Порядок і стадії укладання міжнародних договорів

Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і належить до числа основних прав держав.

Укладання конкретного договору може бути й обо­в'язком держав, коли це випливає з інших договорів. Обов'язком може бути і вступ у переговори з конкрет­ного питання. Так, наприклад, за Договором між СРСР і США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року «сторони зобов'язуються продовжити актив­ні переговори про обмеження стратегічних наступаль­них озброєнь» (ст. XI).

Саме укладання міжнародного договору — це склад­ний процес, що складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної норми між­народного права, формуванні угоди між державами. Вод­ночас деякі юристи-міжнародники нерідко замовчують суть процесу укладання міжнародних договорів, зводя­чи її до чисто технічного процесу безвідносно до форму­вання угоди. Таку спробу зробив, наприклад, Дж. Фіцмо-ріс у Комісії міжнародного права ООН під час обгово­рення проекту статей з права договорів. Проте більшість у Комісії міжнародного права і згодом на Віденській конференції з права міжнародних договорів не погоди­лися з таким формальним підходом.

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного дого­вору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, під­писання договору, ратифікація й інші засоби виражен­ня згоди на обов'язковість договору, такі, як затверджен­ня, прийняття, приєднання, обмін документами, що утво­рюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів».

У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11):

— перша стадія — прийняття тексту. Текст при­
ймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у
його впорядкуванні, а для багатостороннього догово­
ру — більшістю в дві третини учасників конференції.
Прийняття тексту не накладає на учасників юридич­
них зобов'язань;

— друга стадія — встановлення автентичності те­
ксту, що здійснюється шляхом підписання або пара­
фування тексту договору або заключного акту конфе­
ренції, що містить цей текст;

— третя стадія — згода на обов'язковість договору,
що може бути виражена підписанням, ратифікацією, при­
йняттям, затвердженням або приєднанням у залежно­
сті від порядку, передбаченого в самому договорі.

Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій:

— призначення уповноважених для ведення перего­
ворів;

— пред'явлення і перевірка повноважень;

— узгодження тексту договору;

— обговорення і прийняття тексту договору;

— аутентифікація (парафування) договору;

— підписання договору;

— заява застережень;

— ратифікація договору;

— обмін і депонування ратифікаційних грамот;

— промульгація (опублікування) договору;

— реєстрація договору в ООН.

У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язко­во, щоб укладання кожного договору проходило всі на­звані стадії. Це залежить від форми договору і від до­мовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикла­дом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрід­ним, спрощеним засобом укладання міжнародного

договору, при якому угода оформляється шляхом обмі­ну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, не­зважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність та­ких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Ві­денської конвенції).

Питання про стадії укладання міжнародного дого­вору тісно пов'язане із правом на участь держав в укла­данні міжнародного договору. Право на участь поши­рюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалеж­но від визнання держави або його уряду іншими учас­никами. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголо­шує незаконним режим, встановлений у країні з пору­шенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії.

Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх до­говорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб дого­вори могли запроваджуватися в життя, сторони повин­ні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З при­пиненням договору таке визнання анулюється. Спіль­на участь у багатосторонньому договорі не означає офі­ційного взаємного визнання. У практиці застосовува­лися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження ро­билися, наприклад, арабськими державами у відношен­ні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосто­ронніх договорів. У такому випадку договір між відпо­відними державами не діє.

Наявність дипломатичних або консульських відно­син не служить необхідною умовою для участі в будь-

 

якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання.

Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укла­данні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулю­ються внутрішньодержавним правом держав, насампе­ред їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами.

Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації по­винен мати на це відповідні повноваження. Певні поса­дові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать:

— глави держав;

— глави урядів;

— міністри закордонних справ.

Віденські конвенції (статті 7) містять і більш загальне положення, відповідно до якого особа вважається такою, що представляє державу, якщо з практики або з інших обставин виявляється, що ця особа розглядалася як така, що представляє державу, без пред'явлення повноважень. Глава дипломатичного представництва не потребує повноважень для прийняття тексту договору між дер­жавою і країною, що представляється, у якій він акре­дитований. Проте для підписання договору йому необ­хідні спеціальні повноваження.

