Історичні аспекти створення міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються по­стійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-право­вого регулювання. Однією з таких порівняно нових ор­ганізаційно-правових форм міждержавного співробіт­ництва є міжнародні організації.

Міжнародні організації є основною інституціональ-ною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спіл­кування.

Хоча в сучасному своєму розумінні міжнародні ор­ганізації як правовий феномен виникли наприкінці XIX — початку XX століть, коли потреби світового роз­витку обумовили необхідність створення постійно дію­чих колективних міждержавних органів, в історії люд­ської цивілізації вже був накопичений певний досвід створення міжнародних об'єднань. Так, у Древній Гре­ції в VI столітті до нашої ери були створені перші по­стійні міжнародні об'єднання — симмакїї й амфіктіо-нії. Вони являли собою релігійно-політичні союзи пле­мен (громад) і міст із загальними святилищем, казною,

правилами ведення війни. Найбільш відомі Лакедемин-ська і Делосська Симмакії, а також Дельфійсько-Фер-мопільська амфіктіонія, у яку входили 12 громад Серед­ньої Греції і Фессалії.

Ці об'єднання стали прообразами майбутніх між­народних організацій. Недарма Ф.Ф. Мартене у своїй праці «Сучасне міжнародне право цивілізованих наро­дів» підкреслював, що «хоча ці союзи і були викликані спеціально релігійними цілями, але справляли свою дію взагалі на зносини між грецькими державами: подібно іншим соціальним чинникам, вони зближували наро­ди і пом'якшували їхню замкнутість».

Досвід розвитку перших міждержавних міжнарод­них організацій пов'язаний із створенням у XIV сто­літті Ганзейського союзу — торгового і політичного союзу північно-німецьких міст на чолі з містом Любе­ком, що формально проіснувало до 1669 року. Союз здій­снював посередницьку торгівлю між Західною, Північ­ною і Східною Європою, йому належала торгова гегемо­нія в Північній Європі. Завдяки широким торговим і політичним зв'язкам, постійному поширенню кількос­ті членів союзу, у число яких входило і російське місто Новгород, Ганзейський союз справив значний вплив на соціальний розвиток німецьких земель і до XVI століт­тя вивів із стану середньовічного варварства всю Північ­ну Німеччину.

Виникнення міжнародних організацій у XIX столітті стало відображенням і результатом становлення об'єк­тивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сфер життя суспільства. Починаючи зі створення в 1815 році Центральної комісії навігації по Рейну, міжнародні ор­ганізації наділяються власною компетенцією і повнова­женнями. Створені в 1865 році Всесвітній телеграфний союз і в 1874 році Всесвітній поштовий союз стали пер­шими універсальними міжнародними організаціями, що мають постійну структуру. Такими ж рисами володіла створена в 1919 році Міжнародна організація праці.

Першою міжнародною організацією, що мала яскра­во виражену політичну спрямованість, була Ліга Націй,

створена в 1919 році відповідно до положень Версаль-ської договірної системи і яка проіснувала формально до 1946 року.

Статут Ліги Націй був вироблений спеціальною ко­місією, створеною на Паризькій мирній конференції 1919-1920 років, і включений у Версальський мирний договір 1919 року й інші мирні договори, що заверши­ли Першу світову війну 1914-1918 років. Спочатку ста­тут організації був підписаний 44 державами, у тому числі 31 державою, що приймала участь у війні на сто­роні Антанти або приєдналася до неї (Австралією, Бель­гією, Болівією, Бразилією, Великобританією, Гаїті, Гон­дурасом, Грецією, Індією, Італією, Канадою, Китаєм, Ку­бою, Ліберією, Нікарагуа, Новою Зеландією, Панамою, Перу, Польщею, Португалією, Румунією, Сіамом, США, Еквадором, Югославією, Південно-Африканським Сою­зом, Чехословаччиною, Уругваєм, Францією, Хіджазом /у 1916-1925 роках — формально незалежне королів­ство, із 1925 року входить у Саудівську Аравію/, Японі­єю), і 13 державами, що дотримувалися нейтралітету в ході війни (Аргентиною, Венесуелою, Данією, Іраном, Іс­панією, Колумбією, Нідерландами, Норвегією, Парагва­єм, Сальвадором, Чилі, Швецією, Швейцарією). Хоча комісію з вироблення статуту Ліги Націй очолював пре­зидент США В. Вільсон, згодом США його не ратифі­кували і не ввійшли в число членів цієї організації.

