Учасники збройних конфліктів

Учасниками війни є не все населення воюючих дер­жав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається дер­жавний характер. Під час збройних конфліктів насе­лення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (ци­вільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві катего­рії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти);

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти).
Комбатанти — це особи, які входять до складу

збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. По­трапивши в полон, комбатанти набувають статусу вій­ськовополонених.

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюю­чої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний пер­сонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом во­єнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів за­боронено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для

самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набува­ють статусу комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 року до комбатантів належать:

— особовий склад регулярних збройних сил;

— ополчення, добровольчі загони, як вхідні, так і не
вхідні до складу регулярних збройних сил;

— особовий склад рухів опору і партизанських фор­
мувань;

— особи, які надають допомогу збройним силам, але
участі в бойових діях не приймають;

— члени екіпажів торгових суден і цивільних літа­
ків, які надають допомогу воюючим;

— населення, що при наближенні противника взяло­
ся за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри­
мується законів і звичаїв війни.

Отже, комбатанти повинні відповідати таким умо­вам:

а) мати на чолі особу, відповідальну за своїх під­
порядкованих;

б) мати визначений і видимий здалеку знак від­
мінності;

в) відкрито носити зброю;

г) додержуватися у своїх діях законів і звичаїв
війни.

У міжнародному праві тривалий час продовжувала­ся дискусія з проблеми правового статусу партизан, яких не визнавали комбатантами. Це пояснювалося насам­перед тією шкодою, що партизани завдавали регуляр­ним силам противника у нього в тилу, і бажанням потерпілої сторони розправитися з ними, як із бандита­ми, що не підпадають під охорону норм міжнародного права. Результатом цього довгого процесу усе ж стало визнання партизан у якості комбатантів. Партизани і бійці національно-визвольних рухів є комбатантами за умови дотримання ними певних умов (подібні з загаль­ними умовами визнання комбатантів):

а) належать до якого-небудь воєнним способом організованого загону, на чолі якого стоїть відпові­дальна особа (зазвичай цивільна особа);

б) носять знаки відмінності (на відміну від воєн­
них комбатантів, що носять воєнну форму, погони,
емблеми, партизани в основному носять цивільний
одяг і мають певні знаки відмінності, наприклад, ра­
дянські партизани в період Другої світової війни
носили червону стрічку на головному уборі);

в) відкрито носять зброю. Стаття 43 Додаткового
протоколу І 1977 року до Женевських конвенцій
1949 року конкретизує це положення: партизани
повинні вікрито носити зброю під час кожного воєн­
ного зіткнення й у той час, коли вони будуть знахо­
дитися на очах у противника в ході розгортання в
бойові порядки, що передує початку нападу, у якому
вони повинні взяти участь;

г) дотримуються законів і звичаїв війни.

При дотриманні цих умов члени партизанських за­гонів при потрапленні в полон признаються комбатан­тами.

Розвідники — особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що носять воєнну форму і прони­кають у розташування супротивника з метою збору ві­домостей про нього для свого командування. Захоплені в полон розвідники користуються статусом військово­полонених. Розвідник не може нести кримінальну від­повідальність за дії, вчинені ним раніше в попередні рейди в район дії ворожої армії.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигу­нів) — осіб, які, діючи таємною способом або під фаль­шивими приводами, збирають відомості в районі воєн­них дій. На цих осіб режим воєнного полону не поши­рюється, вони можуть бути покарані воєнним судом і навіть засуджені до смерті.

Головна відмінність воєнного розвідника від лазут­чика (шпигуна) — це воєнна форма розвідника, що свід­чить про його приналежність до збройних сил своєї держави.

Іноземні воєнні радники й інструктори — це особи, які входять у збройні сили іншої держави, що відповід­но до міжнародних угод знаходяться в іншій державі

для надання допомоги в освоєнні бойової техніки і на­вчанні особового складу збройних сил. Радники й ін­структори не беруть участь у воєнних діях. Радники навчають веденню бойових дій. Інструктори допомага­ють в освоєнні бойової техніки. Проте, якщо ці особи беруть участь у бойових діях, вони прирівнюються до комбатантів.