Отже, у переважній більшості випадків органи дер­жави, укладаючи міжнародні договори, діють через спе­ціально на це уповноважених осіб. Для цього їм вида­ються особливі документи, що називаються повноважен­нями. У повноваженнях засвідчується право на веден­ня переговорів, прийняття договору, установлення його автентичності, підписання або інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору. Повноваження мо-

жуть видаватися не на всі стадії укладання договору, а, наприклад, тільки на ведення переговорів без права під­писання договору. Повноваження на ведення перегово­рів самі по собі не дають права на підписання договору. Повноваження повинні видаватися компетентними органами держави відповідно до її внутрішньодержав­ного права. Компетентний орган може бути зазначений у правилах процедури міжнародної конференції, на якій приймається договір. Так, у правилах процедури Віден­ської конференції ООН з права договорів установлюва­лося, що повноваження представникам держав повин­ні бути видані главою держави, главою уряду або міні­стром закордонних справ.

Міжнародна організація може бути представлена або особою, забезпеченою відповідними повноваженнями, або особою, яка відповідно до правил організації представ­ляє її без необхідності пред'явлення повноважень. Пред­ставники держав при міжнародній організації або при однім із її органів можуть без повноважень приймати текст договору в цій організації або органі (стаття 7 Віденської конвенції 1986 року).

Повноваження повинні пред'являтися на початку пе­реговорів. У них указуються: прізвище, ім'я і по бать­кові уповноваженого, а також його посада або ранг у тих випадках, коли це необхідно. Далі вказується те коло питань, у відношенні яких відповідна особа або делегація правочинні здійснювати ті або інші дії (на­приклад, вести тільки переговори або також підписати договір, брати участь у роботі конференцій і т.д.). Окре­мого повноваження на парафування не видається. Воно охоплюється повноваженнями на ведення переговорів. Найменування угоди або договору в повноваженнях повинно відповідати назвам актів, що вже узгоджені між сторонами.

У випадку, коли делегація уповноважена вести пере­говори, а угоду має бути вироблено в ході переговорів, у повноваженнях указується: «...на ведення переговорів і підписання відповідної угоди, що буде вироблена в результаті цих переговорів».

 

У тих випадках, коли підписання угоди супроводжу­ється застереженням, воно повинно бути включене в текст повноважень.

Якщо під час підписання того або іншого міжнарод­ного договору представником держави було зроблене відповідне застереження, то під час підписання докуме­нтів про наступне продовження дії даного міжнародно­го договору в повноваження представника держави впи­сується те ж застереження, що було зроблене під час підписання самого договору.

Коло осіб, які не потребують повноважень і вважа­ються такими, що представляють свою державу ex officio, відповідно до статті 7 Віденських конвенцій має роз­ширене тлумачення. Так, у нього входять:

а) глави держав, глави урядів і міністри закор­
донних справ — із метою вчинення всіх актів, що
належать до укладання договору;

б) глави дипломатичних представництв — із ме­
тою прийняття тексту договору між державою, що
акредитує, і державою, при якій вони акредитовані;

в) представники, уповноважені державами пред­
ставляти їх на міжнародній конференції або в якій-
небудь міжнародній організації, або однім із її орга­
нів, — із метою прийняття тексту договору на
такій конференції, у такій організації або в такому
органі.

Отже, останні дві категорії осіб повинні мати повно­важення на підписання договору. Проте у випадку осо­бливої важливості глава уряду і міністр закордонних справ за домовленістю учасників договору також мо­жуть наділятися повноваженнями на підписання дого­вору від імені держави. Прикладом може слугувати підписання главами урядів восьми соціалістичних дер­жав Варшавського договору про дружбу, співробітниц­тво і взаємну допомогу від 14 травня 1955 року. У той же час багато важливих міжнародних угод, укладених в період другої світової війни СРСР, США й Англією, підписувалися главами урядів цих держав без повнова­жень, ex officio. Такими є Тегеранські, Ялтинські і Пот-

сдамські угоди. На їхню справжність це ніяк не впли­нуло.

Держави самі за своїм розсудом визначають упов­новажених і склад делегацій на переговорах. Як пра­вило, повноваження видаються тільки своїм громадя­нам. Але бувають і винятки. Так, у ноті від 27 серпня 1943 року Радянський уряд уповноважив американсь­кого генерала Д. Эйзенхауера підписати від імені Ра­дянського уряду умови капітуляції Італії. У свою чер­гу, радянський представник був уповноважений уряда­ми США й Англії підписати від їхнього імені умови перемир'я з Болгарією, Угорщиною і Румунією.

