Міжнародні акти про права людини і законодавство України

З огляду на особливу важливість прав і свобод лю­дини, що містяться в міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодав­стві України у формі прав і свобод людини і громадя­нина, представляється доцільним провести порівняль­ну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини.

Такий аналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дуже важливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метою усвідомлення кожним громадянином України демок­ратичності Основного Закону держави, його спрямова­ності на забезпечення і реалізацію прав і свобод люди-

ни і громадянина і виконання ними обов'язків у прак­тично повній відповідності з найвищими міжнародни­ми мірками.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Рівність прав і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх перед законом і судом.. «Всі люди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону. У цьо­му відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національ­ного або соціального походження, майнового станови­ща, народження або іншої обставини» (стаття 26 Між­народного пакту про громадянські та політичні права). «1. Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кож­ний має право при розгляді будь-якого карного обвину­вачення, пред'явленого йому, або при визначенні його прав і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підста­ві закону. Преса і публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркувань мо­ралі, суспільного порядку або державної безпеки в демо­кратичному суспільстві або коли того вимагають інтере­си приватного життя сторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — при особливих обста­винах, коли публічність порушувала б інтереси правосуд­дя; проте будь-яка судова постанова по карній або циві­льній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншо­го або коли справа стосується матримоніальних супере­чок або опіки над дітьми» (стаття 14 Міжнародного па­кту про громадянські та політичні права).

«Громадяни мають рівні конституційні права і сво­боди та є рівними перед законом. Не може бути приві­леїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, по­літичних, релігійних та інших переконань, статі, етні-

чного та соціального походження, майнового стану, міс­ця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2 статті 24 Конституції України).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непоруш­ними» (стаття 21 Конституції України).

Рівність усіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною мірою обов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повинний керу­ватися тільки законом, а не якимись сторонніми мірку­ваннями; що не приймаються до уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовим захистом або відповідає перед судом за свої дії. Обо­в'язок притримуватися закону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а також юри­дична відповідальність перед законом за його порушен­ня є рівним для всіх громадян.

Рівність прав і свобод людини і громадянина озна­чає, що вони признаються за всіма людьми рівною мі­рою, не припускається дискримінація в користуванні правами на яких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і її соціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав, що не носить остаточний характер.

Рівність прав і свобод признається за людиною неза­лежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до су­спільних об'єднань, а також інших обставин. У залеж­ності від перерахованих вище й інших особистих і со­ціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї або допущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.

Рівність прав і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки.

Треті статті Міжнародного пакту про економічні, со­ціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказують на те, що дер­жави, котрі беруть участь у даних пактах зобов'язу­ються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право

користуватися всіма економічними, соціальними, полі­тичними, громадянськими і культурними правами, пе­редбаченими в пактах.

«Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: на­данням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здо­бутті освіти і професійній підготовці, у праці та винаго­роді за неї; спеціальними заходами щодо охорони пра­ці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєд­нувати працю з материнством; правовим захистом, ма­теріальною і моральною підтримкою материнства і ди­тинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (ч. З статті 24 Конституції України).

Специфіка захисту прав жінок на рівність обумов­люється рядом чинників. Справа в тому, що коло груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспіль­ства, держави і навіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь і пенсіонери, ін­валіди і безробітні, біженці, представники національ­них меншин та ін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловіками набагато частіше бувають обмежені у використанні своїх кон­ституційних прав.

Відповідно до міжнародної Конвенції «Про ліквіда­цію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні до жінок означає будь-яке розрізнення, ви­ключення або обмеження за ознакою статі, що направ­лене на ослаблення або зводить нанівець визнання, ко­ристування або здійснення жінками, незалежно від їх­нього родиного стану, на основі рівноправністі чолові­ків і жінок, прав людини й основних свобод у політич­ній, економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.

Вкрай загострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, коли становище жінок усклад­нюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як «фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Мож-

на зазначити і зменшення кількості шлюбів, різке па­діння народжуваності, велику дитячу і материнську смертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції Укра­їни перерахована достатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця, можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявила­ся жінка в нашому суспільстві.

