Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних між­народних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряд­жень міжнародно-правових актів.

Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) пра­вовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжна­родних відносин, що можуть бути носіями суб'єктив­них юридичних прав і обов'язків.

Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнарод­ного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать:

певна зовнішня відособленість;

персоніфікація (можливість виступати в міжнарод­них відносинах у вигляді єдиної особи);

здатність виробляти, виражати і реалізовувати авто­номну волю;

брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами.

Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єк-

та в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Ін­шими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єк­тів міжнародного права.

Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздат­ність, дієздатність і деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнарод­ного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з момен­ту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснуван­ня в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чіт­ко обговорених у відповідних міжнародних договорах.

У поняття дієздатності входить самостійне здійснен­ня суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'яз­ків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховий и пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способе і як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засо­бом ядерної зброї або інших ядерних вибухових при­строїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові при­строї, а також контроль над такою зброєю або вибухо­вими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не ро­бити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв.

 

Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапо­ра відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, зако­нів і правил прибережної держави, що стосуються про­ходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність (право— і дієздат­ність) є основною ознакою суб'єкта міжнародного пуб­лічного права. Вона виявляється, як правило, у наявно­сті прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і до­говірними нормами міжнародного права.

Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:

право виступати на міжнародній арені від свого імені;

право вступати у відносини з іншими суб'єктами між­народного права;

право брати участь у створенні норм міжнародного права;

«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;

визнання суб'єкта міжнародного права в якості та­кого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галу­зеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузе­ва правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єк­там міжнародного права.

Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступа­ти в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і на­ції, що борються за національне визволення.

Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єк­тів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організа­ції (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що сто­суються освіти, науки і культури, в інтересах забезпе­чення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Ста­туті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії.

Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті.

Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рам­ках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО).

Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній док­трині міжнародного права точки зору фізичні особи (ін­дивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передба­чених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механіз­ми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спо­сіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'яз­ків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнарод­ної правосуб'єктності.

Відповідно до Європейської конвенції про права лю­дини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав

 

у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше 30 тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території.

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у За­гальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній кон­венції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що інди­віди стають учасниками міжнародних відносин, урегу­льованих нормами права, тобто, в певному значенні, су­б'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як ін­дивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загаль­новизнані суб'єкти міжнародного права.

Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Уша­кова, який думає, що суб'єкти міжнародного права по­винні мати здатність самостійно брати участь в урегу­льованих міжнародним правом міжнародних відноси­нах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнарод­ним правом особами.