ТОП 10:

Сутність і зміст міжнародного права, застосовуваного у збройних конфліктах



Право збройних конфліктів базується на певній системі галузевих принципів міжнародного права. З урахуванням їх змісту вони поділяються на дві групи: загальні та спеціальні. До загальних відносяться принципи гуманізму, рівного поводження з учасниками збройних конфліктів та заборони їх дискримінації. Спеціальну групу складають принципи обмеження воюючих сторін у виборі засобів ведення війни; захисту жертв війни і цивільних об’єктів; доброчесності та законності; відповідальності учасників збройних конфліктів за військові злочини.

Внутрішні та міжнародні збройні конфлікти – реальність сучасного світу. Під час збройних конфліктів найбільше страждають ні в чому неповинні жінки, діти, люди похилого віку. Значення норм права збройних конфліктів та їх застосування стає все актуальнішою, оскільки вони спрямовані на захист жертв війни – цивільного населення, поранених, хворих, осіб, потерпілих корабельну аварію, військовополонених.

Норми права збройних конфліктів зобов’язують воюючі сторони охороняти інтереси жертв війни, поводитися з ними за всіх обставин гуманно та надавати їм в максимально можливій мірі та в найкоротші терміни медичну допомогу та догляд. Між ними не повинно проводитися ніякого розрізнення, незалежно від кольору шкіри, релігії, статі, національного походження, політичних, релігійних і інших переконань. Причому такий захист забезпечується не тільки в разі війни, але і в ході іншого збройного конфлікту між державами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни.

Норми про захист жертв війни застосовуються до всіх випадків окупації, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору. Норми міжнародного права наказують воюючим сторонам вживати всіх можливих заходів до того, щоб розшукувати та підбирати поранених і хворих, захищати їх від протиправного поводження. При цьому воюючі сторони можуть звертатися до місцевих жителів з проханням підбирати та доглядати за пораненими і хворими, надаючи особам, які виявили бажання виконувати таку роботу, необхідну допомогу та пільги.

Під захистом права збройних конфліктів знаходиться найбільш незахищена та вразлива частина будь-якого суспільства – цивільне населення. До цивільного населення відносяться особи, які не належать ні до однієї категорії учасників бойових дій і безпосередньо не беруть участі у збройному конфлікті.

Ще в Петербурзькій декларації про скасування вживання вибухових і запалювальних куль 1868 року вказувалося на неприпустимість нападу воюючих сторін на мирне населення, і єдина законна мета воюючих полягає в ослабленні військових сил ворога. Це положення отримало подальший розвиток в нормах права збройних конфліктів. Зокрема, ст.51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів міжнародного характеру закріплює, що цивільне населення і окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападу.

У сучасних умовах положення Статуту ООН прямо забороняють будь-які форми застосування сили; виключення становлять лише випадки самооборони. Норми Статуту ООН закріплюють вимоги про необхідність вирішення міжнародних суперечок мирними засобами, утримуватися в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави. Держава, яка для досягнення своїх цілей використовує силу проти іншої держави або держав, порушує чинні норми міжнародного права.

Разом з тим, Статут ООН не обмежує право застосовувати збройну силу по відношенню до іншої держави при здійсненні права на самооборону (право на індивідуальну самооборону). Це ж справедливо і щодо дії третіх країн, які надають допомогу державі-жертві агресії, наприклад, відповідно до міжнародної угоди про надання взаємної допомоги у випадку агресії (право на колективну самооборону). Рада Безпеки ООН, з дотриманням встановленої процедури, може вжити збройні чи інші акції для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, сучасне міжнародне право забороняє ведення війн, крім випадків здійснення права на самооборону, підтримки та відновлення миру, використовуючи при цьому відповідну процедуру прийняття рішень, закріплену в Статуті ООН.