При укладанні двосторонніх договорів учасники об­мінюються повноваженнями (звичайно оригіналами), а при укладанні багатосторонніх договорів повноважен­ня здаються в секретаріат конференції або організації і ним перевіряються або ж створюється спеціальний комітет з перевірки повноважень. Порядок перевірки й умови дійсності повноважень визначаються правила­ми процедури конференцій. Комітет подає на затверд­ження конференції свою доповідь, у якій констатуєть­ся справжність (або недійсність) повноважень представ­ників держав. Дійсність повноважень при укладанні двосторонніх договорів нерідко констатується в преам­булі таких Міжнародних договорів.

При укладанні договору уповноважені повинні дія­ти точно на підставі й у межах своїх повноважень. Будь-який акт з укладання договору, зроблений осо­бою, на те уповноваженою, або з порушенням повнова­жень, не породжує для держав ніяких правових нас­лідків, якщо тільки він надалі не буде підтверджений компетентним органом цієї держави. У невідкладних випадках можуть видаватися тимчасові повноважен­ня, направлені телеграмою, при цьому наприкінці те­леграми вказується, що «справжні повноваження бу­дуть подані додатково».

Від повноважень необхідно відрізняти інструкції уповноваженим. Інструкції визначають позицію делега-

ції з обговорюваних питань. Це внутрішній документ делегації, і звичайно до відома інших учасників він офі­ційно не доводиться. Тому договір, укладений у пору­шення інструкцій, не втрачає своєї юридичної дійсності і значення.

У статті 47 Віденської конвенції про право міжна­родних договорів говориться про інструкції: «Якщо пра­вомочність представника на вираження згоди держави на обов'язковість для неї конкретного договору обумов­лено спеціальним обмеженням, то на недотримання цим представником такого обмеження не можна посилати­ся як на підставу недійсності вираженої ним згоди, якщо тільки інші держави, що приймали участь в переговорах, не були сповіщені про обмеження до вираження представником такої згоди».

Вироблення узгодженого тексту договору є першою обов'язковою стадією в процесі укладання міжнародно­го договору. Основним методом підготування такого тексту є переговори між державами, що домовляються.

Сучасне міжнародне право встановлює певні принци­пи, що повинні дотримуватися під час переговорів з укла­дання міжнародних договорів, щоб ці переговори дали позитивні результати. До них належать:

— принцип рівноправністі сторін;

— неприпустимість дискримінації в запрошенні за­
інтересованих учасників;

— неприпустимість диктату і втручання у внутріш­
ні справи.

Якщо договір готується в обстановці нерівноправ­ності, неповаги суверенітету партнера у переговорах, а тим більше окупації його території, такий договір і за змістом буде неминуче носити нерівноправний харак­тер. Держава вправі відмовитися від переговорів у та­ких умовах.

Міжнародна практика виробила три основні форми підготовки узгодженого тексту міжнародного договору: а) звичайні дипломатичні канали (при підготовці двосторонніх, рідше багатосторонніх, договорів);

б) міжнародні конференції;

в) міжнародні організації (при підготовці багато­
сторонніх договорів).

Як правило, текст договору складається одним із цих засобів. Але бувають випадки, коли той самий договір у процесі підготовки проходить усі три форми.

Звичайними дипломатичними каналами є постійні дипломатичні представництва держав, що домовляють­ся. Через них ведуться попередні переговори, обмін дум­ками по основних пунктах проекту майбутнього дого­вору. Вони здійснюються шляхом нотного листування й усних бесід із відповідними пам'ятними записками і меморандумами. Двосторонні переговори можуть вес­тися за допомогою посилання спеціальних делегацій

(місій).

Кожна сторона виставляє свої пропозиції, свій про­ект договору. У ході переговорів вони поступово, у ре­зультаті врахування взаємних інтересів, погоджують­ся. З'являється єдиний узгоджений текст міжнародно­го договору. З проектом договору може виступити й одна сторона. У цьому випадку він може бути покладе­ний, за згодою інших учасників, в основу обговорення. Але й у цьому випадку в ході переговорів відбувається процес узгодження воль їх учасників, народжується один узгоджений проект договору.

