Поняття міжнародного публічного морського права, його джерела.

Поняття міжнародного публічного морського права, його джерела.

Міжнародне публічне морське право являє собою сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та міжнародними морськими організаціями в галузі торговельного мореплавства та морепользования в цілому.

Регульовані відносини тут носять міждержавний характер. У той же час міжнародне приватне морське право регулює цивільно-правові, трудові, адміністративні відносини з іноземним елементом, які не носять міждержавного характеру.

Суб'єктами міжнародного публічного морського права є держави і міжнародні організації.
Відносини між державами в галузі торговельного мореплавства є сферою міжнародного публічного морського права, а відносини між окремими фізичними і юридичними особами в тій же області є сферою міжнародного приватного морського права.

Норми міжнародного публічного морського права виражені в міжнародних договорах і міжнародних звичаях, в той час як норми міжнародного приватного морського права встановлюються, насамперед, актами внутрішнього (національного) морського законодавства (цивільними, трудовими, адміністративними кодексами, кодексами торгового мореплавання і т.д.). Норми міжнародних договорів застосовуються до суб'єктів міжнародного приватного морського права лише після того, як санкціонуються державою.

Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права, яка була прийнята 10 грудня 1982 р. і набрала чинності 16 листопада 1994 р., та що включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує зазначені питання.

Цій конвенції передувало прийняття ряду інших, оскільки мореплавство – одна з найдавніших галузей людської діяльності, і вона вимагала відповідного регулювання. Крім того, у морському праві діяли і продовжують діяти міжнародні звичаї.

Серед найбільш важливих слід виділити акти Женевської конференції з морського права, що охоплюють конвенції: про територіальне море, прилеглу зону, про відкрите море, про континентальний шельф, риболовство й охорону живих ресурсів відкритого моря.

Кодифікація міжнародного морського права.

Кодифікація - процес систематизації чинних норм, що знімають суперечності, що заповнюють прогалини, що заміняє застарілі норми новими.

Перша спроба кодифікації норм міжнародного морського права, що не увінчалася успіхом, була зроблена в 1930 р. у рамках Гаазької конференції з кодифікації міжнародного права.

Організація Об’єднаних Націй із самого початку діяльності приступила до кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного морського права. Так, у період 1949-1956 рр. Комісія міжнародного права ООН провела велику роботу з кодифікації звичаєвих норм і розробки нових. Це дало можливість провести І Конференцію ООН з морського права в 1958 р., на якій було розглянуто і прийнято чотири конвенції:

про відкрите море;

територіальне море і прилеглу зону;

континентальний шельф;

рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря.

У результаті цієї великої роботи міжнародного співтовариства вдалося кодифікувати низку загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права:

принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки морських кабелів і трубопроводів, польотів над відкритим морем;

право мирного проходу через територіальне море;

принцип реального зв’язку між судном і державою прапора;

про режим континентального шельфу та ін.

Однак на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря й рибальської зони.

Для вирішення цих проблем була скликана II Конференція ООН з морського права в 1960 р. На жаль, ця конференція не дала бажаних результатів. Тим часом питання, пов’язані з шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними та іншими правами прибережних держав у їх взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали дедалі актуальнішими.

ООН у 1967 р. У процесі цієї дискусії державам удалося погодити свої позиції з питань безпеки мореплавання та охорони людського життя на морі, захисту і збереження морського середовища, режиму рибальства.

У результаті з’явилися такі міжнародно-правові акти, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 рр.;

Конвенція про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 р.; Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 р.;

Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою, 1969 р.;

Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданнями відходів та інших матеріалів 1972 р.; Конвенція про запобігання забрудненню із суден 1973 р.;

Конвенція про запобігання забруднення морю з наземних джерел 1974 р.;

Конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 р.;

Конвенція про порядок ведення промислових операцій у Північній Атлантиці 1967 р.;

Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про контроль суднових баластних вод й осадів та управління ними 2004 р.,

Найробійська міжнародна конвенція про видалення затонулих суден 2007 р. та ін.

Серед інших першорядної важливості набули проблеми режиму континентального шельфу й рибальської зони, району морського дна за межами національної юрисдикції та охорони морського середовища від забруднення.

Для вирішення цих складних завдань відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 р. і 3067 (ХХУІІІ) від 16 листопада 1973 р. була скликана III Конференція ООН з морського права, що працювала з 1973 по 1982 р.

Багатоплановий, глобальний характер Конференції та її нормотворчі завдання зумовили специфіку процедурних і організаційних форм цього форуму.

Важливою складовою правил процедури Конференції була "джентльменська угода" про консенсус як головний засіб прийняття рішень.

Іншим важливим елементом організації роботи Конференції був принцип "пакетного" підходу, тобто розгляду всіх питань у сукупності, зважаючи на визнання тісного взаємозв’язку всіх проблем Світового океану.

Конвенція не допускає будь-яких застережень і винятків. Усього було проведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-ї сесії, кожна з них мала додаткові ("відновлені") частини сесії. В них брали участь делегації 164 держав.

Також були запрошені 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і низка неурядових організацій.

Незважаючи на таку розмаїтість інтересів держав, що брали участь у конференції, зрештою вдалося винести на єдине за всі роки голосування погоджений текст Конвенції ООН з морського права. 30 квітня 1982 р. Конвенція була прийнята: "за" проголосувало 130 делегацій, "проти" – 4 і 17 утрималося.

Разом з Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що утворили Додаток І до неї. Заключний акт ІІІ Конференції ООН з морського права був прийнятий у Монтего-Бей (Ямайка) 10 грудня 1982 р.