Не є комбатантами найманці. Визначення ознак най-манства і його правового статусу в останні роки набуло гострої практичної необхідності через поширення цьо­го явища, що шириться, що викликає з боку міжнарод­ного співтовариства осуд. Міжнародне право вважає на­йманцем особу, яка завербована на місці або частіше усього за кордоном спеціально для того, щоб воювати в збройному конфлікті, і яка фактично приймає в ньому участь. Поняття найманців міститься в статті 47 Додат­кового протоколу І від 1977 року до Женевських кон­венцій 1949 року. Відповідно до цього документу най­манець не має статусу комбатанта або військовополоне­ного. Можна виділити такі ознаки найманця:

— він спеціально завербований на місці або за кор­
доном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично приймає безпосередню участь у во­
єнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись голов­
ним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому
дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що
знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що
істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачува­
ну комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять
в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що знаходиться
в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території,
контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторо­
ни, що знаходиться в конфлікті;

—і не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обо­в'язків у якості особи, яка входить до складу її зброй­них сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвав­ши всі держави прийняти закони, що карають найман­ців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63^і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочи­ном і кваліфікується як «вербування, фінансування, ма­теріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення дер­жавної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одер­жання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волон­терів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

5. Обмеження засобів і методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ве­дення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформу­льований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму по­чатковому виді — недопущення зайвих страждань —

 

j

був уперше сформульований Петербурзькою деклара­цією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні за­соби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для за­подіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком забороне­ні такі засоби ведення війни:

— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька де­
кларація про скасування використання вибухових і за­
пальних куль 1868 року);

— кулі, що розвертаються або сплющуються в люд­
ському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати
кулі, що легко розвертаються або сплющуються в люд­
ському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція
1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси
(Женевський протокол про заборону застосування на
війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бак­
теріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроб­
лення, виробництва і накопичення запасів бактеріоло­
гічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищен­
ня 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають
широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйна­
ції, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій дер­
жаві (Конвенція про заборону військового або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на при­
родне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесен­
ні ушкоджень осколками, що не виявляються в людсь­
кому тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості

І

держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборо­ни використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населен­ня під час війни і т.д., положення яких непрямим чи­ном можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичай­ної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ра­тифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Прото­кол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження за­стосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Прото­кол про заборону або обмеження застосування запаль­ної зброї (Протокол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосову­вати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нане­сенні ушкоджень осколками, що не виявляються в люд­ському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обме­ження застосування мін, мін-пасток та інших пристро­їв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») сто­сується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному доку­менті, у тому числі мін, установлюваних із метою пере­шкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів

 

 

 

або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, уста­новлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно вста­новлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб ви­значену міну, встановлену за допомогою артилерії, ра­кет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що при­значений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спра­цьовує зненацька, коли людина доторкається або набли­жається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо­
ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не до­
зволяє спрямовану дію по конкретному військовому
об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати
життя серед цивільного населення, поранення цивіль­
них осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше
разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конк­
ретної і безпосередньої військової переваги.
Забороняється застосування мін, що не є дистанцій­
но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому
місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним
зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо­
путними військами не ведуться або не вважаються не­
минучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в
безпосередній близькості від військового об'єкта, що
належить супротивній стороні або знаходиться під
її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб
від їхнього впливу, наприклад установлені попере­
джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе­
редження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дис­танційно встановлюваних мін, що можуть мати наслід­ки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосову­вати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета,
що здається нешкідливим, який призначений для по­
міщення в нього вибухової речовини і для вибуху
при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані
або асоціюються з міжнародно визнаними захисни­
ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими;
місцями поховання; медичними об'єктами, устатку­
ванням або транспортом; дитячими іграшками; про­
дуктами харчування; кухонним посудом; предмета­
ми явно релігійного характеру; історичними пам'ят­
никами і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташу­вання всіх попередньо запланованих мінних полів, уста­новлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану викори­стовували міни-пастки.

Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тоб­то зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за

 

допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або ци­вільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуван­ням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єк­тами.

Використання авіації з погляду міжнародного пра­ва признається допустимим, проте її не можна викори­стовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного на­селення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення
або супротивника;

— вбивати або ранити супротивника, що здався і
склав зброю;

— повідомляти тому, хто обороняється, що у разі
опору пощади нікому не буде;

— незаконно користуватися парламентерським пра­
пором або прапором держави (нейтральної), що не бере
участь у війні, прапором або знаками Червоного Хрес­
та та ін.;

— примушувати громадян ворожої сторони брати
участь у військових діях проти своєї держави;

— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супровод­
жують (трубача, сурмача, барабанщика);

— атака, бомбардування або знищення санітарних
установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, сані­
тарного персоналу;

— винищування або захоплення ворожої власності,
крім випадків військової необхідності;

 

— бомбардування незахищених міст, портів, селищ,
жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не ви­
користовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та
інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє
використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатко­вий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ве­дення війни: «Забороняється вбивати, наносити пора­нення або брати в полон противника за допомогою ві­роломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віролом­ство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб ви­кликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, за­стосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'я­зання, що вселяють довіру противнику, але зумисне по­рушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнта­цію противника. Прикладом таких хитрощів є: вико­ристання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дез­інформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєн­на хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

6. Ведення морської війни,

Певну специфіку має війна на морі. її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і на­дводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєн-

і

ні літаки та інші літальні апарати, що входять до скла­ду морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пора­неним, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літа­льні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни зазвичай застосовуються загаль­ні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєн­них дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: напри­клад, дозволене захоплення майна торгових суден ней­тральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підвод­них човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

З 1856 року міжнародним правом у Декларації про морську війну було заборонене каперство, тобто пере­творення торгових суден у військові, при якому влас­ник торгового судна одержував каперське свідоцтво і на свій страх і ризик, піднявши військовий прапор, на­падав у морі на військові судна противника. Слід за­значити, що каперство частіше усього носило характер піратства, тому що власник торгового судна використо­вував каперське свідоцтво для грабування торгових суден противника і нейтральних держав, що перевозять для нього вантажі.

За сучасним міжнародним правом озброєння тор­гових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьо­му озброєне торгове судно не перетворюється у війсь­ковий корабель і не користується правом ведення во­єнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних війсь­кових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спе­ціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбача­ють, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши без­пеку пасажирів і команди, захопити його в якості при­зу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і бли­зькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька кон­венція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що
стають безпечними через час після того, як той, хто
їх поставить, утратить над ними контроль);

б) якірні, що залишаються небезпечними і після
відриву їх від своїх мінрепів;

в) біля берегів противника, із єдиною метою —
зашкодити торговому судноплавству.
Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас-

ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торго­вого судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях морепла­вцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закін­ченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються об­мінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін.

Допустимою з погляду міжнародного права є мор­ська блокада.

 

 

Морська блокада — це система дій військово-морсь­ких сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.

Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати ви­значеним вимогам, закріпленим у Декларації про зброй­ний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома).

Насамперед блокада повинна бути публічно оголо­шена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.

Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Пока­ранням за спробу прориву блокади можуть бути захоп­лення або конфіскація судна і/або вантажу або зни­щення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати та­ким гуманним діям, як доставляння в порт, що блоку­ється, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завж­ди протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття держа­вою, що блокує, знищення сил блокуюючих або немож­ливості забезпечити її ефективний характер.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН.

У міжнародному праві існує інститут морської (во­єнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни.

Воєнною контрабандою признаються вантажі нейт­ральних власників або противника на суднах нейтраль­них держав, котрі воююча сторона забороняє доставля-

ти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвен­цією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на:

а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують
винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боє­
припаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слу­
гувати як для воєнних, так і для мирних цілей,
наприклад медикаменти і медичне устаткування, про­
дукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і зни­щенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі існує інститут призів, пов'язаьий із морською (воєнною) контрабандою, та інститут тро­феїв.