Підготовці проектів важливих міжнародних догово­рів часто передує так звана попередня домовленість з принципових питань майбутнього договору. Так, перед укладанням Гельсінського акту НБСЄ, між його май­бутніми учасниками в березні 1975 року були проведе­ні консультації. Попередня домовленість може фіксу­ватися в спільних заявах і комюніке про результати переговорів. Іноді укладений договір містить зобов'я­зання сторін укласти на його основі якийсь інший до­говір. Відомі випадки, коли обмін думками про зміст важливого договору здійснюється шляхом обміну лис­тами між главами урядів або держав.

Другою важливою формою переговорів з укладання міжнародного договору є міжнародні конференції пов-

поважних представників держав. Особливість цієї фор­ми полягає в тому, що їй передує попередня організацій­на підготовка, а процес укладання договору підпоряд­кований чітким правилам процедури, прийнятим на конференції.

Зазвичай міжнародними конференціями називають­ся форуми з укладання міжнародних договорів, у той час як наради з укладання двосторонніх договорів на­зиваються просто переговорами.

Сучасна міжнародна практика виробила і таку фор­му міжнародних конференцій, як наради на вищому рівні держав і урядів заінтересовних держав (напри­клад, у рамках НБСЄ (нині: ОБСЄ), зони Чорноморсько­го економічного співробітництва (ЧЕС), СНД та ін.).

Усе більше поширення в міжнародній практиці одер­жує розробка текстів багатосторонніх договорів у міжна­родних організаціях. Проекти таких договорів нерідко підготовлюються міжнародними органами, зокрема ор­ганами ООН. Так, проект договору про принципи діяль­ності держав у космічному просторі, спочатку розробля­вся юридичним підкомітетом Комітету ООН з космосу, конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримі­нації пакти про права людини — Комісією з прав людини, угоди, що кодифікують міжнародне право, — Комісією з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародн права ООН. У Комісії міжнародного права був розроблений ряд проектів статей, що пізніше обговорювалися на міжнародних конференціях, скликаних ООН, і були прийняті в якості Міжнародних конвенцій, серед них: чотири Женевські конвенції 1958 року з питань морського права, Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини, Віденська конвенція 1963 року про консульські зносини, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція ООН з морського права 1982 року та ін.

Значну роботу з підготовки міжнародних конвен­цій у даний час проводять міжнародні спеціалізовані установи ООН. Особливо велика кількість конвенцій підготовлена і прийнята Міжнародною організацією

праці (МОП) — більше 130 конвенцій. Серед них: кон­венції про заборону примусової праці, заборону дискри­мінації в галузі праці, про тривалість робочого часу і часу відпочинку, охорону праці підлітків та ін. Ряд кон­венцій підготовлений з ініціативи Організації Об'єдна­них Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003), Між­народної морської організації (ММО) та ін.

Прийняття тексту міжнародного договору виража­ється в особливій процедурі голосування, за допомогою котрої уповноважені представники держав висловлюють свою згоду з формулюваннями тексту договору. Форма прийняття визначається як формою переговорів, так і заздалегідь за згодою сторін, зафіксованій, наприклад, у правилах процедури міжнародної конференції.

Двосторонні угоди і договори з невеликим числом держав приймаються одноголосно всіма державами, що беруть участь у переговорах. Так, наприклад, був при­йнятий Договір про Антарктику на Вашингтонській конференції 1959 року, у якій брало участь 12 держав. У минулому принцип одноголосності застосовувався в усіх випадках.

Пізніше в зв'язку з появою великого числа держав тексти міжнародних договорів на широких міжнарод­них конференціях стали прийматися більшістю в дві третини голосів, якщо правила процедури не передба­чали іншого (ст. 9 Віденської конвенції).

Багато міжнародних конференцій, в яких брали участь майже всі держави світу, приймали договори двома третинами голосів. Так було на Женевській кон­ференції 1958 року з морського права, Віденських кон­ференціях 1961, 1963 і 1969 років з дипломатичного і консульського права і права договорів. Але тоді рішен­ня будь-якої більшості були не обов'язкові для незгод­ної з ними меншості.

В останні роки при прийнятті тексту договору був використаний принцип консенсусу — прийняття текс­ту договору без голосування на основі загальної згоди учасників форуму. Консенсус постав більш конструк-

тивним засобом досягнення угод по самих складних питаннях міжнародного життя і, отже, більш надійним шляхом забезпечення їхнього ефективного здійснення і виконання.

