Тема 4. Морські простори з міжнародно-правовим та спеціально-правовим режимом.

План лекції

1. Відкрите море.

2. Міжнародний район морського дну.

3. Міжнародні протоки.

4. Міжнародні канали.

Відкрите море.

У юридичній літературі немає єдиного розуміння терміну «відкрите море», в одних випадках маються на увазі всі водні простори, що знаходяться за межами територіального моря, в інших - водний простір, розташований за межами виключної економічної зони.

У ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. «слова «відкрите море» означають всі частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води якої-небудь держави».

Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, які не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в архіпелажні води держави архіпелагу (ст. 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно виділити два критерії, що визначають його статус:

- Географічний - характеризує відкрите море як частину просторів Світового океану, що не утворюють територію прибережної держави;

- Політичний - полягає в тому, що відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі держави мають право користуватися на засадах рівності відкритим морем у мирних цілях (свобода мореплавання, польотів наукових досліджень і т.д.).

У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з морського права 1982 року всі держави, в тому числі, які не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включає ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі - право на: а) свободу судноплавства б) свободу польотів в) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи г) свободу рибальства д) свободу будувати штучні острови та інші установки, що допускаються міжнародним правом; е) свободу наукових досліджень. Зазначений перелік не є вичерпним.

У доктрині міжнародного морського права принцип свобода відкритого моря носить імперативний характер, властивий нормам jus cogens, тому він не може бути змінений ні односторонніми актами окремих держав, ні якими б то не було угодами.

Інший, не менш важливий, принцип вперше був закріплений у ст. 88 Конвенції, відповідно до якого відкрите море резервується для мирних цілей.

Ніяка держава, у відповідності зі статтею 89 Конвенції 1982 року, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. Цей принцип отримав свій подальший розвиток у ст. 141 Конвенції ООН з морського права 1982 р. стосовно до правовому режиму міжнародного району морського дна, який також «відкритий для використання винятково в мирних цілях». Говорячи про правовий режим відкритого моря, не можна залишити осторонь питання про право кожної держави, закріплене в ст. 90 Конвенції, незалежно від того, чи є ця держава прибережною або не має виходу до моря, на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі.

У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між державою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії та ін.) На жаль, після проголошення незалежності України багато її суден перейшли під «зручний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 обмежує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше держав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плавання або стоянки при заході в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Однак це не стосується суден, що плавають під прапором ООН та інших міжнародних організацій.

Виходячи з принципу реального зв'язку держави прапора з судном, ст. 94 Конвенції ООН з морського права 1982 р. ставить за обов'язок кожній державі ефективно здійснювати в адміністративних, технічних і соціальних питаннях свою юрисдикцію і контроль над судами, плаваючими під її прапором. Так, кожна держава стосовно суден, що плавають під її прапором, зобов'язана приймати необхідні заходи для забезпечення безпеки у морі, зокрема в тому, що стосується: конструкції, устаткування й придатності до плавання суден; комплектування, умов праці та навчання екіпажів суден з урахуванням застосовних міжнародних нормативних актів; користування сигналами, підтриманні зв'язку і попередження зіткнення.

Протягом тривалого періоду часу в міжнародно-правовій доктрині робилися спроби пояснити правову природу юрисдикції держави прапора над своїми суднами з точки зору визнання судна у якості «плавучої» території держави прапора. Ця теорія отримала назву концепції «територіальності судна». Її прихильники завжди робили обмовку, що вони прирівнюють судно до державної території лише в тому випадку, коли судно знаходиться у відкритому морі, і розглядають його не як справжню територію, а лише як умовну територію держави. Таким чином, концепція «територіальності судна» як би є юридичною фікцією.

Але судно розглядається як частина території держави, в якій воно зареєстроване. На практиці щодо морських суден та осіб, які перебувають на цих судах, можуть виникати випадки збігу юрисдикції кількох держав. Наприклад, у відношенні осіб, винних у навігаційному інциденті у відкритому морі, може мати місце юрисдикція держави прапора і персональна юрисдикція цих осіб. Однак персональна юрисдикція в даному випадку може бути застосовна лише тоді, коли ці особи потраплять на територію своєї держави. Таким чином, може мати місце колізія юрисдикцій різних держав, яка в міжнародному морському праві не має універсального рішення і підлягає вирішенню стосовно до кожного випадку.

Винятки з правила територіальності судна, а отже, і з свободи судноплавства, установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяльності плаваючих там суден. Вони здійснюються шляхом реалізації права на огляд. Ці дії допустимі за умови, що у командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінутих судно займається піратством, работоргівлею, несанкціонованим мовленням, не має національності, або якщо на ньому піднятий іноземний прапор або воно відмовляється підняти прапор, але в дійсності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри залишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачністю. Але, якщо ці підозри виявилися необґрунтованими і оглянуто судно не вчинило ніяких дій, які б виправдовували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодовані всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна держава: а) веде регістр суден; б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під її прапором, і його екіпажем; в) забезпечує контроль здатності суден до плавання; г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає аварії.

Ні арешт, ні затримання судів не можуть бути зроблені у відкритому морі навіть у якості запобіжного розслідування по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Крім того, у влади прибережної держави існує право переслідування по «гарячих слідах». Це право передбачено статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по «гарячих слідах» може бути застосоване:

а) якщо компетентні влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави;

б) переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в прилеглій зоні держави, яка переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, якщо воно не переривається;

в) право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить у територіальне море своєї країни або третьої держави;

г) переслідування повинно бути почате після подачі зорового або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і спеціально на це уповноваженими.

Право переслідування не може здійснюватися стосовно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

Оскільки положення ст. 95 і ст. 96 Конвенції ООН з морського права 1982 р. закріплюють право на імунітет у відкритому морі тільки за військовими кораблями і судами, що належать державі або експлуатуються ним тільки на не комерційній державній службі. Саме ці судна користуються у відкритому морі повним імунітетом від і юрисдикції якого б то не було держави, крім держави прапора».

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкритому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При прокладці підводних кабелів і трубопроводів держави належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватися можливості їхнього ремонту. Одночасно передбачається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, сіткою або іншою рибальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути пошкодження кабелю або трубопроводу, їм повинно бути надано необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати заходів до збереження живих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибережних держав.

Так, відповідно до положень цілого ряду статей Конвенції 1982 р., всі держави мають право на те, щоб їх громадяни займалися рибальством у відкритому морі за умови дотримання як самих норм міжнародного морського права, так і договірних зобов'язань (ст. 116). При цьому держави повинні співпрацювати один з одним і вживати таких заходів, які виявляться необхідними для збереження живих ресурсів відкритого моря (ст. 117). У процесі такого співробітництва держави повинні вступати в переговори з метою вжиття заходів, необхідних для збереження живих ресурсів відкритого моря, а у відповідних випадках вони повинні створювати субрегіональні або регіональні організації з рибальства (ст. 118). При визначенні розміру припустимого улову і встановленні інших заходів щодо збереження живих ресурсів відкритого моря держави повинні вживати заходів для підтримки і відновлення популяцій видів, що виловлюються, а також враховувати вплив такого вилову на види, асоційовані з тими, що виловлюються або залежні від них (ст. 119).

Таким чином, до свобод відкритого моря відносять: свободу судноплавства, свободу прокладки кабелів і трубопроводів, рибальство. До принципів відносять: принцип свободи відкритого моря, відкрите море резервується для мирних цілей, принцип реального зв'язку держави прапора з судном (виключення з нього - право на огляд, право переслідування по «гарячим слідам», право на втручання для запобігання забруднення морського середовища і для захисту морських організмів, несанкціоноване мовлення з відкритого моря).