Відкрите море і його правовий режим

За зовнішньою межею територіального моря знахо­дяться простори морів і океанів, що не входять до скла­ду територіальних вод якої-небудь держави й утворю­ють відкрите море.

У статті 1 Конвенції про відкрите море 1958 року поняття «відкрите море» визначається як «усі частини моря, що не входять ні в територіальне море, ні у внут­рішні води якої-небудь держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. установила, що положення Частини VII («Відкрите море») застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виняткову економічну зону, ні в територіальне море або внутрішні води якої-небудь держави, ні в архіпелажні води держави-архіпе-лагу (ст. 86).

Для характеристики відкритого моря необхідно ви­ділити два критерії, що визначають його статус:

— географічний — який характеризує відкрите море
як частину просторів Світового океану, що не утворю­
ють територію прибережної держави;

— політичний — полягає в тому, що відкрите море
не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, усі
держави мають право користуватися на засадах рівнос­
ті відкритим морем у мирних цілях (свобода морепла­
вання, польотів наукових досліджень і т.д.).

У відповідності зі статтею 87 Конвенції ООН з мор­ського права 1982 року всі держави, у тому числі й ті, що не мають виходу до моря, мають свободу відкритого моря, що включають ряд свобод на певну діяльність у відкритому морі — право на: а) свободу судноплавства; б) свободу польотів; в) свободу прокладати підводні ка­белі і трубопроводи; г) свободу рибальства; д) свободу будувати штучні острови й інші установки, що допус-

каються міжнародним правом; є) свободу наукових до­сліджень.

Слід вказати, що зазначений перелік не є обмеже­ним.

Відкрите море резервується для мирних цілей. Ні­яка держава, у відповідності зі статтею 89 Конвенції 1982 року, не вправі претендувати на підпорядкування якоїсь частини відкритого моря своєму суверенітету. У відкритому морі судно підпорядковується юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Між дер­жавою і судном повинен існувати реальний зв'язок. Цього не можна сказати про практику використання так званих «зручних» прапорів (Панами, Ліберії, Кіпру, Швейцарії й ін.). На жаль, після проголошення незалеж­ності України багато з її суден перейшли під «зруч­ний» прапор, що призводить до поганих наслідків як для самої України, так і для українських моряків і членів їхніх сімей. Слід зазначити, що Конвенція ООН про умови реєстрації морських суден 1986 року обме­жує подібну практику.

Судно, що плаває під прапорами двох і більше дер­жав, дорівнюється до судна, що не має національності. Судно не може перемінити свій прапор під час плаван­ня або стоянки при заходженні в порт, крім випадків зміни права власності на нього. Проте це не стосується суден, що плавають під прапором ООН і деяких інших міжнародних організацій.

Звичайно судно розглядається як частина території держави, у якій воно зареєстровано.

Винятки з цього правила, а отже, і зі свободи судно­плавства, установлюються міжнародними договорами. Так, наприклад, стаття 110 Конвенції з морського права 1982 року встановлює певні права у відкритому морі військових кораблів із припинення незаконної діяль­ності плаваючих там суден. Вони здійснюються шля­хом реалізації права на огляд. Ці дії допустимі за умо­ви, що в командира військового судна виникли підозри в тому, що зустрінуте судно займається піратством, ра­боторгівлею, несанкціонованим віщанням, не має націо-

 

нальності, або якщо на ньому піднятий іноземний пра­пор, або воно відмовляється підняти прапор, але в дійс­ності має ту ж національність, що і даний військовий корабель. У цих випадках військовий корабель робить «перевірку права судна на його прапор». З цією метою його командир може послати шлюпку під командою офіцера до підозрюваного судна. Якщо після перевірки підозри залишаються, він може здійснити подальший огляд на борту цього судна з усією можливою обачніс­тю. Але, якщо ці підозри виявилися необгрунтованими й оглянуте судно не вчинило ніяких дій, які б виправ­дували цю підозрілість, йому повинні бути відшкодова­ні всі заподіяні збитки або шкода.