На жаль, і при таких заборонах продовжують мати місце збройні конфлікти як міжнародного, так і внутрішнього характеру. У зв’язку з цим перед юридичною наукою одній з центральних завдань стоїть дослідження сутності сучасних збройних конфліктів, з’ясування змісту теоретико-правових основ їх регулювання. Особливо це відноситься до дослідження сутності та правового регулювання збройних конфліктів внутрішнього характеру (далі – ЗКНХ), що відбувається в межах однієї держави.

Збройний конфлікт внутрішнього характеру відрізняється від міжнародного збройного конфлікту і визначається рядом специфічних ознак:

- конфлікт відбувається в межах території одного суверенної держави, як суб’єкта міжнародного права і не виходить за межі її кордонів;

- територіальна ознака підкреслює його внутрішній характер і відповідно визначає його суб’єктний склад;

- наявність у конфлікті постійних і організованих дій між протиборчими силами.

Усіх осіб, яких торкається збройний конфлікт внутрішнього характеру, залежно від ступеня і характеру причетності до конфлікту, доцільно класифікувати на такі категорії:

- учасники збройного конфлікту внутрішнього характеру (особи, які беруть безпосередню участь в конфлікті);

- особи, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у конфлікті, цивільне населення, що знаходиться в зоні конфлікту (громадяни держави, на території якого відбувається конфлікт, іноземні громадяни та особи без громадянства).

У свою чергу, до осіб, які беруть безпосередню участь у збройному конфлікті внутрішнього характеру, належать:

- військовослужбовці збройних сил законного уряду;

- особи зі складу організованих збройних формувань;

- населення, яке проживає на території, контрольованій організованими збройними формуваннями, яке взялося за зброю і виступило проти них.

Право збройних конфліктів захищає різні категорії осіб, яких так чи інакше торкається збройний конфлікт. Осіб, яких міжнародне право повністю позбавляло б захисту в процесі збройної боротьби, немає. Різні лише обсяг і зміст наданої захисту. Для визначення обсягу та змісту необхідного захисту важливо правильно визначити характер участі конкретних осіб у збройному конфлікті.

У даному випадку мова йде про правове становище комбатантів і некомбатантів. Головною і визначальною умовою для визнання конкретної особи комбатантом є можливість його цілеспрямованої і законної участі у військових діях в інтересах (і від імені) воюючої сторони, до лав комбатантів якій особа зарахована. Тому необхідно уточнити, що комбатантами можуть бути особи які входять до складу регулярних і іррегулярних сил.

Відповідно до положень Протоколу 1 збройні сили сторони, що перебуває в конфлікті, складаються з організованих збройних сил, груп і підрозділів, що знаходяться під командуванням особи, яка є відповідальною за своїх підлеглих. Віднесення до комбатантів особового складу регулярних збройних сил не ставиться в залежність від факту визнання іншої воюючою стороною влади, у підпорядкуванні якої знаходяться збройні сили. Право бути комбатантами і обов’язок визнавати такий статус випливає з міжнародно-правових правил, а не з внутрішньодержавних норм. Комбатанти безпосередньо ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках, і тільки до них застосовується військове насильство аж до фізичного знищення. Потрапивши в руки ворога, вони стають військовополоненими. Добровольці вважаються комбатантами, на них поширюється режим військового полону. Добровольці є військовослужбовцями, вони включені в особовий склад армії конкретної держави, знаходяться під його захистом і виконують накази і розпорядження воєнних начальників.

Сучасне міжнародне право закріплює необхідність воюючих сторін забезпечувати захист цивільного населення. Воюючі по відношенню до цивільного населення керуються двома імперативними вимогами: ні за яких умов не робити напади на цивільне населення; в будь-який час проводити відмінність між комбатантами та цивільним населенням.

Міжнародне право передбачає надання цивільному населенню різних рівнів захисту і відповідно надання певних режимів забезпечення безпеки. Норми міжнародного права регулюють забезпечення як загального, так і спеціального правового захисту від наслідків військових дій. Загальна захист надається всьому цивільному населенню незалежно від віку, політичних поглядів, релігійних переконань, віку, расової приналежності тощо. Надання спеціального захисту пов’язано з підвищеною вразливістю певних категорій заступництвом (діти, жінки) в умовах збройних конфліктів або пояснюється їх особливою роллю в наданні допомоги цивільному населенню та забезпечення його безпеки і виживання в ході бойових дій (персонал медичних формувань).

