Способи придбання державної території

Питання, що стосуються придбання державної тери­торії, завжди належали до числа найважливіших, найс­кладніших і особливо делікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кри­вавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаці­ональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Гострота цих питань виявляється і в даний час, наприк­лад на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише законні способи придбання територій. Хоча по­няття правомірності таких способів, як і вироблення са­мих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

— здійснює над нею державну владу;

— організує на ній господарську діяльність;

— повідомляє іншим державам про приєднання цієї
території (нотифікує територію).

Одні з перших «легальних» способів придбання зе­мель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді в якості правової підстави для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подпльшому цей спосіб придбання те­риторії, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не приналежні території (на­приклад, відкриття Христофора Колумба), — хто пер­ший відкрив невідому до того землю і хоча б номіналь-

 

но нею заволодівав, одержував на неї право власності («прийшов, побачив і... привласнив»), одержав найме­нування «окулярної окупації». Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, що обмежу­вався лише нотифікацією, тобто публічним оголошен­ням про відкриття і приєднання земель, не може ство­рювати титулу на такі землі. У міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто прак­тичного, господарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те що таке заняття «нічийної» тери­торії означало пряме насильницьке захоплення тери­торій «нецивілізованих» народів, що супроводжувало­ся повним ігноруванням законних прав і інтересів ко­рінного населення, така практика продовжувалася сто­річчями, набуваючи часом нових форм. Такі, наприк­лад, як придбання території шляхом тривалого і непо­рушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способами, протягом XV-XIX столітть найбільш розвинені капіталістичні дер­жави — Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспа­нія, а наприкінці цього періоду — СІЛА і Японія захо­пили й оголосили своїми володіннями величезні про­стори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве насе­лення елементарних людських прав.

У цей же період з'являється ще один початковий спосіб придбання державної території — в результаті збільшення території, що полягає у встановленні дер­жавою суверенітету над знов утвореними новими ділян­ками суші (частіше усього островами), поява яких по­в'язана з природними катаклізмами (землетрус, вивер­ження вулкана). В даний час збільшення території в більшості випадків пов'язане з цілеспрямованою діяль­ністю людини, спрямованою на збільшення території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початково­му присвоєнню земель прийшли похідні способи прид-

бання державної території, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів придбання території.

До договірних способів придбання державної тери­торії належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контрактом між царюючими особа­ми, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передача території однієї держави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і прак­тично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснюватися на відплатних початках, тобто супровод­жуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний відпо­відати всім основним принципам сучасного міжнарод­ного права. Прикладом цесії може служити поступка в 1867 році Росією СІЛА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн. доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР уступив Афганістану частину водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн. фінляндських марок 176 кв. км своєї території в рай­оні гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія або обмін територіями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на основі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблинського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населення цих тери­торій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У 1999 році прийняте рішення про обмін те­риторіями між Одеською областю України і Молдавією

 

(район села Паланка), у результаті якого Молдавія одер­жує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділян­ку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної приналежності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішнь­одержавного акту, так і відповідно до міжнародного до­говору. У залежності від цього його проведення може поручатися державному органу або міжнародній орган­ізації. Плебісцит уперше був проведений у період Вели­кої французької революції 1789-1894 років. За підсум­ками Першої світової війни, відповідно до рішень Па­ризької мирної конференції 1919-1920 років була про­ведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і ста­ла незалежною державою. На підставі плебісциту, про­веденого в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої дер­жави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на підставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов із складу Федерації Малайзії й утворив само­стійну державу — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизна­чення народів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не повинний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного сполучен­ня цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністро­в'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів придбання державної тери­торії належить продаж території. Так, наприклад, СІЛА в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських островів.