Кожна держава самостійно визначає умови надання своєї національності суднам, правила реєстрації суден на її території і права судна плавати під її прапором (стаття 91 Конвенції 1982 року). При цьому кожна дер­жава:

а) веде регістр суден;

б) приймає юрисдикцію над кожним судном, що
плаває під її прапором, і його екіпажем;

в) забезпечує контроль здатності суден до пла­
вання;

г) забезпечує безпеку мореплавання, запобігає ава­
рії.

Ні арешт, ні затримка суден не можуть бути зробле­ні у відкритому морі навіть у якості заходу розсліду­вання по розпорядженню якої-небудь іншої влади, крім влади держави прапора судна.

Водночас у влади прибережної держави існує право переслідування по «гарячих слідах». Ця правомочність передбачена статтею 23 Конвенції про відкрите море 1958 року. Переслідування іноземного судна по «гаря­чих слідах» може бути вжито:

а) якщо компетентні влади прибережної держави
мають достатні підстави вважати, що це судно пору­
шило закони і правила цієї держави;

б) переслідування повинне початися тоді, коли іно­
земне судно або одна з його шлюпок знаходяться у

внутрішніх водах, у територіальному морі або в при­леглій зоні держави, що переслідує, і може продов­жуватися за межами територіального моря або при­леглої зони тільки за умови, якщо воно не перерива­ється;

в) право переслідування припиняється, як тільки
переслідуване судно входить у територіальне море
своєї країни або третьої держави;

г) переслідування повинно бути почате після по­
дачі зорового або світлового сигналу;

д) переслідування може здійснюватися тільки вій­
ськовими кораблями або військовими літальними
апаратами, або суднами й апаратами, що знаходяться
на урядовій службі (наприклад, поліцейскими) і спе­
ціально на це уповноваженими.

Право переслідування не може здійснюватися стосов­но військових кораблів, деяких інших суден, що пере­бувають на державній службі (поліцейських, митних).

Право прокладки кабелів і трубопроводів у відкри­тому морі полягає в їхній прокладці по дну відкритого моря за межами континентального шельфу. При про­кладці підводних кабелів і трубопроводів держави по­винні належним чином враховувати вже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршува­тися можливості їхнього ремонту. Одночасно передба­чається відповідальність фізичних і юридичних осіб за заподіяння шкоди або ушкодження як власних, так і інших кабелів і трубопроводів. Але якщо зазначені особи доведуть, що вони понесли збитки або їм заподіяна шкода (пожертвували якорем, мережею або іншою ри­бальською снастю), при вчиненні дій, щоб уникнути ушкодження кабеля або трубопроводу, їм повинно бути надане необхідне відшкодування.

При здійсненні свободи рибальства кожна держава повинна вживати необхідних заходів до збереження жи­вих ресурсів моря і дотримувати інтереси прибереж­них держав.

 

Континентальний шельф

Континентальний шельф — це затоплена морем ча­стина материкової території.

Необхідність міжнародно-правового регулювання ре­жиму континентального шельфу є природним наслід­ком досягнень науки і науково-технічного прогресу. Континентальний шельф багатий нафтою, газом, у його надрах залягають залізо, марганець і т.п. Досягнення техніки дозволили почати ефективну експлуатацію надр і багатств континентального шельфу.

У 1942 році Великобританія від імені Трінідаду укла­ла з Венесуелою договір стосовно підводних районів за­токи Парі. За цим договором сторони поділили морсь­ке дно затоки на два сектори, що примикають до їхніх узбереж, і визнали права одна одної на відповідний се­ктор. При цьому на сектори не поширювався суверені­тет ні прибережних держав, ні яких-небудь інших. Та­ким чином, вже в 1942 році, ще до створення самого інституту континентального шельфу, з'явився договір про його делімітацію.

