Тема 3. Морські простори зі змішаним правовим режимом

План лекції

1. Виключна економічна зона.

2. Прилегла зона.

3. Континентальний шельф.

 

Виключна економічна зона.

До морських просторів зі змішаним правовим режимом відносять: виняткову економічну зону, прилеглу зону і континентальний шельф.

Інститут виняткової економічної зо ни є нововведенням у міжнародному морському праві. Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, які дотримуються 12 - мильної межі територіальних вод, і порівняно невеликим числом держав, що наполягали на 200-мильній їх межі.

Згідно зі статтею 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона включає в себе також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12міль + 188 миль).

Дефініція, яка міститься в ст. 55 Конвенції, породила величезну кількість суперечок стосуються правового статусу цієї категорії водного простору. Зокрема склалися дві найбільш розповсюджені точки зору з цього питання. Відповідно до першої з них, виняткова економічна зона є частиною відкритого моря і по-цьому має статус відкритого моря. Згідно з другою виняткова економічна зона є зоною «sui generis legal status», тобто зоною особливого роду, має свій власний правовий статус.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року передбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а) суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, що знаходяться на дні, в його надрах і в його водах, які покривають, а також з метою управління цими ресурсами, і щодо інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці ресурсів зони (виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру);

б) вправі споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення й експлуатацію штучних островів і установок, установлювати навколо них зони безпеки;

в) вправі визначати час і місця лову, установлювати припустимий вилов живих ресурсів, встановлювати умови отримання ліцензій, стягувати збори;

г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення штучних островів, установок і споруд;

д) дозволяти морські наукові дослідження;

е) вживати заходів щодо захисту морського середовища.

Слід пам'ятати, що суверенні права прибережної держави на виняткову економічну зону не відміняють свобод відкритого моря, встановлених для всіх держав. Тому в економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів та ін..

Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, що не мають виходу до моря, з дозволу прибережних держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.

Створюючи штучні острови, установки і споруди, прибережна держава здійснює над ними виключну юрисдикцію, в тому числі юрисдикцію щодо митних, фіскальних, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються як безпеки самих островів, установок і споруд, так і безпеки судноплавства поблизу них.

Штучні острови, установки і споруди не володіють статусом островів. Вони не мають свого територіального моря, і їх наявність не впливає на визначення меж територіального моря, виключної економічної зони або континентального шельфу. Однак у разі потреби прибережна держава навколо таких штучних островів, установок і споруд може встановлювати розумні зони безпеки. Ширина цих зон може визначатися прибережною державою самостійно, проте вона повинна співвідноситися з характером і функцією штучних них островів, установок або споруд і не тягнутися навколо них більше ніж на 500 метрів, відміряється від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком випадків, коли це дозволено загальноприйнятими міжнародними стандартами або рекомендовано компетентною міжнародною організацією. Усі судна повинні поважати ці зони безпеки і дотримуватися загальноприйнятих міжнародних стандартів щодо судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруд і зон безпеки.

Що стосується права регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження, то це право прибережної держави є абсолютним, і тому будь-які морські наукові дослідження у виключній економічній зоні можуть проводитися лише за згодою прибережної держави. Хоча, якщо дані дослідження проводяться в мирних цілях і для розширення наукових знань про морське середовище на благо всього людства, ст. 252 Конвенції має на увазі згоду прибережної держави на проведення морських наукових досліджень у її винятковій економічній зоні за замовчуванням. Для цього держави або компетентні міжнародні організації надають прибережній державі необхідну інформацію про плановані наукові дослідження, якщо в термін 4 місяців з дня отримання повідомлення по офіційних каналах, прибережна держава не спрямовує відмова або вимагає додаткової інформації, то після закінчення 6 місяців з моменту надання інформації держави і організації можуть приступити до досліджень.

При проведенні морських наукових досліджень у виключній економічній зоні повинні дотримуватися правила, передбачені положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. Тому цілком природним є те, що прибережна держава має право вимагати призупинення або припинення будь-якої діяльності по морських наукових досліджень у межах її виняткової економічної зони, якщо: дослідницька діяльність проводиться не у відповідності до повідомленої інформацією, на якій прибережна держава ґрунтується свою згоду; або здійснює дослідницький проект держава або компетентна міжнародна організація не дотримуються права прибережної держави, передбачені Конвенцією ООН з морського права 1982 р. щодо морського науково-дослідницького проекту.

Таким чином, правовий режим ВЕЗ є змішаним - 12 миль - повна юрисдикція прибережної держави, а решта 188 - схожа з режимом відкритого моря, але з обмеженням.

Прилегла зона.

Термін «прилегла зона» на міжнародно-договірному рівні вперше був закріплений в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., яка була прийнята на I Конференції ООН з морського права в Женеві.

