Поняття збройного конфлікту в науковій літературі

Історія світового співтовариства після другої світової війни супроводжувалась великою кількістю збройних конфліктів різного соціального характеру, масштабу та тривалості. Зі зміною їх змісту виникають і затверджуються нові підходи до їх визначення. На сьогоднішній день в науці сформувалося кілька основних концепцій, що дозволяють досліджувати і оцінювати збройні конфлікти. Одна з цих концепцій оформилася в 80-і роки ХХ століття в США, а потім стала використовуватися військовими фахівцями інших держав НАТО.

Методологічною основою цих поглядів є загальна теорія конфлікту, яка на той час вже досить тривалий час розроблялася багатьма американськими та європейськими вченими. Відповідно до цієї теорії, збройний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, в якому одна чи обидві сторони прагнуть до досягнення своїх інтересів за допомогою військової сили.

Виходячи з цього положення, військові фахівці НАТО під збройним конфліктом розуміють будь-яке військове зіткнення, диференціюючи їх залежно від інтенсивності бойових дій. Відповідно до подібної класифікацією, всі війни та військові конфлікти стали розділятися на три типи:

- конфлікти високої інтенсивності - війни між державами та воєнними коаліціями з використанням всіх видів зброї, у тому числі і ядерного (загальна і обмежена ядерна війна), на глибину всієї території противника;

- конфлікти середньої інтенсивності - війни між двома країнами, в яких воюючі сторони використовують наявні сили та засоби і найсучаснішу військову техніку, але не застосовують зброю масового ураження;

- конфлікти низької інтенсивності - особлива форма військово-політичної боротьби в якомусь одному (або декількох) географічному районі з обмеженим застосуванням військової сили або з їх участю та за допомогою надання різних видів допомоги без прямого використання збройних сил. Виділення конфліктів низької інтенсивності (КНІ) як окремого виду військово-політичного протиборства представляло особливий крок у розвитку військової науки, який докорінно вплинула на всю подальшу еволюцію збройних сил США, Російської Федерації, Великої Британії, Франції.

Під конфліктами низької інтенсивності розуміється обмежена політико-військова боротьба, спрямована на досягнення визначених політичних, соціальних, економічних чи психологічних цілей, що починається з різних видів тиску за допомогою тероризму та сепаратиського руху, обмежена географічним районом і застосованою зброєю, тактикою та ступенем насильства.

У рамках цього поняття, з використанням повного набору критеріїв, додатково виділили три рівня тепер уже самих конфліктів низької інтенсивності (КНІ):

- високий (міжнародний) (міждержавні збройні конфлікти і локальні війни);

- середній (регіональний) (внутрішній збройний конфлікт в одній з країн, який безпосередньо зачіпає сусідні держави та здійснює серйозний вплив на військово-політичну обстановку в регіоні);

- низький (локальний) (внутрішньополітичний конфлікт в одній з країн, що включає елементи збройного протиборства і зачіпає безпеку існуючого режиму).

У міру розвитку та вдосконалення теорії конфліктів низької інтенсивності, трактування внутрішніх конфліктів розширювалася. До них почали відносити народні виступи, партизанські та повстанські дії незалежно від їх соціальної спрямованості. В особливий підвид «специфічних» конфліктів виділено тероризм.

Під тероризмом розуміють навмисне використання насильства чи загрози його застосування для досягнення політичних, релігійних або ідеологічних цілей.

Наукова робота з зазначеного напряму активно ведеться Військовою академією Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, Інститутом військової історії Міністерства оборони Російської Федерації і рядом інших наукових підрозділів Російської Федерації.

До збройних конфліктів слід, з позиції російської військової науки, відносяться прикордонні конфлікти, військові акції, збройні інциденти, зіткнення між незаконними військовими формуваннями (внутрішні зіткнення), спеціальні операції по локалізації актів насильства та підтримання конституційного порядку, а також миротворчі операції під егідою колективних сил Співдружності незалежних держав (Україна не є членом СНД) з підтримки миру або миротворчих сил ООН і ОБСЄ.

При цьому кожному з складових цих понять можна дати наступні визначення.

Прикордонний конфлікт - обмежене військове зіткнення між групами озброєних осіб (іноді за участю регулярних військ прикриття) і формуваннями прикордонних військ, окремими підрозділами та частинами Збройних Сил поблизу держкордону.

Військова акція - обмежені щодо цілі, масштабу та часу односторонні або коаліційні воєнні дії превентивного, демонстративного або відволікаючого характеру.