Проте на самому початку правове регулювання кон­тинентального шельфу носило внутрішньодержавний ха­рактер. Одним із перших національних актів стосовно континентального шельфу була прокламація президен­та Трумена від 28 вересня 1945 року. У ній підкреслю­валося, що з геологічної точки зору континентальний шельф можна розглядати як продовження материкової території прибережної держави під водою, оскільки ви­явлені на континенті мінеральні ресурси містяться й у надрах шельфу. У прокламації говорилося, що ефектив­не розроблення шельфу можливе лише за умови тісного контакту з прибережною державою. Характерно, що в прокламації нічого не говорилося про межі континен­тального шельфу. Тільки в прес-релізі, що супроводжував прокламацію Білого дома вказувалося, що континенталь­ним шельфом вважається, як правило, затоплена земля, що прилягає до берега і покрита водою не більше, ніж на сто морських сажнів (біля 200 метрів).

Опублікування Прокламації США було сприйнято значним числом держав як сигнал до поділу не тільки природних морських ресурсів шельфу, але і самого ше­льфу і його вод, що покривають. Прокламація викли­кала ланцюгову реакцію з прийняття законодавчих актів і поширення юрисдикції прибережних держав на континентальний шельф. Вже протягом якихось деся­ти років після її опублікування аналогічні законодавчі акти були прийняті Аргентиною, Домініканською Рес­публікою, Саудівською Аравією, Індією, Іраном, Пакис­таном, Гондурасом, Чилі, Португалією і деякими інши­ми державами, а до початку роботи І Конференції ООН з морського права 1958 року односторонні акти про континентальний шельф були прийняті двадцятьма державами.

Тому питання про регламентацію даної проблеми на­було термінового характеру. Виникла необхідність при­йняття міжнародно-правових заходів для регулювання діяльності держав у цій галузі. Цим зайнялася Комісія міжнародного права ООН, що розглядала питання про континентальний шельф на своїх 2-й (1950 рік), 3-й (1951 рік), 5-й (1953 рік) і 8-й (1956 рік) сесіях.

Перед Комісією постала задача — виробити юридич­не визначення континентального шельфу з урахуві і-ням певних геологічних і геоморфологічних чинник.,. При цьому важливо було забезпечити юридичну рів­ність прибережних держав стосовно як їхніх прав на континентальний шельф, так і обов'язків.

Комісія міжнародного права підготувала проект Кон­венції про континентальний шельф, що потім був роз­глянутий на Конференції ООН з морського права, що відбулася в 1958 році. Конференція схвалила проект Конвенції про континентальний шельф і відкрила його для підписання.

Відповідно до Конвенції континентальний шельф — це морське дно (включаючи його надра), що простира­ється від зовнішньої межі територіального моря до вста­новлених міжнародним правом меж, над яким прибе-

 

 

режна держава здійснює суверенні права з метою розві­дки і розроблення його природних багатств.

Слід зазначити, що договірні норми, сформульовані в Женевській конвенції 1958 року, не є нормами, в основі яких лежать відповідні звичаєві норми з питань, що стосуються континентального шельфу. Сформульовані з урахуванням практики держав, норми цієї конвенції не повторюють, не розвивають і не конкретизують які-небудь звичаєві норми. Це сталося тому, що практика держав в галузі використання ресурсів континенталь­ного шельфу, що передувала прийняттю конвенції, була занадто обмежена і не носила загального характеру, щоб можна було говорити про вже сформовану міжнарод­но-правову норму в даному питанні.

У Конвенції 1958 року сформульовані в основному нові норми права, тим самим здійснений внесок у про­гресивний розвиток міжнародного права. Вона вперше в міжнародно-узгодженому порядку дала юридичне поняття терміна континентальний шельф, визначила його правовий статус, визнавши і закріпивши за всіма прибережними державами суверенні права над конти­нентальним шельфом із метою розвідки і розробки його природних багатств.