Рівність прав і свобод людини і громадянина Кон­ституція розуміє як рівність можливостей, а не як фак­тичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силу суб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує свої можливості, розкри­ває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здіб­ності до ініціативної, самостійної діяльності, що забез­печує відповідний рівень життя.

Зрозуміло, держава повинна використовувати право­ві засоби для зменшення різкої різниці в прибутках громадян. У цих цілях застосовується диференційова­на система податків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба з кримінальними джере­лами прибутків, що мають широке поширення в житті суспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеть­ся дуже слабко і неефективно, що призводить до неви­правданого збільшення розшарування населення за прибутками і матеріальним забезпеченням.

Законодавство може закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Держава надає пере­важне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншими використовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасники війни та ін.). На­дані цим верствам і категоріям громадян переваги при­родні і ні в якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.

Гарантованість прав і свобод особи

Цей принцип одержує правове вираження в різнома­нітних формах — і як спільний початок, властивий ре­алізації всього обсягу прав і свобод особи, і за допомо­гою закріплення конкретних гарантій. Як загальна під­става правового статусу зазначений принцип закріпле-

ний у ряді статей Конституції. Стаття 3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конститу­ційного ладу обов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2 статті 22 Конституції України також установлено, що «Консти­туційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Ці загальні принципи конкретизовані через консти­туційну вимогу неможливості звуження змісту й обся­гу існуючих прав і свобод. Конституція категорично забороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття 157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроек­ту про внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з надання висновку сто­совно конституційності такого законопроекту. При від­сутності позитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цих загальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкрет­ного права і свободи людини і громадянина супровод­жується вказівкою на умови і засоби гарантій його реалізації.

Суб'єктом, на котрого насамперед покладаються га­рантії здійснення прав і свобод, є держава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина 2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою зако­нодавчої діяльності.

Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Ко­жен має право звертатися за захистом своїх прав до Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знахо­диться на законних підставах в Україні, має право зве­ртатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, який здійснює пар-

ламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (див. статтю 101 Конституції України).

Відповідну діяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет Міністрів України й інші дер­жавні органи. Проте передбачена Конституцією держав­на система, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує. Причиною тому є: від­сутність необхідних механізмів і умов для реалізації багатьох конституційно закріплених прав і свобод гро­мадян; відсутність у ряді випадків необхідної законо­давчої бази; бюрократизм державного апарату, що до-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.

Завдання зі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державні структури. У систему та­кого роду суб'єктів входять і органи місцевого самовря­дування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, на­самперед, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації. Конституція України розшири­ла рамки участі і самої людини в захисті своїх прав і свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпції невинності. Підозрюваний, обвину­вачуваний або підсудний не зобов'язаний доводити свою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь. Обвинувачення не може грунтуватися на дока­зах, отриманих незаконним шляхом. Підозрюваний, об­винувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхня провина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, що вступив у силу. Ні­хто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. У випадку скасування судового рішення як непра­восудного, держава відшкодовує матеріальний або мора­льний збиток тим, кому він заподіяний.

Право громадян на юридичний захист від незакон­них дій посадових осіб і державних органів

«3. Кожна держава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується:

a) забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої,
визнані в дійсному Пакті, порушені, ефективний за­
сіб правового захисту, навіть якщо це порушення було
зроблено особами, що діяли в офіційній якості;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист будь-
якої особи, яка потребує такого захисту, установлю­
валося компетентними судовою, адміністративною або
законодавчою владою або будь-яким іншим компе­
тентним органом, передбаченим правовою системою
держави, і розвивати можливості судового захисту;

c) забезпечити застосування компетентною вла­
дою засобів правового захисту, коли вони надають­
ся» (п. З статті 2 Міжнародного пакту про грома­
дянські і політичні права).

«Права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб» (чч. 1,2 статті 55 Конституції України).

«Кожен має право після використання всіх національ­них засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­зацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими зако­ном засобами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 Конституції України).

Серед засобів захисту суб'єктивних прав і свобод лю­дини і громадянина дуже важлива роль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист може здійснюватися в по­рядку конституційного, цивільного, карного або адміні­стративного судочинства.