Збройний інцидент - одна з форм короткочасних військових дій. Він може бути навмисним або організованим спеціально для загострення обстановки або створення приводу до розв’язування війни.

Внутрішнє збройне зіткнення - форма вирішення протиріч між незаконними військовими формуваннями однієї або декількох протиборчих національних, релігійних чи соціальних угруповань і груп. Як правило, метою зіткнень є зміна конституційного ладу або захоплення місцевими елітами політичної та економічної влади, або порушення територіальної цілісності держави.

Спеціальні операції – бойові (службово-бойові) дії обмеженого контингенту Збройних сил, прикордонних і внутрішніх військ (національної гвардії), сил і засобів органів безпеки, а також спеціально сформованих миротворчих сил з метою роз’єднання ворогуючих сторін, стабілізації обстановки та створення умов для переговорів.

Таким чином, порівняльний аналіз підходів, що склалися в НАТО та Російській Федерації дозволяє помітити різницю в трактуванні поняття «збройний конфлікт».

НАТО розглядає його більш широко, розділяючи всі конфлікти за інтенсивністю військових дій. Російська військова наука дають більш вузьке визначення конфлікту, при цьому виділяючи в якості основного критерію їх масштабність.

Схематично таке порівняння може виглядати наступним чином: російський підхід: підхід НАТО:

- військові акції і конфлікти - конфлікти низької інтенсивності;

- локальні (регіональні) війни - конфлікти середньої інтенсивності;

- війни світові - конфлікти високої інтенсивності

Разом з тим, наявність цих підходів не обмежує погляди та концепції, що існують відносно визначення військового конфлікту.

В основі багатьох з них лежать погляди К. Клаузевіца на природу війни як продовження політики засобами збройного насильства. Проводячи аналогію з цією відомою формулою, можна сказати, що всі збройні конфлікти, незалежно від масштабності, інтенсивності та причин виникнення, зрештою є продовженням політичного конфлікту військовими засобами.

Це положення дозволяє глибше заглянути в сутність цього соціально-політичного явища і досліджувати проблему трансформації політичного конфлікту в військовий.

Дослідження процесу розвитку конфлікту дає можливість встановити багато його суттєві історичні та причинно-наслідкові аспекти, а розгляд його як системи дозволяє виявити функціональні сторони конфлікту. Звідси він розглядається як єдиний процес з різними, але взаємопов’язаними сторонами – історичною (генетичною), причинно-наслідковою та функціональною.

Основними причинами збройних конфліктів є наступні:

- прагнення окремих держав (коаліцій) до встановлення диктату в регіоні та прихильність до вирішення конфліктних ситуацій військовими засобами через небажання чи нездатності політичних керівників усувати економічні та соціальні протиріччя мирним шляхом;

- провокування радикально налаштованими політичними лідерами, партіями та рухами національно-етнічних, релігійних інших суперечностей, пов’язаних з територіальними претензіями;

- наявність у суспільстві глибинних протиріч, обумовлених розшаруванням його з соціально-економічних, національно-етнічних, релігійних та іншими ознаками;

- порушення загальноприйнятих прав людини;

- розширення загрози міжнародного тероризму,

- розповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки.

Історико-теоретичний аналіз війн і збройних конфліктів, їх типологія показують, що в основі виникнення будь-якої військової конфронтації лежать як довготривалі, так і ситуативні (безпосередні) причини.

До числа найбільш істотних довготривалих причин виникнення збройних конфліктів відносяться наступні:

- політичні причини: зіткнення геополітичних інтересів провідних країн; міждержавні територіальні суперечки; не відпрацьованість правових механізмів взаємодії владних структур в державах із складним національно-державним устроєм; протиріччя між статусом найбільш численного етносу і положенням національних меншин; претензії національних елітних груп на участь у владних механізмах країни;

- соціально-економічні причини: нерівномірність економічного розвитку територій, ступеня доступу до джерел природних і енергетичних ресурсів, ринкам; різний рівень життя та загальний рівень розвитку етносів;

- історичні причини: самооцінка етносом свого місця і ролі у світовому еволюційному процесі, яка випливає з історичної пам’яті (національні традиції та легенди, перелік «історичних ворогів», відображає колоніальне минуле, наявність або відсутність досвіду власного державного будівництва тощо);

- етнокультурні та соціально-психологічні причини: утиск національних почуттів (гордості), відсутність національно-культурної автономії, обмеження політичних і економічних прав за расовою, національною або конфесійною ознакою, наявність «поля напруженості» між різними релігійними спільнотами, недовіру та неприязнь до людей іншої національності (віросповідання), видимі відмінності в рівні духовного (культурного) розвитку, прояв побутового націоналізму;

- етнодемографічної причини: порушення (уявне чи реальне) сформованого співвідношення чисельного і якісного складу етносів (національних груп); помітні відмінності в темпах зростання населення іншої національності; насильницька і навіть природна асиміляція; безконтрольна міграція; витіснення осіб некорінних національностей.