Проте незабаром після вступу Конвенції в силу (10 червня 1963 року) стала очевидною нечіткість у визначенні поняття континентального шельфу. Так, у Конвенції вказувалося: «У даних статтях термін «кон­тинентальний шельф» уживається стосовно: а) до поверхні і надр морського дна підводних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 метрів або за цією межею до такого місця, до якого глибина вод, що покривають, дозволяє розроблення природних багатств цих районів; б) до поверхні і надр подібних підводних районів, що примикають до берегів островів».

Головний недолік полягав у тому, що критерій гли­бини «експлуатабельності», безсумнівно, допускав мож­ливість необмеженого розширення меж континенталь­ного шельфу. Якщо врахувати, що розвиток технічних

засобів, незабаром після 1958 року, дозволив добувати конкреції з глибин у 5-6 тисяч метрів, то на основі Женевської Конвенції 1958 року окремі промислово розвинені держави могли вже претендувати на шельф шириною в тисячі миль. Таким чином, Конвенція формально зрівнювала прибережні держави в правах на шельф, але фактично створювала переваги для технічно розвинених країн.

Побоюючись, що, відповідно до Женевської Конвен­ції про континентальний шельф 1958 року, прибереж­ні держави почнуть розширювати свій шельф до необ­межених меж, деякі держави при приєднанні до Конвен­ції робили спеціальні заяви з цього питання. Напри­клад, французький уряд заявив, що «вираз «прилеглі» райони включає поняття геофізичної, геологічної і гео­графічної залежності, що і pso facto виключає необме­жене розширення континентального шельфу».

У зв'язку з тим, що можливості експлуатації ресурсів шельфу значно переступили за 200-метрові глибини, його зовнішні межі виявилися як би відкритими, тому що термін «приєднувані до берега» ніким не приймався до уваги або, у всякому разі, на думку Міжнародного суду ООН, припускав різноманітне тлумачення. У рішенні Міжнародного суду, прийнятому в 1969 році з питань розмежування континентального шельфу в Північному морі між Данією, Нідерландами і ФРН, підкреслювалося, що «відповідно до міжнародного права правопідстава на континентальний шельф виникає в прибережної держа­ви в силу тієї обставини, що підводні райони дна можуть розглядатися фактично як частина території, стосовно котрої прибережна держава вже здійснює свою владу, тобто в тому значенні, що вони, хоча і покриті водою, ці райони є продовженням цієї території, її розширенням убік моря». Таким чином, Суд висунув доктрину «при­родного продовження суші» під водою й загалом відки­нув критерій «приєднуваності».

Рішення Суду істотно вплинуло на розвиток нових доктрин і поглядів на користь включення в межі кон­тинентального шельфу всієї підводної окраїни матери­ка, аж до абісальних глибин.

 

 

Вже на другій сесії Конференції ООН з морського права (1974 рік, Каракас) постало питання про нове ви­значення поняття континентального шельфу і вироб­лення чітких критеріїв.

У результаті тривалих зусиль багатьох держав уда­лося виробити цілком нові положення у визначенні поняття континентального шельфу, що істотно відріз­няються від положень Женевської Конвенції 1958 року. Відповідно до п.1 статті 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року «континентальний шельф прибереж­ної держави містить у собі морське дно і надра підвод­них районів, що простираються за межі її територіаль­ного моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина тери­торіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простирається на таку відстань».

Відповідно до пункту 3 цієї статті підводна окраїна материка включає продовження континентального ма­сиву, що знаходиться під водою, прибережної держави і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, у тому числі його океанічні хребти або його надра. Вираз «не включають дна океану на великих глибинах» вва­жається недостатньо визначеним. Відповідно до при­йнятої на конференції термінології «глибоководними» вважаються абісальні райони морського дна, глибина над якими звичайно складає більше 3000 метрів. З цієї причини в шельф не включаються океанічні хребти, геологічна характеристика і структура яких відрізня­ється від характеристики континентального шельфу, оскільки такі хребти утворені океанічною корою. До цієї категорії належать серединно-океанічні хребти, що тягнуться на десятки тисяч миль в Атлантичному, Ти­хому й Індійському океанах.