Історія виникнення таких зон починається ще з XVIII століття, коли ширина територіального моря у переважного числа держав не перевищувала 3 миль. Саме тоді деякі держави в односторонньому порядку стали встановлювати спеціальні зони за межами територіального моря, в яких вони претендували на здійснення юрисдикції у відношенні іноземних суден, головним чином з метою боротьби з контрабандою. Вперше 5-мильну митну зону оголосила Великобританія в 1736 році. У 1799 році 12-мильна митна зона була встановлена США, пізніше прилеглі зони були встановлені Францією, Бельгією та іншими країнами. В основному вони були спрямовані на припинення контрабанди, але в деяких випадках вже оголошувалися фіскальні, санітарні та інші види прилеглих зон. З розвитком і інтенсифікацією торгового мореплавання багато держав почали укладати двосторонні та багатосторонні договори про прилеглу зону.

Прилегла зона - це пояс морських вод, що прилягає до територіального моря, в рамках якого прибережна держава має право здійснювати контроль з метою недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних (податкових), імміграційних або санітарних). Прилегла зона також установлюється з метою реалізації покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних вод прибережної держави. У відповідності зі ст.33 Конвенції ООН з морського права 1982 року, прилегла зона обмежена зовнішньою межею в 24 морські милі від вихідних ліній, що використовуються для відліку ширини територіального моря.

Слід особливо відзначити те, що за своєю юридичною природою прилегла зона - це частина відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Вона встановлюється тільки для запобігання прибережною державою порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил. Отже, прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна; фіскальна; імміграційна; санітарна.

Конвенція з морського права 1982 року містить два положення, відмінних від профільної Конвенції 1958 року: по-перше, прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль, що відлічуються від вихідних ліній, по-друге, у пункті 1 статті 33 опущене посилання на те, що прилегла зона є районом відкритого моря. Остання зміна була пов'язана з розбіжностями на III Конференції ООН з морського права щодо статусу економічної зони, оскільки в разі встановлення такої зони, прилегла зона буде перекрита нею.

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну - Сирія, фіскальну - Індія, Сирія; імміграційну - Індія, Португалія.

Українське законодавство не передбачає створення прилеглої зони.

Також, виходячи з того, що прилегла зона є зоною (районом) виняткової економічної зони, то її правовий режим визначається двома групами правил. Першу з них складають правила виняткової економічної зони, а другу - правила характерні саме для прилеглої зони.

Зокрема, відповідно до положень ст.33 Конвенції 1982 р. прибережна держава в прилеглій зоні може здійснювати контроль з метою: запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря (носить превентивний характер, оскільки судно ще не зайшло у територіальні води і носить характер інспекції); покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, здійснене в межах її території або територіального моря (контроль по відношенню до іноземного судна, що виходить з територіального моря - судно може бути затримано в разі порушення).

Крім того, як ст. 23 Конвенції про відкрите море 1958 р., так і ст. 111 Конвенції ООН з морського права 1982 р. передбачають право прибережної держави починати переслідування по гарячих слідах за порушення законів і правил цієї держави, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у прилеглій зоні. Однак таке переслідування може початися тільки в тому випадку, якщо переслідуване судно порушило в межах території або територіального моря прибережної держави митні, фіскальні, імміграційні або санітарні правила цієї держави.

Таким чином, за прибережною державою визнаються в його прилеглій зоні лише певні і суворо обмежені правомочності, характерні саме для цієї категорії водного простору.

Континентальний шельф.

 

Перші промислові спроби розробки мінеральних ресурсів морського дна відносяться приблизно до середини 19 століття, коли окремими прибережними державами були зроблені односторонні спроби домагань на ресурси підводних морських просторів, розташованих за межами державної території.

Під континентальним шельфом з геологічної точки зору розуміється природне підводне продовження материка (континенту) в бік моря до його різкого обриву або переходу в материковий схил.

Конвенція про континентальний шельф, прийнята на I Конференції ООН з морського права, дозволила частково вирішити окремі питання, породжені новими технічними можливостями. Зокрема в ній вперше було дано визначення континентального шельфу в юридичному розумінні цього терміна, яке за своєю суттю значно відрізняється від геологічного.

Так, відповідно до положень ст. 1 Конвенції 1958 р., під континентальним шельфом варто розуміти поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

Більш того, в юридичному аспекті відповідно до положень ст. 1 Конвенції про континентальний шельф 1958 р., а також ст. 121 Конвенції ООН з морського права 1982 р., термін «континентальний шельф» застосовний і до островів, а в геологічному - є природним підводним продовженням лише материка (континенту).