Важливим і актуальним питанням права збройних конфліктів є регулювання військового полону та відповідного режиму, який визначає знаходження військовополонених у владі ворожої держави (а не окремих польових командирів, керівників тимчасової військової адміністрації і тощо).

Норми права закріплюють, що з військовополоненими завжди слід звертатися гуманно. Вони перебувають під захистом держави від насильства, залякування, образ, застосування репресалій і тощо.

Спеціально виділено заборону на проведення над військовополоненими наукових або медичних дослідів, якщо це не виправдовується станом здоров’я або інтересами військовополоненого.

Під режимом військового полону слід розуміти сукупність міжнародно-правових норм і внутрішньодержавних приписів, що регулюють правове становище військовополонених. Цей режим включає наступні елементи:

- повага і дотримання прав військовополоненого;

- обов’язки та права військовополоненого;

- відповідальність військовополонених і посадових осіб, які забезпечують дотримання правил поводження з військовополоненими.

Сучасне міжнародне право та національне законодавство, і, зокрема, Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу», не містить визначень військового полону та добровільної здачі в полон.

У період збройного конфлікту внутрішнього характеру стан військового полону існувати не може. У військовому протистоянні беруть участь громадяни однієї держави. Їх свобода в районі та в період бойових дій може бути обмежена, вони можуть бути захоплені (позбавлені волі) протиборчими сторонами. Вони вважаються військовополоненими, а є особами, позбавленими волі з причин, пов’язаних із збройним конфліктом. На таких осіб режим воєнного полону не поширюється, а Протокол I закріплює загальні гарантії, пов’язані з безпекою особистості, повагою прав і свобод.

Військовий полон це стан, при якому військовослужбовці та прирівняні до них нормами права особи не можуть виконувати обов’язки військової служби в силу того, що знаходяться у владі іншого воюючого держави. Під добровільною здачею в полон слід розуміти самовільне припинення виконання обов’язків військової служби, керуючись особистими мотивами. Крім того, в сучасному міжнародному та національному праві відсутні норми, що регулюють обмін військовополоненими. Розробка механізму і процедур обміну військовополонених, їх законодавче закріплення усуне правову прогалину у вирішенні цього питання.

Стан збройного конфлікту безпосередньо впливає на правове становище іноземних громадян. Відповідно до норм права збройних конфліктів такі громадяни можуть бути інтерновані. Більш того, норми права збройних конфліктів крім інтернування закріплюють можливість застосування до іноземних громадян заходів, пов’язаних з примусовим поселенням, але не розкривають їх сутність. Інтернування та примусове поселення – терміни не рівнозначні та припускають вчинення різних організаційно-правових заходів по відношенню до іноземних громадян.

Під інтернуванням слід розуміти санкціоноване державою тимчасове обмеження прав і свобод громадян держави супротивника і його союзників, виходячи з інтересів забезпечення власної безпеки, а також і для забезпечення безпеки самих іноземних громадян.

Інтерновані, можуть бути тільки іноземні громадяни, які перебувають в період збройного конфлікту на території держави противника. Інтернування обмежена в часі і припиняється після закінчення збройного конфлікту. Тимчасове обмеження прав і свобод іноземних громадян пов’язано виключно з війною. Інтернування не може розглядатися в якості покарання (тому відсутні ознаки складу злочину), а є превентивним засобом забезпечення безпеки держави під час війни. Інтернування повинно бути пов’язано із загрозою безпеці держави, що бере участь у війні.