З питань континентального шельфу на III Конферен­ції ООН з морського права була досягнута політико-

правова домовленість на основі волевиявлення всіх учас­ників Конференції про те, що «підводна окраїна мате­рика» буде включати континентальний масив, що зна­ходиться під водою, який складається з трьох частин: а) поверхні і надр самого шельфу; б) континентального схилу; в) підйому.

При виробленні цього визначення компроміс між дер­жавами, що мають широкий шельф, і тими, шельф яких не виходить за межі 200-мильних економічних зон, був досягнутий на основі того, що всі прибережні держави зможуть поширювати суверенні права на ресурси мор­ського дна в межах економічної зони незалежно від того, чи є в цих межах шельф або немає.

Разом із тим враховувалося, що біля сорока держав будуть мати шельф, що виходить за межі 200-мильних економічних зон. Це обумовило необхідність установ­лення чітких дистанційних критеріїв і критеріїв гли­бини для визначення зовнішніх меж континентально­го шельфу. Тому в статті 76 Конвенції з морського пра­ва 1982 року було встановлено, що якщо межа матери­ка простирається далі 200 миль, то зовнішня межа ше­льфу не повинна знаходитися далі 350 миль від вихід­них ліній, від яких відміряється ширина територіаль­ного моря, або не далі 100 миль від 2500-метрової ізоба­ти (лінії, що з'єднує глибини в 2 500 метрів).

Нове визначення веде до встановлення подвійного правового режиму континентального шельфу: режиму в межах 200-мильної економічної зони і за цими ме­жами. Найбільш чітко вираженим показником такого розходження слугують передбачені статтею 82 Конвен­ції з морського права 1982 року відрахування і внески в зв'язку з розробленням континентального шельфу за межами 200 миль.

Природні ресурси континентального шельфу вклю­чають мінеральні й інші неживі ресурси морського дна і його надр, а також живі організми, що належать до «сидячих видів», тобто організми, що у період, коли можливий їхній промисел, або знаходяться в нерухомо-

 

му стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися, інакше як знаходячись у постійному фі­зичному контакті з морським дном або його надрами.

Слід враховувати, що права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового ста­тусу вод, які покривають, і повітряного простору над ним. Оскільки морський простір над континентальним ше­льфом продовжує залишатися відкритим морем, усі дер­жави мають право здійснювати судноплавство, польоти, рибальство, прокладати підводні кабелі і трубопроводи.

Водночас встановлений особливий режим розвіду­вання і розроблення природних ресурсів. Прибережна держава має право в цих цілях будувати відповідні спо­руди й установки, створювати навколо них зони безпе­ки (до 500 м). Здійснення прав прибережної держави не повинно обмежувати прав судноплавства й інших прав інших держав.

Прибережна держава також управі визначати траси для прокладки кабелів і трубопроводів, дозволяти бу­дувати установки і проводити бурильні роботи, споруд­жувати штучні острови.

Україна має суверенні права стосовно розвідування, розроблення і зберігання природних ресурсів, як живих, так і неживих, на морському дні, що утворює континен­тальний шельф України й у його надрах. Ці права реа­лізуються відповідно до законодавства України про кон­тинентальний шельф і Кодексом України про надра.

Відповідно до Кодексу України про надра 1994 року надра є виключною власністю народу України і дають­ся тільки в користування. Угоди або дії, що порушують право власності народу України на надра, є недійсними.

Ділянки континентального шельфу, як використо­вувані, так і не використовувані, входять у державний фонд надр.

Внутрішньодержавна регламентація правового режи­му континентального шельфу має ряд особливостей.

