпелагу. Ці прямі лінії отримали назву архіпелажних вихідних ліній, а води, обмежені цими лініями, - архіпелажними водами. Довжина таких вихідних ліній за загальним правилом не повинна перевищувати 100 морських миль (лише З% від загального числа таких ліній може перевищувати цю довжину до максимальної довжини у 125 морських миль).

Згідно з положеннями ст. 49 Конвенції, на ці води, повітряний простір над ними, а також їх дно, надра і ресурси поширюються суверенітет держави-архіпелагу. Архіпелажние вихідні лінії відповідно до ст. 48 Конвенції 1982 р. є базовими для відліку ширини територіального моря, прилеглої зони, виключної економічної зони та континентального шельфу.

Положення ст. 51 Конвенції зобов'язують держави-архіпелагу дотримуватися існуючих угод з іншими державами і визнавати традиційні права на рибальство та інші види правомірної діяльності безпосередньо прилеглих сусідніх держав у його архіпелажних водах. Порядок і умови здійснення таких прав і такої діяльності, включаючи їх характер, обсяг і райони, в яких вони здійснюються, повинні регулюватися двосторонніми угодами між цими державами.

Держава-архіпелаг не має права завдавати шкоди існуючим підводним кабелям, які прокладені іншими державами і проходять через його води. Більш того, вона повинна дозволяти підтримувати в справному стані і замінювати такі кабелі по отриманні належного повідомлення про їх місцезнаходження і про намір здійснити їх ремонт або заміну.

Також, ст. 52 Конвенції містить правило, згідно якому судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелажні води (архіпелажний прохід - відповідає транзитному проходу).

Ряд держав-архіпелагів, які виступали ініціаторами виділення архіпелажних вод в самостійну категорію водного простору і згодом ратифікували Конвенцію 1982 р., не привели своє національне законодавство у відповідність до вимог цієї Конвенції. Так, при ратифікації конвенції Філіппіни в п. 7 своєї заяви вказали, що «концепція архіпелажних вод є аналогічною концепції внутрішніх вод за Конституцією Філіппін і виключає право іноземних судів на транзитний прохід з метою міжнародного судноплавства через протоки, що з'єднують ці води з економічною зоною або відкритим морем». Ряд інших держав-архіпелагів у своєму національному законодавстві навіть не згадують про архіпелажні води, розглядаючи їх як свої внутрішні води і, природно, не надаючи права архіпелажного проходу іноземним судам. До таких держав, наприклад, належать Тонга і Фіджі.

Таким чином, не дивлячись на дії даних держав, води архіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод, а, по суті, територіального моря, із правом мирного проходу через них, як і правом прольоту над ними.