Призом є будь-яке торгове судно противника поза за­лежністю від характеру того, що перевозиться, і ванта­жу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручен я, а також судна, що вийшли в море до оголошення вій? л. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в при­зовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий при­зовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації.

Трофеї — це захоплені під час морської війні війсь­кові кораблі противника і цінності, що знаходяться на

них. Трофеї переходять у власність держави, що захо­пила їх.

Бомбардування з моря військових об'єктів є закон­ним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах.

Режим воєнного полону

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазь­кою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Від­повідно до Женевської Конвенції військовополонени­ми вважаються такі особи, які потрапили під владу не­приятеля:

а) особовий склад збройних сил, ополчення і добро­
вольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

б) особовий склад партизанських загонів;

в) особовий склад збройних сил, що підпорядко­
вується уряду, не визнаному державою, що тримає в
полоні;

г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші осо­
би, які слідують за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіа­ції;

є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотри­мується законів і звичаїв війни. Військовополонений знаходиться в полоні у держа­ви, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його.

Кожний військовополонений при його допиті зобо­в'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть

 

 

бути піддані фізичному каліченню, науковим і медич­ним дослідам. До них не можуть застосовуватися репре­салії. Військовополонені повинні бути захищені від на­сильства і залякування, їм забезпечується повага осо­бистості та честі.

Держава, що захопила в полон, може піддати вій­ськовополонених інтернуванню. Військовополонені роз­міщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попереджен­ня епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв PW або PG. Вій­ськовополоненим може бути також заборонено вихо­дити за встановлену межу табору.

Військовополонені забезпечуються помешканням, ха­рчуванням, одягом, медичною допомогою. До них пови­нен допускатися медичний і духовний персонал. У по­лоні зберігається носіння знаків відмінності.

Військовополоненим повинна забезпечуватися мо­жливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці за­бороняється. Офіцерський склад до робіт не залучаєть­ся. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовува­ти військовополонених на небезпечних (наприклад, ви­далення мін) або принизливих роботах. У процесі робо­ти повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Вій­ськовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. їм забезпечується також право по­дачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право за­стосовувати судові і дисциплінарні стягнення за про­ступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

 

Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди.

Не пізніше тижня після прибуття в табір військово­полоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоне­ним слід надавати можливість одержувати листи і ли­стівки, індивідуальні і колективні посилки.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на бать­ківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

8. Режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення тери­торії (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і установлення військової адмі­ністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року, Додаткового протоколу І держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади, проте його не можна примушувати до приношення присяги на вір­ність державі, що окупує, участі у воєнних діях, направ­лених проти їхньої країни, давати відомості про її ар­мію. Повинні шануватися честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними ма­теріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а) чинити будь-які акти насильства, залякування
або образи;

б) застосовувати примусові заходи, фізичного або
морального порядку, зокрема, із метою одержання ві­
домостей;

в) застосовувати катування, тілесні покарання, ме­
дичні досліди і т.п.;

г) застосовувати колективні покарання;

д) захоплювати заручників;

є) депортувати цивільне населення з окупованої

території.

Іноземцям, які виявилися на території, що окупуєть­ся, забезпечується право її покинути можливо в корот­кий час.

Таким чином, воєнна окупація — це міжнародно-правовий режим, при якому:

а) збройні сили однієї держави тимчасово займа­
ють і удержують територію ворожої держави;

б) окупант здійснює функції воєнного контролю і
цивільного управління шляхом установлення нових
норм права;

в) продовжується стан війни між державою, що
окупується, й державою, що окупує;

г) суверенітет стосовно окупованої території не
переходить до окупанта і він не вправі цілком лік­
відувати стару систему права;

д) міждержавні відносини на окупованій терито­
рії регулюються нормами міжнародного гуманітар­
ного права;

є) після закінчення війни відносини з приводу оку­пації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.