По-перше, відсутній національний закон профільно­го характеру, що повинен безпосередньо регулювати за­значені питання.

По-друге, Конвенція ООН з морського права 1982 ро­ку ратифікована Україною тільки 3 червня 1999 року і тому національне законодавство ще не приведене у відповідність із положеннями цієї конвенції. Тому правовий режим континентального шельфу визначається, поряд із національним законодавством, відповідно до но­рмативних актів СРСР, прийнятих на основі Женевсь­кої конвенції про континентальний шельф 1958 року. Такими актами є: Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про континентальний шельф Союзу РСР» від 6 лю­того 1968 року; Положення про охорону континен­тального шельфу СРСР, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР № 24 від 11 січня 1974 року; Постано­ва Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення робіт на континентальному шельфі СРСР і охорону його при­родних багатств» № 554 від 18 липня 1969 року.

По-третє, питання правового режиму континенталь­ного шельфу торкаються в ряді законодавчих актів незалежної України, зокрема в Кодексі України про надра 1994 року, у Законі України «Про виняткову (морську) економічну зону України» 1995 року та ін­ших, що не тільки істотно доповнюють законодавство колишнього Союзу РСР, але і багато в чому йому не відповідають.

Застосування положень вищевказаних нормативних актів СРСР стосовно континентального шельфу Украї­ни здійснюється на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимча­сової дії на території України окремих актів законо­давства Союзу РСР», відповідно до яких, до прийняття відповідних актів законодавства України, на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР із питань, що не урегульовані законодавством Укра­їни, за умови, що вони не суперечать Конституції і за­конам України.

Слід зазначити, що в Законі України «Про винятко­ву (морську) економічну зону України» хоча і йде мова про континентальний шельф як про ділянку морсько-

 

го дна, що знаходиться під юрисдикцією України, сам правовий режим континентального шельфу згадуєть­ся лише мимохідь. Це пов'язано з тим, що правовий режим виняткової (морської) економічної зони в ме­жах 200 миль дублює режим континентального шель­фу (що у свій час ледве не послужило приводом до скасування інституту континентального шельфу) із тією лише різницею, що природні ресурси континентально­го шельфу знаходяться на морському дні й у його над­рах, а природні ресурси економічної зони — у товщі води над морським дном.

Необхідною умовою, що передує освоєнню природних багатств континентального шельфу, є його розмежуван­ня (делімітація) між прибережними державами. Пов'я­зані з цим питання дуже актуальні для багатьох дер­жав, у тому числі і для України, що протягом декіль­кох років намагається вирішити їх разом із Російсь­кою Федерацією і Румунією (проблема делімітації кон­тинентального шельфу Чорного моря в районі острову Зміїний).

Виходячи з принципів, закладених у статті 6 Женев­ської Конвенції про континентальний шельф 1958 року і статті 83 Конвенції ООН з морського права 1982 року, вирішення таких питань бачиться в наступному:

1. При обгрунтуванні позиції України потрібно
виходити з того, що спірні райони необхідно розгля­
дати як частину території, що вже знаходиться під
владою України, у тому смислі, що, хоча ці райони
покриті водою, вони є продовженням сухопутної те­
риторії України.

2. Переговори про розмежування континенталь­
ного шельфу між Україною і Румунією доцільно
проводити по етапах, із врахуванням основних прин­
ципів розмежування цього шельфу, угод між заінте­
ресованими державами, статті 33 Статуту ООН, стат­
ті 6 Женевської конвенції про континентальний
шельф 1958 року, статті 83 Конвенції ООН з мор­
ського права 1982 року та ін. Кожний етап таких

переговорів повинний закінчуватися укладанням «малої угоди».

На першому етапі доцільно визначити принципи, кот­рими необхідно користуватися при розмежуванні кон­тинентального шельфу. Вважається, що повинен мати місце комплексний підхід до трьох основних принци­пів: розмежування на основі угоди між Україною і Румунією; розмежування на основі особливих обставин; розмежування на основі серединної лінії і лінії одна­кового віддалення.