Вперше в Конституції України передбачене і гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій або без­діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб. Цим самим створе-

ний реальний механізм відповідальності держави пе­ред людиною за свою діяльність, здійснення нею обо­в'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охоро­ні прав і свобод людини.

З моменту вступу України в Раду Європи громадя­нам України стало доступно, після повного викорис­тання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується в країнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з прав людини.

Проте право кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськими регіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні форми захисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту на національному та між­народному рівнях, особа має можливість захищати свої права і свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненими законами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засоби масової інформації.

У положеннях Конституції України виявляється тен­денція підвищення ролі самої людини в забезпеченні ма­ксимально повного використання своїх прав, збільшення її самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження нових початків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави як патрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнти­ри в цій сфері спрямовані на розвиток творчого потенці­алу кожної людини, подолання соціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, зви­чайно, не обмежуються їхнім конституційним закріп­ленням. Реальне втілення прав і свобод потребує бага­тьох умов, у тому числі таких, що знаходяться за рам­ками права.

Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.

Соціальноекономічні гаранти передбачають відпо­відне середовище і матеріальну основу, що забезпечу-

ють вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальна стабільність, економіка, що ефектив­но розвивається, наявність відповідних виробничих по­тужностей, широкої соціальної інфраструктури — сис­теми різних установ, що дають можливість обслугову­вати усі види соціальних потреб суспільства.

Під політичними гарантіями розуміються: відповід­ним чином орієнтована політика держави, її спрямо­ваність на створення умов, що забезпечують гідне жит­тя і вільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність до досягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації в суспільст­ві; належний рівень політичної культури громадян.

Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охорону прав і свобод люди­ни і громадянина. До них належать насамперед консти­туційне закріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина, так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючо­го права ці гарантії одержують детальне обгрунтуван­ня. В охороні правових розпоряджень важливу роль ві­діграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.

Таким чином, механізм реалізації прав і свобод лю­дини і громадянина покликаний охопити всі сфери ді­яльності із закріплення і забезпечення використання прав і свобод і усі її напрямки, що включають:

— юридичне закріплення гарантій прав і свобод;

— широку систему охорони і захисту державою прав
і свобод, як у забезпеченні їхнього реального викорис­
тання, так і в боротьбі з різноманітного роду їхніми
порушеннями;

— розвиток суспільно-політичної активності грома­
дян;

— розвиток свідомого ставлення до використання
прав і свобод;

— державний і суспільний контроль, спрямований
на охорону прав і свобод;

— підвищення рівня знань кожним своїх прав, сво­
бод і обов'язків;

— розвиток громадських організацій, покликаних охороняти і захищати права і свободи людини і громадянина.

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод лю­дини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і приналежними людині від народ­ження. Конституція України закріплює, що «конститу­ційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конститу­цією України» (ч. 1 статті 64).

Даною статтею підтверджується невідчужуваність і непорушність закріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх зву­ження. Проте, з огляду на можливі об'єктивні обстави­ни, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Кон­ституція України все ж припускає можливість обме­ження прав і свобод людини і громадянина. Конститу­ція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайно­го або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначе­ний законом термін.

Відповідно до Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій, що тим­часово допускає встановлені даним законом обмежен-ня~в здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додат­кові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на за­хист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють за­грозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоп­лення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядуван­ня й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише при наявності реа­льної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення котрої іншими засобами неможливо.

На період надзвичайного стану можуть уводитися наступні заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїз­
ду, а також обмеження свободи пересування терито­
рією, де впроваджений надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони суспільного порядку й об'єк­
тів, що забезпечують життєдіяльність населення і на­
родного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних
ходів і демонстрацій, а також видовищних, спортив­
них та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

У разі потреби також можуть бути додатково вжиті наступні заходи:

1) введення комендантської години (заборона зна­
ходитися на вулицях і в інших суспільних місцях
без спеціально виданих перепусток і посвідчень осо­
би у встановлені години доби);

2) призупинення після відповідного попереджен­
ня діяльності політичних партій, громадських орга­
нізацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань гро­
мадян, якщо ця діяльність перешкоджає нормаліза­
ції обстановки;