До правомірних способів територіальних змін сучас­на міжнародна доктрина відносить відторгнення час­тини території держави-агресора в якості санкції. Така міра застосовується до конкретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але й у якості превентивної міри, спрямованої на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у даний час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за Мирним Договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користуван­ня територіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загаль­ного користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумі­лося право обмеженого користування чужою земел -ною ділянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжна-родників ставилися до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних серві­тутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продов­жує вживатися в закордонній літературі, для позначен­ня закріпленого договором або в деяких випадках зви­чаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої держави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту виступає саме територія, і обов'язки по ньому, що носять постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй тери­торії дію влади іншої держави (наприклад, право прохо­ду або проїзду, право користування водоймищем іншою державою) і сервітути негативного характеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розумі­ють тимчасове використання одною державою частини території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права, і не пов'я­заних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплат-
ним;

— він має суто цільовий характер використання
арендованої території, і тому вона не може бути ви­
користана в інших цілях, крім зазначених у дого­
ворі (будівництво й експлуатація транспортних
шляхів, створення вільних економічних зон, розмі­
щення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть супере­
чити основним принципам міжнародного права;

— в міжнародному договорі про оренду застері­
гається, що суверенітет над арендованою територією
зберігається за державою-арендодавцем або таке по­
ложення саме випливає зі змісту даного договору.
Прикладом міжнародно-правової оренди території

може служити Договір між СРСР і Фінляндією про пе­редачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменсь-кого каналу й острова Малий Висоцький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав визначеною територією, на яку поширюється

 

їхній суверенітет. В даний час кондомініуми практич­но не зустрічаються, колись вони були єдиним компро­місним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кондомініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на основі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версальського мирного договору, який признав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Сваль-бард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверен­ною частиною Королівства Норвегії, а, з іншого боку — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші пра­вомірні засоби придбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передача частини території однієї дер­жави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держа­ви, що сперечаються, мають у сукупності достатні пра­вові підстави на володіння територією, що оспорюється і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, що спирається на загаль­новизнані принципи, повністю заперечує усяку мож­ливість насильницької зміни території держав з пору­шенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-пе-

реможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Кувейту), заперечує давнину набува­ча. Не признаються правомірними і такі способи прид­бання території, як дебеляція (завоювання, захоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пе­реможцю, незаконне відторгнення території). Ніяка окупація не признається законною. У Заключному акті НБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць, утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об»єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбан­ня за допомогою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законним».

В даний час є загальновизнаним, що вищим і основ­ним принципом правомірного розмежування держав­ної території є вибір самого народу, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніальних і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної держав­ності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторг­нення).

Державні кордони

Територія однієї держави відокремлюється від те­риторії іншої держави за допомогою державних кор­донів.

У міжнародній доктрині є різні визначення держав­них кордонів. Одні автори визначають державні кордо­ни як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обгрунтовану

умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті — як фак­тичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі дер­жавної території, але і межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кор­донів, що містяться в національному законодавстві дер­жав. Так, Закон України «Про державний кордон Ук­раїни» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що прохо­дить по цій лінії, котрі визначають межі території Ук­раїни, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежуван­ня окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у виз­наченні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кор­донів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної тери­торії, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кор­донів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відпові­дно до принципів міжнародного права. Водночас вони

можуть бути встановлені в результаті видання внутрі­шньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «дер­жавний кордон України визначається рішеннями Вер­ховної Ради України, а також міжнародними договора­ми України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у да­ний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афгані­станом), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони дер­жави, що розрізняються в залежності від місця проход­ження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіа­
нах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить
по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні — що проходять по місцевості з ра­
хунком її рельєфу (такі кодони є між переважною
більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом
нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів
існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгип­
том і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять
також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).
Сухопутні кордони встановлюються на основі До­
говорів між суміжними державами і, відповідно до цих
договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони
поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм
і морські. Кордони на ріках установлюються за зго­
дою між прибережними державами: на судноплавних
ріках — по середині головного фарватеру або по таль­
вегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних - по
середині головного рукава ріки. На озерах і інших во-

доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопут­ного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її те­риторіального моря або лінія розмежування територі­альних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного пра­ва. Повітряними кордонами державної території є бо­кові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державно­го кордону. Висотні межі державного кордону обмежу­ються 110-115 км.