Другий етап переговорів повинен бути спрямований на опрацювання пропозицій зі встановлення особливих обставин, що повинні бути прийняті за основу при роз­межуванні континентального шельфу. Вважається, що до них потрібно віднести: незвичну конфігурацію бере­гової лінії; історичні підстави (попередні угоди, факт розвідки і підготувки глибинного буравлення шпар, фактичне визнання Румунією приналежності даного району до континентального шельфу колишнього СРСР); протяжність берегової лінії; наявність острова (саме так слід розглядати острів Зміїний) і визнаного права ост­рова на територіальне море і континентальний шельф. Третій етап переговорів повинен визначити вихідні точки відліку, що будуть враховуватися при побудові серединної лінії і лінії однакового віддалення.

Четвертий етап повинен завершитися підписанням широкомасштабної угоди про розмежування континен­тального шельфу між Україною і Румунією.

3. Якщо сторони не досягнуть взаємоприйнятної угоди, вони мають право звернутися в Міжнародний Суд ООН або в іншу міжнародну організацію, до компетен­ції якої входить розгляд таких питань. Проте при цьо­му необхідно враховувати, що рішення міжнародного органу є не підставою для автоматичного розмежуван­ня континентального шельфу, а лише приводом для про­довження переговорів.

 

8. Міжнародний район морського дна (Район)

Морське дно за межами континентального шельфу й економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі — «Ра­йон»). У відповідності зі статтею 1 Конвенції ООН з морського права 1982 року термін «Район» означає дно морів і океанів і його надра за межами національної юрисдикції. Виділення в просторах відкритого моря зони, що має юридичний статус міжнародного району морського дна стало найважливішою новелою в міжна­родному морському праві.

Питання про встановлення режиму Району виник із досягненням технічних можливостей розробки глибо­ководних покладів природних ресурсів.

Оскільки національна юрисдикція прибережних дер­жав у Світовому океані в юридичному смислі поширю­ється на морське дно і його надра в межах континенталь­ного шельфу, межами Району є зовнішні межі контине­нтальних шельфів прибережних держав, іншими сло­вами, це продовження дна і надр глибоководних райо­нів морів і океанів за межами континентальних шель­фів прибережних держав.

Правовий режим, а також порядок дослідження і ви­добутку ресурсів Району урегульований статтями 136-191 Конвенції ООН з морського права 1982 року, що включають такі розділи: «Принципи, що регулюють район», «Освоєння ресурсів Району» і «Орган» (означа­ючий Міжнародний орган з морського дна).

Стаття 137 Конвенції ООН з морського права 1982 року встановлює, що жодна держава не може претенду­вати на суверенітет або здійснювати суверенні права стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів. Ра­йон оголошений Конвенцією «загальною спадщиною людства» (стаття 136). Це означає, що права на ресур­си Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна.

У відповідності зі статтею 140 Конвенції діяльність у Районі здійснюється на благо всього людства і з особли­вим врахуванням інтересів і потреб держав, що розви­ваються, і народів, що не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економіч­них вигод, одержуваних від діяльності в Районі, через відповідні механізми на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання винятково в мир­них цілях усіма державами без будь-якої дискриміна­ції.

Морські наукові дослідження в Районі здійснюють­ся в мирних цілях і на благо всього людства.

Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Райо­ні приймаються заходи, необхідні для забезпечення ефе­ктивного захисту морського середовища від шкідливих для неї наслідків, що можуть виникнути в результаті такої діяльності.

Розділ про освоєння ресурсів Району встановлює, що діяльність у Районі, що конкретно передбачається Кон­венцією, повинна здійснюватися таким чином, щоб спри­яти здоровому розвитку світової економіки і збалансо­ваного росту міжнародної торгівлі, а також сприяти між­народному співробітництву для всебічного розвитку всіх країн, особливо держав, що розвиваються.