3) перевірка документів у громадян, а в необхід­
них випадках — проведення особистого огляду, огля­
ду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів,
службових помешкань і житла громадян;

4) обмеження або тимчасова заборона продажу
зброї, отрутних і сильнодіючих хімічних речовин,
спиртних напоїв;

 

5) тимчасове вилучення в громадян зареєстрова­
ної вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в
підприємств, установ і організацій — також навчаль­
ної військової техніки, вибухових, радіоактивних
речовин і матеріалів, що отруюють, і сильнодіючих
хімічних речовин;

6) введення цензури, обмеження на випуск газет;

7) висилка порушників суспільного порядку, що
не є жителями даної місцевості, у місце їхнього про­
живання або за межі місцевості, де введений надзви­
чайний стан, за їхній рахунок;

 

8) заборона виготовлення і поширення інформа­
ційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обста­
новку;

9) особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути застосовані наступні заходи:

1) тимчасове виселення людей із місць, небезпеч­
них для проживання, з обов'язковим наданням їм
стаціонарних або тимчасових житлових помешкань;

2) тимчасова заборона будівництва нових, розши­
рення чинних підприємств та інших об'єктів;

 

3) установлення карантину і проведення інших
обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4) введення особливого порядку розподілу продук­
тів харчування і предметів першої необхідності;

 

5) мобілізація ресурсів державних підприємств,
установ, організацій, зміна режиму їхньої роботи, пе­
реорієнтування на виробництво необхідної в умовах
надзвичайного стану продукції, інші зміни виробни­
чої діяльності, необхідні для проведення аварійно-
рятувальних і відбудовних робіт;

6) використання ресурсів підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності для від­
ведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичай­
них обставин;

7) відсторонення від роботи на період надзвичай­
ного стану керівників державних підприємств, уста­
нов і організацій, від діяльності яких залежить нор-

малізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово вико­нуючими обов'язки зазначених керівників. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, ава­рій і катастроф у мирний час може проводитися цільо­ва мобілізація, обсяги і термін проведення якої визна­чаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, припускається притягнення працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазна­чених робіт за умови обов'язкового забезпечення без­пеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, до можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і переви­щення посадовими особами своїх повноважень, вклю­чаючи порушення гарантій прав громадян, установле­них законом, спричиняють відповідальність, передбаче­ну законом.

Друга частина статті 64 Конституції України перед­бачає неможливість навіть в умовах військового або над­звичайного стану обмеження перерахованих у ній прав. Мова йде про право на: рівність громадян перед зако­ном (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (ст.27); повагу гідності людини (стаття 28); сво­боду й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи державної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшко­дування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'яз­ків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряд­жень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили за­кону (стаття 58); про неможливість повторного притяг­нення до юридичної відповідальності за одне і те ж

правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинно­сті (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу, їхнє використання повинно грунтуватися на дотриман­ні загальновизнаних і природних правил людського спів­існування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не по­винно порушувати права і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання сво­їх прав кожною людиною, без порушення приписів за­кону, виходу за рамки, насамперед, конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'яз­ків іноземців і осіб без громадянства з правами грома­дян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без грома­дянства може бути надано притулок у порядку, встанов­леному законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають гро­мадянство іноземних держав, а під особами без грома­дянства (апатридами, аполідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відповіда­ють загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливо наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й інозем­них громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешка­ють або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Украї­ною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною на­ціонального законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення від­повідних змін до Конституції України» (стаття 9 Кон­ституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і ' правове значення особливо в умовах активного входжен­ня України у світове співтовариство. По-перше, вони свід­чать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що по своїй правовій силі дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до ви­конання на її території, а також про повагу норм міжна­родного права. По-друге, вони до деякої міри дають від­повіді на питання практичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їхнє спів­відношення з чинним законодавством України.

Україна, будучи державою-правонаступницею Укра­їнської РСР і однією із держав-правонаступниць Сою­зу РСР, зобов'язалася після конституювання незалеж­ної держави виконувати міжнародні договори, прийня­ті не тільки УРСР, але і СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних до­говорів на території України». Цей закон містив поло­ження, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, перед­баченому для норм національного законодавства».