У той самий день Конвенція ООН з морського права 1982 р. була відкрита для підписання.

Правове регулювання судноплавства у відкритому морі.

У відповідності з Конвенцією ООН про відкрите море 1958 р. і Конвенції ООН по морському праву 1982 р. відкрите море вільно для всіх держав, як прибережних, так і не мають виходу до моря (внутрішньоконтинентальних).

Держави, не мають виходу до моря, повинні мати доступ до моря. З цією метою вони укладають угоди з державами, що мають вихід до моря, про транзит через їх територію, доступ до морських портів та їх використання.

Ніяке держава не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету.

Режим свободи відкритого моря включає: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладки підводних кабелів і трубопроводів; г) свободу зведення штучних островів та інших установок; д) свободу рибальства та промислу; е) свободу наукових досліджень.

Кожне держава зобов'язана здійснювати ці свободи з урахуванням вимог норм міжнародного права та інтересів інших держав.

Кримінальна юрисдикція.

Оскільки внутрішні морські води – це частина державної території, то злочини, скоєні на борту іноземних торговельних суден, що перебувають у межах цих вод, за загальним правилом підлягають юрисдикції прибережної держави. Однак на практиці найчастіше в силу двосторонніх договорів, судова влада прибережної держави не здійснює кримінальної юрисдикції щодо злочинів такого роду, якщо вони не порушують мир і добрий порядок, якщо втручання не є міжнародним зобов’язанням прибережної держави або якщо про інше не просять дипломатичні або консульські посадові особи держави прапора судна. Іноземні торговельні судна не повинні надаватись як притулок для осіб, переслідуваних владою прибережної держави за скоєний злочин.

Цивільна юрисдикція.

Судовою владою прибережної держави можуть розглядатися цивільні позови щодо іноземного торговельного судна і майна, що перебуває на його борту, під час стоянки судна в порту. Реалізація цивільної юрисдикції стосовно іноземного торговельного судна може охоплювати затримку або арешт такого судна з метою забезпечення позовних вимог або виконання судових чи арбітражних рішень.

Рішення про затримку або арешт має виноситися компетентним судовим органом прибережної держави.

Адміністративна юрисдикція.

В основному норми адміністративного права встановлюють режим перебування іноземних суден у внутрішніх морських водах прибережної держави.

Згідно з цими нормами іноземні судна, як державні, так і приватні, зобов’язані підкорятися адміністративній юрисдикції прибережної держави в повному обсязі. Насамперед це стосується виконання митних і санітарних правил, а також заходів контролю безпеки суден, охорони людського життя, допуску іноземців.

Слід зазначити, що іноземні військові кораблі звільняються від митного огляду. Прибережні держави завжди приділяли особливу увагу регламентації заходу іноземних військових кораблів у внутрішні морські води й порти.

У законодавстві більшості держав встановлено дозвільний порядок заходу іноземних військових кораблів у внутрішні води й порти.

Відповідно до цього порядку зацікавлена держава дипломатичними каналами не пізніше певного строку повинна направити запит державі, у чиї порти передбачається захід її кораблів, і одержати на це відповідний дозвіл.

 

Правовий режим р. Дунай.

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Конвенції 1948 року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. У якості спостерігачів на сесіях Дунайської комісії присутні представники ФРН (має з 1957 року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН, Одерської комісії. В даний час Дунайська комісія розташовується в Будапешті (Угорщина).

У компетенцію Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, котрі випливають із цього, входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навігаційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.), проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеорологічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, котрої це рішення безпосередньо стосується.

На основі положень Конвенції 1948 року була заснована спеціальна річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985 році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного господарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Поняття міжнародного публічного морського права, його джерела.

Міжнародне публічне морське право являє собою сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та міжнародними морськими організаціями в галузі торговельного мореплавства та морепользования в цілому.

Регульовані відносини тут носять міждержавний характер. У той же час міжнародне приватне морське право регулює цивільно-правові, трудові, адміністративні відносини з іноземним елементом, які не носять міждержавного характеру.

Суб'єктами міжнародного публічного морського права є держави і міжнародні організації.
Відносини між державами в галузі торговельного мореплавства є сферою міжнародного публічного морського права, а відносини між окремими фізичними і юридичними особами в тій же області є сферою міжнародного приватного морського права.

Норми міжнародного публічного морського права виражені в міжнародних договорах і міжнародних звичаях, в той час як норми міжнародного приватного морського права встановлюються, насамперед, актами внутрішнього (національного) морського законодавства (цивільними, трудовими, адміністративними кодексами, кодексами торгового мореплавання і т.д.). Норми міжнародних договорів застосовуються до суб'єктів міжнародного приватного морського права лише після того, як санкціонуються державою.

Найважливішим всеохоплюючим і загальновизнаним документом є Конвенція ООН з морського права, яка була прийнята 10 грудня 1982 р. і набрала чинності 16 листопада 1994 р., та що включила в себе багато з раніше діючих документів і регламентує зазначені питання.

Цій конвенції передувало прийняття ряду інших, оскільки мореплавство – одна з найдавніших галузей людської діяльності, і вона вимагала відповідного регулювання. Крім того, у морському праві діяли і продовжують діяти міжнародні звичаї.

Серед найбільш важливих слід виділити акти Женевської конференції з морського права, що охоплюють конвенції: про територіальне море, прилеглу зону, про відкрите море, про континентальний шельф, риболовство й охорону живих ресурсів відкритого моря.