У цьому аспекті «ресурси» Району означають усі твер­ді, рідкі і газоподібні мінеральні ресурси, включаючи поліметалічні конкреції, що знаходяться на морському дні Району або в його надрах. Будучи витягнуті з Райо­ну, вони розглядаються як «корисні копалини».

Такі ресурси можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, установлюваних Міжнародним органом з морського права, створюва­ним на підставі Конвенції 1982 року.

У розділі Конвенції, присвяченому функціям і повно­важенням Органу, передбачається, що всі держави-учас-ниці Конвенції і pso facto є членами Органу, що може створювати такі регіональні центри і відділення, які він вважає необхідними для здійснення своїх функцій.

 

Передбачено, зокрема, можливість розвідки і розроб­лення ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу — Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність у Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган має не тільки функції і повно­важення, надані Конвенцією, але і повноваження, що розуміються, необхідні для його здійснення.

У рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секре­таріат. Асамблея, що складається з усіх членів Органу, розглядається в якості вищого такого органу, перед якими звітують всі інші головні органи. Вона також обирає членів Ради, членів правління і генерального директора Підприємства.

Рада є виконавчою інституцією Органу. Вона, зокрема, контролює і координує виконання положень Конвенції з усіх питань і проблем у рамках компетенції Органу і звертає увагу Асамблеї на випадки недотримання та­ких положень.

Слід мати на увазі, що ні положення Конвенції, що стосуються Району, ні будь-які права, надані або здійс­нювані відповідно до неї, не торкаються правового ста­тусу вод, що покривають Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами.

9. Виняткова економічна зона

Інститут виняткової економічної зони є нововведен­ням у міжнародному морському праві. Його поява без­посередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конферен­ції ООН з морського права.

Однією з причин виникнення концепції економіч­ної зони, а потім і її правової регламентації, крім нау­ково-технічної революції, що відкрила реальні можли­вості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, по­служило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територі-

альних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі.

У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з мор­ського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договір­ному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуата­цію живих ресурсів районів відкритого моря, що при­микають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль. Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назус­тріч багатьом державам, що розвиваються, які висуну­ли вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають ве­ликі морські узбережжя, котрі дають географічну мож­ливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали СІЛА, Канада й інші промислово роз­винені держави.

Термін «виняткова економічна зона» стала викорис­товуватися в міжнародних документах і внутрішньодер­жавних актах наприкінці 60-х — початку 70-х років. Його зміст, на думку багатьох учених, означає, що в цій зоні винятково прибережна держава переслідує і задо­вольняє свої економічні інтереси, тобто здійснює суве­ренні права в сфері реалізації своїх економічних інте­ресів.

Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна пере­вищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина терито­ріального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибереж­ної держави (200 миль = 12миль + 188 миль). У цьому

відношенні представляє інтерес, правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а ча­стина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрис­дикції прибережної держави, що має суто цільовий ха­рактер.

Правовий режим виняткової економічної зони пе­редбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами.

Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року пе­редбачає, що прибережна держава здійснює в ній:

а) суверенні права з метою розвідування, розроб­
лення і зберігання природних ресурсів як живих, так
і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в
його водах, що покривають, а також із метою керу­
вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль­
ності з економічного розвідування і розроблення
ресурсів зони (виробництво енергії шляхом викори­
стання води, течій, вітру);

б) вправі споруджувати, а також дозволяти і ре­
гулювати створення й експлуатацію штучних ост­
ровів і установок, установлювати навколо них зони
безпеки;

в) вправі визначати час і місця лову, установлюва­
ти припустимий вилов живих ресурсів, встановлю­
вати умови одержання ліцензій, стягувати збори;

г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення
штучних островів, установок і споруд;

г) дозволяти морські наукові дослідження;

д) вживати заходів із захисту морського середо­
вища. Слід пам'ятати, що суверенні п