Консенсус припускає прийняття рішень усіма дер­жавами на основі добровільних поступок, поваги суве­ренітету один одного, рівності і взаємного визнання ін­тересів сторін, крім диктату, тиску або прийняття рі­шень механічною більшістю голосів на конференції. Загальновідомим є казус, що виник у 1982 році при прийнятті консенсусом Конвенції ООН з морського права, коли Мальта, що заперечувала проти окремих положень договору, заблокувала прийняття конвенції. Тільки довгі переговори і досягнення компромісу роз­блокували процес прийняття цього договору шляхом консенсусу.

На конференціях прийняття тексту договору прохо­дить, у свою чергу, декілька стадій: у відповідному ко­мітеті, а потім на пленарному засіданні конференції. Кожна стаття, а іноді частина статті, приймається окре­мо, і тільки наприкінці конференції приймається дого­вір у цілому.

Правила процедури визначають і форму голосуван­ня. Зазвичай воно провадиться підняттям рук або вста­ванням. У важливих випадках застосовується так зва­не поіменне голосування за алфавітом назв держав, що беруть участь у конференції, починаючи з держави, ко­тра визначається головою за жеребом. Результати та­кого голосування по окремій статті і за договором у цілому заносяться в протоколи конференції.

Прийняття тексту договору, складеного в міжнарод­ній організації, відбувається відповідно до правил голо­сування, застосовуваним у тому її органі, що приймає договір. Статути деяких міжнародних організацій пря­мо встановлюють процедуру прийняття розроблюваль-них ними договорів. Так, відповідно до статті 19 Стату­ту МОП, конвенції про працю приймаються двома тре­тинами голосів присутніх на конференції делегатів.

Аналогічна процедура прийняття міжнародних конвен­цій передбачена в статутах ЮНЕСКО (стаття IV), ВООЗ (стаття 19) та ін.

У статутах же інших міжнародних організацій нічо­го не говориться про прийняття текстів розроблюваль-них ними міжнародних договорів і про процедуру та­кого прийняття. Так, ні в Статуті ООН, ні в правилах процедури Генеральної Асамблеї й інших головних органів ООН немає правил про порядок прийняття тек­стів договорів, розроблених у цих органах. Відповідно до сформованої в Генеральній Асамблеї ООН практики, ці договори приймаються відповідно до процедури го­лосування, передбаченої для постанов з важливих пи­тань, тобто більшістю в дві третини присутніх і тих, хто бере участь у голосуванні (стаття 18 Статуту Організа­ції Об'єднаних Націй).

Текст міжнародного договору на Генеральній Асам­блеї приймається шляхом голосування резолюції про схвалення, до якої додається текст прийнятого дого­вору.

Після того як текст договору в результаті перегово­рів узгоджений і прийнятий, стає необхідним якимось чином зафіксувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам із боку уповноважених. Процедура, за допомогою котрої прийнятий текст договору об'явля­ється остаточним, називається встановленням автенти­чності тексту. Це особлива стадія в укладанні міжна­родного договору, тому що всякий уряд, перед тим, як узяти на себе зобов'язання за договором, повинен точно знати, який же його остаточний текстуальний зміст.

Процедура встановлення автентичності тексту визна­чається або в самому тексті, або шляхом угоди між державами, що домовляються (стаття 10 Віденської кон­венції 1969 року). Раніше ця стадія укладання міжна­родного договору не виділялася окремо. Причина по­лягала в тому, що встановлення автентичності тексту за часом збігалося з підписанням договору. Проте в міру появи нових засобів укладання міжнародних до-

говорів, зокрема в органах і в рамках міжнародних ор­ганізацій, стало очевидним, що підписання договору має більш важливу функцію, ніж просто встановлення ав­тентичності його тексту. З іншого боку, з'явилися нові форми встановлення автентичності тексту договору, не пов'язані з підписанням його уповноваженими.

В даний час застосовуються такі форми встановлен­ня автентичності тексту міжнародних договорів:

— парафування;

— включення тексту договору в заключний акт між­
народної конференції, на якій він був прийнятий;

.— включення тексту договору в резолюцію міжна­родної організації;

— інша узгоджена процедура.

