Води держав-архіпелагів (води архіпелагу)

Питання про правовий статус вод архіпелагу — мор­ських вод, що з'єднують сухопутні території держав, розташованих винятково на островах, виникло й актуа­лізувалося в 60-і роки XX сторіччя в зв'язку з тенден-

 

цією, що намітилася, ряду держав-архіпелагів в одно­сторонньому порядку підпорядкувати ці води своєму контролю на шкоду традиційній практиці використан­ня таких вод для цілей іноземного судноплавства, ри­бальства, прольоту літаків, прокладки кабелів і т.д. Оскільки ці води історично мали статус відкритого моря, у наявності була неправомірна спроба підриву загаль­новизнаних свобод відкритого моря.

Нормативне регулювання вод, що оточують держа-ви-архіпелаги, відбулося на III Конференції з морсько­го права. До цього при визначенні меж територіально­го суверенітету розрізнення між континентальною й острівною державою не провадилося. У статті 46 Кон­венції ООН з морського права 1982 року дане визна­чення держави-архіпелагу, тобто держави, розташованої на архіпелазі: ця держава, що складається з одного або більше архіпелагів і може включати також інші остро­ви. Архіпелаг же означає групу островів, включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, що настільки тісно взаємозалежні, що такі острови, води й інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються такими.

Термін «архіпелаг» має свою давню історію. У пері­од панування Венеції в східному Середземномор'ї ар­хіпелагом іменували простір між Балканським півос­тровом і Малою Азією, що усіяний дрібними і середніми островами. Згодом так стали іменувати море, усіяне островами, а потім — групи островів, що лежать неда­леко один від одного й утворюють деяку цілісність.

Слід зазначити, що ще до 111-й Конференції з мор­ського права ряд держав, здійснюючи радикальні захо­ди до захисту своєї самобутності, оголосили себе держа-вами-архіпелагами. Так вчинили в 1957 році Індоне­зія, у 1961 році — Філіппіни, у 1970 році — Маврикій та ін.

Це призвело до того, що свою територію держави-архіпелаги обмежували методом прямих вихідних лі­ній, замикаючи їх навколо всього архіпелагу. Таке стано-

вище, як відзначалося, призвело до загрози інтересам інших країн, оскільки створювало в міжострівних во­дах архіпелагу режим внутрішніх морських вод, — як правило, там, де проходили шляхи інтенсивного торго­вого судноплавства.

Конвенція 1982 року створила умови для усунення протиріч між острівними державами і всіма іншими користувачами моря, уточнивши і наново визначивши цілий ряд понять.

Так, об'єктом міжнародно-правової регламентації явилися води архипелагуе — морські простори держав-архіпелагів, обмежені прямими вихідними лініями, що з'єднують найбільш видатні точки найбільш віддале­них островів і рифів архіпелагу, що осихає. У межі та­ких вихідних ліній включаються головні острови; і ра­йон, у якому співвідношення між площею водної повер­хні і площею суші, включаючи атоли, складає від 1:1 до 9:1. Довжина таких вихідних ліній не повинна переви­щувати 100 морських миль, проте припускається, що до 3% від загального числа вихідних ліній, що замикають будь-який архіпелаг, можуть перевищувати цю довжину до максимальної довжини в 5 морських миль. При проведенні таких вихідних ліній не припускається скільки-небудь помітних відхилень від загальної конфігурації архіпелагу.

Таким чином, для створення нормальних умов мор­ського судноплавства в статті 47 Конвенції не було за­боронене проведення прямих вихідних ліній (їх імену­ють прямими вихідними лініями архіпелагу), хоча цей документ і встановив деякі особливості їх проведення. Крім того, держава-архіпелаг належним чином публі­кує карти з зображенням вихідних ліній архіпелагу такого масштабу, що є прийнятним для точного встанов­лення їхнього стану, або переліки їхніх географічних координат і здає на зберігання копію кожної такої кар­ти або переліку Генеральному секретарю ООН.

Результатом такого підходу явилося таке: води ар­хіпелагів набули статусу не внутрішніх морських вод,

 

а, по суті, територіального моря, із правом мирного про­ходу через них, як і правом прольоту над ними.

У відповідності зі статтею 53 Конвенції держава-ар-хіпелаг управі встановлювати морські і повітряні ко­ридори з метою «безперервного і швидкого проходу іно­земних суден... і прольоту іноземних літальних апара­тів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановила таких коридорів, то для забезпечення безперешкодного проходження (прольоту) через води архіпелагу (або над ними) можуть бути обрані шляхи, звичайно використо­вувані для міжнародного судноплавства (польотів).

Встановлений конвенцією статус вод архіпелагу од­ночасно не відміняє існуючі угоди і традиційні права на рибальство й існуючі підводні кабелі.

Література:

1. Анцелевич Г.А., Высоцкий А.Ф., Демиденко В.В.,
Щипцов А.А. Современное морское право и практика
его применения Украиной. — К., 1995.

2. Высоцкий А.Ф. Морской регионализм.— К., 1986.

3. Коломбос Д. Международное морское право. — М.,

1975.

4. Курс международного морского права. В 7 т.

Т.5. — М., 1992.

5. Лазарев М.И. Теоретические вопросы современ­
ного международного права. — М., 1983.

6. Международное морское право /Отв. ред. И.П.
Блищенко. — М., 1988.

7. Молодцов СВ. Международное морское право. —

М., 1987.

8. Мировой океан и международное право /Отв. ред.
А.П. Мовчан, А. Янков. — М., 1986.

9. Очерки международного морского права /Отв. ред.
В.М. Корецкий, Г.И. Тункин. — М., 1962.

Розділ 15

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО В ПЕРІОД ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