Поняття, предмет і сутність міжнародного права.

Поняття, предмет і сутність міжнародного права.

Сучасне міжнародне право сформувалося в середині XX в. і в концентрованому вигляді відображено в Статуті Організації Об’єднаних Націй (ООН). Міжнародне право - це система договірних і звичайних міжнародних норм, що створюються державами та іншими суб’єктами міжнародного права, спрямованих на підтримку миру та зміцнення міжнародної безпеки, встановлення і розвиток всебічного міжнародного співробітництва, які забезпечуються сумлінним виконанням суб’єктами міжнародного права своїх міжнародних зобов’язань, а при необхідності і примусом, які здійснюються державами в індивідуальному чи колективному порядку відповідно до діючих норм міжнародного права. Особливий предмет правового регулювання. Міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції, так і територіальних кордонів держав. Міжнародне право не входить ні в одну національну правову систему, але в той же час воно має суттєвий вплив на формування та зміна внутрішньодержавних правових норм, зобов’язуючи держави приводити своє національне законодавство у відповідність до міжнародних договорів, учасниками яких вони є. Рушійними силами розвитку міжнародного права є, з одного боку, боротьба між державами та іншими суб’єктами міжнародного права за такі матеріальні і нематеріальні блага в міжнародному співтоваристві, як влада, престиж, економічний добробут тощо; а з іншого – солідарність і співробітництво між цими суб’єктами. Міжнародне право є доволі динамічним явищем соціального життя і знаходиться в процесі постійного становлення, розвитку.

 

2.Особливості сучасного міжнародного права.

Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, а також між іншими учасниками міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях. Підходячи до міжнародного публічного права з погляду його розуміння й застосування, відзначають такі його характерні особливості: а) міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних) відносин; б) міжнародне публічне право - це самостійна правова система, норми якої ґрунтуються на звичаєвому праві, а також створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права у процесі нормотворення та завершального його підписання суб'єктами міжнародного права відповідних міжнародних угод; в) останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх ратифікації у внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в правозастосовному процесі. Тобто міжнародне право як правова система міжнародного співтовариства не існує ізольовано, вона взаємодіє з національними правовими системами.

 

3.Система сучасного міжнародного права.

Система міжнародного права - внутрішньо єдина, цілісна сукупність взаємопов'язаних галузей міжнародного права, що мають свої принципи і поділяються на підгалузі, інститути і норми. Система сучасного міжнародного права має об'єктивний характер і включає в себе основні принципи міжнародного права і його галузі: право міжнародних договорів; міжнародне морське право; міжнародне повітряне право; міжнародне космічне право; право зовнішніх зносин; право міжнародних організацій; мирні засоби вирішення міжнародних спорів;, міжнародне гуманітарне право; міжнародне екологічне право, міжнародне економічне право; право міжнародної безпеки; міжнародний захист прав людини; принципи і норми, що встановлюють режим державної та інших територій, та інші. Однак на початку XX ст. Гольтцендорф виділив у міжнародному праві 3 основні галузі: міжнародне кримінальне право і процес, міжнародне приватне право і процес, міжнародне державне право. Зустрічається також поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Так, до загальної частини відносять питання теорії та історії міжнародного права, основні принципи міжнародного права, а до особливої частини - галузі міжнародного права. Галузь міжнародного права — це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі. Норми міжнародного права — це загальнообов’язкові, формально визначні правила діяльності суб'єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов'язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.

 

4. Джерела міжнародного права і їх загальна характеристика.

Джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права. Два види джерел: основні і допоміжні. До основних належать міжнародні договори і міжнародні звичаї. У якості допоміжних можуть розглядатися резолюції Міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражне, а також положення доктрин. Стаття 38 Статуту ООН джерелами міжнародного права називає: - міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори); - міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма: - загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; - судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй — як допоміжний засіб для визначення правових норм. Міжнародно-правовий договір, за змістом Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., є найважливішим джерелом сучасного міжнародного права. Міжнародний звичай - це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнане державами як обов'язкове. Договір і звичай є універсальними, тобто загальними джерелами міжнародного права, і їхня юридична чинність обґрунтована самою суттю міжнародного права (тобто загальним визнанням і добровільним дотриманням). Це традиційні джерела. (Приклад: Заключний акт НБСЄ 1975 р. і Резолюції з проблем захисту навколишнього середовища Конференції в Ріо-де-Жанейро 1992 p.. Паризьку хартію для нової Європи 1990 р.)