Крім того, якщо після прийняття тексту міжнарод­ного договору має місце його підписання, у тому числі підписання ad referendum, то в цьому випадку основна функція підписання зливається з функцією встанов­лення автентичності тексту. Інакше кажучи, у цьому випадку укладання договору наче б то минає стадію встановлення автентичності тексту.

Парафування — це встановлення автентичності те­ксту договору ініціалами уповноважених держав, що домовляються у свідчення того, що даний узгоджений текст договору є остаточним. Парафування може нале­жати як до окремих статей договору, так і до всього договору в цілому. Оскільки парафування, по суті, не є підписанням (деякі вчені називають його попереднім підписанням), через те що не виражає згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору, то спе­ціальних повноважень на парафування не потрібно.

Мета парафування більш вузька — бути доказом ос­таточного узгодження тексту міжнародного договору. Після парафування текст не може бути змінений на­віть за згодою між уповноваженими. Парафування до­зволяє уникнути можливих спорів і непорозумінь щодо формулювань положень договору. У цьому акті полягає його основне значення. Але парафування, проте, не за-

міняє підписання договору, що є самостійною стадією укладання договору. Тому у випадку підписання між­народного договору після його парафування датою, коли держава стає стороною, що підписала договір, є день під­писання, а не день парафування.

Слід мати на увазі, що парафування зазвичай засто­совується при укладанні двосторонніх договорів.

В останні роки часто застосовуються нові методи встановлення автентичності текстів договорів. У відно­шенні багатосторонніх договорів воно нерідко приймає форму резолюції якогось органу міжнародної органі­зації або підписання тексту компетентним представ­ником організації. Наприклад, у Міжнародній органі­зації праці конвенції, прийняті конференцією МОП, під­писуються головою і генеральним директором МОП (стаття 19 Статуту МОП). У цьому випадку підпис має функцію посвідчення автентичності прийнятого тексту (державами ці конвенції не підписуються).

На міжнародних конференціях тексти прийнятих до­говорів часто включаються в заключні акти конферен­цій у якості додатків, хоча і не завжди. Але в будь-якому випадку підписання заключного акту не означає підписання перерахованих у ньому договорів, для чого потрібно спеціальний підпис. Підписання заключного акту означає лише встановлення автентичності прий­нятого конференцією тексту міжнародного договору.

Представники держав, що ведуть переговори, займа­ються в ході їх тільки упорядкуванням тексту догово­ру, прийняттям його і встановленням автентичності тексту. Всі ці дії належать тільки до цього процесу — процесу переговорів стосовно тексту договору. Тому ніякі дії, здійснені на цих стадіях, у тому числі і голоси, подані представниками за прийняття тексту договору в цілому, не можуть розглядатися як вираження згоди держав на обов'язковість для них самого договору. Така обов'язковість наступає в результаті висловлення від­повідної згоди держав. Вираження згоди держав на обов'язковість для них міжнародного договору є завер­шальною стадією його укладання.

 

Відповідно до статті 11 Віденської конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору може бути виражена:

— підписанням договору;

— обміном документами, що утворюють договір;

— ратифікацією договору, його прийняттям, затверд­
женням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
способом, про який умовилися.

Згода держави на обов'язковість для неї договору може належати до частини договору, якщо це дозволе­но договором або якщо з цим згодні інші держави, що домовляються. Деякі договори передбачають таку мож­ливість. Тоді допустима часткова ратифікація, затвер­дження, приєднання і т.д.

Що стосується підписання, то деякі юристи оспорю­ють можливість підписання тільки окремих частин договору. Віденська конвенція 1969 року в статті 17 не робить якихось застережень на цей рахунок. Крім того, ця стаття передбачає, що згода держави на обов'яз­ковість для неї договору може бути альтернативною, якщо сам договір допускає вибір між альтернативними положеннями і якщо при вираженні згоди ясно зазна­чено, до якого з цих положень ця згода належить. Мож­ливість альтернативної згоди зустрічається в деяких конвенціях МОП, у Загальному акті про мирне вирі­шення міжнародних спорів, але ця практика не одер­жала широкого поширення.