Питання ширини континентального шельфу виявився одним із найважчих. Якщо в кінці 50-х років визначення зовнішнього межі континентального шельфу можна було обмежити фразою «до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів», тому що стримуючим чинником були технічні можливості розробки таких районів, то на початку 70-х років про ці обставини говорити вже не доводилося.

П. 1 ст. 76 Конвенції ООН з морського права встановив, що «Континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на всьому протязі природного продовження сухопутної території до зовнішнього кордону підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань».

Що стосується зовнішнього кордону континентального шельфу, то п.п. 2, 4, 5, 6 ст.76 обмежують його 350 м.мілями.

Таким чином, з міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом варто розуміти морське дно і надра підводних районів, що простягаються від зовнішнього кордону територіального моря до фіксованих міжнародним правом меж.

Дані про зовнішніх кордонах континентального шельфу повинні представлятися прибережною державою в Комісію по межах континентального шельфу. Комісія розглядає надані прибережною державою дані і дає рекомендації з цих питань.

Незалежно від ширини континентального шельфу прибережна держава повинна здавати на зберігання Генеральному секретарю ООН карти і відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, перманентно описують зовнішній кордон її континентального шельфу, а Генеральний секретар повинен їх належним чином опубліковувати.

Що стосується правового режиму континентального шельфу, то він має подвійний правовий режим: в межах 200-мильної економічної зони і за її межами. У відповідності з положеннями ст. 77, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки і розробки його природних ресурсів. Причому ці суверенні права є винятковими в тому сенсі, що якщо прибережна держава не виробляє розвідку континентального шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити цього без чітко висловленої згоди прибережної держави. Ці права, крім того, не залежать від ефективної або фіктивної окупації континентального шельфу з боку прибережної держави або від прямого про це заяви.

При цьому права прибережної держави на континентальний шельф у відповідності зі ст. 78 «не торкаються правового статусу покриваючих вод і повітряного простору над цими водами», а сама реалізація цих прав не повинна «обмежувати здійснення судноплавства та інших прав і свобод інших держав» або «приводити до будь неоправданих перешкод їх здійсненню».

Обсяг прав і свобод інших держав у водах, розташованих над континентальним шельфом прибережних держав, визначається правовим режимом цих вод (виняткова економічна зона, прилегла зона або відкрите море).

Що стосується безпосередньо континентального шельфу, то відповідно до положень ст. 79 Конвенції 1982 р. всі держави мають право прокладати підводні кабелі і трубопроводи, проте визначення траси для прокладання таких трубопроводів повинно здійснюватися за згодою прибережної держави. При цьому при прокладанні нових підводних кабелів і трубопроводів повинні враховуватися вже прокладені кабелі і трубопроводи з тим, щоб не погіршувати можливості їх експлуатації та ремонту.

Прибережна держава сама визначає умови прокладки кабелів і трубопроводів, що проходять по її території або в територіальному морі, або свою юрисдикцію щодо кабелів та трубопроводів, прокладених або використовуваних у зв'язку з розвідкою континентального шельфу, розробкою його ресурсів або експлуатацією штучних островів, установок або споруд під її юрисдикцією.

Прибережна держава на своєму континентальному шельфі має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію та використання штучних островів; установок і споруд, створених з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, управління цими ресурсами і для інших видів економічної діяльності; а також установок і споруд, які можуть перешкоджати здійсненню прав прибережної держави. Ці права прибережної держави практично аналогічні правам цієї держави в його винятковій економічній зоні, і тому, відповідно до положень ст. 60 Конвенції застосовуються mutatis mutandis до штучних островів, установок і споруд на континентальному шельфі.

Що стосується проведення бурильних робіт на континентальному шельфі, то ця діяльність може здійснюватися виключно з дозволу прибережної держави; більше того, саме прибережна держава має виняткове право не лише вирішувати, але і регулювати бурильні роботи на континентальному шельфі для будь-яких цілей.

Прибережна держава у здійснення своєї юрисдикції має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження на своєму континентальному шельфі. Такі дослідження відповідно до положень ст. 246 Конвенції, можуть проводитися тільки за згодою прибережної держави. Однак прибережна держава за звичайних обставин повинна давати свою згоду на здійснення іншими державами або компетентними міжнародними організаціями морських науково-дослідних проектів на своєму континентальному шельфі, проведених у відповідності до положень Конвенції 1982 р. виключно в мирних цілях і для розширення наукових знань про морський середовищі на благо всього людства. З цією метою прибережна держава повинна встановлювати норми і процедури, що забезпечують недопущення невиправданих затримок або відмов у такій злагоді.

Таким чином, можна сказати, що поєднання специфічних інтересів різних держав привело до закріплення на конвенційному рівні фактично двох правових режимів: одного - для континентального шельфу в межах 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, що використовуються для відліку ширини територіального моря, іншого - за межами цієї ділянки.