 

 

Поняття і сутність міжнародної правосуб’єктності.

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:1) міжнародна правоздатність; 2) міжнародна дієздатність; 3) міжнародна деліктоздатність; 4) участь у міжнародній нормотворчості. Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи. До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність. Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин (наприклад, міжнародні міжурядові організації).Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.

Цілі і принципи ООН.

ООН – це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 р.

Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту:

1)підтримуватиміжнародниймир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективн ізаходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними засобами, у згоді з принципамисправедливості й міжнародногоправа, владнанняабовирішенняміжнарод­нихспорівабоситуацій, щоможутьпривестидопорушен­нямиру;

2) розвивати дружні стосунки між націями на ос­нові поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;

3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем еконо­мічного, соціального, культурного та гуманітарного харак­теру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії;

4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих за­гальних цілей.

Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до таких принципів:

1) суверенна рівність усіх членів Організації;

2) сумлінне виконання узятих на себе зобов’язань;

3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку;

4)утримання в міжнародних відносинах відпогрозисилою або її застосування як протитериторіальної недоторканності аб ополітичної незалежності будь-якої держави, так і будь-якиміншимспособом, несумісним з цілями ООН;

5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту;

6) забезпечення того, щоб дер­жави, що не є членами ООН, діяли відповідно до п-пів Статуту;

7) невтручання ООН у справи, що входять до внут­рішньої компетенції будь-якої держави.

 

Генеральна Асамблея ООН.

один з головних органів.Члени–всі країни(192 держави) Всі країни представляють не більше 5 осіб(і 5 заступників).На відкриття сесії приїжджають глави держав,міністри.

Сесійний порядок

Початок 2 вівторок вересня,кінець -25 грудня.10 січня 1946 р. –перша сесія в Лондоні,а у вересні вже друга.Зарfз сесія №66.Передбачені позачергові надзвичайні сесії на вимогу більшості чи голови.Рішення з питань міжнародного життя носять рекомендаційний характер,внутрішні питання обов’язкові.Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітниц­тва в політичній, економічній, соціальній, культурній сфе­рах, питання сприяння здійсненню прав людини й основ­них свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Органі­зації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.

Мови

Англ,іспанська;франц;рос;арабська;китайська

Приймає

Ухвали – акт,що приймається ГА,по рекомендації РБ. Звернені до держ. Акт приййому або виключення держ з членів оон формулюється як ухвала

Рекомендації – ст10 11 13

ГА робить рекомендації в цілях сприяння міжн співпраці

Резолюції га не носять обовязковий характер. Вони ствоюють лише рекомендаціїїдерж членам

ДИПЛОМАТИЧНІ КЛАСИ

- категорії глав дипломатичних представництв. Запроваджені Віденським регламентом 1815. Всіх Д. к. — три: посли, папські легати або нунції; посланники та інтернунції; повірені у справах. Вони утвердилися у дип. практиці та одержали закріплення у міжнар. праві, зокрема у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961. Конвенцією встановлено, що «інакше як відносно старшинства та етикету не повинно проводитися ніякої відмінності між главами представництв внаслідок їх належності до того чи іншого класу». Таким чином, з погляду правового статусу глави дип. представництв рівні. Окрім суто протокольних, церемоніального характеру моментів, різниця між ними існує лише в порядку акредитування: посли та нунції, посланники та інтернунції акредитуються при главах держав, а повірені у справах — при міністрах закорд. справ д-ви перебування. При цьому міжнар. право встановлює, що порядок, якого дотримуються у кожній д-ві при прийомі глав представництв, має бути однаковим щодо кожного класу. Клас, до якого належатимуть глави представництв, визначається д-вами за взаємною згодою. Як правило, д-ви обмінюються дип. представниками однакового класу.