Основною метою Ліги Націй відповідно до її статуту був «розвиток співробітництва між народами та гаран­тія їхнього миру і безпеки». Основними органами орга­нізації були: Асамблея (у її роботі брали участь усі члени Ліги Націй; сесії Асамблеї проходили щорічно у вересні), Рада Ліги Націй (спочатку складалася з 4 по­стійних членів — представників Великобританії, Італії, Франції та Японії і 4 непостійних членів; згодом склад і число членів Ради змінювалися) і постійний секрета­ріат на чолі з Генеральним секретарем. Всі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одноголосно.

Ліга Націй визнавала, що усяка війна «цікавить Лігу в цілому», і остання повинна вживати всіх заходів для збереження миру. За вимогою будь-якого члена Ліги На­цій негайно скликалася Рада. У разі виникнення конф­лікту між членами Ліги Націй вони повинні були підда­тися його розглядові або третейським судом, або Радою. У разі, якщо якийсь член Ліги вдавався до війни всу­переч прийнятим на себе зобов'язанням, то інші члени організації зобов'язувалися негайно порвати з ним уся­кі торгові і фінансові відносини, а Рада повинна була запропонувати різним заінтересованим урядам виста­вити той або інший контингент військ, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги Націй.

При Лізі Націй на правах автономних організацій були створені Постійна палата міжнародного правосуд­дя, Міжнародна організація праці й інші організації. Основні органи Ліги Націй розташовувалися в Женеві (Швейцарія).

У перші роки свого існування Ліга Націй була од­ним із центрів організації боротьби проти Радянської держави, що, проте, активно брала участь у конференці­ях, які проходили під егідою цієї організації, і нарадах з роззброювання, вносячи пропозиції, спрямовані на ре­альне розв'язання цієї найважливішої міжнародної проблеми.

Під прикриттям Ліги Націй на початку 20-х років XX сторіччя був зроблений у формі роздачі мандатів поділ колоній між державами-переможцями. Ліга На­цій робила численні спроби згладити гострі протиріч­чя між головними її учасниками на основі антирадян-ської змови. У 1926 році членом Ліги Націй стала Ні­меччина. У 1931 році Японія, будучи членом Ліги На­цій, напала на Китай, але реальної протидії з боку Ліги Націй агресор не побачив — усе обмежилося лише її «рекомендаціями». У 1933 року Німеччина і Японія вийшли з цієї організації, щоб одержати повну свободу дій для підготовки нової війни.

У середині 30-х років, у зв'язку з наростанням вій­ськової загрози з боку фашистських режимів Німеччи-

ни, Італії та мілітаристської Японії, ЗО держав-членів Ліги Націй, з ініціативи французької дипломатії, звер­нулися до СРСР із пропозицією про вступ у цю органі­зацію. 18 вересня 1934 року СРСР вступив у Лігу На­цій і зайняв постійне Місце в її Раді, незважаючи на те, що проти його прийняття голосували Нідерланди, Пор­тугалія і Швейцарія. Вступаючи в Лігу Націй, СРСР розраховував, що в умовах виходу з організації най­більш агресивних держав йому вдасться хоч до деякої міри зашкодити розв'язанню війни. При цьому Радян­ський уряд попередив усіх учасників організації, що він не приймає на себе відповідальність за їхні поперед­ні рішення і договори, укладені без участі СРСР.

Найважливішими питаннями, що обговорювалися у Лізі Націй із 1934 до 1939 років, були: італійська аг­ресія проти Ефіопії (1935-1936 роки); порушення Ні­меччиною Версальського (1919 рік) і Локарнського (1925 рік) договорів у зв'язку з ремілітаризацією нею Рейнської зони в 1936 року; італо-німецька інтервен­ція в Іспанії (1936-1939 роки); захоплення Німеччи­ною Австрії (1938 рік) і інші. У ці роки позиція захід­них держав, що прагнули направити фашистську агре­сію проти СРСР, визначила безпомічність Ліги Націй, що не зуміла провести жодного ефективного заходу проти держав-агресорів.

Водночас і сам СРСР не був прикладом дотриман­ня своїх міжнародних зобов'язань. За розв'язану ним у 1939-1940 роках війну з Фінляндією він 14 грудня 1939 року рішенням Ради був виключений із Ліги Націй. З цього часу діяльність цієї організації фактич­но припинилася, формально ж Ліга Націй припинила своє існування в квітні 1946 року відповідно до рішен­ня спеціально скликаної Асамблеї.

Хоча Ліга Націй не змогла справитися зі своїм ос­новним статутним завданням, пов'язаним насамперед із запобіганням Другій світовій війні і з мирним вре­гулюванням міжнародних конфліктів, вона зіграла свою історичну роль, котра полягає в тому, що ця організація стала прообразом міжнародної універсальної організа-

ції світового співтовариства — Організації Об'єднаних Націй, тому що в рамках Ліги Націй був накопичений, нехай і не завжди ефективний, але досвід колективного вирішення найважливіших міжнародних проблем.