Участь найманців у збройних конфліктах реальна (або потенційна) загроза безпеці та стабільності конкретної держави, що виходить від них, викликали негативне ставлення до них з боку членів світового співтовариства. Закріплення в джерелах права збройних конфліктів положення, що використання найманців – це злочин, означає, що засуджується не тільки дію (поведінку) найманців, а й поведінка відповідної держави. Дія держави, яка посилає найманців в іншу країну або терпимо ставиться до вербування та діяльності найманців-своїх громадян, повинні розглядатися як протиправні. Значне місце в боротьбі та протидію найманству повинно відводитися механізму співпраці держав. Від того, якою буде створений механізм, як він буде врегульований, залежить забезпечення безпеки України, а також ефективність діяльності держав та їх компетентних органів у боротьбі з найманством.

Безумовно, важливим з точки зору наукової та практичної необхідності є можливості цільового використання норм міжнародного права у забезпеченні безпеки України, а також трансформації цих норм в національне право і, насамперед, у виняткові правові режими:

- режим воєнного стану,

- режим надзвичайного стану,

- режим антитерористичної операції.

Ці режими мають, безумовно, велике значення для забезпечення безпеки України в період збройних конфліктів міжнародного та внутрішнього характеру. У силу особливої важливості відносин у забезпеченні національної безпеки України, пов’язаної з регулюванням збройних конфліктів, виникає необхідність супроводжувати прийняті норми міжнародного права збройних конфліктів також особливими національно-правовими гарантіями, що забезпечують порядок їх реалізації. Тому, правові акти, що відносяться до військового і надзвичайного стану, забезпечуються необхідним організаційно-технічним механізмом їх неухильної реалізації (сувора регламентація порядку застосування, спеціальні органи забезпечення конкретного режиму тощо). Мова йде про різні правові режимні норми.

Введення режиму надзвичайного стану не завжди дозволяє ефективно та цілеспрямовано використовувати цей правовий інститут з метою забезпечення безпеки України в боротьбі з незаконними збройними формуваннями.

Новітнє національне законодавство передбачає можливість застосування режиму антитерористичної операції та забезпечення жорсткого правопорядку (з безумовним дотриманням міжнародних зобов’язань) в зоні антитерористичної операції без введення режиму надзвичайного стану.

Режим антитерористичної операції може існувати самостійно, але не можна виключати і того, що в залежності від ситуації його застосування можливе в районі де оголошено надзвичайний стан.

Режим антитерористичної операції відрізняється від режиму надзвичайного стану:

- за статусом органу управління;

- компетенції керівника і органу управління (оперативного штабу);

- правовому становищу території, на якій здійснюється антитерористична операція;

- організаційно-правових умов здійснення режиму.

Війна стан тимчасовий і на зміну приходить мир.

Однак припинення стану війни зазвичай передує припинення військових дій. Формами припинення військових дій можуть бути перемир’я та капітуляція. Перемир’я - призупинення або припинення військових дій між воюючими сторонами. Воно може бути місцевим і загальним. Місцеве перемир’я пов’язано з призупиненням воєнних дій між окремими підрозділами збройних сил на конкретній ділянці театру воєнних дій для вирішення різного роду приватних завдань: підбиранню поранених, евакуації хворих, жінок, дітей, осіб похилого віку тощо. Дане перемир’я може бути укладена командуванням конкретного театру військових дій.

Загальне перемир’я припиняє військові дії. Воно поширюється не на частину театру війни, а на військові дії в цілому. Загальне перемир’я розглядається як політичний і військовий акт і укладається від імені вищих державних органів.

Інша форма припинення військових дій – капітуляція, під якою зазвичай розуміють припинення опору. До різновиду капітуляції слід віднести беззастережну капітуляцію. Вона приймається державою, як правило, після поразки своїх збройних сил без будь-яких умов і застережень. У більшості випадків ні перемир’я, ні капітуляція не припиняють стану війни.

Для юридичної припинення стану війни держави використовують різні форми. Основною формою є укладення мирного договору. Мирні договори охоплюють широке коло питань: припинення стану війни, відновлення мирних відносин, відповідальність військових злочинців, територіальні питання, відшкодування шкоди, дії відносно військовополонених та інтернованих тощо.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.122.228 (0.017 с.)