Таке різноманіття довготривалих причин, що лежать в основі виникнення збройних конфліктів, говорить про те, що всі вони являють собою складне і багатопланове явище. Разом з тим, аналіз походження збройних конфліктів показує, що при визрівання кожного з них переважаючими (пріоритетними) стають, як правило, лише деякі з перерахованих вище довготривалих причин. В одному випадку пріоритетною може стати політична, в іншому - економічна, в третьому - етнічна причина.

Разом з тим не можна заперечувати значної ролі у виникненні збройних конфліктів і безпосередніх (ситуативних) причин.

Особливий вплив безпосередні причини роблять на характер протікання військово-політичних криз, що передують практично кожному збройного конфлікту.

У цілому безпосередні (ситуативні) причини виникнення збройних конфліктів можуть бути визначені як специфічна подія, дія або ситуаційна зміна, які носять провокуючий характер і сприймаються іншими державами як виклик їх життєво важливим національним інтересам, що призводить до виникнення військово-політичної кризи з подальшим його переростанням у збройний конфлікт.

Аналіз пріоритетності прояву ситуативних причин при виникненні збройних конфліктів показує, що основними є:

- політичні (вербальні) акти в міждержавних відносинах;

- конкретні політичні дії, що включають підривну діяльність держави проти опонента;

- внутрішньополітичний вербальний або практичний виклик політичному режиму;

- непрямі насильницькі дії;

- насильницькі військові дії;

- ненасильницькі військові дії;

- зовнішні ситуаційні зміни.

Критеріями для встановлення того чи іншого типу збройного конфлікту є: соціально-політична природа і зміст конфлікту; співвідношення та розстановка внутрішніх політичних сил; цілі та стратегія сторін у конфлікті; ступінь використання збройного насильства тощо.

Виходячи з цих критеріїв, можна виділити наступні типи збройних конфліктів:

- міждержавні (між державами та їх коаліціями); внутрішньодержавні (цивільні безлади, масові заворушення тощо);

- територіально-статусні (вимоги зміни кордонів, підвищення статусу тощо);

- сепаратистські (вимоги повної незалежності, виходу зі складу держави тощо; вимоги про приєднання етнічної групи до іншої держави; етнічні (між різними етнічними групами тощо).

Рівень класифікації збройних конфліктів по якісному змісту слід доповнити наступними ознаками:

- за характером участі в конфлікті - пряма участь на боці союзника та непряму участь за допомогою апарату радників, військових поставок, підготовки фахівців для армії і флоту;

- за якістю протиборчих сторін - між регулярними арміями;

- між іррегулярними військовими формуваннями, змішані.

Рівень класифікації конфліктів за кількісним (оперативно-стратегічному) змістом слід подати так:

- по розташуванню району конфлікту - внутрішній, прикордонний, за рівнем відстані від країни;

- щодо способу розв’язання - раптовий напад, ескалація агресії;

- за характером театру військових дій (ТВД) - сухопутний, прибережний, океанічний, морський;

- за кількістю сил - від обмеженого контингенту до оперативно-стратегічного угруповання військ (сил) з обох сторін;

- за способами та формами військових дій - класичні, партизанські, нетрадиційні, обмежені, широкомасштабні, блокадні.

Існує також ряд інших підходів до типологізації збройних конфліктів. Всі вони в тій чи іншій мірі відображають складність і багатогранність цього соціально-політичного явища.

На думку керівництва Російської Федерації, відповідно до Військової доктрини Російської Федерації, застосування військової сили у врегулюванні політичних конфліктів на пострадянському просторі в їх збройної стадії виступає як об’єктивна складова усунення загрози національної та міжнародної безпеки, викликаної агресивним і збройним характером вираження зіткнень політичних інтересів протиборчих сторін. Крім того, застосування військової сили у врегулюванні політичних конфліктів виступає як виконання зобов’язань третіх сторін з підтримання миру і безпеки держав - суб’єктів міжнародного права у відповідному регіоні.