РАНГИ В УКРАЇНІ

Так, згідно з постановою Верховної Ради України від ЗІ січня 1992 р. та указом Президента України «Про Поло­ження про дипломатичну службу в Україні» від 16 липня 1993 р. (п. 6),«дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України:

· аташе; третій секретар; другий секретар другого класу; другий секретар першого класу; перший секретар другого класу; другий секретар першого класу, радник другого класу; радник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посол.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром за­кордонних справ України на підставі рекомендації атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України». Що стосується питання про відповідність дипломатичних рангів службовим посадам, то вони чітко регламентуються указом Президента України «Про Перелік посад приписаних до дипломатичних рангів України» від 18 вересня 1996 р. Згідно з цим указом, присвоєння дипломатичного рангу здійснюється згідно з посадою, яку займає державний службовець. Відповідність посад
державних службовців дипломатичним рангам визначається Переліком посад, приписаних до дипломатичних рангів України, який затверджує Президент України.
Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.
Особа, яка вперше приймається на дипломатичну службу, призначається на приписану до дипломатичного рангу посаду з наступним присвоєнням дипломатичного рангу відповідно дозайманої посади.
У разі призначення державного службовця на іншу посаду, приписану до дипломатичного рангу вищого рівня, йому може бути присвоєно відповідний дипломатичний ранг без урахування строків перебування у дипломатичних рангах, передбачених статтею 3 цього Закону.
В окремих випадках за значні успіхи в роботі та особливі заслуги дипломатичним працівникам може бути присвоєно черговий дипломатичний ранг до досягнення строків, передбачених статтею 3 цього Закону. Не допускається дострокове присвоєння дипломатичного рангу два рази підряд.
Якщо дипломатичний працівник перейшов на нижчу посаду або залишив дипломатичну службу, наяку потім повернувся, за ним зберігається присвоєний дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги, як правило, присвоюються особам віком до 60 років. За сумлінну працю дипломатичному працівникові в разі виходу на пенсію (відставку за станом здоров'я) може бути присвоєно черговий дипломатичний рангпоза межами посади, яку він займав.

 

Дипломатичний корпус

Дипломатичний корпус - це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитова­них у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналувсіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.

Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насам­перед, об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку можна говорити про функції дипло­матичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними дер­жавами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань політичного ха­рактеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з цере­моніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлен­ня з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипло­матичного корпусу).

 

Поняття і види територій

Поняття “територія” у найширшому розумінні означає усю планету Земля з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, середовище матеріального існування людської цивілізації, а також прилеглий до Землі космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.

У міжнародному праві існує декілька теорій, що пояснюють правову природу території. Найбільшого поширення у різний час набували такі з них:

1) об’єктна теорія, яка ґрунтується на визнанні земельної ділянки об’єктом права власності. Згідно з цією теорією кожна конкретна земельна ділянка виступає одночасно об’єктом права приватної власності, що належить певній юридичній чи фізичній особі, і об’єктом публічно-речового права власності, що належить державі. Уся сукупність земель, які належать державі, і складає її територію, якою держава може розпоряджатися подібно до приватного власника. При цьому публічно-речове право держави на земельну ділянку має пріоритет перед правом приватної власності, зокрема, перехід права приватної власності на неї від однієї особи до іншої, не змінює публічно-правового зв’язку цієї земельної ділянки з державою. Нині ця теорія практично віджила своє, оскільки до складу території, крім земельних ділянок, у наш час включаються також водні простори, надра, а також повітряні та космічні простори, які в силу своїх фізичних властивостей взагалі не можуть бути об’єктом права власності;

2) теорія міжнародної власності, що ґрунтується на уявленнях про територію держави як про об’єкт не внутрішньодержавної, а міжнародно-правової власності держави. При цьому у внутрішніх відносинах держава виступає як носій територіального верховенства щодо усіх осіб, які перебувають на її території, а у міжнародних відносинах – як рівноправний власник своєї території. Фактично ця теорія є модернізацією об’єктної теорії, спрямованою на розмежування публічної власності держави на її територію та власності приватних власників на конкретні земельні ділянки. Певною мірою ця теорія була популярна після Другої світової війни, але згодом втратила більшість своїх прихильників;

3) теорія компетенції, згідно з якою територією вважається сфера юридичної дієвості (валідатарності) певної правової системи, як національної, так і міжнародної. Ця сфера розглядається як абстрактний простір, в межах якого компетентні органи держави або міжнародні органи вправі здійснювати належні їм повноваження. На практиці реалізація цієї території призводить до змішування понять “територія” та “юрисдикція держави”. Так, наприклад, на судно, що знаходиться в плаванні у відкритому морі, знаходиться під юрисдикцією, в т.ч. адміністративною та кримінально-правовою, держави, під прапором якої воно плаває, проте наявність такого судна у відкритому морі не змінює правового режиму відповідної території відкритого моря як міжнародної території, тобто в цьому випадку судно не є частиною території “держави прапора”;

