Кодифікація міжнародного морського права.

Кодифікація - процес систематизації чинних норм, що знімають суперечності, що заповнюють прогалини, що заміняє застарілі норми новими.

Перша спроба кодифікації норм міжнародного морського права, що не увінчалася успіхом, була зроблена в 1930 р. у рамках Гаазької конференції з кодифікації міжнародного права.

Організація Об’єднаних Націй із самого початку діяльності приступила до кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного морського права. Так, у період 1949-1956 рр. Комісія міжнародного права ООН провела велику роботу з кодифікації звичаєвих норм і розробки нових. Це дало можливість провести І Конференцію ООН з морського права в 1958 р., на якій було розглянуто і прийнято чотири конвенції:

про відкрите море;

територіальне море і прилеглу зону;

континентальний шельф;

рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря.

У результаті цієї великої роботи міжнародного співтовариства вдалося кодифікувати низку загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права:

принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки морських кабелів і трубопроводів, польотів над відкритим морем;

право мирного проходу через територіальне море;

принцип реального зв’язку між судном і державою прапора;

про режим континентального шельфу та ін.

Однак на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину територіального моря й рибальської зони.

Для вирішення цих проблем була скликана II Конференція ООН з морського права в 1960 р. На жаль, ця конференція не дала бажаних результатів. Тим часом питання, пов’язані з шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними та іншими правами прибережних держав у їх взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали дедалі актуальнішими.

ООН у 1967 р. У процесі цієї дискусії державам удалося погодити свої позиції з питань безпеки мореплавання та охорони людського життя на морі, захисту і збереження морського середовища, режиму рибальства.

У результаті з’явилися такі міжнародно-правові акти, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 рр.;

Конвенція про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 р.; Міжнародна конвенція про пошук і рятування на морі 1979 р.;

Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою, 1969 р.;

Конвенція про запобігання забрудненню моря скиданнями відходів та інших матеріалів 1972 р.; Конвенція про запобігання забрудненню із суден 1973 р.;

Конвенція про запобігання забруднення морю з наземних джерел 1974 р.;

Конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 р.;

Конвенція про порядок ведення промислових операцій у Північній Атлантиці 1967 р.;

Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про контроль суднових баластних вод й осадів та управління ними 2004 р.,

Найробійська міжнародна конвенція про видалення затонулих суден 2007 р. та ін.

Серед інших першорядної важливості набули проблеми режиму континентального шельфу й рибальської зони, району морського дна за межами національної юрисдикції та охорони морського середовища від забруднення.

Для вирішення цих складних завдань відповідно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 р. і 3067 (ХХУІІІ) від 16 листопада 1973 р. була скликана III Конференція ООН з морського права, що працювала з 1973 по 1982 р.

Багатоплановий, глобальний характер Конференції та її нормотворчі завдання зумовили специфіку процедурних і організаційних форм цього форуму.

Важливою складовою правил процедури Конференції була "джентльменська угода" про консенсус як головний засіб прийняття рішень.

Іншим важливим елементом організації роботи Конференції був принцип "пакетного" підходу, тобто розгляду всіх питань у сукупності, зважаючи на визнання тісного взаємозв’язку всіх проблем Світового океану.

Конвенція не допускає будь-яких застережень і винятків. Усього було проведено 11 сесій, причому, починаючи з 7-ї сесії, кожна з них мала додаткові ("відновлені") частини сесії. В них брали участь делегації 164 держав.

Також були запрошені 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і низка неурядових організацій.

Незважаючи на таку розмаїтість інтересів держав, що брали участь у конференції, зрештою вдалося винести на єдине за всі роки голосування погоджений текст Конвенції ООН з морського права. 30 квітня 1982 р. Конвенція була прийнята: "за" проголосувало 130 делегацій, "проти" – 4 і 17 утрималося.

Разом з Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що утворили Додаток І до неї. Заключний акт ІІІ Конференції ООН з морського права був прийнятий у Монтего-Бей (Ямайка) 10 грудня 1982 р.

У той самий день Конвенція ООН з морського права 1982 р. була відкрита для підписання.

Поняття міжнародного приватного морського права, його джерела.

Міжнародне приватне морське право – це комплексна правова система, що об’єднує норми внутрішньодержавного законодавства, а також міжнародних договорів і звичаїв, котрі регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що виникають у процесі торговельного мореплавства і ускладнені іноземним елементом.

Як іноземний елемент у міжнародному приватному морському праві можуть розглядатися:

- суб’єкти правовідносин – фізичні та юридичні особи різних держав (відправник вантажу і перевізник, фрахтувальник і фрахтівник, рятівник і рятований тощо);

- об’єкти правовідносин – майнові права або майно, яке знаходиться в іншій державі (майнові права на судно, що будується за кордоном, саме судно або вантаж тощо);

- юридичні факти, які трапляються на території іншої держави (укладання договору морського перевезення вантажу, загибель судна тощо).

Міжнародне приватне морське право як вид соціального регулювання відбивається в певній зовнішній формі – джерелі права.

Саме в цій зовнішній формі і виявляється комплексність міжнародного приватного морського права, яка полягає в наявності різних за своєю правовою природою джерел права, що формують цю правову систему.

Джерела міжнародного приватного морського права являють собою складне системне утворення, яке складається з юридичних норм і загальних принципів цієї комплексної правової системи.

Основні приципи міжнародного морського права.

Принципи міжнародного морського права:

- принцип свободи відкритого моря. Сформульований ще давньоримськими юристами. Зазначений принцип означає, що відкрите море перебуває у загальному користуванні всіх держав, не будучи чиєюсь територією, отже, не підпадає під суверенітет якої держави. Право на вільне використання відкритого моря належить прибережним державам і державам, що не мають виходу до моря в рівній мірі;

- принцип мирного використання відкритого моря. Зазначений принцип випливає з принципів мирного вирішення міжнародних суперечок і незастосування сили або загрози силою. У ст. 88 Конвенції ООН з морського права закріплено, що відкрите море резервується для мирних цілей;

- принцип охорони морського середовища. Зазначений принцип закріплений у ст. 192 Конвенції ООН з морського права, згідно з якою держави зобов'язані захищати та зберігати морське середовище;

- принцип спільної спадщини людства. Зазначений принцип означає загальне рівноправне користування ресурсами морського дна і його надр на території, що не підпадає під державний суверенітет або національну юрисдикцію;

- принцип свободи морських наукових досліджень. Зазначений принцип закріплений у ст. 87 Конвенції ООН з морському праву і послідовно реалізується далі по тексту конвенції. Держави і компетентні міжнародні організації заохочують і полегшують розвиток і проведення морських наукових досліджень. Діяльність по морським науковим дослідженням - не створює правової основи для яких би то не було домагань на будь-яку частину морського середовища або на її ресурси.