Підписання є найважливішим засобом вираження згоди держави на обов'язковість для неї міжнародного договору. Як відзначав Г.І. Тункін, донедавна підпи­сання договору вважалося обов'язковою стадією його укладання. Проте за останні десятиліття з'явилися до­говори, що цієї стадії не проходять. Наприклад, конвен­ції, прийняті МОП, не підписуються представниками держав, а ратифікуються державами без підписання. Проте підписання залишається найважливішою стаді­єю укладання договору, і, може бути, тому датою укла­дання договорів вважається день їхнього підписання.

Існуюча договірна практика свідчить про зростаючу

тенденцію до того, що все більше число міжнародних договорів, особливо зі спеціальних питань, укладаються шляхом підписання. За даними угорського професора Харазті, 80% сучасних договорів не передбачають їх­ньої ратифікації. Тому можна вважати, що в тих випад­ках, коли в договорі немає вказівок про те, чи є підпи­сання або ратифікація остаточною згодою на обов'яз­ковість договору, слід вважати, що таким є підписання. На Віденській конференції 1968 року презумпція ра­тифікації в цьому випадку була відхилена. Якщо ж договір підлягає ратифікації або затвердженню, то під­писання не закріплює згоди держави на обов'язковість для неї цього договору. Проте і в цім випадку підпи­сання викликає важливі юридичні наслідки, як-от:

1) воно надає право державі, що підписала договір,
учинити ратифікацію, затвердження і т.д.;

2) воно ставить за обов'язок державі утриматися
від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети,
доти, поки держава не висловить ясно свого наміру
не ставати учасницею цього договору.

Ще в 1926 році в справі про Верхню Сілезії Постійна палата міжнародного правосуддя визнала, що якщо до­говір підлягає ратифікації, то зловживання державою, що підписала договір, своїми правами протягом пері­оду, що передує ратифікації, може означати порушення його зобов'язань за договором.

В даний час обов'язок держав утримуватися після під­писання договору від дій, що позбавили б договір його об'єкта і мети, знайшов підтвердження у Віденській кон­венції про право міжнародних договорів 1969 року (стат­тя 18) і в договірній практиці.

Відповідно до статті 12 Конвенції 1969 року згода держави на обов'язковість для неї договору виража­ється шляхом підписання договору представником дер­жави, якщо:

а) договір передбачає, що підписання має таку
силу;

б) іншим чином встановлена домовленість дер­
жав, котрі беруть участь у переговорах, про те, що
підписання повинно мати таку силу;

в) намір держави додати підписанню таку силу витікає з повноважень її представника або було ви­ражено під час переговорів.

Якщо ж договір уже набрав сили (або вступає вна­слідок даного підписання), то з моменту підписання договору даною державою для неї набувають повної сили всі постанови цього договору. Підписання міжнародно­го договору може бути:

— остаточним;

— неостаточним;

— умовним (ad referendum).

Підписання ad referendum робиться представником за умови, що воно потребує наступного затвердження урядом, або ратифікації, або прийняття компетентним органом держави. Проте підписання ad referendum є саме підписанням, хоча і не остаточним, і тому його потрібно відрізняти від парафування.

Головна різниця між підписанням ad referendum і парафуванням полягає у такому:

1) у той час як підписання" ad referendum є засо­
бом вираження згоди держави на обов'язковість для
неї договору, парафування як загальне правило об­
межується встановленням автентичності тексту до­
говору і не може бути перетворене в остаточне під­
писання простим підтвердженням;

2) у той час як підтвердження підписання ad
referendum має зворотну силу, тобто робить державу
стороною, що підписала договір, із моменту підпи­
сання ad referendum, підписання, здійснене після па­
рафування, зворотної сили не має;

3) розходження є і за формою: ad referendum не
здійснюється постановкою тільки ініціалів, як пара­
фування. Тому на підписання ad referendum також
потрібні повноваження.

Підписання ad referendum, якщо воно підтверджу­ється державою, означає остаточне підписання договору з усіма юридичними наслідками, про які говорилося вище.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється на основі принципу альтерната (чергу­вання). Відповідно до нього, у екземплярі двосторон­нього договору, призначеного для даної держави, що домовляється, найменування цієї держави, підписи її уповноважених, печатки, а також текст договору на мові даної держави поміщаються на першому місці. Для під­писів першим місцем вважається місце під текстом із лівої сторони (у тексті арабською мовою — із правої) або ж, якщо підписи ставляться один під іншим, — верх­нє місце. На примірнику договору, призначеного для другої сторони, підписи ставляться в зворотн