4) просторова теорія, в основі якої лежить теза про те, що територія держави – це сукупність земельних, водних та повітряних ділянок, у межах якої здійснюється владарювання, територіальне верховенство та суверенітет тієї чи іншої держави. Перевагою цієї теорії є те, що вона розглядає територію одночасно і як сферу дії публічної влади певної держави (територія держави) чи міжнародного правопорядку (міжнародна територія), і як явище матеріального світу, тому саме ця теорія користується найбільшим визнанням.

Єдиного загальноприйнятого підходу до класифікації територій на види у науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільш популярним є такий поділ територій на види залежно від їх правового режиму:

1) державна територія. Правовий режим цієї території визначається її належністю до певної держави, яка здійснює стосовно неї та у її межах територіальне верховенство;

2) міжнародні території (території з міжнародним режимом) являють собою ділянки простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави (напр., відкрите море та повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктида, космічний простір з Місяцем та іншими небесними тілами включно). Особливістю правового режиму міжнародних територій є те, що вони, по-перше, не належать жодній державі, а по-друге, вони відкриті для дослідження та використання згідно з нормами міжнародного права усіма державами на основі принципу їх рівності;

3) території зі змішаним правовим режимом завжди розташовані поза межами державної території, проте окремі права на використання цих територій належать виключно державі, до території якої вони прилягають. До територій зі змішаним правовим режимом відносяться прилегла зона, виключна економічна зона та континентальний шельф;

4) державна територія міжнародного користування. Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого – використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

4) території з особливим правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях.

Поняття «правовий статус» і «правовий режим» використовуються в якості критерію для юридичної класифікації територій. Хоча багато юристів-міжнарод-ників ототожнюють ці поняття, вважається, що вони усе ж мають різне тлумачення. Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій ( наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Підтвердженням наших висновків є те, що території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму.

Слід зазначити, що розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.
Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.
Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.
Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.
Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.
Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:
1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;
2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.
Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

Якщо перелік підстав, за якими політичний притулок може надаватися, залежить від внутрішнього законодавства, то зобов'язання держав не надавати такого притулку певним категоріям осіб передбачається вже нормами міжнародного права (принципами, договірними і звичайними нормами). Поняття «військові злочинці» і «особи, винні у злочині проти людства» знайшли відображення в ряді міжнародних документів, зокрема в Конвенції про незастосовність терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року і в Статуті Нюрнберзького трибуналу, який є частиною Лондонського угоди від 8 серпня 1945 р. Принципи Статуту були одностайно підтверджені в резолюції Генеральної Асамблеї від 11 грудня 1946 р. як загальновизнані принципи міжнародного права.

Агресія Статут Міжнародного кримінального суду передбачає, що Суд буде здійснювати юрисдикцію щодо злочину агресії. Проте визначення цього злочину, а також умови, за яких буде здійснюватися юрисдикція стосовно злочину агресії, Статут на сьогодні не містить. Відповідні зміни до Статуту, які будуть передбачати визначення злочину агресії, згідно зі ст. 121,123 Статуту, можуть бути внесені, починаючи з 2009 р.

Визначення агресії подано у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 p., з якої випливає, що агресією є застосування збройної сили держави проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави. Застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту ООН є "prima facie" доказом акту агресії, однак Рада Безпеки ООН може, відповідно до Статуту ООН, не визнавати відповідні дії як акт агресії з огляду на інші обставини, включаючи той факт, що такі дії або їх наслідки не мають достатньо серйозного характеру.

Поряд з міжнародними у науковій літературі виокремлюють злочини міжнародного характеру. Під останніми розуміють такі правопорушення індивідів, які вчиняються поза зв'язком з тією чи іншою державною політикою, і посягають, крім внутрішньодержавного, ще й на міжнародний правопорядок, становлячи небезпеку, як мінімум, для двох держав. Склади вказаних злочинів передбачаються окремими багатосторонніми міжнародними договорами (тому іноді такі злочини називають "конвенційними''). Міжнародні конвенції, які передбачають склади злочинів міжнародного характеру, виступають певним міжнародним стандартом, якому повинні відповідати національні норми кримінального права, які передбачають такі самі склади злочинів. Тому держави-учасниці приймають на себе зобов'язання імплементувати положення відповідних конвенцій та привести у відповідність норми національного права з нормами вказаних конвенцій.