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1) на суші — по характерних точках і лініях рель­
єфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі — по зовнішній межі територіального
моря України;

3) на судноплавних ріках — по середині голов­
ного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплав­
них ріках (ручаях) — по їхній середині або по сере­
дині головного рукава ріки; на озерах і інших во­
доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи дер­
жавного кордону України до берегів озера або іншого
водоймища. Державний кордон України, що прохо­
дить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не
переміщується як при зміні обрису їхніх берегів
або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ру-
чая) у той або інший бік;

4) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних
водоймах — відповідно до лінії державного кордону
України, що проходила на місцевості до їхнього за­
повнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях
і інших спорудах, що проходять через прикордонні

 

 

ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струм­ків), — по середині цих споруд або по їхній техно­логічній осі, незалежно від проходження державно­го кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізня­ють два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному по­рядку загального напрямку проходження лінії держав­ного кордону з позначенням її на картах, схемах і пла­нах. При делімітації складається докладний опис про­ходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачен­ня, із нанесенням ЇЇ на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природ­ними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делі-мітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками догові­рних сторін. У України проведена делімітація держав­них кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії; демарка­ція — це проведення лінії державного кордону на місце­вості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними зна­ками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «дер­жавний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодав­ством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, харак­теристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони

не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особ­ливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіж­ності вирішуються змішаними комісіями, а в особли­вих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про те­риторіальне розмежування, поступку, обмін, продаж те­риторій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територ­іальних кордонів суміжних держав проводиться реде­маркація. Редемаркація здійснюється шляхом пере­вірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утво­ренням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умов­ний характер кордонів між колишніми союзними рес­публіками СРСР — нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між со­юзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих об­ставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підпи­сали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішен­ня іменувати кордонами лише ті, що є ділянками дер­жавних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордо-

 

ни з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгодже­не Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних доку­ментів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, — таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незаба­ром внутрішні кордони між державами СНД перетво­ряться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кор­донів і, відповідно, своєї території держава на кордоні увстановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних не­військових суден і військових кораблів у територіаль­ному морі і внутрішніх водах України, заходу інозем­них невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання

державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кор­доні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на держав­ному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встанов­люється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж бе­регів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з ура­хуванням особливостей місцевості й умов. У прикор­донну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що при­лягає до державного кордону України або до узбереж­жя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море Украї­ни, внутрішні води України і частина вод прикордон­них рік, озер та інших водоймищ України і розташо­вані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордон­ному районі в порядку, визначеному Кабінетом Мі­ністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на при­станях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим та­кож поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордон­ними військами України, де прикордонна смуга і кон­трольований прикордонний район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додат­кові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провад­ження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з чис­ла офіцерів прикордонних військ України признача­ються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлю­ваних Кабінетом Міністрів України відповідно до зако­нодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і авто­мобільних станціях, у морських і річкових портах, аеро­портах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, мит­ний та інші види контролю і пропуску через держав­ний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншо­го майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних ви­падках здійснюється також санітарно-карантинний, ве­теринарний і фітосанітарний контроль, контроль за ви­возом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають держав-

ний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відпо­відно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державно­го кордону України є:

1) особи, які перетнули або намагаються перетну­
ти державний кордон України будь-яким способом
поза пунктами пропуску через державний кордон
України або в пунктах пропуску через державний
кордон України, але з порушенням правил його пе­
ретинання;

2) особи, які проникли або намагаються проник­
нути на українські або іноземні транспортні засоби
закордонного проходження з метою незаконного виї­
зду з території України;

3) іноземні невійськові судна і військові кораблі,
що зайшли в територіальне море або внутрішні води
України з порушенням встановлених правил заходу
в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні
транспортні засоби є порушниками державного кор­
дону України й у тих випадках, коли вони перетина­
ють державний кордон України в підводному поло­
женні або знаходяться в цьому положенні під час
плавання і перебування у водах України;

4) повітряні судна й інші літальні апарати, що
перетнули державний кордон України без відповід-

ного дозволу компетентних органів України або вчи­нили інші порушення правил перельоту через дер­жавний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-яки­ми іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням вста­новленого порядку.

5. Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрис­дикції держав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами терито­ріального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не знаходиться під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжна­родній доктрині як територія загального користуван­ня або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів виз­начається винятково нормами міжнародного права — звичайноправовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними держа­вами. Наприклад, правовий статус: відкритого моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; повітряного про­стору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року та ін.; кос-

мічного простору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із д