Право народів на самовизначення «Всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно установлюють свій політич­ний статус і вільно забезпечують свій економічний, со­ціальний і культурний розвиток» (стаття 1 Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні і культурні права; стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські та по­літичні права).

Ці принципи, настільки актуальні в сучасному світі, були проголошені і незмінно проводяться в життя Укра­їнською державою. Його перші конституційні акти про­голосили державний суверенітет і незалежність Украї­ни, виходячи з права народу на самовизначення. Верхов­на Рада Української РСР у прийнятій 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, висловлюючи волю української нації, усього народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, а також незалеж­ність і рівноправність у зовнішніх зв'язках.

У Декларації підкреслювалося, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в іс­нуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Україна здійснює захист і охорону національної держав­ності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку полі­тичних партій, громадських організацій, інших об'єд­нань або окремих осіб переслідуються за законом.

Таким найважливішим етапом на шляху затверджен­ня суверенітету українського народу стало проголошен­ня Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалеж­ності України і створення самостійної держави.

Право на життя

«1. Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

2. У країнах, що не скасували страти, смертні ви­роки можуть виноситися тільки за самі тяжкі зло-

чини відповідно до закону, що діяв під час учинення злочину... Це покарання може бути здійснено тіль­ки у виконання остаточного вироку, винесеного ком­петентним судом.

3. Коли позбавлення життя полягає у злочині ге­
ноциду, варто мати на увазі, що ніщо в даній статті
не надає право державам, котрі приймають участь у
данім Пакті, відступати від будь-яких зобов'язань,
прийнятих відповідно до Конвенції про попереджен­
ня злочину геноциду і покарання за нього.

4. Кожний, хто присуджений до страти, має право
просити про помилування або про зм'якшення ви­
року. Амністія, помилування або заміна смертного
вироку можуть бути даровані у усіх випадках.

5. Смертний вирок не виноситься за злочини, ско­
єні особами молодше вісімнадцяти років, і не приво­
диться у виконання у відношенні до вагітних жінок.

6. Ніщо в даній статті не може служити підста­
вою для відстрочки або недопущення скасування
страти державою, що приймає участь у даному Пак­
ті» (стаття б Міжнародного пакту про громадянські
та політичні права).

«Кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини.

Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, жит­тя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (стаття 27 Конституції України).

Основним правом людини є право на життя. Це при­родне право людини, захист якого охоплює широкий ком­плекс активних дій усіх державних і суспільних струк­тур, кожної конкретної людини зі створення і підтрим­ки безпечних соціального і природного середовища про­живання, умов життя. До такого роду чинників нале­жать, насамперед, політика держави, що забезпечує від­мову від війни, військових засобів вирішення соціаль­них і національних конфліктів, цілеспрямована боротьба зі злочинами проти особистості, незаконним збережен­ням і поширенням зброї й ін.

Важливе значення мають і заходи медичного хара­ктеру: належне медичне обслуговування, служба швид­кої допомоги, боротьба з наркоманією. Забезпечення права на життя прямо пов'язано зі збереженням і від­новленням природного середовища проживання лю­дини.

Розширяючи гарантії права на життя, Конституція України включає норму, що значно звужує можливість застосування страти. Ця виняткова міра покарання збе­рігалася тимчасово, тому що з вступом України в Раду Європи наша держава прийняла умову про відмову за­стосування страти.

Право на повагу людської гідності

«Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жо­рстоким, нелюдським чи таким, що принижуюють його гідність поводженню або покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медич­ним або науковим дослідам» (стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).

«Кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстоко­му, нелюдському або такому, що принижує його гідність, приниженню чи покаранню.

Жодна людини без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам» (стат­тя 28 Конституції України).

Повага людської гідності — невід'ємна ознака ци­вілізованого суспільства. Ніщо не може бути основою для її приниження. Будь-які заходи впливу на непра­вомірну поведінку особи не повинні бути сполучені з приниженням людської гідності. Повага особистості, її гі