До основних злочинів міжнародного характеру треба віднести: піратство; рабство, работоргівлю та інститути і звичаї, подібні до рабства; експлуатацію проституції третіми особами; незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин; незаконні операції з культурними цінностями; розповсюдження порнографічних видань та торгівлю ними; підробку грошових знаків; незаконне захоплення і використання ядерного матеріалу тощо.

 

Поняття, предмет і сутність міжнародного права.

Сучасне міжнародне право сформувалося в середині XX в. і в концентрованому вигляді відображено в Статуті Організації Об’єднаних Націй (ООН). Міжнародне право - це система договірних і звичайних міжнародних норм, що створюються державами та іншими суб’єктами міжнародного права, спрямованих на підтримку миру та зміцнення міжнародної безпеки, встановлення і розвиток всебічного міжнародного співробітництва, які забезпечуються сумлінним виконанням суб’єктами міжнародного права своїх міжнародних зобов’язань, а при необхідності і примусом, які здійснюються державами в індивідуальному чи колективному порядку відповідно до діючих норм міжнародного права. Особливий предмет правового регулювання. Міжнародне право регулює суспільні відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції, так і територіальних кордонів держав. Міжнародне право не входить ні в одну національну правову систему, але в той же час воно має суттєвий вплив на формування та зміна внутрішньодержавних правових норм, зобов’язуючи держави приводити своє національне законодавство у відповідність до міжнародних договорів, учасниками яких вони є. Рушійними силами розвитку міжнародного права є, з одного боку, боротьба між державами та іншими суб’єктами міжнародного права за такі матеріальні і нематеріальні блага в міжнародному співтоваристві, як влада, престиж, економічний добробут тощо; а з іншого – солідарність і співробітництво між цими суб’єктами. Міжнародне право є доволі динамічним явищем соціального життя і знаходиться в процесі постійного становлення, розвитку.

 

2.Особливості сучасного міжнародного права.

Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, а також між іншими учасниками міжнародних відносин у політичній, економічній, культурній та інших галузях. Підходячи до міжнародного публічного права з погляду його розуміння й застосування, відзначають такі його характерні особливості: а) міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних) відносин; б) міжнародне публічне право - це самостійна правова система, норми якої ґрунтуються на звичаєвому праві, а також створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права у процесі нормотворення та завершального його підписання суб'єктами міжнародного права відповідних міжнародних угод; в) останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх ратифікації у внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в правозастосовному процесі. Тобто міжнародне право як правова система міжнародного співтовариства не існує ізольовано, вона взаємодіє з національними правовими системами.

 

3.Система сучасного міжнародного права.

Система міжнародного права - внутрішньо єдина, цілісна сукупність взаємопов'язаних галузей міжнародного права, що мають свої принципи і поділяються на підгалузі, інститути і норми. Система сучасного міжнародного права має об'єктивний характер і включає в себе основні принципи міжнародного права і його галузі: право міжнародних договорів; міжнародне морське право; міжнародне повітряне право; міжнародне космічне право; право зовнішніх зносин; право міжнародних організацій; мирні засоби вирішення міжнародних спорів;, міжнародне гуманітарне право; міжнародне екологічне право, міжнародне економічне право; право міжнародної безпеки; міжнародний захист прав людини; принципи і норми, що встановлюють режим державної та інших територій, та інші. Однак на початку XX ст. Гольтцендорф виділив у міжнародному праві 3 основні галузі: міжнародне кримінальне право і процес, міжнародне приватне право і процес, міжнародне державне право. Зустрічається також поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Так, до загальної частини відносять питання теорії та історії міжнародного права, основні принципи міжнародного права, а до особливої частини - галузі міжнародного права. Галузь міжнародного права — це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі. Норми міжнародного права — це загальнообов’язкові, формально визначні правила діяльності суб'єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов'язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.

 

4. Джерела міжнародного права і їх загальна характеристика.

Джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права. Два види